3.1 Природа і суспільство як об'єкт філософської рефлексії

У міфологічному мисленні ще немає  протиставлення людини і природи. Власне теоретичне ставлення до природи складається з відокремлення філософії від міфології. У ціннісному плані це ставлення виявляється двоїстим:

♦ та частина природи, що залучена до людської діяльності, тлумачиться з утилітарно-прагматичної точки зору як джерело ресурсів для людини і місце її проживання (ця ціннісна позиція зберігається й досі);

♦ природа ж у цілому сприймається як ідеал досконалості, гармонії. Цей тип ціннісного ставлення визначає і напрям теоретичних роздумів про природу. В античній філософії природа трактується як осередок логосу, еталон організації, мірило мудрості.

У науково-теоретичному плані цій ціннісній переорієнтації відповідає перехід від ідеї абсолютного панування над природою до ідеї стосунків природи і суспільства як стосунків партнерів, сумірних за своїм потенціалом.

Першим теоретичним виявленням цієї позиції стала створена В. І. Вернадським концепція ноосфери.

Безпосередньо або опосередковано на розвиток суспільства й діяльності людей впливає географічне середовище. Географічне середовище - частина земного природного оточення, яка включена на даному історичному етапі в процес суспільного виробництва і є необхідною умовою існування й розвитку суспільства.

Найбільш реакційним вченням у межах географічних шкіл стала геополітика - доктрина, яка намагається обгрунтувати загарбницьку політику держав географічним середовищем, зокрема особливостями їхнього географічного положення, багатством чи бідністю надр, темпами приросту населення тощо. Геополітика виникла перед Першою світовою війною. Один з її засновників Ф.Ратцель (Німеччина) розглядав держави як організми, що мусять вести боротьбу за "життєвий простір". Особливо поширилась геополітика у фашистській Німеччині. У виправданні зовнішньої експансії геополітика звертається до географічного детермінізму, расизму, мальтузіанства, соціального дарвінізму при цьому історія суспільства тлумачиться як боротьба за існування і "життєвий простір" між різними державними утвореннями і системами, які уподібнюються біологічним організмам.

Провідне місце в сучасній геополітиці зайняло обгрунтування передумовленої ніби кліматом зверхності "західноєвропейської цивілізації" над народами інших континентів (Е. Хартінгтон).

3.2 Суспільство як саморозвинена система

Ідея про те, що суспільство являє собою систему, джерело розвитку якої знаходиться в ній самій, нині є загальновизнаною.

Яка структура соціальної системи; які закони розвитку суспільства ?

У чому ж полягає відмінність соціальної системи від систем, що діють у природі? Ці відмінності полягають у тому, що:

1) суспільство на відміну від природи являє собою систему не тільки матеріальних, але і духовних відносин, що складаються між людьми в процесі їхньої спільної діяльності;

2) центральним елементом будь-якої соціальної системи є людина, що має свідомість, діє відповідно до своїх бажань і прагне до визначених цілей, що додає розвитку суспільства значного ступеня невизначеності, а отже, і непередбачуваності;

3) сама людина є складною системою й існує як система в системі. Інші елементи суспільства також є системними формами і утворюють певні автономні системи (держава, економіка, політика, право і т. д.);

4) соціальна система являє собою узгодженість елементів і водночас їх неузгодженість, наявність гармонійних тенденцій і конфліктної взаємодії. Таким чином, суспільство - це жива суперечлива система, що розвиває себе сама.

Отже, суспільство, яке є підсистемою об'єктивної реальності, істотно відрізняється від інших природних систем, як біологічних, так і фізичних. Соціальна система являє собою найскладнішу з відомих систем об'єктивної реальності, що охоплює сукупність соціальних об'єктів і суб'єктів, їхніх властивостей і відносин, що утворюють цілісний соціальний організм.

Сучасна соціальна філософія виділяє чотири основні характеристики суспільства : самодіяльність, самоорганізація, саморозвиток, самодостатність.

Самодіяльність, самоорганізація і саморозвиток в тій чи іншій мірі властиві не лише усьому суспільству в цілому, але і окремим елементам. Але самодостатнім може бути тільки суспільство в цілому. Тільки сукупність усіх видів діяльності, всі разом узяті соціальні групи, інститути (сім'я, освіта, економіка, політика і тому подібне) створюють суспільство в цілому як самодостатню систему.