Тема 10. Міжнародні стандарти забезпечення продовольчої безпеки.

1. Місце продовольчої безпеки в системі економічної безпеки держави.

2. Аналіз Римської декларації «Про всесвітню продовольчу безпеку» як фундаментальний міжнародний акт, який регулює питання забезпечення міжнародної продовольчої безпеки.

3. Історія запровадження стандарту ISO 22000.

4. Аналіз відповідності національного законодавства України вимогам стандарту ISO 22000.

1. Місце продовольчої безпеки в системі економічної безпеки держави.

Продовольча безпека визначається як доступність достатньої кількості продовольства для підтримки активного, здорового життя всіх людей. В основі безпеки знаходиться достатність продовольства і здатність людей фізично і економічно отримати його.

Продовольча безпека визначається на різних рівнях: світовому, регіональному, національному, місцевому та на рівні домашніх господарств.

Світову продовольчу безпеку можна трактувати наступним чином: світ як ціле повинен виробляти достатню кількість продовольства для задоволення зростаючих потреб. При цьому торгівля повинна здійснюватися без перешкод при відносно стабільних цінах з тим, щоб країни могли у міру потреби доповнювати своє виробництво за рахунок імпорту. Це передбачає і функціонування певної системи забезпечення необхідних резервів для того, щоб убезпечитися від несподіваних спадів виробництва або різких підвищень цін.

Продовольча безпека вимірюється кількістю днів протягом споживання яких може бути забезпечене за рахунок існуючих запасів всіх країн. Мінімальним рівнем для надійного забезпечення продовольчими товарами Продовольча і сільськогосподарська організація (ФАО) вважає світові запаси продовольства від минулого врожаю, рівні 17% до світового споживання або достатні для задоволення потреб протягом приблизно двох місяців. У 80-і роки світові запаси зерна не опускались нижче цього розрахункового рівня. Тільки в середині 70-х і 90-х років вони скоротилися до 40 днів. Так, у 1995 р. запаси зерна знизилися до 14% світового споживання, що викликало значне зростання цін на зернові. У цілому, за розрахунками, у світі виробляється достатня кількість продовольства для задоволення потреб населення.

Концепція продовольчої безпеки на національному рівні не означає самозабезпечення продовольством. Вона припускає, що країна повинна виробляти достатньо продуктів для власних потреб, але якщо порівняльні переваги не сприяють цьому, то вона повинна бути в змозі імпортувати необхідну кількість продовольства і забезпечити потреби в продовольстві.

Визначення національної продовольчої безпеки грунтується на різних показниках, включаючи існуючий рівень споживання продовольства на душу населення, коефіцієнт самозабезпеченості.

Продовольча безпека на національному та регіональному рівнях - необхідна, але не достатня умова для забезпечення продовольством людей. Вона включає здатність країн, домашніх господарств отримати необхідні товари.

Забезпечення продовольчої безпеки на рівні домашніх господарств пов'язано з доходами на душу населення. Низький рівень доходів населення призводить до того, що коливання цін безпосередньо позначаються на продовольчому становищі найбідніших верств не лише в місті, але і в сільській місцевості. У цілому ряді країн власники дрібних ділянок землі є чистими покупцями продовольства, не забезпечують себе продуктами за рахунок своїх ділянок.

Існує декілька способів визначення забезпеченості продовольчими продуктами населення. Це показники: забезпеченості продуктами для підтримки необхідної фізичної активності, показники ваги і зростання людей, утримання в споживаних продуктах поживних і мінеральних речовин, спроможності населення придбати необхідні продукти харчування.

Найбільш часто використовується підрахунок, пристосований до потреб в калоріях. Люди, які не одержують необхідної кількості калорій, відносяться до хронічно голодуючих. Наприкінці 80-х років необхідні енергетичні потреби людини, що забезпечуються харчуванням, оцінювалися в 2700 калорій на день: 3400 - в промислово розвинутих і 2470 - у країнах, що розвиваються. Кордоном недоїдання, за оцінками ФАО, є 1761 і 1836 калорій в день в залежності від регіону при середній величині 1784 калорії. Нормативи, розроблені стосовно до окремих країн та регіонів, виходячи із демографічної структури їх населення з урахуванням умов і фізіологічних потреб.

За останні десятиліття позитивні зміни відбулися в забезпеченості продовольством в світі. За 70-90-і роки частка населення, що не одержує необхідного мінімуму харчування, скоротилася до 824 млн. чоловік. У країнах, що розвиваються частка голодуючих зменшилася з 36 до 20%, а в абсолютному вираженні - з 918 до 800 млн. осіб. У західних країнах 32 млн. чоловік відносяться до голодуючих. Майже 60% голодуючих живуть в Азії, 30% - в Африці і приблизно 10% - у Західній Азії та країнах Латинської Америки.

Зміна загальної картини голоду і недоїдання пов'язане з поліпшенням ситуації в Азії, де число тих осіб що недоїдають скоротилося за останні десятиліття з 750 до 530 млн. осіб. Істотний прогрес щодо цього досягнуто в КНР, Індії, де частка недоїдають скоротилася з 40 до 16% населення. Значно покращилася ситуація з забезпеченням населення продовольством в країнах Близького Сходу та Північної Африки.

У країнах Латинської Америки в 90-і роки стан із забезпеченням продовольством покращився. Погіршилася ситуація з продовольством в країнах Тропічної Африки, де число голодуючих становить 43% населення. У 90-ті роки отримали розвиток негативні тенденції у республіках колишнього Радянського Союзу.

Самозабезпеченість і зовнішня торгівля. Наявність великої кількості голодуючих, особливо у країнах, що розвиваються, пов'язано з тим, що сільське господарство цих країн не може задовольнити потреби в продовольстві за рахунок власного виробництва. Коли в промислово розвинених сарани за 60 - 90-і роки коефіцієнт самозабезпеченості піднявся з 99 до 113%, то в країнах, що розвиваються він знизився з 103 до 98%. В багатьох регіонах ступінь самозабезпеченості знизилася за винятком Азії, але й там вона нижче 100%. Самозабезпеченість продуктами харчування зменшилася в східно-європейських країнах і в колишньому СРСР.

Брак продовольства в окремих країнах, як зазначалося, може нівелюватися за рахунок зовнішньої торгівлі. Продовольство - важлива складова частина зовнішньої торгівлі (9,5%). Світовий імпорт зерна становить 11% загального обсягу його виробництва і перевищує 200 млн. т. Основними постачальниками продовольчих товарів на світових ринках виступають промислово розвинені країни Заходу. Здійснюючи 50% сільськогосподарської продукції, вони забезпечують 70% світового експорту сільськогосподарських товарів і лише 40% імпорту, причому за останнє десятиліття їх частка в експорті зросла і скоротилася в імпорті. Основним експортером продовольства у світі залишаються США - 13,3%. Їх частка у світовому експорті зерна, м'яса зросла, збільшилася частка країн ЄС.

Зростання сільськогосподарського експорту індустріальних країн Заходу відбувся з багатьма продуктами, які раніше постачали країни, що розвиваються. Так, експорт цукру з промислово розвинених країн складає 27% цього виду експорту, рису - 40, цитрусових - 73%. Промислово розвинені країни із чистих імпортерів продовольства перетворилися на нетто-експортерів.

Перевиробництво продуктів у розвинених країнах у довгостроковій перспективі знизило ціни на сільськогосподарські продукти на світових ринках, що створювало перешкоди для збільшення виробництва в країнах, що розвиваються. Частково з цієї причини, частково через підвищення попиту поставки зерна в країни, що розвиваються збільшилися за 70-90-і роки. Велика частина країн, що розвиваються країн є нетто-імпортерами зерна (133). Зменшення ролі зазначених країн у світовому сільськогосподарському експорті щодо скорочує їхні валютні надходження, що негативно позначається на валютних запасах особливо слаборозвинених країн. Багато країн не в змозі забезпечити продовольчу безпеку на національному рівні. Чому так відбувається?

Сільське господарство східноєвропейських країн, що розвиваються залишається в цілому відсталим за технічною оснащеністю. Попри позитивні зміни в цілому ряді країн, що розвиваються, пов'язані з «зеленою революцією», відстають від рівня промислово розвинених країн щодо застосуванню мінеральних добрив в 1,5 рази (без КНР - Більш ніж у 2 рази), по продуктивності праці на одного жителя - в 9,5 разів.

У багатьох країнах характер землекористування обтяжується відсталих формами відносин, поданих натуральними і напівнатуральними індивідуальними селянськими господарствами, великими латифундіями, громадою, збереженням лихварства. Дрібні господарства переважають у країнах Азії та Африки. Вони не можуть використати сучасні знаряддя праці, мінеральні добрива, користуватися послугами кредитні установ. Багато хто з них не забезпечують сім'ї власників достатнім харчуванням. В Індії до таких відносяться поряд 60 мільйонів господарств площею менше 1 га землі.

У країнах зі значним сільськогосподарським потенціалом аграрне виробництво використовувалося в цілях загального розвитку країни. Ціни, що встановлюються на сільськогосподарські продукти, занижувалися для підтримки життєвого рівня промислових робітників, сільськогосподарський експорт оподатковується митом для фінансування імпорту машин та обладнання.

У ряді країн з високим сільськогосподарським потенціалом цей перекіс значний. Так, в Аргентині і Колумбії цінові утримання становили відповідно 38 і 55% вартості сільськогосподарської продукції в 1982-1987 рр. У групі найбідніших країн сільськогосподарські виробники недоотримували 25% їхнього доходу. У цьому ж напрямку на ціноутворення впливає панування на світовому ринку сільськогосподарських продуктів ТНК, занижують закупівельні ціни. На початку 80-х років чотири ТНК контролювали 60-65% торгівлі цукром, три ТНК - 80% ринку бананів, три-п'ять ТНК - 85% чаю та какао-бобів, з чотирьох до восьми ТНК тримали у своїх руках 85-90% усієї торгівлі кавою, тютюном і бавовною.

Деформації відтворення в аграрному секторі виявляються не лише в ціноутворення, а й у пріоритетах розвитку, включаючи фінансування з боку уряду сільськогосподарських послуг, інфраструктури, досліджень. Щоб здобути необхідні валютні засоби для скорочення зовнішньої заборгованості, багато країн під тиском МВФ, МБРР вимушені перемикати значні посівні площі на виробництво експортних культур, таких, як бавовна, арахіс та інші на шкоду продовольчим. З цим пов'язаний той факт, що кількість імпортерів продовольства зростає.

Це засвідчує про те, що продовольча проблема визначається різними аспектами світового розвитку - від економічних і політичних до соціокультурних та етносоціальних. Серед них найважливіша роль належить загальному розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.

Отож, продовольча безпека є одним із елементів економічної політики держави, яка спрямована на забезпечення стабільного виробництва продуктів харчування, доступності їх отримання та використання населенням відповідно до фізіологічних норм споживання за рахунок власного виробництва та надходження від імпорту. Боротьба з голодом визнана як першочергове завдання міжнародного економічного співробітництва держав, тому продовольча проблема належить до категорії глобальних, оскільки для її розв´язання не достатньо зусиль окремих держав, а потрібне добре налагоджене співробітництво світової спільноти, незалежно від суспільного та економічного розвитку. Тому в умовах економічного розвитку в Україні та в процесі реалізації аграрної реформи значна увага приділяється запозиченню міжнародного досвіду законодавчого врегулювання питань забезпечення продовольчої безпеки. Актуальність теми продовольчої безпеки обґрунтована необхідністю прискорення запровадження дієвої вітчизняної системи забезпечення продовольчої безпеки, тому вважаємо за доцільне провести аналіз законодавства у сфері регулювання продовольчого забезпечення населення окремих держав колишнього СНД та держав, які нещодавно набули членства в Європейському Союзі (ЄС), на прикладі Республіки Болгарія.

Міжнародно-правовий досвід ведення сільського господарства передбачає такі загальновизначені чинники, які можуть впливати на глобальну продовольчу проблему:

1) природні умови й розміщення населення (загальна площа та структура сільськогосподарських угідь, сільськогосподарський потенціал, клімат, співвідношення між кількістю населення і масою продовольства тощо);

2) світовий транспорт і зв´язок, які забезпечують доступ продуктів харчування на міжнародний продовольчий ринок;

3) економічний потенціал держави тощо.