Розділ іі вираження філософських мотивів у поезії анатолія кичинського

2.1. Провідні домінанти філософської лірики митця

У поезіях Анатолія Кичинського, як у благодатному грунті, проросли різноманітні мотиви й аспекти світової поезії. Серед них передусім виділяють такі: мотиви історико-міфологічної давнини («Початок балади»), зв’язку різних історичних часів («Голосом скіфа»), неподоланого трагізму буття («Над борозною», «А дорога летить»), трагізму материнської долі («Зима»), долі сучасного мистецтва й митців («Балачки припинились. Читаються вірші…»), асоціативності вічної природи та пейзажних елегій («По залізних дахах…», «Ще дерева зелені-зелені…»), сенсу життя й духу споконвічного стремління («Біла зірка на лобі вороного коня…»), взаємин людини й природи, єдності людського й природного начал («Шипшина»), філософії природи й невмирущого кровообігу життя («Малесенька, малюсінька, манюнька…», «Остання відлига», «Стояв у лісі дощ…»), швидкоплинності життя і неповторної краси кожної миттєвості («Тихше, музико, - грає вино!..», «Жива і скошена тече в мені трава»), безупинного всесвіту кохання («Наче в цілому світі – нікого…», «Накинь на плечі плащ…»)[12,с.361].

Філософська лірика Анатолія Кичинського насичена інтелектуальними рефлексіями про місце людини в історії та культурі свого народу. Їй властива висока концентрація художньо вмотивованих ментальних концептів, пов’язаних із такими духовними категоріями, як пам’ять, повага до минулого, вірність традиціям. Свої медитативні настрої поет талановито вербалізує у віршах, актуальність яких особливо цінна в час втрати духовних орієнтирів, помітної дегуманізації різних сфер суспільного життя та профанації патріотичних ідей [4].

Прослідкувати талант Анатолія Кичинського та мовностилістичні особливості, які він використовує у філософські ліриці, можна у вірші «Ми – не поети» [29, с.200]. Тут ми зустрічаємо гру звуків: «І Крим, і Рим, і Римарук, і рима «рук» до слова «крук», і творчих мук офсетний друк, і чорний ринок ранку, де ми за сонце з-під поли останню свічку віддали, а за мелодію бджоли – шарманку-шарлатанку».

Також неможливо не звернути увагу на дієслова з однаковими закінченнями, що використовується у цьому ж вірші: «І – побрели. І забрели у сиву пам’ять ковили, і сиву пісню завели про чаєчку-небогу» [29, с.201].

Особливе враження створює його вірш «Ворон», що входить до збірки поезій «Срібна голка і нить золота». Поет у метафоричних абстракціях уявляє себе гордим птахом: «Я зачекаю. Я в запасі Ще маю довгих триста літ. Я ворон, отже мій політ Не так у просторі, як в часі, Залишить кар-р-коломний слід. Я каркаю, і звуки срібні Голублять слух мій. Слово «кар-р-р» Всесильне. Інші не потрібні. Я не поет. Я – санітар» [29, с.239]. Або інший приклад: «Зібгалася калачиком душа І спить, укрита хмаркою тонкою. І уві сні сама себе втіша Тим, Що до зір Подати вже рукою [29, с.239].

Мовна картина поетичного світу А. Кичинського еманує яскравими лексико-стилістичними засобами, особливість використання яких свідчить про довершену майстерність автора розширювати межі образності та символіки слова. Спробуймо окреслити деякі аспекти поетичної творчості Анатолія Кичинського.

У 2003 році вийшла з друку збірка поезій А. Кичинського «Бджола на піску». Економічний занепад, безробіття, безгрошів'я народу, що сталися після розпаду Радянського Союзу, тривожать думки поета: «І життя крізь долоні діряві Витікає і кане в драгві, І трухлявіють коси іржаві В непідвладній залізу траві» («Непомітні в кровавій заграві») [26, с.8].

Анатолій Кичинський є передусім ліриком, і тому ліричні, лірико-філософські, медитативні інтонації домінують у книжці «Бджола на піску».

Поет філософує, він продовжує пошуки істинного слова, начала, істинної сутності. Він продовжує медитувати над питаннями «людина у часі» та «час у людині», «життя як хрест людини» та «життя як імпульси людської свідомості», «почуттєве й драматичне» та «інтелектуальне й трагічне». Буття людини, за концепцією збірки, постає видимою чи не завжди видимою, але від того не меншою драмою її свідомих і несвідомих поривань, почуттів, устремлінь.

Життя й дух людини, за версією поета, сповнені загадок, контрастів, немислимих перепадів фарб і настроїв, ситуацій і психологічних сюжетів, вони густо насичені неясними і непроясненими місцями, натяками, символами.

Філософічністю звучання відрізняються також вірші «Котиться камінь наріжний...», «Вулиця Блока. Аптека. Ліхтар...», «Ранок недільний. Хрестик натільний...», «І світлий шлях, і темний манівець...», «Гера Квіт», «Тепер ти молодий, а був іще молодший...», триптих «Пустеля» тощо.

Продовжуючи одну з традицій української лірики, Анатолій Кичинський у збірці «Бджола на піску» активно використовує форму римованого вірша. Водночас, усвідомлюючи, що практичний досвід поезії є значно ширшим і багатшим, ніж канонічні поетичні думки й асоціації, «покладені» на ритм і «перехоплені» римою, він актуалізує на українському художньо-образному ґрунті традиції світової поезії, передусім європейської та американської, і звертається до верлібру (неримованого вірша), який у XX столітті став переважати серед розмаїття поетичних форм [46].

Верлібр у даній збірці А. Кичинського репрезентований поезіями «І було Слово. І було сотворіння. І було диво...», «Годинник», «Червоним – по чорному...», «Дні западають, мов клавіші...», «Чорний гумор», «Стоїш наче вкопаний», «Все ніколи», «Поглядом, довгим, як сірий осінній дощ...», що засвідчують володіння митцем прийомами найсучаснішої манери версифікації [26].

Збірці «Бджола на піску» властиві розвинена парадигма тропіки й підсвідомих образних знаків, настанова на стиль відточеного рядка й медитативної строфи. Анатолій Кичинський ще раз підтвердив, що його поетична путь пролягала і пролягає у фреймі («рамці») сенсових пошуків й асоціативного слова [15].

Увага письменника при виборі тем, сюжетів, образів прикута до сьогодення. Його поетичны рядки насичені реаліями сучасності: «Свічка у жмені. Дуля в кишені. Очі – порожні. Мрії – міражні. Душі – продажні. Ціни – безбожні». «Ранок недільний. Хрестик натільний» [26, с.14]. Цікаво використаний прийом, де все чітко, коротко й зрозуміло.

Знаходячись постійно в пошуку реалізації своїх думок, поет не стоїть осторонь політичних і соціальних змін сучасності, тому наступним кроком стали збірки «Пролітаючи над листопадом» (2004) і «Танець вогню» (2005). Твори все більше вражають вишуканістю поетичних образів, засвоєними прийомами абстрактно-понятійного викладу поглядів.

У цих стежинах творчості читачі черпають для себе нові почуття високої духовності: «Душа, вогню торкнувшись, обпеклась. Замерзла, доторкнувшись до льодини. Оговталась і вкотре подалась На пошук золотої середини («Танець вогню») [30, с. 37].

Анатолій Кичинський, наслідуючи та розвиваючи кращі літературні традиції, створює власний, неповторний художній світ поезії. Такі твори збагачують українську літературу новим баченням, привносять свіжу течію з філософським ліризмом, як, наприклад, у поезії «Світлий сон легкий»:

Як блиск роси, як вітру шум,

як дим багаття – все минає.

Вже доля твій вечірній сум

на світлий сон легкий міняє,

де переблискує роса,

і вітер шум несе на крилах,

і дим багаття в небеса

увесь піднятися – не в силах,

і все потріскують дрівця,

і світ в долонях жар тримає,

і без початку і кінця

життя триває і триває [30, с. 11].

Важіль пережитого з роками накладає ліричний смуток у душі поета, й хоча по життю він оптиміст, та вік не жалкує нікого, і характер ліричного героя змінюється. Глобальні зміни в країні теж викликають почуття тривоги, тому в збірці «Пролітаючи над листопадом» зустрічаються такі рядки: «А думка в серці – мов жало: усе, що буде, вже було. І пил гірчить, мов дикий мед. І все відомо наперед» [28, с. 119].

Поезії цієї збірки збагачені словесними символами. Символічного змісту найчастіше набувають назви на позначення явищ і предметів повсякденного життя, що передають особливості навколишнього середовища, природи чи побуту.

Здебільшого інтерпретація звичайних речей відбувається за допомогою образного мислення. Тільки на прикладі уривку одного вірша – а так, майже, у кожному можна впевнитися в тому, скільки майстерних асоціацій відшуковує автор: «Ніч сича виймає із дупла, наче стогін з рота лісника. Листя років, спалене дотла, ледь ворушить пам'яті рука («Ніч») [28, с.117].

При цьому естетичні почуття набувають якісно нового характеру, переживання стають інтенсивнішими, змістовнішими і відіграють чималу роль у сприйнятті подій. Це захоплює, веде за собою, емоційно впливає на почуття читача.

Поетичний світ усіх збірок А. Кичинського досить багатий та яскравий. Застосовуючи засоби художньої мови, автор звертається до притчі, алегорії, метафори, тому в композиціях все більше звичайного переплітається з незвичайним, конкретного – з умовним, предметного – з асоціативним.

Майстерність асоціацій поета знаходимо і в наступних рядках поезії: «Небом котиться яблуко, Золоте-золоте. Паперові кораблики, Ви куди пливете?»[29, с.46].

Такі мовностилістичні фігури, як біблеїзми, антоніми, тавтологія, повтор та градація дозволяють актуалізувати поетичні образи, у тлумаченні яких можна відстежити домінанти системи цінностей автора.

Антоніми – доволі розповсюджений у поезії А. Кичинського засіб, що часто слугує основою антитези та контрастного зіставлення образів. Найхарактернішими для віршів поета є анто­німи, що виражають якісну протилежність: «За білою хатою чорні черешні», «І на білий рушник чорний хрестик ляга», «І без початку і кінця життя триває і триває», «Каменем кине грішне і розіб’є святе» [29]. Хоча подекуди трапляються пари з компіментарною протилежністю: «Він нею заклинав земну й небесну твердь». Іноді зустрічаємо антоніми, що означають протилежну спрямованість дій: «Кінь під кутом то складається, то розкривається», «І, замикаючись, коло в ту ж мить розривається».

Кілька поетичних мініатюр А. Кичинського містять антонімічні пари, що становлять смисловий стрижень твору, його емоційне ядро. Такими, зокрема, є вірші «Такі широкі вітри…» (широка – вузенька), «Душа, вогню торкнувшись, обпеклась…» (обпеклась – замерзла), «Тиша…» (чорний – білий), «Мов кісточка у вишні…» (колишнє – прийдешнє). У двох останніх вищезгаданих творах виражальна здатність антонімів посилюється за рахунок використання повторів і градації. У вірші «Мов кісточка у вишні» це має такий вигляд:

Мов кісточка у вишні,

Сьогоднішнє – в колишнім.

Мов кісточка в черешні,

Сьогоднішнє – в прийдешнім.

Всихає моя вишня.

Прощай, моєє колишнє!

Цвіте моя черешня.

Чолом тобі. Прийдещнє! [29, с.173].

У вірші «Тиша…» центральне протиставлення чорного і білого поступово набуває емоційної напруги, яка досягає найвищої точки в останніх рядках: «Чорні, аж сині, ворони грають на білім снігу… Падає біла ворона в чорний від пострілу сніг» [29, c.93].

Отже, антоніми в творчості А. Кичинського не лише ужитковий стилістичний прийом, але й засіб відображення естетичних і етичних полюсів філософсько-поетичної системи автора.

Такі засоби увиразнення експресивно-виражальних потенцій поетичного слова як тавтологія та повтори займають значне місце у ліриці А. Кичинського. Цікавим є нагромадження повторів і тавтологічних сполук лексеми сірий (сірістю – сірятиною – сіризною) у вірші «Поглядом довгим, як сірий осінній дощ…»:

Поглядом, довгим, як сірий осінній дощ, доторкнутися до останнього журавлиного клину, після чого за мить осліпнути від білого-білого зимового сонця, аби лиш не бачити чорної смуги, що тягнеться упродовж та уздовж сірого розбитого асфальту, сірих облич у сірому натовпі, сірих провінційних буднів – усієї цієї сірості, породженої змішуванням білого і чорного кольорів, що лізе, і лізе, і лізе навіть через заплющені очі в мозок, в оцю речовину сірого кольору, яка ладна вже вибухнути, аби лиш не мати нічого спільного зі всією цією сірістю, сірятиною, сіризною, дивитися на яку нестерпно боляче, а тому краще осліпнути, аби вдруге прозріти перед сірою грудочкою землі, перед сірим горобчиком над сірою стріхою, перед сірою татовою шинелькою, перед сірою маминою куфаєчкою і довгим, як дорога додому, поглядом шукати себе у сірих зіницях попелу[29, c.87].

У цьому вірші сірий колір тлумачиться у протилежних значеннях: як синонім монотонності й однаковості («Сірих облич у сірому натовпі…») та як забарвлення дорогих серцю речей («Перед сірою маминою фуфаєчкою…». Саме тавтологія та повтори є найпотужнішими засобами, що дозволяють реалізувати концепцію вірша.

Дуже колоритним є використання повтору в поезії «Пересохле річище», у якій він слугує поетичною імітацією концентричних кіл, що розходяться на поверхні води чи відтворенням луни: «Стих між пальцями сріберний голос води, лиш луна, як вінок на Івана Купала, ще пливе, ще не тоне, ще кличе туди, де нога не ступала, ступала, ступала…» [29, c.11].

Анатолій Кичинський використовує повтор звертання «Погляд вечірній» в однойменному вірші: «Погляд вечірній, торкни хоч краєчком мене – вранішнього, у якого тебе ще немає… Погляд вечірній, я вірю тобі, як собі…» [29, с.192]. Цей повтор організує в єдине ціле весь твір.

Як художник А. Кичинський тяжіє до використання моно­хром­ності у своїх картинах. Подібно він чинить і в поезії. Так повтор жовтого та його відтінків використано для створення поетичної замальовки «По жовтому піску, по жовтім шовку жовтня…»: «Жовтітиме пісок, як вигоріле фото, Що тата з мамою спинило край воріт. Білітиме цей світ, і Золоті ворота Стоятимуть у нім, неначе заповіт…» [29, c.66].

«Мальовничість» поезії А. Кичинського відзначає і Ярослав Голобородько: «Відмінна риса його художнього стилю – мелодійний живопис елегійним ритмом і проникливим образом, де поетичний настрій виражається акварельним словом, де почуття, настрої увиразнюються графікою кольорів» [10].

Своєрідним є повтор у вірші «Хисткий димок хитається над хатою…». У ньому поет інтерпретує конотації лексеми холодний, уплітаючи його в різні контексти, об’єднані, проте, єдиною концепцією: «Холоне шлях. І стежка в спориші. Чоло холоне. Піт на нім холоне…». Повтори у вірші посилюються й завдяки уведенню слова холодний та його похідних в антонімічні пари: «Не гарячись, мій коню. Охолонь» [27, c.163].

Тавтологічний ланцюжок пил – пилок – прах у поезії «Космічний пил і пил земний…» є засобом осягнення життєвого шляху людини. Вірш містить цікаві рефлексії про детермінованість людського існування, сповненого, з одного боку, високого й піднесеного, з іншого – буденно-земного: «Космічний пил і пил земний…» [27, c.164]. У роздумах про передбачуваність усього відчувається екзистенційна туга: «І пил гірчить, мов дикий мед, І все відомо наперед» [27, с.164].

Таким чином, А. Кичинський розширює коло традиційного призначення тавтології та повторів, посилює концентрацію і місткість їх образності та емоційно-виражальних властивостей. Ці мовностилістичні засоби уможливлюють ту розстановку поетичних акцентів, яка відповідає пріоритетним цінностям автора.

Такий художній засіб, як градація, посилює експресію, увиразнює синтаксичну стрункість вірша, надає динамічності поетичному вислову. У поезіях автора вона трапляється у вигляді нанизування одного й того самого слова в поєднанні з іншими. Яскравий приклад цьому – рядки з поеми «Вишивання хрестиком»:

Колихання землі.

Колихання води.

Колихання повітря.

Колихання вогню родового в печі.

Колихання душі…

Сходить жито в степу.

Сходить сіль в Сиваші.

Сходить тісто в діжі…

В серці голка тремтить.

В пальцях нитка тремтить[27, c.281].

У вірші «Танець» градація служить для повнішої передачі суті цього виду мистецтва, для відтворення руху: «Цей політ! Ці підскоки, притопи! Цей навприсядки взятий розгін!... Тож продовжуй мажорний свій танець – босий танець на битому склі» [27, c.277]. Цей прийом забезпечує ілюзію мажорного музичного супроводу, завдяки якому поезія сприймається як динамічна композиція.

У поезії «Пам’ять іде. А дороги спіраль…» градація – вдалий прийом для зображення поступу, безперервності руху, його скерованості: «Коло за колом, виток за витком – до серцевини, до суті, до істини»; «Глибше і глибше – до самого дна – так, щоб аж мулу його наковтатися!» [27, c.109].

На думку Я. Голобородька, пам’ять – основна аксіологічна категорія у творчості А. Кичинського [10]. Саме в ній поет убачає цементуючий матеріал для розбудови повноцінної нації. У даному вірші А. Кичинський звертається до патріотичних почуттів читача, примушуючи його замислитися над власними витоками, узяти на себе відповідальність за збереження духовної спадщини свого народу: «В тім, що було і забулось колись Мусить не хтось розібратись, а ми таки… Пам'яті гірко. Не від полину – від мілини і набридлого спокою. Пам'ять нарешті іде в глибину, щоб називатись віднині – глибокою» [27, с.109].

У вірші «Коло» градація також умотивована прагненням поета надати рухомості мовному тлу: «Навіть отвір в замку. Навіть ключ від замка. Навіть зліпок його. Навіть право на нього…» [27, c.142]. У цій поезії А. Кичинський дає своє тлумачення кола, яке для давніх греків було символом цілісності й непорушності духовного життя. Ця геометрична фігура у вірші набуває загрозливих ознак пастки, тому невипадковим видається заклик порушити її цілісність: «Розірви і скрути у спіраль – і живи! По спіралі живи. І вмирай по спіралі» [27, c.142].

Отже, градація як стилістична фігура у творчості А. Кичинського – поліфункціональний засіб, що надає його філо­софській ліриці рельєфності й об’ємності. Крім того, градація сприяє увиразненню тих образів, з яких «зчитується» інформація про конструєнти світогляду автора.

Таким чином, у філософській ліриці А. Кичинського спостерігаємо розмаїття лінгвостилістичних засобів, використання яких щоразу мотивується єдністю авторського задуму й відчуттям виражальних можливостей слова. Аналіз функціонування антонімів, тавтології, повторів та градації забезпечує розуміння своєрідності світогляду автора, його системи цінностей.