2.2. Концепт дороги в контексті філософської лірики

Анатолія Кичинського

У поетичному надбанні Анатолія Кичинського зустрічаються дві присвяти славному українському митцю В. Забаштанському (1940-2001): у першій збірці «Вулиця закоханих дерев» під назвою «Рука в руці» та в збірці «Дорога завдовжки в любов» – «Шлях». В останній поезії, що пізніше увійшла до збірки «Срібна голка і нить золота», цікава не тільки структура твору, а й метафорика. Тут використовуються повтор із ряду прислівників «...день у день, рік у рік, вік у вік». Очевидно, це зроблено для того, щоб з філософським спогляданням підкреслити: життя минає, та кожен свій торує шлях... Але залишається слово поета, вдало сполучене з іншими, тому образи набувають особливої сили. Наприклад, у такому виразі присвяти: «Віз як віз, та й воли як воли: ремигаючи йдуть спроквола. Сивина полину й ковили вже давно і на них перейшла. То вона а чи сіль Сиваша – не відразу збагнеш оддалік. То від неї сивіє душа день у день, рік у рік, вік у вік» [29, с.17, 18].

Людське життя й дух варто розгадувати, для того щоб, імовірно, так до кінця і не розгадати. У вірші «Оце – мій меч. А це – мій плуг...» ліричний герой розмірковує, шукаючи виходу між категоріями очевидності й невизначеності:

Оце – мій меч. А це – мій плуг.  Он – ворог мій. А ось – мій друг.  А вся моя тривога – в тім, що ніяк я не збагну,  чи це дорога на війну,  чи це з війни дорога [29, с.35].

Концепт «дорога» пов'язаний у А. Кичинського з поняттям часу. Що може порятувати людину в момент усвідомлення швидкоплинності життя, вивести її з цього стану? – Тільки мужність, духовна і душевна напруга. Відчуття наближення смерті акумулює і підсилює активність життєвої сили. У такий час загострюється ностальгія за дитинством, коли дивилися на світ нічим не зашореними очима і бачили його свіжим, загадковим і прекрасним. Там витоки нашого життя, до яких, як «в гості до мами», повертає нас пам’ять:

Ми їдемо в тихе село,

В якому давно нас немає.

Ми їдемо в тихе село,

Яке нас іще пам'ятає…

Нам двічі в житті повезло:

Ми їдемо з дому – додому.

Ми їдемо ночі і дні.

Ну як воно сталося з нами,

Що їдемо, їдемо – і

Ніяк не доїдем до мами? [29, с. 48].

Але, рухаючись у напрямку витоків, ми переосмислюємо минуле, дивимося на нього ширшими очима – і воно постає перед нами очищене від буденності, від усього тимчасового, зайвого і дрібного, чим було заповнене наше життя. І основне – починаємо усвідомлювати, що те головне, до чого прагнемо, в нас самих.

Як зауважує Л. Талалай, плинність часу для А. Кичинського – це не лише втрати, печалі і жалі, це і самовдосконалення нашого життя, можливість побачити його на відстані: «З минулого вертається в майбутнє в пісочному годиннику пісок»[48, с.377]. Таке перевтілення часу характерне для багатьох творів поета. Звісно, перетікає не час, а те, що відбулося в часі, закарбувалося в пам’яті і свідомості. Тема часу присутня у творчості кожного справжнього поета, і сказати щось нове, чого не було в попередників, майже неможливо. Що нового, скажімо, в рядках Пушкіна: «Бегут за днями дни и каждый день уносит частичку бытия»? Це знали ще до Ноя. Справа не в новизні думки, а в тому, як вона висловлена, з яким трепетом, з якою інтонацією, емоцією. Емоційність поезії надає їй можливість впливати там, де логіка безсила. Узагальнюючи в бездоказовому, але переконливому образі, в якому безліч нюансів, вона випереджає наші розумові висновки і в даному випадку збагачує наше знання щодо плинності часу новими відчуттями[48, с.380].

У поезіях А. Кичинського час наповнений життєвими реаліями, миттєвостями власних тривог і жалів, радісного піднесення і трагічного падіння. Найбільшого успіху автор досягає не тоді, коли робить підсумкові висновки типу: «Найгірші в цьому світі ліки – час» або «і без початку і кінця життя триває і триває», а тоді, коли його поетична думка так і залишається в процесі формування, розчинена в емоціях і відчуттях, коли поза текстом залишається багато невисловленого, загадкового, без чого справжня поезія немислима. Особливо показова в цьому відношенні поема «Вишивання хрестиком» [27, с.281].

Одним із підступів до поеми можна без сумніву вважати твір «Шлях», в якому була пунктиром окреслена композиція, знайдені основні прийоми художнього вирішення теми, передусім лексичні, ритміко-синтаксичні та інтонаційні паралелізми, звукові повтори. В поемі чимало вживаних-перевживаних епітетів, словосполук типу «опускається ніч», «роєм іскри летять», «в сінях коник сюрчить», «крапля камінь довбе»... До того ж зустрічаємо постійні повтори, комбінації сталих виразів:

Птах летить, Звір біжить, Гад повзе, день у день, рік у рік,                 вік у вік.  А мене в Крим по сіль                  віз везе…  День у день, рік у рік,                  вік у вік  тягнуть віз, як і досі                тягли,  тільки, мабуть, уже в інший бік[27, с.104]. 

Складається враження, що автор тупцюється на одному місці і, нав’язливо повторюючи «колихання землі», «колихання води», «колихання душі», «колихання руки», «колихання зорі», не знає, про що, власне, говорити і в якому напрямку рухатись.

Як над густим степовим маревом проступають то курган, то біла стіна, що «розтуляє чотири пелюстки вікна», то «стежок і доріг перехрестя», між якими на перший погляд ніякого зв’язку – і віршована строфа ніби от-от розпадеться на окремі слова. Але не розпадається завдяки широкому ліричному плину, ритму, що нагадує хвилі марева, – саме вони заповнюють порожнечу між словами, між окремими образами, що ніби поза логікою раптово виникають і так само раптово зникають. Так постають із пам’яті один за одним спогади, невиразно тремтять, то наближаються, то віддаляються, підсвічені з різних боків авторською свідомістю, що вибирає серед них найсуттєвіші, очищені плином часу від необов’язкових дрібниць.

Читач не лише читає створений автором текст, а ще й стає свідком самого творення цього тексту, свідком того, як на білім полотні з окремих хрестиків з’являється малюнок. Мати вишиває не просто традиційних голуба і голубку, а своє життя, стежки і дороги якого в тугому вузлі пам’яті. З усього пережитого їй необхідно вибрати найсуттєвіше, що є одночасно вічним (позачасовим) і проминальним, пережитим у конкретному часі.

Біблійний образ голуба з маслиновою віттю неодноразово використовувався у світовій поезії. Таким же традиційним і поширеним є образ голуба і голубки. У своїй поемі А. Кичинський ці два образи-символи (звістка і кохання) об’єднав, але й об’єднані, вони сприймалися б як звичайний штамп, коли б не суттєва і несподівана ремарка:

...хоч до голуба їй вже подати крилом.

І вона приліта.

І навпроти сіда.

І ніяк не дають їм зійтися докупки і маслинова віть,

І пожовклий від часу трикутник листа[27, с.198].

Автор жодним словом не обмовився про зміст трикутника листа, як і про те, чому голубові і голубці не зійтися докупки. Читачеві надається можливість самому домислити, які дві звістки одночасно отримує голубка (мати). Певна річ, що маслинова віть – це світла звістка про перемогу, про закінчення війни. Що ж до вісті, яка в трикутнику листа, то витлумачити її однозначно неможливо. Це може бути останній лист воїна, написаний перед смертю, може бути похоронка чи повідомлення про зникнення безвісти... Головне, що ця вість унеможливлює «зійтися докупки».

Емоційність тексту поеми визначається недосказаністю ситуацій, багатоплановістю осмислення деяких слів, незвичністю їх образних функцій, додаванням нових асоціативних ліній, які поглиблюють або й затушовують інший смисл, що сприймається почуттям, але майже не піддається логічному тлумаченню. Суб’єктивно пережите підноситься до рангу метафізики і прилучається до буттєвої суті життя.

Поема «Вишивання хрестиком», як і деякі процитовані вище твори, не лише значне досягнення А. Кичинського, а й свідчення того, що він далеко не вичерпав своїх потенціальних можливостей і що його «золота нить» на чесному рушнику ще не раз порадує і здивує читачів художньою витонченістю і досконалістю.