1

Київська Русь Початок державності

Київська Русь виникла на основі східнослов’янських племен. Про їх назви нам повідомляє Нестор літописець у «Повісті минулих літ» таке:

Бо се тільки слов'янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, і полочани, дреговичі, сіверяни, бужани – бо сидять вони по [ріці] Бугу, а потім же волиняни. ... Поляни, що жили особно, як ото ми сказали, були з роду слов'янського і назвалися полянами, а деревляни теж [пішли] від слов'ян і назвалися деревлянами. Радимичі ж і вятичі [походять] від ляхів. І жили в мирі поляни, і деревляни, і сіверяни, і радимичі, і вятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх до сьогодні.

До «географії Нестора », як інколи називають цей літописний фраґмент, сьогоднішні дослідники ставляться обережно, оскільки на підставі археологічних пам'яток VIII—IX ст. ідентифікувати етнічні відмінності між літописними племенами майже не можливо.

Питання, коли виникає київська державність також є дискусійним. Літопис нам повідомляє:

«Коли ж поляни жили осібно і володіли родами своїми..., то було [між них] три брати: одному ім'я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив, і сестра їх – Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив – на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок на честь брата свого найстаршого [і] назвали його Києвом... А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря... відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв од [того] цесаря..., при котрім він цесарі приходив [туди]»

Ці кілька рядків літопису породили гігантську наукову літературу. В дискусіях, які, мабуть, ніколи не завершаться, нині досить часто лунає думка, що Кий – це не міфічний персонаж , а реальна особа, вождь племінного об'єднання полян. Гіпотетичний час Києвого життя Боріс Рибаков та його послідовники відносили до правління візантійського імператора Юстиніяна І (527–565). або його попередника Анастасія (431–518), а Михайло Брайчевський – до часів імператора Іраклія (610–641). «Часи Кия», згідно з цим поглядом, стали переломними в "житті полянського союзу племен. Інша група науковців, послідовників Боріса Ґрєкова, обстоювала тезу про існування у 6-7 ст. антської держави Куявії, відомої зі згадок в арабських джерелах, центром якої нібито з VII ст. був Київ. Врешті, опоненти тих і других уважають Кия за леґендарного персонажа, що знадобився літописцеві на те, аби пов'язати витоки руської держави зі славою та блиском Константинополя, де Кий «прийняв велику честь»; піднесення ж Києва до ролі полянського центру відносять аж на IX століття.

Отже, Кий – полянський князя засновник Києва, між 5-6 ст.

Походження слів «Київ», «Русь» та самої руської державності породили у наці диспут між так званими норманістами та антинорманістами.

Нормани/скандинави/варяги/вікінги – населення північної Європи, що через свою військову на економічну активність справили значний вплив на розвиток.

Перша нині відома достовірна згадка русів зафіксована під 839 р. у франкській хроніці «Бертинські аннали». Перші згадки про росів/русів у візантійських джерелах належать теж до другої чверті IX ст. Врешті, детально описав русів на підставі власних подорожніх вражень у 922 р. Ібн-Фадлан:

«Я бачив русів, коли вони прибули в своїх торговельних справах і розташувалися коло річки Атил [Волги]. Я не бачив [людей] із досконалішими тілами, ніж вони. Вони подібні до пальм, біляві, червоні обличчям. ... І при кожному з них є сокира, меч і ніж, [причому] із усім цим він [ніколи] не розлучається.»

Певні деталі опису Ібн-Фадлана, зокрема оповідь про поховання знатного руса шляхом спалення у човні та змалювання жіночого вбрання, вказують, як і згадка у «Бертинських анналах», на те, що руси були скандинавами.

Дискусії вчених довкола етимологи слова Русь (а відтак - і походження самих русів) точаться з прадавніх часів. Протистоянні «норманістів» та «антинорманістів» було започатковане ще баталіями в Санкт-Петербурзькій академії наук середини XVIII ст. між Ґерхардом Фридрихом Мюллером і Михайлом Ломоносовим. Перший доводив, що Київську Русь заснували нормани, точніше шведи (руси), а другий був певен, що це вкриває ганьбою Росію.

Період від IX до середини XI ст. називають «епохою вікінґів» (від давньо-шведського viking - учасник морського походу). Скандинавські ватаги професійних воїнів, яких на заході Европи називали норманами «північними людьми»], а на сході варягами [varingi, від шведського var - клятва], з кінця IX - початку X ст. стали справжнім бичем Європи. Внутрішня нестабільність виштовхувала з небагатих північних теренів майбутньої Данії, Швеції та Норвегії молодих членів родових общин, які, згідно зі звичаєм, не отримували в спадок ні землі, ні худоби, змалечку готуючись здобувати собі засоби прожитку мечем. На скандинавських узбережжях збиралися загони відчайдушних юнаків, готових, спорядивши легкий вітрильник (а всі скандинави були чудові мореплавці), прямувати по здобич до будь-яких берегів.

Прямуючи на схід Европи, скандинави керувалися радше торговельною, ніж військово-грабіжницькою метою. 3 IX ст. скандинавські мореплавці почали освоювати новий торговий шлях на південь, який в історіографії отримав назву «Путі з варяг у греки» З озера Ільмень по малих річках і річкових волоках їхні човни простували до верхів'я Дніпра, а вже звідти Дніпром спускалися в Чорне море.

Осідаючи в прирічкових укріпленнях, скандинави або підкоряли довколишні племена, примушуючи їх сплачувати данину, або вступали з ними у союзницькі відносини. Арабський географ X ст. Ібн-Русте, оповідаючи про щорічні об'їзди території цих племен «царем» для збору данини, пише, що «руси годуються лише тим, що привозять із землі слов'ян». У щойно згаданому трактаті Константина Багрянородного вперше наведено й назву цієї данини, що її збирали шляхом кругового об'їзду данників - «полюддя»:

«Коли настає місяць листопад, їхні архонти разом з усіма росами виходять із Києва і відправляються в полюддя , що називається кружлянням. ... Годуючись там протягом усієї зими, вони знову, починаючи з квітня, коли розтане лід на річці Дніпрі, вертаються до Києва. Потім же..., взявши свої моноксили, вони споряджають їх і вирушають в Романію [Візантію]».

Імовірну чисельність княжої дружини, яка взимку виходила з Києва на полюддя, а навесні, перетворившись на купецьку флотилію.

О тже, нормани-руси як певна «політична» сила впродовж IX ст. помалу осідали на теренах розселення східних слов'ян, а їхні групи мали характер відносно не великого й мобільного військового колективу, що накидав місцевим племенам відносини данництва чи союзництва. Саме таку «державу без території», де військовий колектив живе окремо від решти населення, а джерелом його добробуту є збирання з навколишніх теренів данини та її наступний перепродаж у Візантії, започаткували руси і в Києві, що був ключовим пунктом на торговельному шляху. Процес же поступового об'єднання слов'янських племен довкола київського (надплемінного) центру розтягнувся на значно триваліший час, завершившись аж наприкінці X - на початку XI століття.

Руські землі на 800-ті роки

Існує багато концепції походження слова «Русь»: скандинавська (від місцевості зі схожою назвою); наддніпрянська (від назв річок із коренем «рос» у басейні Дніпра), фінська (від слова «ruotsi», яким фіни називали варягів) та ін. Достеменно відомо, що «рус сю» називали спочатку скандинавів, що складали дружини новгородських і київських князів. Поступово варязькі дружини князів поповнювалися слов'янами назва «русь» поширювалася взагалі на всіх дружинників. Згодом вона застосовуватися до східних слов'ян у значенні «руський народ» або «народ Русі» та стала назвою території, яку вони заселяли — Руська земля.

Нині норманістими (прибічників скандинавського походження слова Русь і князів Рюриковичів) є більшість фахівців, тож із їхніх гіпотез про коріння етноніма «руси» варто розпочати побіжний огляд тлумачень цього питання. Така версія пов'язує слово Русь із давньоскандинавським коренем rоð, який засвідчено в давньошведських поняттях roðer - веслування, судноплавання, Roðslaghin (Roslagen) - округ, що поставляє в ополчення одне веслове судно, rothi - морський похід на веслових суднах тощо. Ймовірно, що першим передавачем самоназви скандинавських мореплавців стала людність узбереж сучасної Фінляндії та Естонії, де шведів, котрі почали з'являтися тут від середини І тис., називали по-естонському Rotsi, а по-фінському Ruotsi.

Іншим бачить коріння слова «Русь» відомий орієнталіст Омелян Пріцак, ви-водячи його від кельтського етноніма Rut(h)eni, який у німецьких діялектах трансформувався за схемою *Rut-/Ruzz-/Ruz-Russ-/Rus. Історичними носіями назви Ruzzi, за Пріцаком, були фризькі купці, що вели трансевропейську торгівлю і, змішавшись зі скандинавами, утворили на Волзі політичне об'єднання, котре згодом слов'янізувалося й розвинулося в державу русів.

2. Висадка вікінґів із корабля для нападу на узбережжя (реконструкція)

На противагу цим етимологіям, існує припущення про зв'язок слова «Русь» з іраномовними мешканцями одного ,а регіонів Середнього Подніпров'я, чия присутність тут засвідчену у назвах річок Рось, Роська, Росава тощо; відтак, витоки політоніму належить шукати в іранському ruxs/roxs - світлий. Носієм самоназви «рос» [рус, русь], як уважають прихильники цієї гіпотези, могла виступати котрась із сармато-аланських, згодом слов'янізованих, племінних груп, що входили до антського союзу племен. З іншого боку, відомий російський мовознавець Олєґ Трубачов припускає, що слово «Русь » відображало ще дослов'ян-ську і дотюркську регіональну традицію називати Північне Причорномор'я «білою, світлою стороною», чому відповідав би індоарійський корінь *russ.

Нарешті, є прибічники слов'янської етимології поняття Русь, прив'язаної до праслов'янського кореня *rud/rus зі значенням «світлий, русий». На можливість творення політоніма від такої основи, як уважають, указує назва річки Русса, що впадає в озеро Ільмень. За гіпотезою Боріса Рибакова, який археологічні знахідки антських скарбів у Подніпров'ї ідентифікував (на думку опонентів, безпідставно) як «старожитності русів», східнослов'янське плем'я з такою назвою мешкало на цих теренах уже в VI-VIII ст., доказом чого може бути згадка народу Hros у сирійського письменника VI ст. Захарії Ритора (насправді «народ Грос» у Захарії є алюзією до пророцтва Єзекіїла про прихід народів-чудовиськ під берлом антихриста). Врешті, за ще одним варіянтом слов'янської версії, носіями назви «Русь» могли бути руґії (Rugi) -слов'янське населення острова Рюґен на Балтиці, чиїх ватажків нібито запрошували для оборони міста мешканці торгового Новгорода.

Причини провідної ролі Києва:

1. Розташування та торгівельному шляху «із варягі у греки»

2. Притік населення з інших земель

3. Високий рівень соціально-економічного розвитку

4. Знаходився на межі розселення декількох слов’янських племен

Періодизація історичного розвитку Київської Русі
Період	Особливості
882-972 рр.	Швидке територіальне зростання Київської Русі й поступова консолідація держави. Охоплює князювання Олега, Ігоря, Ольги, Святослава.
980-1054 рр.	Економічний і культурний розквіт Київської держави, досягнення нею вершини політичної могутності. Охоплює князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого.
1054-1132 рр.	Поступове політичне ослаблення Київської Русі князівські усобиці. Охоплює правління Ярославичів. Зміцнення і відновлення одноосібної влади київського князя за правління Володимира Мономаха і Мстислава Великого.
1132-1241 рр.	Поліцентризація Русі, яка була насильно перервана монгольською навалою. У землях-князівствах формуються місцеві династії — Ольговичів, Ростиславичів, Мономаховичів, Мстиславичів тощо, які були гілками династії Рюриковичів.