Освіта та Література

Поява власної писемності мала надзвичайно важливе значення для розвитку східнослов'янської спільноти. Збереглися повідомлення про те, що й XI ст. східні слов'яни мали власну писемність, або «руські письмена». Зокрема, у торі «Сказання про письмена» болгарського письменника Чорноризця Храбра, який жив на зламі IX—X ст., згадується, що до прийняття християнства і слов'яни користувалися для письма власними «чертами і резами». Слов'янський просвітник Кирило Солунський повідомляв, що на початку 60-х рр. IX ст. він бачив у Херсонесі писані «руськими письменами» Євангеліє та Псалтир.

Після запровадження християнства на Русі поширилася винайдена учнями братів-просвітників Кирила і Мефодія абетка — кирилиця. Одночасно з'явилася церковнослов'янська (або старослов'янська) мова, яка витиснула з ужитку давнішу живу народну мову.

Численні археологічні знахідки свідчать про широке поширення писемності серед різних верств населення Русі. Понад 400 написів знайдено на стінах Софійського собору в Києві. На одній зі стін собору вирізьблено абетку з 27 літер: 23 грецьких і чотирьох слов'янських — б, ж, ш, щ.

Найважливішою характеристикою становлення будь-якого народу є формування власної мови. Чимало уваги приділено вченими проблемі розвитку української мови. На думку українських мовознавців, наприкінці III ст. до н. е.— на початку І ст. н. е. в слов'янському середовищі відбувалося поступове формування західнослов'янської і східнослов'янської мовних територій. У І—V ст. на східнослов'янській мовній території з'являються ознаки, притаманні майбутнім східнослов'янським мовам. Завершальний період формування української мови, на думку вчених, розпочався в XI ст. і тривав до кінця XIII ст.

За часів князювання Володимира в Києві для князівських і боярських дітей було відкрито першу школу. За повідомленням літописця, князь Ярослав Мудрий заснував школу, де навчалося 300 дітей старост і священиків. Основу освіти становили богослов'я, філософія, риторика і граматика. Вивчали на Русі й іноземні мови. Кількома мовами володів Ярослав Мудрий, а його син Всеволод удома опанував п'ять іноземних мов.

Осередками освіти на Русі були церкви і монастирі, які також сприяли розвитку літератури та мистецтва.

Провідним освітнім центром Русі був Софіївський собор, при якому продовжувала діяти школа, заснована Ярославом Мудрим. У 1068 р. дочка князя Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат, у той час як у Західній Європі жінки взагалі не отримували освіти. За свідченням літо­писів, розвинутим було і приватне навчання. Так, Феодосій Печерський одержав освіту в невеличкому містечку Курськ, навчаючись в «єдиного вчителя».

Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, яких було багато на Русі (в Києві, Чернігові, Переяславі, Галичі. Володимирі тощо). Але найперша і найбільш значна містилась у Софії Київській. За підрахунками вчених, книжний фонд Русі складав щонайменше 130-140 тис. томів. Існували бібліотеки, як правило, при соборах, монастирях, княжих палатах. Не мало було і приватних книгозбірень.

У давньоруських школах і бібліотеках виховалося багато видатних літописців і літераторів, богословів і філософів, публіцистів. Імена окремих з них за умов, коли авторству не надавалося такого значення, як пізніше, дивом збереглися до наших днів. До них належать літописці Никон Великий, Нестор, Сильвестр, митрополити — Ілларіон і Клим Смолятич, єпископ Кирило Туровський, Данило Заточник та ін.

Але знання бралися і з книг. Як правило, це були перекладні книги античних , візантійських, арабських, західноєвропейських авторів з різних галузей знань: «торії, географії, філософії, біології, математики тощо. Найбільш популярними на Русі були: «Хроніка» Георгія Амартола, яка охоплювала опис історичних подій від створення світу до 842 р.; «Джерело знань» Іоанна Дамаскіна; «Шестоднев» Іоанна, болгарського екзарха, у якій подані тлумачення біблійної розповіді про шість днів створення світу Богом; «Фізіолог» невідомого автора, що склав розповіді про реальних і казкових (сирена, фенікс) звірів тощо

У писемних джерелах збереглися відомості про діяльність лікарів, зокрема ченця Києво-Печерського монастиря Агапіта. У 1076 р. Святославу Ярославичу була зроблена хірургічна операція по видаленню пухлини на шиї. А онука Володимира Мономаха Євпраксія написала медичний трактат «Мазі».

Існування власної писемності та освіти є основною ознакою цивілізованості народу. Засвідчене археологами значне поширення грамотності на Русі є безпосереднім наслідком розвитку давньоруської освіти. Вже за часи Володимира та Ярослава Мудрого шкільна освіта була важливою сферою загальнодержавної та церковної політики. Про високий рівень розвитку освіти свідчить існуюча в той період диференціація навчальних закладів: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа «книжного вчення» (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (головним чином, для купецького та ремісничого міського населення).

Літописи Київської Русі становлять одне з найпомітніших історико-літературних явищ середньовіччя. На відміну від європейських хронік, вони писалися рідною мовою, що робило їх популярними, надбанням загалу писемного населення. Вони читались і переписувалися впродовж кількох століть, завдяки чому збереглися до наших днів. Авторами літописів були ченці, попи, ігумени придворних монастирів, наближені до князя і самі князі. Практично всі літописи у своїй основі мають спільний київський літописний звід, який відомий під назвою «Повість временних літ» (кінець XI — початок XII ст.). Близько середини XII ст. спостерігається розгалуження єдиного літописного стовбура на ряд хронік, головним змістом яких стали місцеві події. 80-ті ІХ ст. – «Літопис Аскольда» 1037 – 1039 – при Софіївському соборі написаний літопис «Найдавніший Київський звід»

Література Київської Русі
Остромирове Євангеліє	Найдавніша книжна пам’ятка Київської Русі. Написане у 1056-1057 рр. у Києві дияконом Григорієм на замовлення новгородського посадника Остромира.
Реймське Євангеліє	Привезла до Франції дочка Ярослава Мудрого Анна. Датоване 40-ми рр. ХІ м., зберігається у м. Реймс, Франція
Мстиславове Євангеліє	Написане приблизно у 1115 р.
Повість временних літ	1113 р. «Повість» зберігалась у багатьох списках, найдавніші – Лаврентіївський (1377) та Іпатіївський (перша половина 15 ст.) літописи. «Повість» викладає події від 860 р. до 1111. Автором вважають Нестора Літописця.
Київський літопис	Кінець ХІІ ст. Продовжує події «Повісті» та охоплює періоди від 1111 р. до 1200 р. Автор – Ігумент Видубицького монастиря Мойсей
Ізборник (1073; 1076) («зборнік Святослава)	Своєрідною енциклопедією різних знань тієї доби були «Ізборнікі» — збірники різних за тематикою творів переважно візантійських вчених, які розтлумачують деякі складні для розуміння біблійні сюжети, а також повчають та дають настанови. Збереглось дві редакції 1073 та 1076 рр. В «Ізборніку» 1076 р. велике місце займають правила, якими необхідно керуватися у житті людині. Вперше наголошується на існуванні конфлікту між бідними та багатими. Закликається розв'язувати його на принципах християнської моралі: загальна любов та всепрощення. Ця пам'ятка має винятково мистецьке значення завдяки своєму багатому оформленню. Як зазначають дослідники, книга виготовлена на замовлення Ізяслава, брата київського князя Святослава Ярославича.
Києво-Печерський патерик	збірнику розповідей про життя святих. Зокрема у ньому є цікава інформація про будівництво Успенської церкви Печерського монастиря, про живописця Алімпія і взагалі про
Повість про осліплення Василька	1097 рр.
Повчання дітям	Початок ХІІ ст. (1117); Володимир Мономах
Слово про закон і благодать	1037/1050, автор митрополит Іларіона
Слово про Ігорів похід	1187. Описані події походу 1185 р. Проходить думка про єдність князів і Русі. Існує думка про підробність пам’ятки
Ходіння Даниїла Затворинка	ХІІ ст, Паломник Данило з Чернігова

Усна народна та музична творчість. Усна народна творчість цього періоду надзвичайно різноманітна: билини, перекази, пісні, загадки, прислів'я, приказки, казки.

У билинах оспівувалися військові перемоги київських князів та їхніх дружин. До найдавніших належить група билин про князя Володимира Красне Сонечко, який разом із богатирями Іллею Муромцем, Альошою Поповичем та Добринею Микитичем захищає Київську Русь від ворогів.