Мал. 5. П. Пікассо. "Вбивства у Кореї", 1951 р.
З 70-х рр. розпочалася нова епоха у світовому мистецтві, яку називають, постмодернізмом. Ця епоха ознаменувалася прагненням мистецтва повернутися до реального світу. Водночас реалізм, який десятиліттями зазнавав гоніння, знову привернув до себе жвавий інтерес. Особливе місце в цьому процесі посідає гіперреалізм (або фотореалізм) – живопис, що буквально імітує реальні сцени і предмети з фотографічною точністю. Ця течія виникла у США і набула поширення в інших країнах. Взагалі ж постмодернізм характерний появою плеяди молодих художників Із суворим і вимогливим поглядом на життя.
Музика. Для музики більшою мірою, ніж для інших видів мистецтва, характерний поділ на «елітарну» й «масову». Головною відмінною рисою «масової культури» порівняно з «елітарною» (що орієнтується на смаки обраної публіки), є свідома ставка на середнього масового споживача.
Основними напрямами «масової» музики стали рок-музика і джаз. У 1954 р. уперше пролунала пісенька Білла Хейлі «Коск агошіи. изе сіоск», яка дала назву новому музичному стилю рок-н-рол. Того ж року вийшла перша платівка майбутнього короля рок-н-ролу Елвіса Преслі. Новий стиль одразу ж привернув увагу глядачів, особливо молоді. Для творчості Е. Преслі були характерними прості, позбавлені змісту солодкі мелодії, інтимний характер виконання.
У 60-ті рр. з’явилися легендарні групи «Бітлз» і «Ролінг Стоунз». «Бітлз» оспівували любов, протестували проти війни у В’єтнамі, вимагали повернення Ірландії ірландцям, збирали гроші для жителів Бангладеш. Прикладами політизованого року були їхні пісні «Дамо світу шанс», «Не хочу бути солдатом», «Скажи мені хоч трохи правди» та ін.
Мал. 6. Гурт "Бітлз".
Різко аполітичний, бунтарський, «непристойний» напрямок символізувала група «Ролінг Стоунз», що, на їхню думку, було протестом проти обивательської буржуазної культури. Найвідомішими естрадними співаками в 70-80-х рр. були Мірей Матье, Шарль Азнавур, Патрісія Каас, ансамбль «Абба», в Радянському Союзі – Алла Пугачова, Софія Ротару, Йосип Кобзон.
В останнє десятиріччя суперзірками естради стали Майкл Джексон, Мадонна, Принц, Стінг, ансамбль «Спайс Гьорлз» та деякі інші. Джаз став фаховим мистецтвом; радянські оркестри О. Лундстрема, К. Орбеляна набули всесвітньої популярності. До кращих зразків мюзиклу 1950-х рр. належать надзвичайно популярні твори «Звуки музики» Роджерса, «Моя чарівна леді» Ф. Лоу, «Вестсайдська Історія» Л. Бернстайна.
Всесвітню славу мали й оперні співаки: Лучано Паваротті, Пласідо Домінго, Монсерат Кабальє, Хосе Каррерас, Галина Вишневська, Іван Козловський, Анатолій Солов’яненко та деякі інші.
Театр. У повоєнні роки театральне мистецтво переживало не кращі часи, тому що увагу глядача притягав більш доступний і видовищний кінематограф, а потім і телебачення. За цих умов для повернення глядачів у театральні зали величезну роботу було здійснено драматургами і театральними режисерами. У США, наприклад, виникла суто американська традиція організації театральної справи. Найвідоміший американський драматург Юджин О’Нїл визначив шляхи розвитку театру на десятиріччі. В його п’єсах «Продавець льоду прийде», «Довга подорож у ніч», «Місяць для пасинків долі» створено картину абсурдності й глибокої ганебності людських відносин. Ці твори проклали дорогу для сприйняття публікою таких складних драматургів, як Тенессі Вільямс і Артур Міллер. У п’єсах Вільямса «Скляний звіринець», «Трамвай бажання», «Орфей спускається в пекло» та інших світ людських відносин постає в усій своїй трагічності й проблемності. П’єси Вільямса було перекладено багатьма мовами, вони з успіхом ставилися на сценах найбільш престижних театрів світу. У роботах А. Міллера «Смерть комівояжера», «Вид з мосту», «Після гріхопадіння» підносяться проблеми цінності внутрішнього світу людини, його неповторності, відповідальності кожного за те добро і зло, яке він учинив.
Співзвучні мотиви спостерігаються і в творчості європейських драматургів, які створили «драму абсурду». Найвідоміші представники цієї течії французькі драматурги – Ежен Йонеско (румун із походження) і Семюель Беккет (походженням ірландець).
На відміну від кіномистецтва, розрахованого на мільйонні аудиторії та значною мірою пересічного споживача, театр усе ж таки залишається елітарним мистецтвом.
У Радянському Союзі театральне мистецтво було на досить високому рівні. В кожному обласному центрі існували театри: музичні, драматичні, дитячі, а в столиці, Ленінграді та ще в декількох великих містах склалися цікаві творчі колективи, очолювані видатними режисерами, в яких працювали талановиті актори, відомі й популярні в усій країні. Зокрема, слід відзначити Великий драматичний театр у Ленінграді на чолі з Г. Товстоноговим, Московський театр на Таганці, головним режисером якого був Ю. Любимов, а в трупі театру працював В. Висоцький, МХАТ, театр «Сучасник» та деякі інші.
На весь світ були відомі балетні трупи Великого театру в Москві, ленінградського Марийського театру, Київського театру опери та балету. Відомі балерини Г. Уланова, М. Плісецька, танцювальні колективи — ансамблі «Берізка», під керівництвом І. Мойсеева, ім. П. Вірського, хор ім. Г. Вірьовки під час закордонних гастролей демонстрували найвищий мистецький рівень.
Кіно другої половини XX ст. розвивалося в руслі основних художніх напрямків цього часу, але кожний національний кінематограф мав свої особливості. Неореалізм знайшов найбільше втілення в італійському кіно. Виник цей напрямок на хвилі руху Опору, в умовах становлення демократичного суспільства. Пошуки нових напрямків розвитку неореалізму обумовлені проблемним аналізом взаємовідносин людини та суспільства.
З іменами Р. Росселіні, Л. Вісконті, А. Антоньйоні, Ф. Фелліні пов’язаний розквіт філософського, поетичного кінематографу. Саме в різних стрічках проявилася одна з головних тенденцій західноєвропейського кінематографу кінця 50 – початку 60-х рр. – дослідження психологічних і соціальних мотивів поведінки сучасної людини (фільми Фелліні «Дорога», «Солдатське життя; фільми Антоньйоні «Хроніка одного кохання», «Крик»). Наприкінці 60-х рр. почали формуватися головні жанри політичного кіно, яке в Італії сягнуло вершин у першій половині 70-х рр. Характерною рисою англійського кіно залишилася вірність національним традиціям. Знаменитий режисер і актор Лоуренс Олів’є з успіхом знімав стрічки за класичними творами В. Шекспіра «Гамлет», «Генріх V», «Річард VI».
У Франції в 70-ті рр. зняв свої кращі сатиричні стрічки знаний метр сюрреалізму в кіно іспанець Л. Бунюель («Цей невизначений об’єкт бажання», «Привід свободи»). Традиційний і популярний у Франції жанр кінокомедії відкрив глядачам, імена Ж.-П. Бельмондо, Л. де Фюнеса, П. Рішара.
Для розвитку кінематографу в СРСР цього періоду характерні декілька тенденцій: епічність («Війна і мир», «Червоні дзвони», «Мексика у вогні» С. Бондарчука); екранізація літературної класики («Дама з собачкою» Й. Хейфеца, «Тихий Дон» С. Герасимова), спрямованість на яскраву особистість («Початок», «Прошу слова», «Васса» Г. Панфілова), поява фільмів «для полиці», що не потрапили в широкий прокат через заборону комуністичної цензури.
В останні роки телебачення перехоплює пальму першості у традиційного кінематографа, оскільки стало невід’ємною частиною побуту кожної родини. Герої телесеріалів, що розтягуються на довгі місяці й роки, сприймаються як гарні знайомі, за перепетіями життя яких глядачі стежать з увагою і співчуттям. Перед творцями цих фільмів постає дуже важлива задача — виховувати людей в дусі гуманізму, за допомогою різноманітних художніх засобів прищеплювати їм кращі загальнолюдські цінності.
Архітектура. Функціоналізм став практично основним архітектурним напрямком XX ст. Для нього характерний принцип, відповідно до якого архітектурну форму визначають функції, призначення будинку. Функціоналізм дав світу нові типи житлових будинків (коридорного типу, галерейного типу, з квартирами у двох рівнях) із покриттями, економічними квартирами з. вмонтованим устаткуванням і зручним для трансформації інтер’єром.
Принципи функціоналізму легко пристосовувалися до національних особливостей різних країн, що зробило цей напрямок інтернаціональним. У більшості міст світу з’явилися нові будівлі громадського призначення, художній образ яких визначається як «скляний паралелепіпед» або «скляна призма», – тобто будинок, який складається з суворо геометричного металевого каркасу, заскленого з усіх боків. Ці будинки стали своєрідною візитною карткою архітектури 50– 60-х рр. (наприклад, будинок ООН і 400-метровий Всесвітній торговельний центр у Нью-Йорку, готельні комплекси «Хілтон» і «Форум» у більшості європейських міст). Такі типові будинки зі скла та бетону першим запропонував світові американець Л.Місвандер Рое. Ще одним напрямком в архітектурі повоєнного часу стала органічна архітектура. її ідеолог, американський архітектор Франк Ллойд Райт, проповідує зв’язок із природою, звернення до людської індивідуальності.
Одним із прикладів органічної архітектури є будинок Сіднейської опери в столиці Австралії. Його ж архітектор, датчанин Йорг Утцон, пояснює, що був натхненний вітрилами яхт у порту Сіднея, а ще храмовими спорудами майя та ацтеків у Мексиці.
Найвидатніший архітектор XX ст. Ле Корбюзьє прагнув зблизити та об’єднати сильні риси функціоналізму та органічної архітектури (житловий будинок у Марселі, капела Нотр-Дам дю О в Роніні). У 1951 р. він дістав можливість здійснити свою мрію: побудувати ціле місто. Північний штат Пенджаб (Індія) втратив свою столицю після поділу держави 1947 р., І Ле Корбюзьє було запропоновано спроектувати нову столицю Чандігарх. Було вирито велике штучне озеро, навколо якого проклали прогулянкову дорогу. Все місто засадили квітучими деревами. Чандігарх переділено на сектори-мікрорайони широкими бульварами. Втім, критики вважають, що архітектор не врахував особливостей Індії, спосіб життя індусів.
Фізична культура та спорт. Фізичній культурі та спорту належить важливе значення на сучасному етапі розвитку людства. У США провідними видами спорту є баскетбол, американський футбол, хокей, легка атлетика. В Англії надзвичайно популярним є футбол, у Франції – також футбол та легка атлетика.
Спортсмени СРСР вийшли на світову спортивну арену наприкінці 40-х рр. У 1952 р. вперше взяли участь в Олімпійських іграх, що відбулись у Гельсінкі. Важливе значення мали ХХІІ Літні Олімпійські ігри в Москві 1980 р., які проте були бойкотовані західними державами через радянську інтервенцію в Афганістан. Це вкотре показує детермінованість спортивного та політичного життя на міждержавному рівні.
