1.2. Анатолій Кичинський як представник поетичного

покоління сімдесятників

Творчість Анатолія Кичинського відома з другої половини 70-х років ХХ століття і є невід’ємною частиною української художньої культури.

А. Кичинський є передусім сучасним поетом, творча манера якого містить у собі не лише народнопоетичні ознаки і символи, але й традиції класиків української ліричної творчості. У його поезіях спостерігаємо національну глибинність Т. Шевченка, інтонаційну прозорість П. Куліша, інтелектуальну міць І. Франка, елегійну чистоту О. Олеся, ніжну зажурливість С. Черкасенка, епічну окриленість раннього П. Тичини, візерункову точність М. Зерова, щиру експресивність М. Хвильового, філософічну спостережливість Є. Фоміна, концептуальну пафосність Є. Маланюка, інтимну свіжість В. Сосюри, авангардову неординарність В. Голобородька [33, с.7].

Анатолій Кичинський – поет-універсал, поет-маляр, поет-мислитель – народився 4 квітня 1950 року в с. Преображенка Чаплинського району Херсонської області. Його поетичний хист виявився у підлітковому віці. У п’ятому класі він починає писати вірші, у старших класах цікавиться художньою творчістю й поезією, виявляє інтерес до версифікаційної техніки.

З сімнадцяти років Анатолій Кичинський друкується – спочатку в газетах. Обдарованого юнака підтримала херсонська молодіжна газета «Ленінський прапор», на шпальтах якої стали з’являтися його вірші. Постать А.Кичинського починає набувати у Таврії статусу одного з найпомітніших молодих письменників. Після середньої школи він вступає до Херсонського педагогічного інституту, де на філологічному факультеті продовжує розвивати й удосконалювати своє поетичне обдарування [2].

По закінченні Херсонського педінституту (1972) поет активно пише, друкується, працюючи над удосконаленням своєї поетичної індивідуальності. Він виступає з творами у «товстих» літературно-мистецьких часописах «Вітчизна» й «Дніпро», журналах «Україна» й «Ранок», альманахах «Вітрила», «Поезія», «Сузір’я». Його вірші входять до колективних збірок «Зорі назустріч», «Дніпрові райдуги», «Артерія життя», «Молодые поэты Украины» тощо.

Володимир Забаштанський про А. Кичинського говорить «як про одного з найбільш серйозних поетів його покоління» . Творчість молодого поета набуває всеукраїнського літературного розголосу. 1981 року А. Кичинський, вже маючи ім’я в поетичній Україні, закінчує Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М.Горького у Москві, де за підтримки відомих поетів і провідних літературознавців ґрунтовно знайомиться з лабораторією поетичної діяльності. Перша збірка з цілковито романтичною назвою – «Вулиця закоханих дерев» – вийшла друком, коли поетові було 26 років.

За тодішньою літературно-видавничою традицією перші поетичні збірки випускалися переважно невеличкими за обсягом. «Вулиця закоханих дерев» складалася з двадцяти ліричних віршів та поеми «Русло». Незабаром побачила світ ще одна поетична книжка А.Кичинського – «Землі зелена кров» (1982). Після неї з’явилася збірка «Листоноша – Земля» (1985). Після цього вийшла збірка «Повторення не пройденого» (1990). У 1991 році побачила світ збірка «В гості до мами» (1991). Його книжки виходили у київських видавництвах «Молодь», «Дніпро», «Веселка», у Сімферопольському видавництві «Таврія».

За п’ятнадцять років (з 1976 до 1991 рр.) вийшло дев’ять поетичних книжок Анатолія Кичинського. Кожна з них відкривала його як творця різних поетичних стилів, форм, інтонацій. Анатолій Кичинський – універсальний митець, який досягає значного успіху в усіх поетичних мотивах, формах й експериментах, до яких він звертається в процесі поетичного розвитку. Він з рівною майстерністю володіє фольклорними інтонаціями, стилізаціями під народну пісню, проникливою ліричністю, культурою класичної версифікації, поетикою філософічних роздумів, модерними прийомами й формами. Будь-яка з цих поетичних іпостасей є органічно властивою А. Кичинському. Звернення до різноманітних поетичних форм – це не мета, це – іманентна зумовленість його художнього самовияву.

А. Кичинський був делегатом Установчого з'їзду Всеукраїнського товариства української мови імені Тараса Шевченка і першим керівником Херсонського міського ТУМ імені Тараса Шевченка (1989-1990). Неодноразово брав участь у Міжнародних, Всеукраїнських та обласних шевченківських святах, виступав з промовами на цих форумах. Його творчість широко представлена у часописах та антологіях не лише українському читачеві, а й зарубіжним шанувальникам поезії у перекладах багатьма мовами світу. Член Національної Спілки письменників України (1977), Асоціації українських письменників (1999) та Міжнародної асоціації письменників і публіцистів (2008). Він – лауреат літературних премій імені Павла Усенка та Бориса Нечерди, а 2006 року був удостоєний найвищої в нашій країні Національної премії України імені Тараса Шевченка за збірки поезій «Пролітаючи над листопадом» (2004) і «Танець вогню» (2005). Також лауреат міжнародних фестивалів поезії «Київські лаври» (2006) та «Слов’янські обійми» (Болгарія, 2008). Нагороджений медаллю «Незалежність України», дипломом Міжнародного академічного рейтингу популярності «Золота фортуна» (2005) [1].

Неодноразово творчість талановитого поета була представлена схвальними відгуками літературних критиків та читанням його творів на всеукраїнському радіо і телебаченні. Вірші А. Кичинського увійшли до антології «Восьмидесятники», надрукованої в Канаді, часто перекладалися багатьма мовами близького та далекого зарубіжжя. Він – автор текстів багатьох популярних пісень. Окрім оригінальної творчості, А. Кичинський активно займається художнім перекладом, зокрема переклав українською мовою з латини поему «Пісня про зубра» Миколи Гусовського, з російської – твори Бориса Пастернака, Арсенія Тарковського, вірші білоруських, болгарських, угорських, кавказьких поетів. Був упорядником кількох поетичних збірок [12, с.65].

Я. Голобородько зауважує: «Сказати, що Анатолій Кичинський є митцем всеукраїнського звучання, означало б звужувати його мистецький масштаб. Його вага є значно більшою. Це один з найуніверсальніших європейських поетів кінця ХХ століття. Його поетичні збірки засвідчують, що Таврійська земля услід за Дмитром Овсяником-Куликовським, Миколою Кулішем, Олексієм Кручених, Сергієм Бондарчуком, Миколою Гриньком продовжує народжувати й плекати митців та інтелектуалів світового значення»[10].

А. Кичинський належить до поетів тонкого та ерудованого асоціативного мислення. Схильність до розкутої ретрансляції підсвідомості та асоціацій, як відомо, є рисою найсучаснішого мистецтва і складних митців, що розраховують на полівимірний, на сформований особистісний рівень духу й самосвідомості своїх співрозмовників. Творча манера митця містить у собі не лише народно-поетичні традиції, культурні ознаки, спадкоємність, але й традиції класиків української поетичної культури, він майстерно володіє фольклорними інтонаціями, авангардовими формами. Майстерно перекладає грузинських, угорських, єврейських, білоруських та російських авторів. Музичність віршів накладає дозволила легко покласти багато з них на музику, створивши чуттєву лірику. Майстерне володіння автором засобами живопису і його поезію робить зримою, оригінальною, надзвичайно яскравою за кольором.

У творчій постаті А. Кичинського схрестилися різні поетичні й художні культури, цінності, школи. Це сприяло тому, що він оволодів майже всіма основними напрямками, формами й тональними виявами сучасного мистецтва – фольклорним, класичним та модерновим началами, притчевим жанром, художніми «малюнками з натури», філософськими та інтимними мотивами.

Найсильнішими збірками інтимної лірики, у яких тема кохання переплітається з мотивами пошуку життєвого шляху, власної особистості, є збірки «Дорога завдовжки в любов», що з’явилася друком у 1988 році та «Бджола на піску», що побачила світ у 2003 році. Змальовуючи любовну тему, поет створює цілу галерею оригінальних символів та понять, знаходячи відгуки у душі читача. Поєднання чітко вираженої орієнтації на соціальне звучання вірша з найновішими надбаннями асоціативної поетики визначають головну особливість творчої манери А. Кичинського. Кожна його книга викликала інтерес як у читачів, так і у літературної критики.

Продовжуючи одну з традицій української лірики, Анатолій Кичинський у збірці «Бджола на піску» активно використовує форму римованого вірша, канонічні поетичні думки й асоціації водночас, усвідомлюючи, що практичний досвід поезії є значно ширшим і багатшим, він актуалізує на українському художньо-образному ґрунті традиції європейської поезії і звертається до верлібру, який на початку ХХ століття зайняв гідне місце серед розмаїття поетичних форм. Верлібр у новій збірці А. Кичинського широко репрезентований поезіями «І було Слово. І було сотворіння. І було диво…», «Червоним – по чорному...», «Дні западають, мов клавіші...», «Чорний гумор», «Стоїш наче вкопаний», «Все ніколи», «Поглядом, довгим, як сірий осінній дощ…» тощо. Поеми, що увійшли до нової книжки А. Кичинського, внутрішньо відрізняються від тональності й образної харизми ліричних віршів. Можливо, тому, що асоціативна культура поеми «Вишивання хрестиком» бере свої витоки в художній ментальності першої половини 80-х років ХХ ст., коли вона писалася, а поема «Пісня про зубра», яку автор ще називає «українською версією писаного латиною знаменитого твору одного з найвідоміших слов’янських поетів епохи Відродження Миколи Гусовського», й узагалі укорінена в поетичну стилістику доби Середньовіччя [15].

Збірки Анатолія Кичинського «Пролітаючи над листопадом» (2004) і «Танець вогню» (2005) настояні на провідних засадах та інтонаціях його поезії – асоціативності, ліризмі, філософуванні.

У збірках «Пролітаючи над листопадом» і «Танець вогню» погляд поета стає жорсткішим, глибшим і дещо трагічнішим. Підтекст суму, болю, сповнених гіркоти роздумів озвучує чимало віршів, що увійшли до неї. Досвід переживань, роздумів, духовних пошуків відбивається у карбованій виразності й чіткості багатьох рядків та строф. Поетична форма відрізняється експресивною стриманістю, сенсовою ємністю, подекуди навіть по-аскетичному суворим тембром оповіді («Січень. Хрещенські морози...», «Зимові гнізда»). Слово немовби відчуває, переживає та зосереджує у собі драматичну природу буття, що перебуває між берегами вічності («За течією»).

Анатолій Кичинський–поет переважно розлогих форм, якому властивий розгорнутий, широкий аж до безмежності погляд на життєві реалії, стани та грані, на складний і багатогранний життєвий поліс. Малюнки життя можуть бути безкінечними й нескінченними, як і щедрість виявів самого буття. Митець якнайрельєфніше виражає своє художнє кредо у картинах та ліричних сюжетах, де повнокровно репрезентовані особистісне й соціумне, внутрішнє й фольклорне, душевне й зовнішнє («Пам’ять іде. А дороги спіраль...», «Шлях», «Погляд вечірній», «Так голосно кує...», «Коло», «Гублячись у здогадах»). Проте зустрічаються в нього й гранично лаконічні форми, що вони так притаманні східній ліриці й засновані на усвідомленні надзвичайної ваги, підтекстовості, несуєтності слова, що потребує вдумливих пауз, зупинок, неквапливих поглядів у себе («Слава», «Написи на книзі», «на тлі нічного яблуневого дощу...», «Осінь. Гравюра на дереві», «безвітряний вечір. Дорога осіння...») [20, с.10].

Ярослав Голобородько у своєму літературознавчому дослідженні «Світ таврійських письменників» зазначив: «У творчій постаті А. Кичинського схрестилися різні поетичні й художні культури, уподобання, школи. Це сприяло тому, що митець оволодів майже всіма напрямками, формами сучасного мистецтва – синтезом фольклорного та модернового начал, притчовим жанром та «малюнками з натури», філософськими та інтимними мотивами» [12, с.58]. А відомий український поет, критик, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир Базилевський зауважив: «Кичинський – культурний поет. Культурність у нас незрідка розуміють хибно: плутають з антуражем, парадом обізнаності. Ні версифікаційна вправність, ні виразність тропів, метафори, зокрема, – це ще не свідчення культури, хоча й належить до її ознак» [7, с.6]. Свою думку критик підтверджує тим, що у віршах митця простежується простота. «Просто? Так. Але за цією простотою тонка гра ума, на яку здатен тільки культурний поет»[7, с.7].

Поет сприймає життя як природно стихійний потік знаків, підсвідомих натяків, багатозначних символів. За поетичною версією А. Кичинського, усе у житті є значущим, усе виражає або висловлює не завжди видиму сутність, усе є взаємопов’язаним і взаємодотичним. Ліричне (глибоко особистісне) й епічне (по-масштабному широке) сприйняття життя не є чимось протиставленим, а навпаки, доповнюють одне одного. Світ природи є так само асоціативним, як і культура духовних переживань, й органічно переходить у світ цілковито суб’єктивних інтерпретацій. Життя природи, духу, душі читається як давній, багатоскладний і загадковий палімпсест:

Там, де степ  хвилями ковили перехлюпується у море, там, де море собою підсинює сивий степ, будь-який знак на піску  читається, як memento more. Так читаються  назви ліків, нерозбірливо вписані у рецепт[29, с.16].

Збіркам «Бджола на піску», «Пролітаючи над листопадом», «Танець вогню» властива розвинена система метафор, порівнянь, підсвідомих образних знаків, настанова на стиль відточеного рядка й насиченої образами строфи. Поет іще раз підтвердив, що його мисленнєвий художній шлях пролягав і пролягає у форматі асоціативного слова.

Інструментарій багатозначного образу, складно виражених почуттів, настроїв і мікросюжетів підсвідомості, філософічної мелодійності фрази, естетично відшліфованого рядка, поліфункціональної семантики слова є свідченням не тільки теперішньої, а й майбутньої сучасності митця та його індивідуального погляду на світ. 

Поезії Кичинського «Вовче сонце над світом горить…», «Читаю напам’ять повільний у лампі вогонь…», «Моя маленька іскро Божа…», «По жовтому піску, по жовтім шовку жовтня…», «…І все це в повітрі, густім, як бурштин…», «Мисливець» засновані на образно-символічній мультиінтерпретаційності, інтуїтивно-символічному баченні світу, вмінні одержувати інтелектуальне задоволення від образної парадоксальності та уникнення концептуально-художньої однозначності.

Вірш «Читаю напам’ять повільний у лампі вогонь…» можна вважати зразком, що сповідує образну безперервність, чуттєво-інтелектуальну взаємоперехідність, органічність всьогосущого на білому світі й у небесному житті. Митець бездоганно просто розкриває складний зв’язок явищ та процесів: 

Читаю напам’ять принишклі сади і ліси,  де гнізда вслухаються в дихання хуги близької,  і майже надривні небесні чиїсь голоси,  в яких так багато глибокої туги людської. Читаю напам’ять прощальні клинописи птиць, і небо слов’янське над крильцями сина малого,  і усмішки друзів, які вже летять горілиць  глибоко під рястом круг сонця і серця мойого… [29, с.63].

У збірках «Пролітаючи над листопадом» і «Танець вогню» погляд поета стає жорсткішим, глибшим і дещо трагічнішим. Підтекст суму, болю, сповнених гіркоти роздумів озвучує чимало віршів, що увійшли до неї. Досвід переживань, роздумів, духовних пошуків відбивається у карбованій виразності й чіткості багатьох рядків та строф. Поетична форма відрізняється експресивною стриманістю, сенсовою ємністю, подекуди навіть по-аскетичному суворим тембром оповіді («Січень. Хрещенські морози...», «Зимові гнізда»).

Слово немовби відчуває, переживає та зосереджує у собі драматичну природу буття, що перебуває між берегами вічності («За течією»). Анатолій Кичинський – поет переважно розлогих форм, якому властивий розгорнутий, широкий аж до безмежності погляд на життєві реалії, стани та грані, на складний і багатогранний життєвий поліс.

Малюнки життя можуть бути безкінечними й нескінченними, як і щедрість виявів самого буття. Митець якнайрельєфніше виражає своє художнє кредо у картинах та ліричних сюжетах, де повнокровно репрезентовані особистісне й соціумне, внутрішнє й фольклорне, душевне й зовнішнє («Пам’ять іде. А дороги спіраль...», «Шлях», «Погляд вечірній», «Так голосно кує...», «Коло», «Гублячись у здогадах»).

Проте зустрічаються в нього й гранично лаконічні форми, що вони так притаманні східній ліриці й засновані на усвідомленні надзвичайної ваги, підтекстовості, несуєтності слова, що потребує вдумливих пауз, зупинок, неквапливих поглядів у себе («Слава», «Написи на книзі», «Осінь. Гравюра на дереві», «Безвітряний вечір. Дорога осіння...»).

Культура складного образу, складно виражених почуттів, настроїв є свідченням не тільки теперішньої, але й майбутньої сучасності митця та його індивідуального погляду на світ [13, с.10]. 

Отже, у творчій постаті Анатолія Кичинського схрестилися різні поетичні й художні культури, цінності, школи. Це сприяло тому, що він оволодів майже всіма основними напрямками, формами й тональними виявами сучасного мистецтва – фольклорним, класичним та модерновим началами, притчевим жанром, художніми «малюнками з натури», філософськими та інтимними мотивами. І нині Анатолій Кичинський сприймається як один з лідерів нової поетичної України. А.Кичинський є вишуканим поетом не тільки для сьогоднішньої української культури, але й для наступних генерацій шанувальників красного слова. Тому що його художнє слово по-справжньому красне – увиразнене, малюнкове, багатобарвне, масштабне, поетично мудре.