2.2. Правове положеня населення Українських земель у складі Речі Посполитої.

З XIV ст. у політичне життя України увійшло таке явище, як унія. Від 1385 p., коли литовські та польські керманичі уклали Кревську унію, кожного століття землі України приєднувалися, чи то з волі монархів, чи з волі частини місцевої еліти до інших держав, а отже, чужої політичної культури й традиції. Такими були унії Віленсько-Радомська 1401 p., Городельська 1413 p., Люблінська 1569 p., Переяславська 1654 р. та Галицька 1658 р. Подібні угоди не були чимось унікальним. Особисті або міждержавні, короткочасні ситуативні або довготривалі унії були частиною тогочасного політичного життя. Кальмарська унія (1397—1523) між Данією, Норвегією та Швецією сприяла об'єднанню зусиль королівств у боротьбі з німецькою економічною експансією. Союз Кастилії та Арагону в 1479 р. поклав початок утворенню Іспанської держави. XVI ст. можна вважати століттям уній — настільки вони вплинули на історію Східної та Центральної Європи. Так, у 1526 р. після загибелі чеського короля Людовика II та припинення існування династії в Угорщині політична верхівка цих країн обрала на престоли Чехії та Угорщини австрійського ерцгерцога Фердинанда І Габсбурга. Корони святого Вацлава та Святого Стефана були делеговані монарху з сусідньої країни. Відтоді до 1918 р. на політичне життя Європи великий вплив справляла Австрійська імперія. На крайньому заході континенту персональна унія Іспанії і Португалії 1581 р. суттєво вплинула на політичну долю цих країн.

На рубежі між середньовіччям та новими часами в історії України знаковим явищем стала Люблінська унія 1569 р. між Великим князівством Литовським і Королівством Польським. Вона була зумовлена такими чинниками:

1. Тривалим досвідом Литовсько-Польських союзів XIV—XV ст. Наприкінці XIV ст. Литва та Польща опинились під загрозою з боку Тевтонського ордену й шукали взаємоприйнятних форм боротьби з ним. В обох країнах точилась боротьба між різними групами: у Литві — між братами та родичами князя Ягайла; в Польщі — між мало - та велико-польськими феодалами. Внаслідок компромісів у 1385 р. у м. Крево була укладена персональна унія між Ягайлом і польською верхівкою, згідно з якою він обирався польським королем, одружувався з королевою Ядвігою. Ягайло зобов'язувався організувати боротьбу за повернення загарбаних німцями земель, інкорпорувати Литву та Русь до Польщі, запровадити на цих землях католицизм. Разом з литовськими присяжні грамоти на вірність польському королю підписали київський, волинський та новгород-сіверський князі. Спроби швидкого впровадження в життя умов унії посилили опозицію, в середовищі литовської та руської верхівок, яку очолив литовський князь Вітовт. Згідно з досягнутим компромісом 1392 р. Литва залишалась фактично самостійною державою на чолі з Вітовтом, який на засадах ленного права (права влади над певною землею за умов виконання військової або адміністративної служби) залежав від польського короля. До 1440 р. в Україні точилась боротьба під проводом Вітовта, а по його смерті — Свидригайла проти польського втручання і посадження литовських магнатів намісниками та воєводами на Київщині, Чернігівщині, Волині. Неприйняття місцевою українською елітою унії Литви та Польщі призвело до устремлінь окремих її кіл (Новгород-Сіверських феодалів) у бік православної Москви. Навіть здобута спільно з поляками перемога над німцями під Грюнвальдом у 1410 р. не зупинила прагнення української, білоруської та литовської верхівки до самостійності. Тільки за часів Сигізмунда І, який перебував на престолі більше 40 років (1506— 1548), коли вдалось добитися політичної стабільності, об'єднати зусилля для боротьби проти зростаючої татарської загрози, ідея унії вкоренилася у свідомість української політичної верхівки.

2. Московською загрозою. Литва була у стані перманентної війни з Московським царством. Виснажені великими втратами, литовці відчули, що без Польщі не зможуть вистояти.

3. Династичними зв'язками. Король польський і водночас великий князь литовський Сигізмунд II Август (1520—1572) не мав синів — спадкоємців престолу. Розуміючи, що політично недалекоглядно покладатись на думку сеймів у визначенні нового правителя, спираючись на власний авторитет, він рішуче підтримав ідею нової унії. Реалізовано її на Люблінському спільному сеймі, під час якого король видав привілеї для української православної шляхти Волині, Київщини, Поділля, заохочуючи її голосувати за об'єднання.

4. Прагненням української шляхти здобути права, якими користувались польські шляхтичі (приміром, не сплачувати деякі податки). Крім того, українська шляхта сподівалась отримати допомогу в охороні своїх земель від набігів кримських татар. Польща, що перебувала на вершині економічної та політичної могутності, видавалась їм найкращим союзником. Тому вони в односторонньому порядку проголосували за вихід українських земель зі складу Великого князівства Литовського і включення їх до Польського Королівства¹.

Люблінський сейм тривав протягом першої половини 1569 p., а 1 липня було підписано акт про унію, згідно з яким Польща та Литва об'єднувались в єдину державу — Річ Посполиту на чолі з монархом, обраним на спільному сеймі. Єдиний сейм і сенат мали збиратися у Варшаві. Об'єднана держава здійснювала зовнішньополітичні зносини, мала єдину грошову одиницю. Шляхта звільнялась від сплати торгових мит. Піддані обох держав мали рівне право володіти маєтками в обох частинах Речі Посполитої². Велике князівство Литовське зберігало автономію, маючи окремий уряд, адміністрацію, суд, закони, військо. Українські землі в складі Королівства Польського поділялись на шість воєводств: колишні — Руське, Белзьке, Подільське та нові — Волинське, Брацлавське, Київське. У 1635 р. було створене Чернігівське воєводство. Управляли ними воєводи з дуже великими повноваженнями. На території чотирьох нових воєводств продовжували діяти Литовський статут, попередня система судочинства, "руська мова" як урядова. Згодом їх поволі витісняли польські порядки, польська та латинська мови. Українські землі зберігали свої традиційні геральдичні символи. В Галичині в ролі герба і надалі залишився золотий лев на блакитному полі. Під блакитним знаменом українське з'єднання брало участь у Грюнвальдській битві 1410 р.

У Київській землі гербом було зображення св. Архістратига Михайла з полум'яним мечем та срібним щитом; на Волині — срібний хрест у середині червоного поля; на Поділлі — золоте сонце з 16 променями в блакитному полі й над ними — золотий хрест. М. Грушевський, оцінюючи ті процеси, писав: "Акт 1569 р. ... кинув українську... суспільність центральної й східної України в вир гарячого, нервового тодішнього польсько-шляхецького життя, політичної боротьби, нових політичних, суспільних і культурних обставин ...Треба було подбати про те, щоб у сім новім світі не виглядати медведем з поліських пущ... Треба було натертися польською політурою..." В Україні почало інтенсивно зростати землеволодіння магнатів та шляхти. Приміром, на Лівобережжі виникла невеличка держава в державі, так звана "Вишневеччина" з центром у Лубнах¹. Вона була закладена Олександром Вишневецьким, черкаським і канівським старостою в 1580—1594 pp., любецьким старостою у 1584—1594 pp. Син його брата — Михайла Корибут-Вишневецького та Раїни, дочки молдавського господаря Єремії Могили — Я рем а-Міха л Кори-бут-Вишневецький був князем у Вишнівці й Лубнах 1612—1651 pp., воєводою руським 1646—1651 pp. та гадяцьким старостою 1634—1651 pp., одним з найзапекліших ворогів Богдана Хмельницького. У 30-х роках XVII ст. йому належало 56 міст і містечок, до 40 тис; селянських дворів. На Волині інший впливовий магнатський рід — князь Острозький володів більше ніж 900 містами та селами. Латифундії феодалів набули виняткового значення у зв'язку зі змінами в економіці Західної Європи, яка потребувала сільськогосподарської продукції.

Запровадження комерційно орієнтованих маєтків (фільварків) допомогло суттєво збільшити в Україні виробництво та вивіз зерна. Якщо через Гданський порт у 1557 р. було вивезено 89 тис. т зерна, то у 1583 р. — вже 138 тис. т, а в 1618 р. — 256 тис. т. Все це відбилось на становищі українських селян. Було зламано колективістську общинну форму землекористування і впроваджувалось наділення землею кожної сім'ї. Максимальний розмір наділу міг становити до 21 га, який називався ланом або "волокою". Третина селян мала саме такий наділ, ще 40 % користувались ділянкою у півлану. Селянин повинен був відбувати панщину, яка постійно збільшувалась. До того ж поляки обмежили можливості соціальної мобільності українців, намагаючись всіляко прикріпити їх до землі². Очевидно, саме на рубежі XVI—XVII ст. остаточно склався тип українця, риси якого зберігаються донині: індивідуалізм, схильність до сільської праці. Позитивно впливало на формування суспільства оголошення "слобод" (пільг від панщини та повинностей на 10—20 років) у Південно-Східній Україні, надання багатьом містам Магдебурзького права.

Встановлення безконтрольного панування польських магнатів та шляхти на українських землях після Люблінської унії 1569 року привело до суттєвих змін у суспільному ладі. До нього перш за все належали польські та українські магнати і шляхта. До XVII ст. українські магнати були особливо могутні на Волині. Але після унії активізується процес приєднання вищих верств до польського панства і до польської культури. Ще більшій полонізації були піддані Київщина та Брацлавщина. Король своїми універсалам и роздає ці землі волинським та польським магнатам і на початок XVIІ ст. тут майже не залишилось представників місцевої знаті. Величезні земельні володіння мали Вишневенькі, Потоцькі, Острозькі. З 1634 року за Польщею була закріплена Сіверщина і через декілька років більшість її земель було роздано магнатам Пісочинським, Козановським, Осолінським. Зі зникненням політично свідомої української еліти, яка зливалась з панівним станом Речі Посполитої, на певний час зникає ідея відродження незалежної української держави.

У першій половині XVIІ ст. Брацлавщина, Київщина, Лівобережна Україна перетворилися на комплекс величезних латифундій, яких не знали ні Польща, ні Литва, ні навіть вся Західна Європа. В них безконтрольно панували магнати та старости, які називали себе "короликами", "віце-королями", удільними князями. На даній території майже не було владних структур. "Королики" часто диктували свою волю навіть королю. Усі ці магнати, незалежно від національного походження, являли собою польський елемент і несли польську культуру. Це була сила, ворожа українському етносу. Звичайно, всі найвищі посади в державі могли займати тільки магнати. Судити їх мав право лише король¹.

Статут 1588 року розширив судові повноваження магнатів: вони могли судити не тільки своїх селян., а навіть залежну від них середню та дрібну шляхту. Магнати мали право засідати в сенаті. З початку XVII ст. з середовища магнатів сенат призначав на два роки 16 сенаторів, без участі яких король не мав права приймати важливі рішення. Полонізація захопила і шляхту. На початок XVII ст. український прошарок та національну культуру репрезентувала головним чином дрібна шляхта. Це були роди Драгомирецьких, Гошовських, Яворських, Чайковських, Хмельницьких. Через бідність ця шляхта не могла здобути ту освіту, яку мали магнати та заможна шляхта, і це єднало ЇЇ з народними масами. Дрібна шляхта не впливала на політику Речі Посполитої, оскільки була розрізненою. До речі, з цієї верстви населення вийшли найбільш визначні державні та духовні діячі України: гетьмани Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, архімандрит Плетенецький, митрополит Петро Могила та ін. Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла волочна реформа, що була проведена "Уставою на волоки" 1557 року. За реформою, землі, які були привласнені самовільно, відбиралися, а особи, які не мали змоги документально підтвердити своє шляхетське походження, виганялися з шляхетського стану. Відтепер тільки сейм мав право дарувати шляхетство, а лишати шляхетства міг тільки суд.

Боротьба шляхти за свої політичні права привела у другій половині XVI ст. до зрівняння її у правах з магнатами. Так, на сейм і 1563 року були остаточно скасовані статті Городельського привілею, які обмежували права православної шляхти займати найвищі державні посади і брати участь у роботі вищих органів влади та управління. З 1564 року починають діяти спільні для магнатів і шляхти земські суди, які розглядали всі цивільні справи. У1565 році шляхта добивається створення шляхетських повітових сеймиків, які стали представницькими становими органами шляхти. На сеймиках вибиралися місцеві органи управління. З 1566 року вводиться єдиний для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби. Після Люблінської унії розширюються права і привілеї верхівки української шляхти. Фактично вона була зрівняна в правах з польською шляхтою¹.

Усередині XVI ст. чисельність української шляхти була незначною. Так, на Правобережжі вона складала 2,3 відсотка населення. Духовенство складало окрему суспільну верству. Під польською владою православна Церква втратила своє привілейоване становище. Польська влада контролювала всі вищі церковні посади. Духовенство поділялося на "біле" та "чорне". "Біле" (церковне) духовенство було близьким до селянського середовища, мало можливість глибше проникати в життя селян та впливати на нього. Як писав М. Грушевський, воно було охороною національних традицій, національної свідомості українців, "Чорне" (монастирське) духовенство мало тісніші зв'язки з українською шляхтою. Серед церковних діячів було багато вихідців з середньої та дрібної шляхти.

З поширенням католицизму роль православного духовенства, як охоронця національних прав, зростає. За правовим становищем селяни поділялися на приватновласницьких (тих, хто проживав на землях магнатів, шляхти, духовенства) і на державних (мешкали на королівських землях).

Приватновласницькі селяни всередині XVI ст. мали різний ступінь залежності і поділялися на три групи:²

1) вільні селяни, які мали право переходу від одного власника до іншого;

2) напіввільні, які мали право переходу, але з певними обмеженнями;

3) залежні, які втратили таке право.

Загальна тенденція виражалася в поступовому закріпаченні всього українського селянства. Після Люблінської унії цей процес посилюється. В селах повністю ліквідується громадське право самоврядування: забороняються сільські віча, усуваються копні суди. Селяни втратили право полювати на звіра, закладати в лісах пасіки, ловити рибу в річках та озерах, рубати ліс. Після волочної реформи 1557 року було проведено перемірювання ґрунтів і зменшено розмір землі, якою міг володіти селянин. Кращі ґрунти пани забирали собі. Селянське господарство обкладалося податками на зерно, худобу, птицю, бджоли. Панщина з 13— 14 днів на рік досягла 2 днів на тиждень. В "Уставі на волоки" підкреслювалося, що не тільки селянське майно, а й сам селянин належав панові. У Другій половині XVI ст. польський уряд видає ряд універсалів, які забороняють селянам переходити з місця на місце без дозволу власника. "Артикули" Генріха Валуа 1573 року запроваджували в маєтках необмежену панщину "з волі пана". Статут 1588 року майже остаточно закріпачив селянство. Селянин, який прожив на землі пана 10 років, ставав кріпаком. Якщо Статут 1566 року визначав 10-річний термін розшуку втікача, то Статут 1588 року збільшив його до 20 років. Підкреслимо, що ще не можна говорити про загальне і повне закріпачення селян, оскільки не було встановлено права безстрокового розшуку селян-втікачів. Пан повністю регламентував усі повинності своїх селян, розпоряджався не лише їхнім майном, а й життям. Селяни підлягали суду власника землі. Отже, узаконювалася необмежена сваволя пана щодо своїх підданих, яких пан міг закувати в кайдани, кинути до в'язниці, посадити на палю. Меншу частину селянства України складали державні селяни. Вони проживали на землях, які до 1569 року були власністю Великого князя Литовського, а після Люблінської унії — короля Польського і не були ще роздані у власність панам та шляхті. Такі землі називались "королівщина", або "королівські староства". В більшості з них у другій пол. XVI ст. були створені фільварки. Отже, на державних селянах фактично лежав той же комплекс повинностей, що і на панських селянах. Найбільш жорстоким був соціальний гніт на західноукраїнських землях. Після колонізації Лівобережжя і створення вільних слобід тут формуються дві категорії людей: ті, що залишили рідні землі і втекли від панського гніту, і ті, що народилися та виросли в цих слободах і не знали цього гніту. Через деякий час останні складуть основу волелюбного козацтва, головний кістяк народно-визвольного руху.

У другій пол. XVI — першій пол. XVII ст. відбувається подальший розвиток міст України¹. Вдосконалюються ремісництво, промисли, торгівля і, як наслідок, поглиблюється соціальне розшарування міського населення. Збільшується кількість міст з магдебурзьким правом управління, головним чином, за рахунок зменшення числа королівських міст. Інша справа з приватновласницькими містами: якщо на Правобережжі з отриманням права на самоврядування їхня кількість зменшується, то на Лівобережжі їхня кількість зростає" оскільки Колонізація цього краю привела до появи великої кількості нових міст і містечок, заснованих магнатами Вишневецькими, Потоцькими, Острозькими.

За правовим становищем міське населення складалося з трьох груп: магнатсько-шляхетська аристократія, торгово-реміснична верхівка, робітні люди. Магнатсько-шляхетська аристократія в складі магнатів та багатої шляхти продовжувала контролювати міське життя. В опозиції до аристократії знаходилась торгово-реміснича верхівка, до якого входили багаті купці та ремісники, цехові майстри. Аристократія намагалася не допустити торгово-ремісничу верхівку в органи міського самоврядування. Головну частину населення міст складали робітні люди, до яких належали дрібні ремісники, підмайстри, учні, міська голота.¹ Це була найбільш експлуатована частина міського населення. У містах Подніпров'я значну частину населення складали жовніри і козаки. У найбільш тяжкому становищі знаходилися жителі приватновласницьких міст. Міщани, які займалися землеробством, платили чинш, розмір якого постійно зростав. Мешканці приватновласницьких міст сплачували також інші податки: в'їзні, весільні, млинові та ін.

Крім того, вони повинні були виконувати на користь власника різноманітні повинності: збирати урожай, рубати ліс, косити сіно тощо. Жителі цих міст не мали права без згоди власника залишати місто чи переходити в інший стан. Жителі королівських міст виконували загальнодержавні повинності, а також повинності на міські потреби: будували, ремонтували і підтримували у належному стані міські споруди, вулиці, забезпечували міську і польову варту, виставляли рекрутів у королівське військо. Жителі міст із самоврядуванням, хоч і були юридично незалежними, проте також сплачували загальнодержавні податки і несли повинності, окрім тих податків і повинностей, які встановлювалися міською владою. До останніх належали: утримання міської адміністрації, надання квартир для постою королівської варти тощо. В українських землях магдебурзьке право не завжди звільняло міста від залежності власника, який надав право на самоврядування. У більшості міст польська влада дозволяла користуватися магдебурзьким правом лише католикам. Наприклад, у Львові українці не допускалися у деякі цехові організації, обмежувалися їхні права на торгівлю. Придбати будинки і проживати вони могли тільки в певному районі Львова, який звався Руською вулицею.Соціальний, національний та релігійний гніт, обмеження в правах викликали різкий протест українського міщанства і започаткували тривалу і наполегливу боротьбу за повернення його прав.

Відповідно до Люблінської унії 1569 року Велике князівство Литовське і Польща об'єдналися у єдину державу—Річ Посполиту¹. Державний лад Польщі було поширено на українські землі — Волинь, Поділля, Київщину. Великий вплив на формування державної системи Речі Посполитої мали "Артикули" Генріха Валуа 1573 року, які проголошували тут дворянську республіку на чолі з королем. Згідно з "Артикулами" короля обирали. Він відмовлявся від принципу успадкування влади і зобов'язувався найважливіші питання внутрішньої та зовнішню! політики вирішувати з урахуванням думки сенату, кожні два роки скликати сейм. За "Артикулами", в разі порушення королем прав і привілеїв шляхти, остання мала право відмовитись від покори королю.

Відповідно до Люблінської унії вищим законодавчим органом республіки був Вальний сейм, до складу якого входили король, сенат і посольська ізба. Король головував на засіданнях сейму. До сенату входили вищі посадові особи Речі Посполитої. Сенатори не брали участі у голосуванні, вони лише висловлювали свою думку з того чи іншого питання. Визначальну роль у прийнятті сеймових рішень відігравала посольська ізба. До неї входило І70 депутатів-послів від земської шляхти. Як правило, посольська ізба збиралася за кілька тижнів до відкриття сейму. Депутати в посольську ізбу вибиралися на шляхетських повітових сеймиках, перед якими вони і звітували після закінчення роботи сейму. Центральне управління в Речі Посполитій здійснювали король і ряд посадових осіб.

Так, королівським двором відав коронний або великий маршалок, королівською канцелярією — канцлер, скарбницею Корони — коронний підскарбій, військом Корони — коронний гетьман. Система місцевих органів управління будувалася відповідно до адміністративно-територіального поділу Речі Посполитої². Після Люблінської унії українські землі остаточно втратили свою автономію і були поділені на шість воєводств: Руське (охоплювало Львівську, Галицьку, Перемишльську, Саноцьку та Холмську землі), Белзьке (складалося з Володимирського, Луцького й Кременецького повітів), Подільське (складалося з Кам'янецького, Червоногородського й Летичівського повітів), Брацлавське (складалося з Брацлавського і Вінницького повітів), Київське (складалося з Київського, Овруцького і Житомирського повітів). У 1635 році було утворене Чернігівське воєводство, яке складалося з Чернігівського та Новгород-Сіверського повітів. Отже, основними адміністративно-територіальними одиницями в Речі Посполитій були воєводства, повіти та землі. Своєрідною адміністративно-територіальною одиницею було староство, яке жалувалося королем за службу.

В деяких українських землях продовжувала існувати волосна система адміністративно-територіального поділу. Декілька волостей складали повіт. До низових органів місцевого управління належали волосні і сільські органи. Справами волості відав королівський волосний староста, а на селі всі питання вирішував сільський сход, якому був підпорядкований сільський староста.¹ На землях, які знаходилися у приватному володінні, систему місцевого управління визначав сам власник. Майже не змінюється в даний період система управління в містах. Більшість з них придбали право самоврядування на засадах магдебурзького права. Після Люблінської унії на українські землі була розповсюджена польська судова система.

Вищими судовими інстанціями були господарський суд, головний трибунал і сеймовий суд. Як суди першої інстанції вони судили магнатів і панів. Статутами 1566 і 1588 рр. до виключної підсудності господарського суду було віднесено такі справи: про державні злочини; про злочини проти посадових осіб; за позовами, що торкалися інтересів государя і державної скарбниці; за скаргами на незаконні дії посадових осіб, якщо ними було завдано збитків державним доходам; про позбавлення шляхетських прав і честі; за звинуваченням у вбивстві у війську, якщо злочинець зник; за звинуваченням осіб, винних у недопущенні виконання судового рішення, тощо. Найбільше навантаження господарський суд мав як апеляційна інстанція за скаргами на рішення решти судів. Для того щоб розвантажити господарський суд, у 1581 р. було видано закон про утворення вищого суду — головного трибуналу, на який покладалось завдання апеляційного перегляду справ і розгляду деяких справ за першою інстанцією. Головний трибунал складався з виборних суддів, яких обирала щорічно шляхта. Обраними могли бути лише шляхтичі, які мали власні володіння і зналися на питаннях права і місцевих звичаїв. Від кожного повіту і від кожного воєводства, в яких не було повітів, обиралося по двоє суддів. Кількість членів головного трибуналу не була постійною і коливалася від 30 до 40 осіб. Розгляд справ здійснювала судова колегія у складі 2—7 осіб. Роботою головного трибуналу керував голова, якого обирали судді, — маршалок. Для розгляду справ, пов'язаних з позовами щодо церковного майна, створювалася спільна колегія головного трибуналу, що складалася з трьох його членів і трьох представників духовенства. Засідання (сесії) головного трибуналу проводилися почергово у великих містах (Вільно, Мінськ, Луцьк, Люблін та ін.). Кожна сесія (каденція) могла тривати не більше ніж 22 тижні, після чого судді переїжджали до іншого міста. Головний трибунал був апеляційною інстанцією і розглядав скарги на рішення гродських, земських і підкоморських судів, панських судів щодо шляхтичів, засуджених до смертної кари, тюремного ув'язнення або великих грошових штрафів. Як суд першої інстанції він міг розглядати будь-яку справу, за винятком справ про державні злочини, справ за позовами, пов'язаними з інтересами державної скарбниці, і про честь шляхти. Особливу категорію справ у головному трибуналі становили скарги на незаконні дії та зловживання місцевих посадових осіб і суддів. Крім розгляду судових справ головний трибунал здійснював низку нотаріальних дій: завіряв заповіти, засвідчував договори позики, купівлі-продажу тощо.

Рішення головного трибуналу виносилися більшістю голосів і оскарженню не підлягали. Виконання рішень здійснювали місцеві посадові особи. Законом 1588 р. було проведено реорганізацію сеймового суду, до складу якого крім государя і пани-ради вводилися вісім депутатів від сейму. Сеймовому суду були підсудні всі справи за державними злочинами: заколот проти государя, державна зрада, підготовка та участь у повстаннях, фальшивомонетництво та ін. Сеймовий суд міг розглядати справи і без участі государя. Вирок сеймового суду оскарженню не підлягав, але за государем зберігалося право помилування засудженого. Для шляхти існували суди, які були створені ще в Великому князівстві Литовському: земські, гродські та підкоморські. їхня компетенція в даний час майже не змінюється. Статутом 1588 р. до порядку діяльності гродських судів було внесено деякі зміни. Нижчому гродському судові було приписано бути на своєму місці з початку кожного місяця упродовж двох тижнів, а про вищий гродський суд (суд воєвод і старост) було сказано, що він зобов'язаний після отримання скарги на рішення нижчого гродського суду протягом чотирьох тижнів прибути на своє місце для розгляду цієї скарги. Досить вагомою була судова компетенція Церкви. В українських землях існували два види церковних судів: духовні, які розглядали справи про порушення догматів православної віри і церковних обрядів, шлюбно-сімейні, спадкові справи, і церковні домініальні суди, які виступали як суди власника над залежними від Церкви людьми. Юрисдикції останніх підлягали дрібні цивільні і кримінальні справи селян, що проживали на церковних землях. Аналогічними правами користувались монастирські суди. Міщан королівських та приватновласницьких міст судила адміністрація цих міст, яка призначалася їхніми власниками. Не змінилося судочинство у містах з правом на самоврядування. Жалувані грамоти на самоврядування надавали міщанам право судитися згідно з положенням магдебурзького права.

Суд у таких містах здійснювали лавні й бурмистерські суди. Лавні суді розглядали найважливіші кримінальні та цивільні справи міщан певного міста. Бурмистерські суди зазвичай займалися адміністративними і незначними кримінальними справами. Лавний суд виступав як суд другої інстанції щодо бурмистерського. Посадові особи цих судів становили міську раду або магістрат певного міста і могли діяти у повному складі як під час вирішення питань управління містом, так і за судовими справами. До складу лавного суду входили війті лавники, кількість яких у різних містах коливалася від 4 до 12 осіб. До бурмистерського суду входили бурмистри — 2—4 особи і радці (радники) -6-20 осіб. Бурмистри, лавники і радці брали участь у засіданнях судів по черзі й лише під час розгляду найважливіших справ збиралися разом. Апеляційні скарги на рішення міських судів великих міст подавалися до господарського суду, а в невеликих містах — воєводі або старості. Своєрідна судова система формувалася на Запоріжжі. Судові функції тут виконували усі представники козацької старшини. Кошовий отаман (гетьман) був найвищим судовим органом. У середині XVII ст. він перетворюється на вишу апеляційну інстанцію. Основні судові функції покладалися на військового суддю, який розглядав кримінальні Й цивільні справи козаків. Найбільш складні справи він передавав кошовому отаману (гетьману) або Військовій раді. Військовий суддя відправляв правосуддя за звичаєвим правом, яке склалося на українських землях протягом останніх століть.Судові повноваження інших представників військової старшини були менш значимими. Так, військовий осавул виконував функції слідчого та стежив за виконанням судових рішень. Якщо польському уряду і вдалося після Люблінської унії поширити на українські землі адміністративно-територіальну систему та діяльність державних органів Речі Посполитої, то з правом було складніше. У Польщі на той час не існувало єдиної правової системи. Ні Статут Ласького 1516 року, ні "Артикули" Генріха Валуа 1573 року не вирішували проблему кодифікації права. Уряд створював збірники, які охоплювали видані раніше статути та конституції, а також норми польського звичаєвого права, роль якого в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Литва, а отже, і українські землі, мала досить розвинену систему права яка регламентувала правовий статус населення. І тому після Люблінської унії можна говорити про рецепцію Річчю Посполитою тієї правової системи, яка склалася у Великому князівстві Литовському. Перш за все, II Статут 1566 року залишався чинним у Литві і на українських землях (Волинь, Поділля, Київщина). Після прийняття III Статуту 1588 року він стає головним джерелом права в українських землях. У містах, які мали право на самоврядування, діяли норми магдебурзького права. Характеристику цих джерел права ми розглянули в попередньому розділі.

Розділ 3. Правове становище міст і міщанства у 14 першій половині 16ст.

У Галицько-Волинській державі було понад 80 міст, найбільші се­ред них — Галич, Володимир, Луцьк, Львів, Берестя (пізніше Брест), Холм, Перемишль. Крім традиційних торговельно-ремісничих занять, значний прибуток городяни мали від соляної торгівлі. Міста також були адміністративними і релігійно-культурними центрами держави. Важливе значення для подальшого розвитку місцевого самоврядування в Україні мало магдебурзьке право, що починає поширюватися на українські міста, починаючи від середини XIV ст. Магдебурзьке право передбачало надання міській громаді права запровадити модель міського самоврядування на зразок управління німецьким містом Магдебургом і в деяких документах отримало назву німецького, або саксонського, права. Магдебурзьке право надавалося місту Великим князем Литовським або Королем Польським і оформлювалося магдебурзькими грамотами, які відігравали роль хартій (статутів) західноєвропейських міст. Першому українському місту (Сянок) магдебурзьке право було дароване Галицьким князем Болеславом-Юрієм 1339 р., в 1356 р. його отримав Львів, а в 1374 р. - Кам'янець-Подільський. Київ набув магдебурзьке право в 1494 р.

В історії відомий один випадок позбавлення магдебурзького статусу міста - скасування в 1589 р. Магдебурзької грамоти, наданої Білій Церкві в 1588 р¹.

Юридичними наслідками надання місту магдебурзького права було:

o скасування звичаєвих норм;

-o виведення міста з-під юрисдикції місцевої адміністрації (феодалів, воєвод, намісників тощо);

-o запровадження власного органу місцевого самоврядування - магістрату, який складався з двох колегій - ради (адміністративний орган) і лави (судовий орган).

До складу ради входило від трьох до шести радців, які обиралися жителями міста, як правило, наступного дня після Нового року. Правом бути обраним користувалися жителі міста

... добрі розумні, осілі в місті, віком від 25 до 90 років, не дуже багаті і не дуже бідні, з доброю славою, закононароджені, охороняючи справедливість і правду, такі, що не мають жадібності та злості, не лихварі, не двоєжені...

Раду очолював бургомістр, повноваження якого по черзі (строком на один квартал) виконували радці.

Лаву складали з 3-12 осіб, які обиралися довічно і складали присягу. Очолював її війт. У містах з повним магдебурзьким правом (Київ) війт обирався жителями міста з чотирьох кандидатур з наступним затвердженням Королем Польським. У містах з неповним магдебурзьким правом війт призначався Королем Польським або на його обрання суттєво впливали старости.

Своєрідних форм набуває місцеве самоврядування за часів існування Української козацької держави, що було обумовлено її полково-сотенним устроєм (XVII-XVIII ст.). Полки і сотні одночасно були військовими та адміністративно-територіальними одиницями і користувалися військово-адміністративним самоврядуванням.