О

Микола Лисенко

сновоположником української класичної музики був М. Лисенко, який в цей період написав чудові опери "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Наталка-Полтавка", "Тарас Бульба", оперету "Чорноморці", опери для дітей "Пан Коцький", "Коза-Дереза" тощо. На Західній Україні слід відзначити творчість М. Вербицького.

В

Павло Чубинський

осени 1862 року Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна», що став національним гімном українського народу.

Оригінальні композиції на основі народного фольклору («Щедрик», «Дударик», «Козака несуть»), хорові поеми, опери створив Микола Леонтович, монументальну кантату-симфонію «Кавказ» на слова Т. Шевченка написав Станіслав Людкевич, він також організував видання «Артистичного вісника» – першого українського мистецтвознавчого журналу.

Вершин світового вокального мистецтва сягнула вихованка Львівської консерваторії Соломія Крушельницька. Володіючи винятковими природними вокальними й сценічними здібностями, виступала на сценах провідних театрів світу – у Львові, Відні, Варшаві, Кракові, Петербурзі, Одесі, Парижі, Римі, Мілані, Буенос-Айресі тощо, виконуючи партії з 60 опер.

Соломія Крушельницька

В українській архітектурі другої половини XIX ст. поширення набуває еклектизм різноманітних стилів. Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори О. Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії у Києві), В. Шредер (будинок оперного театру і театру Соловцова у Києві), П. Главка (будинок резиденції митрополита Буковини в Чернівцях).

В останні десятиліття ХІХ – на початку ХХ ст. в архітектурі утвердився новий стиль – модерн. До ознак модерну відносять декоративність, використання елементів різних стилів-попередників збереження національного колориту, традицій народного мистецтва. Українські архітектори-модерністи, сповідуючи еклектизм, прагнули поєднувати новітні технології з народними традиціями. Утвердження модерну збіглося з добою індустріалізації, відтак масштабним стає будівництво приміщень індустріального і громадського призначення – банків, бірж, театрів, народних будинків, клубів, пасажів, ринків, прибуткових будинків. У спорудах широко застосовують метал, скло, залізобетонні конструкції.

У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були В. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали за мету забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду.

Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише в творчості окремих митців. Цей стиль, особливо в літературі, зазнав значного впливу романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення в будь-яку добу. Своєрідність українського варіанта модернізму полягає в тому, що він із естетичного феномену перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно- побутової самоідентифікації, тобто вирізнення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення – визначення свого місця й ролі в сучасному світі.

Яскравими зразками українського архітектурного модерну в Києві є «Будинок з химерами» архітектора В. Городецького та будівля Державного банку, споруджена в 1902–1905 рр. за проектом архітекторів О. Кобелєва та О. Вербицького. До найвидатніших споруд палацової архітектури в Україні належать царський палац у Лівадії, збудований в 1910–1911 рр. у неоренесансному стилі архітектором М. Красновим. До кращих зразків архітектури модерну з неоренесансними рисами належить «Ластівчине гніздо», збудоване архітектором О. Шервудом у 1912 р.

Збереження національного стилю в архітектурі українського модерну засвідчене в будинку Полтавського земства, збудованому за проектом Василя Кричевського в 1903–1908 рр. (нині Полтавський краєзнавчий музей). Взірцем так званого раціоналістичного модерну став Бессарабський ринок у Києві, збудований архітектором Г. Гаєм у 1908–1912 рр. Це був перший критий ринок в Україні. У цій споруді поєднувалися модерні, раціоналістичні форми з національними мотивами. На західноукраїнських землях поєднання елементів модерну та народної архітектури втілено в будівлі банку «Дністер» у Львові, збудованої у 1905–1906 рр. архітектором І. Левинським.

У якій цариці культури працювали такі майстри, як О.В. Беретті, В.О. Шредер, П. Главка, І. Гохбергер, В. Садлівський? А музика Б образотворче мистецтво В архітектура Г театр

Українська скульптура початку XX ст. теж не уникла модерністських тенденцій. Під впливом західних мистецьких шкіл формується ціла плеяда українських скульпторів-модерністів – М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Війтович та ін. їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. Так, О. Архипенко збагатив мову пластики XX ст.: він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Йому належать твори "Ступаюча жінка", "Жінка, яка зачісується" та ін.

У 1888 р. був зведений пам’ятник Богдану Хмельницькому в Києві – архітектор В.Ніколаєв, скульптор М. Микешин.

Першим в історії пам'ятником українському письменнику, поету, драматургу і громадському діячеві, засновнику сучасної української літератури став Пам'ятник Івану Котляревському в Полтаві, де він народився і прожив більшість життя, в тому числі і на схилі років. Зведений у 1903 р. Проект погруддя Котляревському належить сульпроту Леоніду Позену, постаменту – архітектору О. Ширшову; виконав з дніпровського граніту архітектор П. Певний. У роботі над пам'ятником брали також участь художник В. Волков і архітектор О. Зінов'єв.

Живопис. В образотворчому мистецтві останніх десятиліть ХІХ – початку ХХ ст. співіснували два провідні стилі епохи – реалізм і модерн. Типовими темами для художників-реалістів було зображення буденного життя, побуту народу; з-поміж жанрів переважали пейзаж та портрет. Так, сільський побут, природа та звичаї української провінції – теми картин художника-реаліста Миколи Пимоненка: «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Жнива», «Проводи рекрута». Накладання естетики модерну на національні живописні традиції дало початок національному художньому напряму. Український стиль у живописі сформувався під впливом національних

культурних традицій, народної творчості, зразків народного декоративно-ужиткового мистецтва, архітектури, а також новітніх тенденцій модернізму – імпресіонізму, абстракціонізму, традицій класичного мистецтва, зокрема реалістичного напряму в живописі.

Одним із засновників українського стилю вважають Сергія Васильківського. Цей художник був визнаним майстром пейзажу, де переважали українські мотиви: «Ранок (Отара в степу)», «Дніпрові плавні», «Ранок на Дніпрі». Пейзаж у творчості С. Васильківського органічно поєднувався з історичними сюжетами з доби козацтва («Козачий пікет», «Запорожець у розвідці», «Козаки в степу», «Козача левада») або з побутовими картинами («Козак у степу», «Ярмарок у Полтаві»).

До засновників українського стилю в малярстві

та графіці належить і Опанас Сластіон. Він звертався до побутового жанру, пейзажу, історії, прикладом чого є картини «Цегельний завод», «На жнивах», «Весна», «Волинь», «Миргород». Як графік, ілюстрував поему Т. Шевченка «Гайдамаки». Слава засновника батального живопису в Україні належить Миколі Самокишу. Протягом 1901–1908 рр. разом із С. Васильківським писав монументальні панно для інтер’єру будинку Полтавського земства.

В цей ж час в Україні були створені перші малювальні школи: у 1865 р. в Одесі, у 1869 р. - в Харкові, в 1875 р. заснована Київська малювальна школа М. Мурашка. Одеську малювальну школу закінчили Костанді, Нілус, Едурдс, Волокідін, Буковецький, Бродський ,Греков, Шовкуненко та ін.

Іван Труша – написав портрет Лесі України, 1900 р. - країнське реалістичне мистецтво. Також художник намалював: картину «Гузулка з дитиною» та портрети М. Грушевського, І. Франка.

Діячі української культури, які переклали українською мовою Псалтир і Євангеліє:

А М. Гамалія, П. Мирний, О. Олесь. Б А. Кримський, Л. Мартович, І. Франко.

В П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, І. Пулюй. Г О. Ляпунов, С. Руданський, В. Стефаник.

У якій галузі мистецтва у другій половині XIX ст. плідно працювали М.Пимоненко, К. Костанді, А. Куїнджі?

А архітектурі В літературі Б живописі Г скульптурі

Меценати. Серед українських благодійників почесне місце посідає Григорій Ґалаґан. Він заснував у с. Сокиринці Допомогово-ощадне товариство, ремісниче училище, інтернат. Його коштом було ви дано чимало книг (зокрема, журнали «Киевская старина» та «Основа»), зібрано цінну бібліотеку, колекцію живопис них полотен. Втративши сина Павла, Г. Ґалаґан створює своїм коштом знамениту колегію Ґалаґана, яка мала свою церкву, музей, лабораторії, спортзали, бібліотеку з 11 тис. томів, їдальню та гуртожиток (бур су) для учнів і стала зразковим навчальним закладом всієї Російської імперії.

Не менш відомі своєю благодійністю родини Тарновських, Терещенків, Ханенків, Харитоненків та ін. На особливу пошану заслуговує сім’я Симиренків (Платон, Лев, Василь, Володимир) та Євген Чикаленко (1861–1929). Перші уславилися як успішні підприємці й науковці (так, Лев виплекав новий сорт яблук), які активно допомагали діячам української культури, передали для Товариства допомоги українській літературі величезний капітал. Є. Чикаленко домігся неабияких статків за рахунок власних талантів як практик сільського господарства. З кінця 19 ст. він став надавати систематичну допомогу українським ініціативам, вкладаючи в них більшу частину своїх прибутків. Саме він фінансував газети «Громадська думка», «Рада», створив фонд допомоги українським письменникам при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, заснував Академічний дім (гуртожиток для українських студентів) у Львові. Всіляко підтримував Чикаленко й українські політичні сили, які прагнули домогтися самостійної Української держави, а тому в 1919 р. мусив емігрувати.

Богдан Іванович Ханенко (1849–1917) – колекціонер української старовини і творів мистецтва, археолог, меценат, промисловець. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв. Член Державної ради Російської імперії.

Підприємець, громадський діяч, меценат, якого назвали «королем садівництва»:

А Левко Симиренко. В Іван Харитоненко. Б Микола Терещенко. Г Євген Чикаленко.

Яке твердження стосується Миколи Терещенка?

А Громадський і земський діяч, землевласник і меценат, перший голова Південно Західного відділу Російського географічного товариства, засновник елітарної колегії в Києві.

Б Видатний живописець, майстер побутового жанру на селянську тематику («Сінокіс», «Жниця»).

В Київський цукрозаводчик-мільйонер, визначний благодійник. Жоден помітний просвітницький та медичний проект у Києві не відбувався без його грошової допомоги.

Г Художник, який створив близько 3500 картин і замальовок, присвячених природі України, її історичному минулому, народному побуту.

Музеї. У другій половині 19 – на початку 20 ст. формуються історичні та художні музеї, які діють і по сьогодні. Меценати Тарновські з Качанівки (Чернігівщина) створили музей, який поповнювали за рахунок придбаних у різних колекціонерів унікальних речей (шабля Богдана Хмельницького, пояс Петра Дорошенка та ін.), археологічних розкопок. Колекція Ханенків лягла в основу колекцій нинішніх Національного історичного музею та Музею східного та західного мистецтва. Останній у наш час (з 1999 р.) нарешті дістав свою справжню назву – Музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків. Учений і гірничопромисловець Олександр Поль, який почав розробки криворізької руди, створив музей старовини й заповів його місту Катеринославу. У 1902 р. музей очолив видатний історик Дмитро Яворницький, і через деякий час цей осередок став найкращим у світі зібранням речей козацької старовини, а також пам’яток середньовічних кочівників.

Галичина – «Український П’ємонт».  Одним з перших українських діячів, котрий стосовно Галичини використав метафору «Український П’ємонт» був М.Грушевський.

У 1906 р. в однойменній статті він писав: «В останнє десятиліття ХІХ століття Галичина, незважаючи на власні досить важкі умови національного і економічного існування, стає центром економічного руху і щодо українських земель Росії відіграє роль культурного арсеналу, де створювались і вдосконалювались засоби національного культурного та політико-громадського відродження українського народу».

 П’ємонт – місцевість в Італії, звідки почалося звільнення від чужинців (австрійців) та об’єднання італійських земель. У ХІХ ст. найпопулярнішими були терміни, запозичені з історії італійського визвольного руху, які символізували перемогу національних сил: «П’ємонт» – відродження, «Ірредента» – об’єднання співвітчизників, «карбонарій» – революціонер.

 За чверть століття, з 1890-х рр. до Першої Світової війни, Галичина перетворюється на справжній «Український П’ємонт».

Процес «п’ємонтизації» пояснюється низкою причин. Найважливішими були політичні. В середині ХІХ ст. беззастережливим лідером українського руху були наддніпрянські діячі, українофіли.

У центрі громадського життя Галичини перебувала виборча реформа, яка передбачала скасування дискримінаційної системи представництва через курії і введення загального, прямого, таємного голосування. Під тиском демократично налаштованих груп населення Австро-Угорщини та революційних подій в Росії, у 1907 р. була проведена виборча реформа до австрійського парламенту – рейхсрату. Щоправда, внаслідок махінацій з виборчими округами голоси українців й поляків розподілилися нерівномірно: на 1 місце в парламенті припадало 52 тис. поляків та 102 тис українців.

Кооперативний рух на Галичині.Важливим фактором «п’ємонтизації» Галичини був кооперативний рух. Він виникає у 1880-ті рр. і набуває широкого розмаху та авторитету у 1890-х рр. Кооперативний рух на Галичині існував у різноманітних формах: споживчої, виробничої та кредитної кооперації. За короткий час Галичина вкрилася густою мережею ощадно-позичкових кас, громадських комор (шпихлірів), кредитних спілок, кооперативних крамниць, товариств по продажу сільгосппродуктів. Існували виробничі об’єднання – кооперативні молочарні. Кооперативні товариства та магазини по продажу сільськогосподарського реманенту, зокрема товариство «Сільський господар».

Тісно з кооперативами співпрацювала найавторитетніша і наймасовіша культурно-громадська організація – «Просвіта». Під керівництвом Костя Левицького при численних філіях «Просвіти» відкривалися ощадно-позичкові каси, кооперативні крамниці, комори, кредитні спілки, на кошти яких утримувалися місцеві українські школи.

Парамілітарні організації Галичини: «Сокіл», «Січ», «Пласт» Самобутнім проявом національного відродження Галичини була діяльність спортивно-військових молодіжних організацій – «Соколу», «Січі», «Пласту». Основним призначенням цих об’єднань була організація спортивних змагань, фізичне загартування. У 1894 р. була заснована перша українська юнацька гімнастично-спортивна організація «Сокіл» на зразок чеського «Соколу» (заснованого ще у 1862 р.) Основне завдання товариства – підвищення фізичної культури різноманітними засобами (вправи, спортивні змагання, пожежна справа, велосипедний спорт).

Спортивно-військові товариства завдяки своїй структурі мали масовий характер. Структура їх була типовою: центральний провід, повітові філії, місцеві осередки. Показником масовості військово-спортивного руху на Галичині є той факт, що до розгалуженої мережі «Січей» було залучено близько 80 тис. осіб (1913 р.).

Галичина – центр наукового та культурного життя. На рубежі ХІХ–ХХ ст. Галичина стає «культурним П’ємонтом» українців. Умови для піднесення наукового і культурного життя краю були наслідком «нової ери». Вважається, що коли В.Антонович, ідейний батько «нової ери» відвідав у 1891 р. Львів та Відень, він зустрічався з австрійським цісарем, який обіцяв створити у Львові українську академію наук. Ідея українського наукового товариства на Галичині обговорювалася в кінці 1860-х рр. наддніпрянськими українофілами О.Кониським та Д.Пильчиковим. У 1873 р. цей проект був частково здійснений, коли коштом наддніпрянців у Львові було створено літературне товариство Шевченка. Наприкінці 1880-х рр. і наддніпрянські українофіли, і галицькі народовці плекали ідею про перетворення літературного товариства на наукове. Цей проект був реалізований у 1892 р. с замість товариства Шевченка постало Наукове товариство імені Шевченка (НТШ). Авторами статуту цього оновленого товариства були В.Антонович, О.Кониський та О.Барвінський. Ідея про створення в Галичині української академії наук за підтримкою (фінансовою) віденського уряду постійно циркулювала в академічних колах Галичини і дуже схвально сприймалася наддніпрянськими діячами.

Віденський уряд так і не наважився (через загострення міжнародних стосунків) надати НТШ статус української академії, втім воно отримало від уряду інші вигоди. Так, НТШ мало право на замовлення шкільних підручників, чим забезпечило собі щорічно прибутки у 20 тис. гульденів. Згодом НТШ розгорнуло активну видавничу діяльність, журнальну політику («Записки НТШ», «Літературно-Науковий вісник»), що підняло його престиж у наукових колах Європи.

Академічна наука в Галичині здобула ще одну перемогу – відкриття першої в українських землях кафедри історії України в 1894 р. при Львівському університеті. 

Народовці пропонували запросити на цю кафедру В.Антоновича, лідера наддніпрянських українофілів. Але В.Антонович відмовився від цієї пропозиції. У 1894 р. кафедру очолив молодий та ініціативний професор, учень В.Антоновича М.Грушевський. Офіційна назва – «кафедра історії Східної Європи»; викладання велося українською мовою, а відсутність слова «Україна» австрійські урядовці пояснювали тим, що його вживання може призвести до загострення взаємин з Росією. Грушевський виступав речником «галицької політики» своїх наставників В.Антоновича та О.Кониського, виконуючи не стільки наукову, скільки політичну місію. На думку сучасного дослідника, він вміло поєднував у своїй діяльності «науку з політикою», «сприятно пропагуючи таким чином в Галичині ідею України-Руси».

Група людей, яка надала фінансову і моральну підтримку для заснування у Львові Літератур ного (згодом — Наукового) товариства імені Тараса Шевченка:

А австрійський уряд, зокрема особисто імператор Франц-Йосиф.

Б місцева влада, зокрема намісник Галичини Казимир Бадені.

В російський уряд і росіяни-слов’янофіли, зокрема граф Дмитрій Толстой.

Г українці з Наддніпрянщини, люди з певним достатком, меценати, зокрема письменник Олександр Кониський. 

Наукові заслуги Володимира Антоновича:

А засновник української археології, викладач історії Київського університету, вчитель Михайла

Г рушевського.

Б засновник української геології, викладач географії Харківського університету, вчитель Степана Рудницького.

В засновник української геометрії, викладач математики Одеського університету, вчитель Михайла Остроградського.

Г засновник української зоології, викладач біології Львівського університету, вчитель Іллі Мечникова.

Словник

Професійний театр – театр, в якому грали професійні актори.

Меценат – багатий покровитель наук і мистецтв, а також їх представників.

Нація – це велика, стала група людей, об'єднаних спільним походженням та історією, мовою, культурою, самосвідомістю та певними інтересами.

Реалізм – одна з основних властивостей мистецтва і літератури, яка полягає у прагненні до правдивого об'єктивного відображення і відтворення дійсності у формах, що їй відповідають. У вужчому розумінні – течія в мистецтві, що протистояла модернізму та авангардизму.

Персоналії

Заньковецька М. (справжнє прізвище – Адосовська, 1854-1934) – українська драматична актриса. Вперше вийшла на сцену в 1876 р. у ніжинському театрі. До кінця свого життя не поривала зв'язків з театральним колом Ніжина. 27 жовтня 1882 р. – у міському театрі Єлисаветграда (нині Кіровоград) під орудою М.Кропивницького розпочався творчий шлях видатної української актриси. Вперше на професійній сцені вона зіграла роль Наталки ("Наталка Полтавка") Івана Котляревського. Пізніше Марія Заньковецька (вона взяла цей псевдонім на згадку про щасливе дитинство в рідному селі Заньки) працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах М.Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П.Саксаганського, І. Карпенка-Карого. В її репертуарі більше 30 ролей на сцені.

Карпенко-Карий І. (Іван Карпович Тобілевич, 1845-1907) – за висловом І.Франка: "Один з батьків новочасного українського театру". Актор, театральний- режисер. З 1883 р. під псевдонімом Карпенко-Карий починає видавати літературні твори, переважно • драми, які збагатили українську літературу• і театр. Найвідоміші – "Наймичка", "Безталанна", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", Сава Чалий" тощо..

Коцюбинський Михайло (1864-1913) - письменник, громадський діяч. Один з найвизначніших представників імпресіонізму в українській літературі. Шедевром прози Коцюбинського є повість "Тіні забутих предків".

Кримський Агатангел (1871-1942) - сходознавець, мовознавець, літературознавець, історик, фольклорист, етнограф, письменник, перекладач.

Крушельницька Соломія (1872-1952) - славетна у всьому світі українська співачка з Галичини, лірико-драматичне сопрано.

Леонтович М. (1877 – 1921) – український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог. Автор широковідомих обробок українських народних пісень для хору "Щедрик", "Дударик", "Козака несуть". Його обробка "Щедрика" відома у всьому світі як різдвяна колядка "Саrol of the Bells".

Лисенко Микола (1842-1912) – композитор, етнограф, диригент, громадський діяч. Творив у різних музичних жанрах. Він є автором перших опер для дітей "Коза-Дереза", "Пан Коцький", опер "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Тарас Бульба", симфонічних творів, романсів, п'єс для фортепіано та інших інструментів. Заклав основи національного класичного музичного мистецтва. Збирав і досліджував українські народні пісні. Виступав із концертами як піаніст, організовував хори, концертував з ними по Україні. Влаштовував щорічні Шевченківські концерти.

Мечников Ілля (1845-1916) – біолог, патолог, імунолог, бактеріолог. Лауреат Нобелівської премії.

Мирний Панас (Панас Руденко, 1849- 1920) – видатний український прозаїк. Творча діяльність почалася у 1872 р. під псевдонімом Панас Мирний. Найвідоміший його роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Перу письменника належить також оригінальний переспів "Слова о полку Ігоревім".

Нечуй-Левицький Іван (1838-1918) – прозаїк, літературний критик, драматург, публіцист, фольклорист та етнограф. Вчителював. Уславився такими літературними творами: "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я", "Маруся Богуславка", "Князь Єремія Вишневецький", "Гетьман Іван Виговський".

Пимоненко Микола (1862-1912) – художник, майстер реалістичного жанрового живопису. Один з перших в українському малярстві зумів поєднати побутовий жанр з поетичним національним пейзажем. Автор 715 картин і рисунків. Найвідоміші картини "Весілля в Київській губернії", "Свати", "По воду", "Ворожіння", "Жнива", "Ярмарок", "Українська ніч" та ін. У творчості свідомо уникав трагічних сюжетів, з великою любов'ю, ідеалістично зображував своїх героїв і створював світлий, піднесений образ України.

Садовський Микола (1856-1933) – видатний український актор і режисер, один з засновників українського професійного театру. У 1898-1900 р. три видатні українські театральні трупи Сакса ганського, Кропивницького і Садовського об'єдналися в в трупу корифеїв українського театру. У 1905-1906 pp. Садовський у Львові очолював театр "Руська бесіда". У 1907 р. разом з М.Заньковецькою створив у Києві перший стаціонарний професійний український театр. У 1921-1926 pp. жив на еміграції. Згодом переїхав до УСРР.

Саксаганський Панас (1859-1940) – видатний український актор, режисер, театральний діяч. Творче життя розпочав 1883 р. на сцені театру під керівництвом М.Старицького і М. Кропивницького. З 1890 р. разом з І. Карпенком-Карим очолив власну трупу. У 1918 р. заснував Народний театр у Києві (тепер Львівський державний академічний театр ім. М. Заньковецької). Зіграв понад 100 основних ролей.

Старицький Михайло (1840-1904) – письменник, актор і режисер, громадський діяч. Учасник Київської громади. Один з фундаторів українського професійного театру. М. Кропивницький (1840-1910) український письменник, драматург, театральний актор. З його ім'ям пов'язані створення українського професійного театру й наступний етап розвитку реалістичної драматургії.

Стефаник Василь (1871-1936) – видатний український письменник і громадський діяч. Літературну діяльність розпочав у 1890 р. Майстер реалістичних психологічних новел. У 1908-1910 pp. був послом австрійського парламенту у Відні. Події Першої світової війни і визвольних змагань повернули його до творчості. Ним була створена збірка новел "Земля". Його творчість вплинула на наступне покоління українських письменників.

Українка Леся (1871-1913) – поетеса, драматург, прозаїк, перекладач, літературознавець, публіцист і громадський діяч. Одним з найвідоміших її творів є "Лісова пісня".

Яворницький Дмитро (1855-1940) – істот рик, археолог, фольклорист, письменник. У центрі наукового інтересу Яворницького було запорозьке козацтво, якому він присвятив більшість своїх праць. Найвідомішою його працею є тритомна "Історія запорозьких козаків".

Встановіть відповідність між характеристиками та іменами науковців другої половини 19 – початку 20 ст.

1 Фізик та електротехнік, був першим винахідником рентгенівської трубки, завдяки якій зробив фотографію скелета людини; винайшов багато електротехнічних приладів. 2 Зоолог та анатом, відкривач фагоцитозу – явища поглинання клітинами організму мікробів. Працював у Франції над розвитком імунології, удостоєний Нобелівської премії. 3 Мікробіолог та епідеміолог. Першим у світовій науці дослідив шляхи поширення чуми і запропонував ефективні засоби боротьби проти цієї хвороби. 4 Вчений-мовознавець і сходознавець. Відомий поліглот (вільно володів майже 60 мовами). Його наукові праці – вагомий внесок у дослідження проблеми походження й розвитку української мови.

А Ілля Мечников Б Іван Пулюй В Дмитро Яворницький Г Данило Заболотний Д Агатангел Кримський