Тема 2. Історичні типи філософії. (1 год)

План.

1. Виникнення філософії. Основні риси та особливості античної філософії.

2. Особливості середньовічної філософії.

3. Філософські проблеми та ідеї епохи Відродження.

4. Західноєвропейська філософія Нового часу.

5. Німецька класична філософія.

Лекція 2.1. Зародження філософської думки та її культурно-історичні пердумови. Своєрідність філософської думки Сходу (Індія, Китай). Космоцентричний характер античної філософії. Становлення античної діалектики. Пролема людини і суспільства.

Філософія Середньовіччя. Співвідношення віри і розуму, філософії і релігії. Проблема універсалій. Розвиток схоластики. Філософія Ф.Аквінського.

Філософія Відродження. Антропоцентричний характер філософії. Відродження. Гуманізм і проблема людської індивідуальності. Натурфілософія. Пантеїзм. Проблеми діалектики (Н.Казанський, Д.Бруно).

Лекція 2.2. Філософія Нового часу. Наукоав революція 17ст. Проблема методу пізнання в філософії (Ф.Бекон, Р.Декарт). Поняття субстанції в філософії. Основні риси і особливості філософії Просвітництва: антропоцентризм, раціоналізм, детеологізація, механіцизм. Французький матеріалізм 18ст.

Лекція 2.3. Класична німецька філософія. Активно-діяльне розуміння людини в німецькому ідеалізмі. Філософська концепція І.Канта. Філософська система та діалектичний метод Гегеля. Антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха.

Основні принципи філософії марксизму. Проблема людини: практика, відчуження, свобода, гуманізм. Матеріалістичне розуміння історії. Концепція соціально-історичної практики. Основні концепції марксизму в ХХ ст.

Основні поняття та категорії: антропоцентризм, гуманізм, душа, тіло, теоцентризм, атомізм, натурфілософія, теїзм, космоцентризм, схоластика, томізм, метафізика, пантеїзм.

Література:

1. Читанка з історії філософії у 6 кн. –К., 1992. Кн. 1.

2. Мир философии. -М., 1991.- Ч.1.

3. Антология мировой философии.–К., 1991. -Т.1. ч. 1.

4. Таранов П.С. 500 шагов к мудрости. – Д. 1996. Т.1-2.

1. Виникнення філософії.

У самому процесі виникнення й формування філософії нерозривно поєднані спільне й відмінне, загальнокультурне й локально-регіональне, загальнопрофесійне та індивідуально-творче.

Історико-філософськими дослідженнями встановлено, що філософія виникає в один і той же час – 6 ст. до н.е. – в трьох культурних центрах ойкумени, як називали відомий їм світ стародавні греки. Цими центрами були: Середземномор’я, Китай, Індія. На той час це були досить віддалені райони, що не мали між собою регулярного сполучення. Тим більш дивним видається практично одночасне виникнення в них філософського мислення, як специфічного феномена культури. Мимоволі доходимо думки, що поява філософії не є випадковістю, а навпаки, є закономірним явищем у розвитку людства.

Чим же зумовлений закономірний характер виникнення філософії?

Однією із спроб розв’язати це питання є ідея “стрижневої доби” (у російському пер. осевой епохи”) розвинена у книзі німецьеого філософа Карла Ясперса “Витоки і мета історії”. Стрижневою добою він називає період від 9-8 ст. по 2 ст. до н.е. У цей час у різних народів відбуваються одні й тіж самі за своїм сенсом процеси. Відбувається:

• руйнування міфологічного способу світобачення й світорозуміння і внаслідок цього починається усвідомлення нетривкості, навіть крихкості буття,

• але натомість формуються й увіходять до духовного складу культури ідеї, які роблять існування людини в світі можливим.

• Виникають теоретичні знання й зародки релігій спасіння.

Головний зміст стрижневої доби, згідно з Ясперсом, становить одухотворення. А головні її відкриття – це розум і особистість. Усе це становить смислове підгрунтя подальшого культурного розвитку людства на багато сторіч. Ось чому з повним правом цей період можна назвати “стрижневою добою”.

Виникнення філософії є, на думку Ясперса, головною подією стрижневої доби. Саме філософія відіграє вирішальну роль у подоланні міфологічного світогляду, в культивуванні вільного й самочинного людського мислення. Навіть головні ідеї майбутніх релігій спасіння (буддизму, християнства) сягають своїм корінням філософського грунту. Так

1. ідея духовного самовдосконалення всебічно розроблялась піфагорійцями, Сократом, Платоном, Епікуром;

2. ідея рівності всіх людей обгрунтовувалась стоїками;

3. ранній буддизм упродовж майже трьох сторіч мав характер радше філософсько-релігійного, ніж релігійного вчення.

Мабуть, першою передумовою виникнення філософії слід важати появу писемності. Поява писемного знаку зумовлена нагромадженням у досвіді людей надлишкового знання, яке потрібно транслювати однак традиційні методи вже не допомагають. Потреба визначити й передати багато що в малому змусила людину винайти писемний знак. Так було зроблено перший крок на довгому шляху ущільнення знання, без якого не було б ні наукового, ні соціального прогресу.

При цьому сталося ще одне, можливо, найбільш значуще для народження філософії. Записане слово промовисто свідчило про свою нетотожність з живою думкою. Так з’являється можливість замислитися над тим, що таке думка, як вона здійснюється, якими є форми її реального існування.

Отже, ми можемо зробити такий висновок:

там, де немає писемності, годі шукати не тільки філософію, але й власних її передумов.

Однак й у безписемних культурах має бути щось таке, що виступає найглибшим підгрунтям філософії. Таким смисловим підгрунтям – і не тільки філософії, а й усієї культури – виступає міфологія.

Історично міфологія є першою світоглядною системою, в межах якої давалося загальнозначуще тлумачення світу, стосунків людини зі світом тощо.

Для міфологічного світогляду характерним є :

• відчуття спорідненності людини зі світом, що спричинює неусвідомлюване перенесення людських якостей на всю позалюдську реальність. Рослинам, тваринам, природнім явищам приписуються добрі і злі наміри.

Міфологічний світогляд являє людині світ як таку реальність, в якій все є можливим. Скажімо, коли відомий вчений-етнограф Міклухо-Маклай на очах у папуасів запалив спирт, вони почали благати його, аби він не спалив море. Усвідомлення того, що щось не може здійснитися через об’єктивні обставини, - це вже зародок о’єктивного знання, передумова виникнення науки і філософії.

Загальнозначущість міфологічних уявлень і моделей спирається на безособовий соціально-духовний досвід, формою закріплення й передачі є традиція.

Формою сприйняття традиції, хоч би в який спосіб вона не стверджувалась – у формі оповіді, обряду тощо, - виступає віра. Тому міфологічний світогляд і ставлення до нього людини виключають будь-яку критичність і самостійність. Міфологічний світогляд не знає невідомого, позбавлений будь-якої проблемності.

Однак традиція відкидає все індивідуальне, все надлишкове щодо загальновизначених моделей життя й навіть способів практичної діяльності.

Необхідною передумовою філософії є поява знання, що випадає з традиції, не є традиціно відтворюваним. Таке знання є проривом за межі міфологічного опанування реальності. Й сприймати його повинні були як щось таке, що принципово перевершує людські можливості, слугує за спосіб прилучення до якоїсь утаємниченої смислової повноти. Саме тому перші форми знань, що проривали межі міфології, набували сакрального характеру й увіходили до складу історично наступного типу світогляду – релігії.

Тому нас не повинно дивувати те, що єгипетські чи вавілонські жерці, так само як жерці інків або майя, сумлінно вели астрономічні спостереження, робили математичні розрахунки, розглядаючи все це як служіння таємничим силам, що правлять усім світом. Набуті у такий спосіб знання усвідомлювалися як такі, що не підлягають розголосу, а навпаки, потребують утаємничення й приховування. Знання такого типу дістали пізніше назву езотеричних. Попри релігійно-містичну форму їх породження, езотеричні знання являли більш розвинений, ніж міфологічний, спосіб осягнення світу людиною. Вони вже містили у собі об’єктивну констатацію певних фактів і перші емпіричні узагальнення. Разом з тим в їхньому складі,а потім і поза їхніми межами виникають узагальнюючі ідеї філософського характеру, покликані узгодити новий досвід, нові знання з одвічною потребою людей у цілісносному світорозумінні.

На відміну від езотеричних знань жерців різних культів філософське знання відрізняється своєю принциповою повідомлюваністю, зверненістю потенційно до кожної людини. Однак обов’язковою умою філософського знання є особисте мислительне зусиля. Інакше воно так і залишиться знанням, але не Вашим знанням...

Таким чином серед передумов виникнення філософії найважливішою видається формування знання, зорієнтованого на його особисте сприйняття й претворення на грунті особистого мислительного зусилля.

Чинником, який поєднав усі передумови виникнення філософії й запустив двигун її власного розвитку, стало особистісне начало людини, самостійно мисляча й відповідальна у своїх думках і вчинках особистість.

Слід особливо відзначити, що в Середземномор’ї на території Індії та Китаю в час “стрижневої доби” почали розвиватися товарно-грошові відносини, що становило практичний грунт для розвитку абстрактного мислення. Згадаймо думку Маркса про те, що гроші є нічо інше, як практична абстракція, абстрактне втілення певного типу людських відносин.

В 7-6 ст. до н.е. в усіх вказаних регіонах йшов процес переоформлення соціальних структур, змістом якого було набуття соціальними структурами деякого оптимального масштабу.

В Китаї та Індії розпалися великі держави, в Середземномор’ї закріплювався полісний устрій. Саме умови полісу виявилися найбільш сприятливими для зростання особистості й формування у неї здатності до філософського мислення. Тому саме в Стародавній Греції філософське мислення від самого початку виявило себе найбільш відкрито й вільно. За висловом Гуссерля, греки дали людству зразки справжнього теоретичного мислення в перспективі нескінченності.

Китайська філософія набула рис передусім етичного міркування.

Індійська філософія визначилася своєю релігійно-містичною забарвленістю й постійним спрямуванням на відшукування шляхів до особистого духовного вдосконалення.

Виникненю й швидкому розвитку філософії в античному світі значно посприяв сам лад суспільного життя жержав-полісів. А саме:

1. Публічний характер державності, участь кожного громадянина у її здійсненні

2. розвинене судочинство

3. велика вагомість публічного слова

Все це стало для філософської думки сприятливим грунтом відчутно сприяло її проростанню й розквіту.

Вирішальну роль у формуванні особистості в Греції відіграло мистецтво трагедії й ліричної поезії. Так через прилучення до переживань героїв трагедії відбувався процес виходу за межі звичних міфологічних уявлень, процес відкриття й ствердження духовних сил і можливостей людської особистості.

Відкритий в трагедії особистісний вимір людського буття віднаходить далі своє подальше висвітлення й поглиблення в ліриці. Лірична поезія закріплювала виникле почуття особистості й зміцнювала, розвивала його далі й цим сприяла зростаню внутрішньої сили філософської думки, її переорієнтації від природи до людини.

Нарешті, виникненю філософії значно посприяло те, що в 7-6 ст. до н.е. загальнокультурного значення, набуває мудрість і діяння мудреців.

Мудрість – це повне, синтетичне знання, яке сприймається людьми як досконале, здатне виправляти й упорядковувати людське життя, наближати його до досконалості. Мудрість сприймалась невід’ємно від її носія – мудреця. Отже, покладаючись на мудрість, люди йшли за порадою не до богів чи їхніх представників – жерців, а до мудреців, таких самих людей хоча й прилучених до досконалості. Прилучених завдяки життєвому досвіду й власним здатностям і зусиллям. Людський досвід і розум правлять тут за гарантію правильності та ефективності дій і вчинків. Звідси тільки крок до віри в силу людського розуму й до відданого служіння йому.

Й якщо в Греції вирішальну роль у формувані особистості все-таки відіграло мистецтво трагедії й ліричної поезії, то в Китаї та Індії цю роль відіграли мудрість та авторитет мудреців. Мудрі повчання тут безпосередньо переходять у філософські думки, а ті знову перетинаються з повчаннями життєво-практичного характеру. Досить згадати Лао-цзи і Конфуція. Але і в Греції, за свідченням античних істориків, біля витоків філософії стояли славнозвісні сім мудреців, серед яких – Фалес часто визначається як перший грецький вчений і філософ.

Філософське мислення починається з ідеї природної необхідності, яка набирає згодом сенсу ідеї світового закону. В грецькій філософії він визначався як ЛОГОС, а в китайській – як Дао. Мислення за логікою закону – раціональне мислення – це вже спосіб мислення притаманний філософії й науці. Перша вимога філософії: все потребує свого пояснення, причому пояснення раціонального, здійснюваного засобами логічного мислення. Справжня філософія починається за висловом Гегеля з ідеї Парменіда: “Буття є, а небуття немає”. Власне, бутям Парменід називав “істинне буття”, а небуттям – те, що не витримує перевірки на істинність, на логічність і раціональність.

Підвалиною загального визнання філософських ідей виступає особиста мислительна здатність філософа, його вміння реалізувати її у формах логічного мислення. Логіка виростає з діалогу як специфічного, притаманного всій культурі загалом спосособом відшукування, оформлення й перетворення смислів. Таким чином, діалог взагалі не є випадковим для філософії.

Підсумок:

Виникнення філософії має характер відштовхування від міфології. Але це не є остаточне відкидання міфології як способу світоосягнення взагалі. У філософії час від часу виринають по-своєму відтворюються певні міфологічні конструкції (Платона, Нціцше, Камю та ін.)

У межах філософії постійно співіснують а той перетинаються міфологія й релігія. Беручи все це до уваги, можна зробити такий висновок: виникнення й подальший розвиток філософії являє собою діалог логосу й міфу.

Пройнята логосом філософська думка орієнтується на знання наукового типу.

Такий спосіб породження і здійснення філософських ідей стали називати епістемним (від гр. Знання). Філософія епістемного типу відіграє в ку-рі упорядковуючу, організуючу роль. Вона здійснює раціонально-логічну обробку й розгортання філософських ідей

Софійний тип філософствування виходить на передній план, починає переважати в к-рі тоді, коли конче потрібним стає потреба в розширенні обріїв філософського мислення. Софійна філософія здійснює прорив у майбутнє. Прорив, який часто-густо не спирається безпосередньо на наявний рівень знання й наявну здатність до самоусвідомлення.

Підсумовуючи сказане, можемо зробити такий висновок: епістемний і софійний способи буття філософії є однаково істотними для здійснення філософією її соціально-культурного призначення. Іхня смислова сполученість надає філософії стабільності й динамізму, робить її водночас здатною до упорядкування й до творення нових смислів, до стимулювання суттєвих зрушень у людині й ку-рі.

Найпростішою формою буття філософії, його клітинкою є філософська ідея.

А оскільки філософські ідеї потребують свого пояснення й обгрунтування (Людина є самобуття) – це вже є перетворення філософської ідеї на філософське вчення, що являє собою послідовне розгортання ідеї чи низки філософських ідей.

Споріднені філософські вчення з іншими філософськими системами дістали назву – філософської школи (в античності – іонійська, піфагорійська, сократичні школи- кінічна, мегарська, школа кіренаїків), школа Платона й Арістотеля. В давньоіндійській філософії виокремлюються такі школи: веданта, йога, вайшешика, чарвака, джайнізм, буддизм. Далі утворюються філософські течії такими є наприклад позитивізм, екзистенціалізм, неокантіанство, прагматизм та ін.) Найзагальнішою формою буття філософії є філософський напрямок. Це певна смислова єдність у філософії, яка забезпечується спільністю деяких небагатьох принципів світорозуміння.

Загальновідомі такі напрямки у філософії, як матеріалізм та ідеалізм. Матеріалізм у різний спосіб стверджує й розвиває принцип первинності матеріального світу й вторинності духу.

Ідеалізм – принцип визначальної ролі духу щодо світу й усієї людської реальності. До філософських напрямків слід також віднести:

• реалізм та номіналізм

• раціоналізм та ірраціоналізм

• сцієнтизм та антисцієнтизм.

Основні риси та особливості античної філософії.

Антична філософія, тобто філософія стародавніх греків і римлян, зародилася у 6 ст. до н.е. у Греції і проіснувала до 6 ст. н.е. Слід звернути увагу насамперед на те, що філософія Стародавньої Греції засновує європейську філософію. Саме тут виробився стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любомудрості на європейському континенті. Мислителі давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття

логосу, як розумного упорядковуючого космічного начала, яке згодом переростає в таку рису менталітету західноєвропейського етносу як раціоналізм.

Основні характерні риси античної філософії:

1. наявність в ній значної кількості міфологічних та епічних образів;

2. космоцентризм – (Грецька філософія, особливо рання), тобто, зорієнтованість насамперед на Космос як на безумовну реальність і найвищу цінність. Філософія починається з постановки питання про першооснову всього сущого, про ту невидиму і розумоосяжну єдність світу.

У розвитку античної філософії можна виділити три періоди:

1. перший етап визначається як досократівський (7-6ст. до н.е.) В центрі уваги проблеми походження та структури Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого.

2. другий період (5-4 ст. до н.е.) визначається як класичний. Головну проблему філософія вбачає в пізнанні людини, людської свідомості, людських пізнавальних можливостей. Цей період є вершиною в розвитку грецької деммократії філософії, мистецтва.

3. третій - кін. 4 ст. до н.е. – 6 ст. н.е. називають елліністичним. Це час кризи рабовласницького суспільства, період економічного і культурного занепаду. Особливий інтерес в філософії проявляється до проблем морально-етичного плану.

При вивченні досократівської філософії найбільш виділяються дві школи: мілетська і елеатська (м. Елея – зах. Гр. Колонія на узбережжі Італії).

Засновником мілетської школи був Фалес (7-6 ст. до н.е.), а його послідовниками Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт. Основну увагу представники цієї школи зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають усі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим; вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, існуючою завжди.

Фалес, приміром вбачав таку першооснову у воді,

Анаксімен – повітря,

Анаксімандр вважає, що нею є невизначене начало (між водою і повітрям), яке він назвав “апейрон”,

Геракліт Ефеський прийняв за першооснову космічний вогонь.

Якщо представники мілетської школи клали в основу світу якусь матеріальну стихію (воду, вогонь і т.д.) то в елеатській філософії вперше виділяється в якості такої основи неконкретне і нематеріальне начало, яке позначається поняттям “буття”. Ці ідеї були розроблені Парменідом (6-5 ст. до н.е.) і Зеноном (5 ст. до н.е.).

Елейська школа (Парменід, Зенон).

Парменід поділяє світ на істинний і не-істинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інакші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають. Логічне обгрунтування висновків Парменіда спробував дати Зенон. В результаті своїх досліджень він відкрив суперечливі характеристики руху, простору і часу. Відомі апорії (тобто труднощі, безвихідні ситуації) Зенона, зокрема такі як Ахіл і черепаха, Стріла, Дихотомія та ін. Своїми апоріями Зенон зафіксував об’єктивну суперечливість руху і труднощі його логічного обґрунтування.

Учення атомістів (Демокріт, Зенон)

Одним з відомих представників античної натурфілософії був Демокріт (5 ст. до н.е.). Він також намагався розв’язати питання про можливість руху. Для цього він запропонував іншу ніж у елеатів, передумову: існує не тільки буття, але й небуття. При цьому він уявляв буття як атоми, а небуття як порожнечу.

Наш зір заважає нам бачити першоначало – атоми – тверді і гранично малі згустки матерії, які осягаються лише розумом і відрізняються неподільністю, формою, величиною, порядком розміщення. Оскільки між атомами існує порожнеча, можливий рух. Таким чином, якщо у елеатів сутність світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомістів – множинна і рухома.

Немає ніякої надприродньої сили, яка управляє атомами і світом в цілому. У світі діють тільки механічні закони. Розуміння світобудови, яке запропонував Демокріт, виявилося найпослідовнішим матеріалістичним вченням, яке тільки знала антична думка. Його вчення на півтора тисячоліття випереджало експериментальне доведення атомістичної теорії!

Якщо в центрі уваги досократівських шкіл був Космос, Всесвіт, то Сократ головну проблему філософії вбачає в пізнанні людини. І вся післясократівська філософія спрямована на вивчення людини, її життя. Тому-то вчення Сократа є вододілом у розвитку античної філософської думки.

Сократ (5-4ст. до н.е.) висуває думку, що істинним світом людини є її внутрішній світ. Пізнання цього світу здійснюється не чуттєвістю, а розумом, раціональністю. Він вважає, що в багатьох своїх характеристиках люди однакові, тому пізнання однієї людини дає знання про людей і світ вцілому. “Людино, пізнай саму себе, і ти пізнаєш весь світ” – таке філософське кредо Сократа.

Сократ не залишив після себе філософськихтрактатів, бо принципово нічого не писав, вважаючи своїм головним завданням – навчити людей мислити за допомогою дискусій й бесід. Істину можна знайти в діалозі, критично оцінюючи загальноприйняті думки. (про його погляди ми знаємо з праць його учнів, зокрема Платона).

Філософський метод Сократа – істина не знаходиться і не виникає у голові окремої людини безпосередньо. Вона народжується у процесі діалогу між людьми, що спільно шукають істину, в процесі стикання протилежних думок та точок зору. Саме мистцтво вести суперечку він називав діалектикою.

Сократ ніколи не вважав себе мудрим (софос), а лише фі-лософом, тобто таким, що любить мудрість. Тому-то він полюбляв говорити “Я знаю, що я нічого не знаю” . Легенда свідчить, що він твердив своїм учнім “Чим більше я знаю, тим більше я не знаю” Креслив два кола – велике і маленьке. Велике коло – це те, що він знає, маленьке – його учні. Але поза колом перебуває галузь невідомого, і коло стикання з невідомим для нього набагато більше, ніж у них. Тому-то, чим мудріша людина, тим краще вона розуміє, як багато їй невідомо, тим менше у неї самовдоволення, зарозумілості…

Крім Сократа, філософська думка класичного пероду предсталена філософськими системами Платона і Арістотеля.

Платон (427-347 р. До.н.е.) – родом із афін, дійсне ім’я Арістокл (за легендою отримав назву від Сократа, Платон від гр. Платус широкий – за ширину двох частин тіла – плечі і лоб. Батько його Арістон був останній із роду афінського царя Кодра, а мати Періктіона – із сім’ї, давшій Аіфінам Соломона. Був попав у рабство, але був викуплений філософом Архитом.

Саме йому належить відкриття платонічної любові...

Творець першої в істоії людства системи об’єктивного ідеалізму. Свої твори Платон писав у формі філософського діалогу. Головне місце у філософії Платона посідає вчення про ідеї.

Платон пробує вирішити проблему, яка постала в філософії елеатів: яким чином із єдиного, невизначеного і незмінного буття виникають конкретні, одиничні утворення? Після тривалого дослідження Платон приходить до висновку, що крім світу речей існує світ ідей.

Ідеї – це досконалі, нематеріальні, вічні сутності, а речі є недосконалими, спотвореними матеріальними “тінями” ідей, їх копіями, подобами або відображенням.

Ідея у Платона виступає в якості ідеального зразка та ідеальної схеми творення речі. Саме вони є тими зразками, за якими створюються речі.

Платон – автор оригінальної соціальної утопії. Він послідовно критикує всі існуючі форми державного управління і пропонує власну модель, яку складають три ключові класи:

1. ремісники і селяни – виробники матеріальних благ (панує жадаючий компонент душі, головна доброчесність – помірність)

2. воїни – захисники держави (афективний компонент, доброчесність – хоробрість)

3. правителі – філософи – керівництво державою (розумовий, доброчесність – мудрість)

Арістотель (384-322 р. До.н.е.) – відомий філософ античності учень Платона. Будучи сином медика македонського царя Аминти ІІ. З 17 до 37 р. вчився в Академії філософа Платона. (ноги мав худі, очі маленькі, сам шепеляв – але виділявся одежою і зачіскою). Був одружений з 25р. А також був наставником Олександра Македонського, який ставши царем поставив своєму вчителю і другу пам’ятник з надписом: “Олександр поставив цей пам’ятник сину Никомаха, мудрому, божественному Арістотелю”. Якось спитали царя Македонського, чому це він наставника свого Арістотеля більше поважає і привозносить, чим батька свого?”. Батько – сказав Олександр, виховав моє тіло, спустив (низвел) мене з неба на землю; а Аристотель, виховав мою душу, підняв мене від землі до неба”. Арістотель заснував свою школу в Афінах. Прогулюючись по галереях він з учнями вів бесіди. Відзначався завидним гострим словом і розумом. Цікаво, що коли йому сказали, що його злословлять поза очами – він відповів, “Заочно – хай хоть б”ють мене”.

На питання яку ж він користь отримав від філософії він відповідав: Став робити добровільно те, що інші роблять у страху перед законом.

Арістотель стверджував, що у жінок зубів меньше чим у чоловіків, і хоч був два рази одружений не удосужився перевірив це. Вважав, що предмети падають на землю пропорційно їх масі, хоча було елементарно перевірити як падає камінь і пушинка (камінь звичайно скоріше). Написав 28 книг. Він перший заснував принцип формальної логіки. До речі ввів в обіход поняття tabula rassa (чиста дошка).

З Арістотелем тряплялись такі неймовірні історії і він завжди міг з них мудро виходити. Під час своїх походів в Азію, О.Македонський женився на индіанці – Філіді, і так сильно захопивяс нею, що закинув всі державні справи. Бачучи згубність цієї страсті для благополуччя імперії Арістотель просить Філіду залишити Олександра. Філіда погоджується, але просить за це покататись на спині філософа. Як на конику. Не знаходячи інших шляхів вирішення цієї проблеми, Арістотель уступає...

І в кімнату входить сам Македонський. Засмучений філософ тоді і говорить: Ось бачиш, що вона витворяє зі мною, старим мудрим чоловіком, то можеш собі уявити, у що вона перетворить тебе”… Цього уроку царю було достатньо.

Його слова: “Искать истину – и легко и трудно, ибо очевидно, что никто не может ни целиком ее постигнуть, ни полностью ее не заметить, но каждый из нас добавляет к нашему познанию природы, и из совокупности всех этих фактов складывается величественная картина» - ці слова вигравіровані на стіні національної академії наук у Вашингтоні.

Основні положення філософії Арістотеля найбільш повно викладені у праці “Метафізика”. Через всю цю працю проходить критика вчення Платона про ідеї, (крилата фраза: “Платон мені друг – але ітина дорожча”), а також аналізуються питання про предмет філософії, її основні проблеми, категорії філософії.

На противагу релігійній спрямованості філософії Платона розвивав емпіричні погляди на проблему буття. На відміну від Платона він заперечував самостійне існування загальних понять – ідей. За Платоном, ідеї – сутності матеріальних речей, що існують поза цимим речеми. Арістотель же вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували в особливому світі, окремо від самих речей. А тому реальні тільки самі речі. Лише матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей немає. Реальні самі речі, які можна пізнати емпіричним, досвідним і чуттєвим шляхом. Саме про реальні речі люди і створюють загальні поняття. Тим самим Аристотель відкидає основи системи платонівського ідеалізму.

Але в більш пізніх роботах Арістотель частково повернувся до визнання платонівських ідей як першооснов світу. Кожна річ, за Арістотелем має матерію (яка є лише можливістю виникнення і розвитку речі) і форму (яка є причиною, дієвою силою). Саме форма перетворює можливість речі у її дійсність, бо матерія сама по собі інертна, пасивна. Розвиток природних явищ – це безперервний процес оформлення матерії. Усе в світі підкоряється найвищій меті – кінцевій причині, яку Арістотель назвав “формою усіх форм”, першопричиною і першодвигуном всього – це Світовий Розум.

Отже: Арістотель заклав теоретичні основи логіки як науки. Йому належить формування закону протиріччя (при незмінних умовах неможливо, щоб були водночас істинними і якесь висловлювання і його заперечення)

Та закону виключеного третього (з двох взаємопротилежних суджень істинним може бути тільки одне).

У ІІІ ст. до н.е. античний світ вступає в період поступово наростаючої кризи рабовласницького суспільства. Настрої відчаю та песимізму стають пануючими у світосприяняття епохи елінізму.

На перший план елліністичної філософії виходить особистість. Переважаючою проблематикою є морально-етична. Якщо раніше вищим благом для людини вважалося знання, то тепер – щастя. (А в наш час?)

У чому полягає сутність щастя? Як його досягти? Відповіді на ці питання шукали три провідні філософські напрямки:

1. стоїцизм

2. епікуреїзм

3. скептицизм

Стоїцизм виникає наприкінці 4 ст. до н.е. Засновником цієї школи був Зенон з Кітіона (ІІ ст. до н.е.), найбільш відомими представниками – Сенека (І ст. н.е.), Марк Аврелій. Стоїки вважали, що шлях до щастя гальмують людські пристрасті, прагнення до чуттєвих задоволень. Мудрець повинен їх повністю подолати. Ідеальний стан полягає у безпристрастності, апатії (від гр. “апатейя”- байдужість, безчуттєвість). Єдине знаряддя людини у тяжкій життєвій боротьбі – байдужість до таких речей, як багатство, фізична краса, соціальний стан, навіть здоров’я. Досягнути внутрішнього спокою і безпристрастності – значить навчитись повністю володіти собою, визначати свої вчинки не обставинами, а тільки розумом, який є частиною світового Розуму, природи. Якщо людина зберегла внутрішню свободу, то навіть смерть не може знищити її як особистість.

Наприкінці 4 ст. до н.е. в Афінах виникла школа Епіукра. Філософське вчення якого було спрямоване на підтримку спокою, радісного стану духу. Ідеалом емоційного стану людини – є атараксія (від гр. – незворушність), яка передбачає звільнення від усяких хвилювань і пристрастей. “Насолода, зазначав він, – є початком і кінцем щасливого життя”.

“Головне – живіть так, щоб уникнути страху” - писав Епікур. Він вважав, що існує два джерела страху – релігія й страх смерті. Наприклад, ми не можемо уникнути смерті, але смерть, якщо її правильно розуміти, не стане для нас злом. “Людина ніколи не зустрічається зі смертю. Коли ми є, її немає. Коли вона є - нас вже немає. Тому смерті не існує ні для живих, ні для мертвих. І боятись її не варто.

Отже, благом для епікурейців є все те, що породжує задоволення, злом – все те, що породжує страждання.

Щастя – в почутті задоволення, в розумній насолоді радощами життя, в душевному спокої.

Спокій досягається не відходом від життя, а вивченням природи, проникненням у її таємниці, а отже уникненням страху.

Засновником скептицизму був Піррон (4 ст. до н.е.)

Епоха еллінізму була епохою занепаду, згасання, песимізму. Людина була незадоволеною навколишнім світом, тому вчилась бути незалежною від нього, прагнула внутрішньої свободи. Матеріальні блага - нестійкі. Лише духовні блага доброчинність, розумність - міцні і мають цінність для мудреця.

Стоїцизм – (Сенека та Епіктет, 1 ст) вважали що у світі панує безумовна необхідність, доля фатум, тому треба жити згідно з природою, тобто сприймати світ все як є адже від долі не сховашся. Тому коли до Епіктета звернувся учень зі скаргою на свого товариша, що той надавав йому добрих стусанів, вчитель відповів Подякуй долі, що той тебе не забив!

Назва метафізики як філософського розділу введена в обіг Олександрійським бібліотекарем Андроніком Родоським, який систематизував трактати Аристотеля і після його суто фізичних творів «Фізика», «Про небо», «Метерологія» помістив твір про «першу філософію» або «про перші розділи сущого» та інші, які назвав метафізичними — тими, що йдуть за фізикою.

Після Андроніка назва вкоренилась і наповнилась новим змістом. Метафізика постала як вчення про надчуттєві (трансцендентні) основи і принципи буття, альтернативне не лише фізиці, але й натурфілософії.



Але одна риса єднає метафізику з натурфілософією і фізикою. Це претензія на наукову (епістемну) раціональність. 

Усю багатоманітність світу повинна взяти вона до уваги, прагнучи віднайти єдину основу, начало його істинного розуміння. Вважається, що це і є той максимум, якого прагне досягти метафізика, 

Пізнання «максимально мислимої реальності», - становить предмет метафізики.

Метафізика — наука про граничні умови реального буття сущого та принципи істинного знання про нього. В. Гусєв.

 Метафізика с дослідженням останньої кінцевої реальності. П. Інванген.

 Головний термін формальної логіки у її традиційному вигляді — поняття. Німецький філософ Імануіл Кант цінував логіку як знаряддя метафізики, бо вважав останню дослідженням реальності з самих лише понять. І через це відмежовував її від науки, яка завжди спирається на чуттєвий досвід.

Знаменитий німецький класик Ґеорґ Гегель теж визначав метафізику як науку про умосяжні речі, які осягаються думкою.

М. не має і не може мати досвідної основи. Метафізика — чиста умоглядна наука, яка засобами формальної логіки з одних ідей виводить інші.