5. Буття людини як співбуття.

Дійсне людське буття здійснюється і можливе як співбуття. Інакше це тваринність.

Всі наші цінності (добро, свобода) важливі тільки при комунікації тобто між людьми. Тому саме комунікаціє стає сферою дослідження екзистенціалістів.

К.Ясперс “Людина знаходить в світі іншу людину як єдину дійсність з якою вона може об’єднатися в розумінні і довірі”. Найбільша ломка з людиною відбувається тоді коли вона не знаходить розуміння й довіри (сім’я).

На всіх щаблях об’єднання людина шукає своїх супутників по досягненню цілі, по коханню і т.д. І коли цього не має «людина губиться в ізоляції і замкненій самотності» (Карл Ясперс).

У вченні італійського філософа Ніколи Аббаньяно (1901-1990) центральним поняттям у нього виступає екзистенція але вже як – коекзистенція (дослівно співіснування). Мова йде про сукупність відносин між людьми, що править за основу людських цінностей. Саме через співіснування людина набуває власного Я.

Аббаньяно осмислює буття як співбуття в комунікації (філософія зустрічі) Я і Ти. Розвивають цю філософію Мартін Бубер, Семен Франк. Суть цього співбуття, відбувається по принципу:

Я стаю собою через моє відношення до Ти (тебе) – пише Бубер. Тому Бубер і Семен Франк говорять, що “будь-яке достотне життя – це є зустріч”. Все те, що знаходиться поза відношенням Я – Ти - є Воно. І практично лежить поза моїм буттям.

Марксизм виходить з того, що спілкування через речі є головним способом людського буття (тобто не безпосередньо людина з людиною). Світ речей є своєрідним втіленням сутнісних сил людини. Освоюючи цей світ ми розпредмечуємо діяльність яка породила ці речі. Й у такий спосіб прилучаємось до буття своїх далеких за відстанню сучасників чи їх попередників. А так як людина оточена речами, знаками, продуктами діяльності інших людей то ця комунікація здійснюється. І є тією системлою де здійснюється життєдіяльність індивідів.

В Античності терміном відповідним до “суспільства” позначали спочатку родинний союз, а потім спільноту, яка виникає на ґрунті торговельної угоди.

Суспільство мислилось як об’єднання людей на ґрунті безпосередніх зв’язків між ними (родинні, майнові). Суспільство – лат. соцієнтас – дослівно означає – поєднувати, організовувати спільну працю. Фундаментальною тезою грецької ідеї держави була гармонія (пропорційність), справедливість життя усіх її громадян. Саме гармонія і справедливість, на думку грецьких мислителів, були єднальною силою суспільства, яке ототожнювалось ними з державою.

Із самого початку суспільство було гарантом держави і тільки згодом з’являється Римська імперія, де держава стає провідним началом суспільного життя й підпорядковує собі суспільство так, що зводить до форм організації суто приватних форм життя. В Римській імперії – держава вже була монстром…

У середньовіччі боротьба між владою і церквою. Коли це веде до зростання то це монстр.

Коли мислителі Нового часу (Гобсс, Локк, Руссо) намагалися побудувати на суто раціональних засадах теорію держави, здатну обґрунтувати права на владу нового класу буржуазії, вони звернулися до ідеї добровільної угоди між людьми як вихідного принципу влаштування їхнього громадського життя. Суспільна угода – це стало ідейним стрижним ідеології Просвітництва.

Г.В.Ф. Гегель (1770-1831) стверджував, що держава - це божественна воля у тому розумінні, що вона є дух, присутній на землі, який розгортається, щоби бути формою організації світу. Вона є абсолютною раціональністю, божеством, вічним і необхідним буттям абсолютної ідеї, створюючи громадянське суспільство для досягнення своїх цілей.

Отже, нова історична доба, змістом якої стало ствердження й розгортання капіталістичних відносин, від самого початку була пов’язана з ідеєю поділу влади на засадах рівноправ’я й вільного волевияву суверенних індивідів. Згодом ця ідея розколеться на ідею рівності та ідею індивідуальної свободи, які стануть вихідними принципами ідеології й практики таких історичних для 19-20 ст. громадських рухів, як соціалізм і лібералізм. Та й ідея договірної природи держави після Французької революції 1789-1794 років трансформується в ідею наявності в суспільстві двох форм і способів вияву й реалізації громадських інтнресів – власне держави та громадянського суспільства.

Громадянське суспільство й держава у їх взаємодії складають смислову структуру суспільства як соціального цілого. Що бере верх – те й визначає то тоталітаризм (сваволля держави де суди, армія – можуть розтоптати кожну людину) то демократія.

Громадянське суспільство – являє собою певну сукупність відносин між людьми і форм організації їх життя. Добровільно вносять свою ініціативу. Почувають себе абсолютно не приниженими (це добровільне об’єднання). (клуби, спілки)

Громадянське суспільство забезпечує індивідам простір для самореалізації в позадержавних структурах.

Г.С. і держава взаємно передбачають один одного і повинні доповнювати один одного. Г.С. – це спонтанно-творче начало.

Щодо сучасних громадських суспільств то вони всі політизовані.

Держава – стабілізуюче начало, заорганізоване.

В історії ми зустрічаємося з розмаїттям варіантів соціального цілого – від спроб зорганізувати суспільне життя цілком на засадах безпосередньості людських відносин (різні варіанит комунального життя) (кібуци) до повного поглинення громадянського суспільства в самовладді держави. Останнє позначають поняттям “тоталітаризм. Воно ввійшло у вжиток у 20-х р., коли критики італійського фашизму Амендола і Габетті почали позначати ним режим Муссоліні. А після грунтовної праці німецького соціолога Ханни Арендт “Походження тоталітаризму” (1951) ним почали позначати певний тип організації суспільного життя взагалі.

Тоталітарний принцип – це руйнування структур громадського суспільства. Здійснюється він за допомогою монополізації влади, недопущення її поділу й перерозподілу. Підтримка влади з боку більшості населення забезпечується через її ідеологію. Пропонована членам суспільства ідеологія – певна система цінностей і норм разом із способами їх обгрунтування й поширення. З одного боку, спирається на авторитет і силу влади, а з іншого – передбачає звернення до неї як до об’єкта віри, тобто функціонує багато в чому як псевдорелігія.

Сама логіка формування тоталітарного суспільства й особливо механізми його функціонування переконливо показані в грунтовній праці австро-англійського економіста й соціального мислителя Фрідріха фон Хайєка “Шлях до рабства” (1941р.) він звернув увагу один із перших, на те, яку важливу роль відіграють у відтворенні тоталітарних порядків відповідні механізми комунікації. Усі канали розповсюдження знань школа, й преса, радіо й кінематограф – будуть використовуватись виключно для пропаганди таких поглядів, які незалено від їхньої істиності будуть служити зміцненню віри в правоту влади. При цьому будь-яка інформація, здатна посіяти сумніви або породити коливання, виявиться під забороною. Коротше кажучи, від людей будуть приховувати усе. Що може викликати сумніви в мудрості уряду або зародити до нього недовіри.

Історія повністю підтвердила слушність спостережень та оцінок Фрідріха Хайєка. Саме впровадження нового типу комунікації у суспільстві, який дістав назву гласність, і стало вирішальним чинником у процесі саморуйнування тоталітарних структур у межах реального соціалізму.

Тому в 70-х р. Популярності набирає комунікативна філософія – обробляє ідею оптимальної форми спілкування між людьми. Без примусу та панування. Прибічники партії зелених ідеякі учасники соціал-демократичного руху зробили це своїм гаслом: “Комунікація без панування”.

В сучасній соціальній філософії усвідомлення поняття суспільство пов’язане з інформаційною революцією, з новим баченням світу. Формується загальнопланетарна цивілізація на засадах, з одного боку, єдності і неподільності світового співтовариства, з другого – множинності, відносної незалежності і різноманітності народів і культур.