Примітки

1

Звертаємо увагу читача, що тут і далі по тексту всієї книги цитати, які мають певне смислове навантаження, а також іноземні слова виокремлюються курсивом.

2

За аналогією — «Кримський ханат», «Сербський деспотат», «Молдавське господарство», «Бранденбурзьке курфюрство» тощо.

3

З огляду на багатоаспектність досліджуваної теми, історіографія окремих наукових проблем, які пов’язані з питанням міжнародного становища ранньомодерної України, розкривається у відповідних розділах книги.

4

Васалітет (фр. «vassalité» від лат. «vasus» — слуга) — у середні віки система відносин особистої залежності одних феодалів (васалів) від інших (сеньйорів). Сформувався у Західній Європі у VIII–IX ст., найбільшого розвитку набув у X–XI ст. Матеріальним підгрунтям васалітету були поземельні відносини. За службу в сеньйора васал одержував від нього земельний наділ (спочатку довічний бенефіцій, а пізніше спадковий феод, лен). Васальна залежність оформлялася особливим обрядом, за яким васал присягав сеньйорові на вірність. Сеньйор, крім земельного наділу, мав надавати васалові покровительство й захист. (Історична наука: термінологічний і понятійний довідник. — К., 2002. — С. 45).

5

Саме такий термін, на нашу думку, є найбільш прийнятним для означення даного процесу.

6

Підтримуючи думку тих вчених, які впровадили у науковий обіг термін «Центрально-Східна Європа» (див., наприклад: Wandych Р. The Price of Freedom. A History of East Central Europe from the Middle Ages to the Present. — London; New-York, 1992; Bardach J. Dla czego Europa Srodkowo-Wscodnia? // Nauka Polska. — Nr. 5–6. — Warszawa, 1992. — S. 65–72; Сюч E. Три исторических региона Европы // Центральная Европа как исторический регион. — Москва, 1996. — С. 156–250; Миллер А. И. Об истории концепции «Центральная Європа» // Там же. — С.4–25; Kłoczowski J. L’Europe de Centre-Est dans l’historiografie des pays de la region. — Lublin, 1995; Historia Europy Środkowo-Wschodniej / Red. J. Kłoczowski. — T. 1. — Lublin, 2000), переконані, що історично до цього регіону належить й Україна.

7

Див. наприклад: Іналджик Г. Османська імперія. Класична доба 1300–1600. — К., 1998. — С. 116–118; Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы в XV–XVI вв. Главные тенденции политических взаимоотношений. — Москва, 1984. — С. 38–39.

8

Тут і далі на сторінках книги використовуючи метод текстологічної модернізації Б. Поршнева та В. Страшка цитуємо документи XVI–XVIII ст. у перекладі на сучасну, в даному випадку — українську мову (Див.: Поршнєв Б. Ф. Тридцатилетняя война и вступление в неё Швеции и Московского государства. — Москва, 1976. — С. 7, 8; Страшко В. Правша передачі тексту кирличних документів XVI–XVIII ст. дипломатичним та популярними методами. — К., 1992.).

9

Проблеми українсько-турецьких та українсько-татарських відносин протягом 1654 р. (а також їхню історіографію) грунтовно досліджено у книзі: Федорук Я. Ф. Міжнародна дипломатія і політика України. 1654–1657. — Част. 1: 1654 рік. — Львів. 1996.

10

Дм. Дорошенко вказує на те, що згадка про «підданство» гетьмана у цьому листі не означала встановлення фактичних відносин підданства, а була лише традиційним проявом політики турецьких урядовців, які оголошували підданими всіх, хто звертався до султана про допомогу (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя та політичної діяльності. — Нью-Йорк, 1985. — С. 80).

11

Восени коло р. Цибульник П. Дорошенко присягнув трьом кримським солтанам, «що йому бути з ханом у дружбі, а цесарю турському в підданстві» (Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 177). Більш грунтовно про це див.: Крикун М. Корсунська козацька рада 1669 року // ЗНТШ. — Т.238. — Львів, 1999. — С. 117–148. А першу згадку про П. Дорошенка як підданого султана натрапляємо у листі великого візиря Порти Кьопрюлю-заде Фізіля Агмеда-паші за квітень 1666 р. (Dorośenko D., Rypka J. Hetman... S. 79). Зважаючи на довговічну османську традицію поділяти іноземний світ на підданих собі і тих, з ким імперія перебувала у стані війни, турецькі урядовці (а за ними й деякі історики) віднесли Україну до стану підданих Османській імперії держав і стали трактувати гетьмана П. Дорошенка як підданого султана вже з 1666 р. Хоча з боку Українського гетьманату це фактично було визнано лише у 1670 р.

12

Самійло Фридрикевич був полковником одного з козацьких реєстрових полків ще перед 1648 р. На початку 60-х років займав посаду полковника Білоцерківського полку. Після смерті С. Фридрикевича на його вдові оженився І. Мазепа (Лазаревський А. Очерки, заметки и документы по истории Малороссии. — Т. 5. — К., 1899. — С. 16; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 50.).

13

У «Жалісному ехові», поданого під час сейму 1666 р. до короля і складеному після Ченстовської битви (4.ІХ.1665 р.), були такі слова: «A czemuś puścić chcecs Oparu Rozbójnika? Bo przyrzeke na dworowa wiares ze kozackie przywieść ma supamenty mnogie.»

14

До гарнізону м. Нямц входив козацький підрозділ — у березні 1692 р. козаки А. Головко і А. Іванов привезли до Варшави відомості від місцевого коменданта (РДАДА. — Ф. 79, спр. 243, арк. 190).

15

Я. Гнінський перебуваючи у молдавському м. Ясси в червні 1677 р. згадував: «Гарні два монастирі над містом нещодавно господарем... Дукою збудовані» (Źródła do poselstwa Jana Gninskiego...— S. 13).

16

Він оголошувався росіянам В. Тяпкіну, Н. Зотову та українцю С. Раковичу ще у січні 1681 р.

17

При ратифікації цього договору султаном у березні 1682 р. окремі пункти були змінені турецькою стороною.

18

Так, наприклад, у 1672 р., після втрати Молдавського князівства, Г. Дука заплатив сілістрійському баші (представнику султана у цьому регіоні) 500 торбинок левів, а також дозволив вибрати півтисячі душ ясиру і в результаті цього став господарем Волоського князівства (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 395).

19

На жаль, окрім інформації Й. Некульчі, нам не вдалося розшукати джерела, які б подавали більше відомостей про склад, командування та діяльність цих українських полків. Про участь українського козацтва у битві під Віднем та післявіденських операціях армії Речі Посполитої див. нашу статтю: Чи брали участь українські козаки в битві під Віднем 1683 р.? // Українська козацька держава... — Вип. 6. — Черкаси, 1997. — С. 78–94.

20

Шимон Петричейку (рум. — Petriceicu) походив із родини дрібних молдавських бояр. Займав посаду великого ключара Молдавського князівства. У 1672 р. був призначений Мегмедом IV його господарем після детронізації Г. Дуки. Після Хотинської битви 1673 р. переходить на бік Яна III Собеського і з того часу бореться за відвоювання молдавських земель в Османської імперії та господарську владу під протекторатом Речі Посполитої.

21

Дружина Г. Дуки у 1684 р. прохала протекції у гетьмана С. Куницького (Чарт. — Теки Нарушевича, № 179, s. 848).

22

Дослівно з латинської — «Україна земля козацька». Саме так її називали у своїх записах більшість іноземців, які подорожували чи перебували з спеціальною місією в Україні. Також зустрічаємо дане означення на тогочасних мапах. (Кордт В. Чужоземні подорожі по Східній Європі до 1700 р. — К., 1926; Січинський В. Чужинці про Україну. Вибір з описів подорожей по Україні та інших писань про Україну за десять століть. — К., 1992; Наливайко Д. С. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам’ятках). — К., 1992; Chynczewska-Hennel Т.Rzeczpospolita XVII wieku w oczach cudzoziemców. — Wrocław, 1993 та інш.).

23

Переклав із книжної української мови Валерій Шевчук.