9.4 Використання робочих коней та їх відгодівля
Працездатність коня значною мірою залежить від правильного вирощування молодняку й підготовки його до використання в упряжі чи під сідлом.
У заїздку молодняк робочих коней надходить у 2 – 2,5-річному віці. Спочатку його привчають до недоуздка, рухів за поводом, керування віжками, хомута, сіделка, запрягання. На легких роботах коней починають використовувати з 2,5 – 3-річного віку. Помірна робота сприяє гармонійному розвитку організму, а важка – гальмує його і може спричинити захворювання органів дихання, серцево-судинної системи, сухожилків і зв’язок.
Повної працездатності коні досягають у 4 – 5-річному віці, проте найвищу продуктивність вони виявляють у 6 – 12 років. Оптимальні умови годівлі, утримання й експлуатації дають можливість використовувати робочих коней до 18 – 20 років.
Для ефективної роботи коня повинна бути підібрана упряж, яка буває дугова, бездугова, транспортна, обозна, сільськогосподарська, виїзна, однокінна, парокінна, трієчна й багатокінна.
Однокінна дугова упряж складається з вуздечки, недоуздка, хомута, шлеї, сіделка і віжок; бездугова – вуздечки, хомута, посторонок, шлеї, сіделка та віжок. До комплекту парокінної дишлової упряжі входять: вуздечки, хомути, нагрудники і нашильники, посторонки та віжки.
Розрізняють запряжки хомутові та шорні. Хомутові запряжки поділяють на голобляно-дугові, голобляно-посторонкові, посторонково-дишлові, посторонкові та змішані (парні, трієчні тощо).
Техніка запрягання. Коня виводять із стійла чи денника і надівають упряж у такій послідовності: вуздечка, сіделко, хомут із шлеєю. В разі запрягання в однокінну дугову упряж коня заводять у голоблі і на ліву надівають черезсідельник, а потім попругу, для роботи в гірській місцевості та напування коней попругу можна переносити на праву голоблю.
Лівим гужем підхоплюють голоблю знизу вверх і закладають дугу. Правим гужем охоплюють голоблю зверху вниз і закладають протилежний кінець дуги, після чого затягують супоню так, щоб стягнути гужі і дуга не хиталася, а хомут не затискав шию. Потім черезсідельник перекидають через сіделко і на відстані 40 – 50 см позаду дуги підв’язують його на правій голоблі з розрахунку, щоб між хомутом і шиєю, холкою та хомутом можна було протиснути два пальці.
Попругу підтягують, пропустивши й в шлевку підпруги. Поводи вуздечки перекидають на обидва боки шиї коня, протягують у дугове кільце, обмотують навкруги чи позаду дуги і прив’язують за праву голоблю. Зверху черезсідельника та гужів пропускають віжки й пристібають їх до кілець вудил.
Найпоширенішим у разі використання коней у парі є посторонково-дишлове запрягання. Коней запрягають у вози, сільськогосподарські знаряддя і машини, що мають дишло, їх ставлять між дишлом, на кінець якого надівають нашильник так, щоб він був на рівні середини грудей коня. Потім пристібають до барок посторонки: спочатку внутрішні, а потім зовнішні. Закінчують запрягати пристібанням віжок.
Спорядження верхового й в’ючного коня складається з вуздечки і сідла. Найпоширенішими сідлами е: стройові, козачі, спортивні та в’ючні.
Техніка сідлання. Коня виводять із денника і прив’язують у проході приміщення. Сідло беруть лівою рукою за передню, а правою – за задню луку. З лівого боку коня кладуть його вище від холки й спускають на спину так, щоб передня лука знаходилася над самою високою частиною холки. Потім необхідно перейти на праву сторону, спустити підпруги й заправити їх під крило сідла. Знову повернутися до лівого боку коня і підтягнути підпруги, спочатку передню, а потім – задню. Затягують їх так, щоб під першу можна було протиснути один палець, а під другу – два.
Перевіряють довжину петлиць. Вони мають дорівнювати за довжиною руці з витягнутими пальцями. Після надівання вуздечки коня вважають спорядженим для роботи під сідлом. Під сідлом тварин використовують для догляду на пасовищах за гуртами великої рогатої худоби, табунами коней, отарами овець, а також у пошукових і туристичних групах, для спортсменів, прикордонників, єгерів.
Раціональне використання коней. У місцях, де не можна застосовувати технічні транспортні засоби, використовують коней під в’юком. Вони можуть перевозити вантажі, які становлять 35% їхньої живої маси. Вантаж розміщують так, щоб 75% його знаходилося на боках коня, а 25% – на спині. В’юк фіксують до сідла, щоб під час руху він не переміщувався. На привалах коней розв’ючують.
Для ефективного використання коней необхідно ретельно добирати пари з урахуванням живої маси, тяглового зусилля, віку, статі, довжини та частоти кроку, типу нервової діяльності, норову тощо. Так, під час оранки сильнішим має бути кінь, що йде в борозні. У напружений період сільськогосподарських робіт за тривалого світлового дня коні працюють 9 – 12, а в разі меншої потреби – 4 – 7 год. Упродовж року робочий кінь має відпрацювати 290, а жеребець і жеребна кобила – 230 днів.
Раціонально слід використовувати жеребних і підсисних кобил. До шести місяців жеребності кобили виконують будь-яку роботу, а після семи – тільки легку. Кобилу звільняють від роботи за два місяці до жеребіння і на два тижні після нього. Спочатку їх використовують на легких, а через два-три місяці після жеребіння – на середніх і важких роботах.
Для підвищення продуктивності праці коней необхідно механізувати процеси навантаження й розвантаження, оскільки на них витрачається 50 – 70% робочого часу. Застосування возів самоскидного типу сприяє підвищенню продуктивності праці й поліпшенню роботи їздового.
Під час використання коней на середніх і важких роботах їм надають відпочинок протягом 10 – 30 хв. Для годівлі та відновлення працездатності тваринам необхідна перерва на 1,5 – 2 год.
Одним із економічних показників використання коней є собівартість коне-дня. Витрати на утримання коня відносять на види продукції, що виробляється з використанням живої тяглової сили. В калькуляції собівартості коне-дня враховують такі витрати: вартість кормів і підстилки, заробітна плата, загальновиробничі й загальногосподарські витрати, амортизація, поточний ремонт та ін. У суму не включають витрати на утримання молодняку коней і оплату праці їздовим.
Суму річних витрат за мінусом вартості побічної продукції (гній, молоко, кінський волос тощо) ділять на кількість днів утримання тварин. Отриманий показник становитиме собівартість коне-дня. Її можна розрахувати також за формулою
де Ск д – собівартість коне-дня; В – сума витрат на утримання коней; П – вартість побічної продукції; Ж – кількість приплоду; Ф – загальна кількість кормо-днів за рік; К – річний виробіток, коне днів.
Із метою раціонального використання коней необхідно планувати обсяг виконуваних ними робіт, налагодити їх облік і калькуляцію.
Розрахунок потреби в робочих конях. Оптимальну кількість робочих коней визначають за обсягом робіт у рослинництві, тваринництві, транспортних робіт, потреби в них населення тощо.
У рослинництві визначають обсяг робіт, що будуть виконані кіньми. Польові роботи переводять у гектари м’якої оранки. Виходячи з норми м’якої оранки на одного коня 0,3 га, визначають кількість коне-днів. Строки виконання польових робіт і кількість коне-днів дають можливість встановити потребу в конях для галузі рослинництва.
Кількість коней для обслуговування тваринництва визначають із розрахунку потреби в них на 100 умовних голів великої рогатої худоби. Там, де добре організований виробничий процес, 100 голів великої рогатої худоби обслуговує 2,5 голови робочих коней, свиней – 0,37, овець – 0,4, птиці – 0,07. Також ураховують кількість коней, необхідну для випасання худоби.
Усі транспортні роботи переводять у тонно-кілометри. Денна норма на транспортних роботах на одного коня становить 7 тонно-кілометрів. Враховуючи ці показники й сезонність виконання робіт, визначають загальну кількість коней, потрібну для виконання транспортних робіт.
Потребу в конях для населення розраховують, виходячи з норми, що на один двір упродовж року необхідно 10 – 12 коне-днів. Для виконання інших робіт, роз’їздів та задоволення потреб населення на 100 га сільськогосподарських угідь потрібно 0,6 – 0,7 голови дорослих коней.
Загальну потребу в конях для господарства визначають, підсумовуючи отримані показники кількості поголів’я для рослинництва, тваринництва, транспортних робіт, потреб населення, роз’їздів тощо. Необхідно також мати певний страховий запас коней.
Потребу в конях можна визначити за показником щільності поголів’я на 100 га сільськогосподарських угідь, яка має досягати від 1,5 до 3,5 голови залежно від інтенсивності розорювання земель.
Практика свідчить, що для господарств бажаними є два типи коней: запряжно-універсальний і легкозапряжний. Коні першого типу середні на зріст, із видовженим тулубом, добре розвиненим кістяком і м’язами, високою працездатністю, рухаються кроком із швидкістю 4,8 – 5, риссю – 12 – 15 км за 1 год. Легкозапряжний тип характерний для коней, що мають добру працездатність і рухаються риссю в запряжці зі швидкістю 15 – 18 км/год.
З метою підвищення вгодованості та забійних кондицій дорослих коней ставлять на відгодівлю, тривалість якої становить 30 – 60 днів. Для відгодівлі використовують різні корми, що є в господарстві. На 100 кг живої маси згодовують 2,5 – 2,7 к. од. і 80 – 100 г перетравного протеїну з розрахунку на 1 к. од.
У перший період відгодівлі (30 – 35 днів) на концентровані корми припадає 30, а в заключний – 50 – 60% раціону. Середньодобові прирости коней на відгодівлі становлять 0,7 – 1,5 кг. Після досягнення тваринами вищої вгодованості прирости живої маси різко зменшуються і подальше їх утримання нерентабельне. Тому коней знімають з відгодівлі й реалізують на м’ясо.
Молодняк вищої вгодованості приростає завдяки відкладенню жиру і росту органів та тканин. Основними кормами молодняку від 7 до 14-місячного віку є концентровані корми й доброякісне сіно, оскільки в нього ще недостатньо розвинена товста кишка і тварини не здатні перетравлювати значну кількість об’ємистих кормів. Витрати кормів із розрахунку на 1 кг приросту у дорослих коней досягають 8 – 10, у молодняку – 5 – 5,8 к. од.
Коней на м’ясо здають згідно з державним стандартом 20079–74. Перед відправкою на м’ясопереробні підприємства тварин зважують, оформляють товарно-транспортну накладну й ветеринарне свідоцтво.
Реалізують коней за живою масою і вгодованістю, кількістю та якістю м’яса. Залежно від віку їх розподіляють на три групи: дорослі (від 3 років і старше), молодняк (від одного до 3 років) і лошата (до року живою масою не менше від 120 кг). За вгодованістю дорослих коней і молодняк поділяють на дві категорії – першу (І) й другу (II), жеребців відносять до І категорії.
До І категорії відносять тварин з добре розвиненими м’язами, округлими формами тулуба; груди, лопатки, поперек, крижі й стегна добре виповнені; остисті відростки спинних і поперекових хребців не виступають: ребра непомітні, промацуються слабо; на гребені шиї і біля кореня хвоста є жирові відкладення.
У коней II категорії задовільно розвинені м’язи, дещо кутасті форми тулуба; груди, лопатки, спина, крижі й стегна помірно виповнені; помітні ребра та остисті відростки спинних і поперекових хребців; незначні відкладення жиру спостерігаються вздовж гребеня шиї.
Якщо коней реалізують залежно від кількості та якості м’яса, то туша тварин, яку відносять до І категорії, має жирові відкладення, з просвітами, а на тушах II категорії їх спостерігають на гребені шиї, ребрах, крижах і зовнішньому боці стегон.
Коней на експорт оцінюють за державним стандартом 23162-78, відповідно до якого дорослих коней розподіляють на три категорії (І, ІІ та III). Жива маса тварини І категорії має становити не менше ніж 415 кг, а II і III – не менш як 360 кг. Зважують коней індивідуально з вирахуванням із загальної живої маси 3% знижки на вміст травного каналу.
Молодняк коней на категорії вгодованості не розподіляють. Він повинен мати добре розвинені м’язи, округлі форми тулуба, помітні ребра й незначні жирові відкладення.
Експортують молодняк у віці від 6 міс до 2 років. Молодняк віком 1 – 3 роки продавати за кордон невигідно, оскільки його реалізують за цінами дорослої худоби.