47

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. ТВОРЧІСТЬ АНАТОЛІЯ КИЧИНСЬКОГО В КОНТЕКСТІ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ 7

1.1 Змістова та жанрова своєрідність літератури 70-х років ХХ століття 7

1.2. Анатолій Кичинський як представник поетичного покоління сімдесятників 10

РОЗДІЛ 2. ВИРАЖЕННЯ ФІЛОСОФСЬКИХ МОТИВІВ У ПОЕЗІЇ АНАТОЛІЯ КИЧИНСЬКОГО 21

2.1. Провідні тематичні домінанти філософської лірики митця 21

2.2. Концепт дороги в контексті філософської лірики Анатолія Кичинського 31

2.3. Біблійні рецепції як свідчення християнського світогляду поета 36

ВИСНОВКИ 40

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ЖДЕРЕЛ 42

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Парадигма літературно-критичного мислення початку ХХІ століття передбачає комплексний підхід до писемної творчості, нове прочитання класичних творів, ґрунтовніше дослідження поетики зображально-виражальних засобів. Літературознавці звертають дедалі більшу увагу на художню словесність другої половини ХХ-початку ХХІ ст., її поетику, образну систему, особливості поетичної мови та жанротворення. У цьому контексті малодослідженою залишається література 70-х років ХХ століття, зокрема поезія. А цей період був особливий у літературі. Історія, пам’ять заволоділи художньою свідомістю, передусім, в силу того, що це була одна із форм супротиву бездуховності й безпам’ятству застійних років. Будь-які відгомони національної пам’яті, минулого українського народу трактувалися як крамольні, буржуазно-націоналістичні, а отже, антинаукові. А тому поети, письменники були змушені вдаватися до іносказання, своєрідного кодування тексту, асоціативно-метафоричної манери письма. Однак той захисний маневр був не цілком надійний, бо паралелі між минулим і сьогоденням проступали досить виразно, тож деякі твори піддавалися нищівній критиці. Тож фактично творчість покоління сімдесятників відбувалася підпільно, в умовах «внутрішньої еміграції» та дистанціювання від політики. Це покоління було значно «тихішим» – не трибунним. З одного боку, позначилися репресії, які породили дисидентську поезію, яку складають твори дуже високої проби, написані переважно у в’язницях, таборах. З другого боку, набирає сили започаткована ще наприкінці 60-х років традиція неголосного, нетрибунного слова, часом немовби герметично закритого, зрозумілого лише утаємниченим душам, бо воно вбирало глибинні голоси життя.

Покоління сімдесятників репрезентують такі митці як Ганна Чубач, Тамара Севернюк, Галина Тарасюк, Григорій Чубай, Анатолій Кичинський, Михайло Пасічник, Володимир Затуливітер, Тарас Мельничук та інші. У даному дослідженні звернемо увагу на постать відомого херсонського поета Анатолія Івановича Кичинського. Філософська лірика Анатолія Кичинського насичена інтелектуальними рефлексіями про місце людини в історії та культурі свого народу. Їй властива висока концентрація художньо вмотивованих ментальних концептів, пов’язаних із такими духовними категоріями, як пам’ять, повага до минулого, вірність традиціям. Свої медитативні настрої поет талановито вербалізує у віршах, актуальність яких особливо цінна в час втрати духовних орієнтирів, помітної дегуманізації різних сфер суспільного життя. Анатолій Кичинський намагається осягнути вічні проблеми, непідвладні часу, оперуючи найдавнішими словами-образами, словами-концептами.

Поетична творчість А. Кичинського постійно перебуває в колі уваги сучасних дослідників, які аналізують її з позицій майстерності володіння словом, здатності використовувати всі його виражальні ресурси, керуючись особливим відчуттям мови, розумінням її знакової природи. Про перші книги А. Кичинського відгукнувся український критик 90-х років Ярослав Мельник у нарисі «Своє віконце у безкінечність», де наголошуєгься: «Анатолій Кичинський – лірик вільний, нестримний (чим схожий на Вінграновського). Весь він – в інтонаційних анафорах, метафорах, ритмічних повторах, що навдивовижу точно співпадають з тонкими душевними порухами, а вірніше – є простим вираженням останніх». Певним узагальненим аналізом творчості А. Кичинського є дослідження Олени Шевченко «Іскра Божа» [52]. При аналізі біографії авторка звертає увагу й на мистецьке, творче оточення А. Кичинського, зауважує й безпосередні літературні, мистецькі впливи. Дослідниця звертає увагу на доволі широкий тематичний обшир віршів А. Кичинського. Вирізняє також і стрижневі теми його поезій: материнства, батьківської домівки, життєвих морально-етичних, традиційних народних цінностей, «ролі поета, його призначення» тощо. Окрему увагу О. Шевченко приділяє темі війни у творчості А. Кичинського, виносить її в окремий розділ «Пам’яті присвячено». Літературознавець Ярослав Голобородько визнає універсальність Анатолія Кичинського як митця, якому вдалося реалізувати свою поетичну самобутність, експериментуючи зі словом і його семантикою: «А. Кичинський – універсальний митець, який у процесі поетичного розвитку досяг значного успіху в поетичних мотивах, формах та експериментах» [10]. Дослідник закцентовує увагу на малярській виразності образів А. Кичинського. Він убачає суголосність творчості поета минулому, теперішньому та майбутньому: «Інструментарій багатозначного образу, складно виражених почуттів, настроїв і мікросюжетів підсвідомості, філософічної мелодійності фрази, естетично відшліфованого рядка, поліфункціональної семантики слова є свідченням не тільки теперішньої, а й майбутньої сучасності митця та його індивідуального погляду на світ» [12].

На прокласичності А. Кичинського зосереджується Іван Немченко, відшукуючи корені поетового натхнення у творчості Шевченка. Дослідник виділяє гуманістичну домінанту, яка й об’єднує обох митців [42].

Окремі аспекти творчості А. Кичинського досліджували також Галина Бокшань [6], Микола Братан [8], Таїсія Щерба [53], Юрій Мовмига [39]. Однак на сьогодні спостерігається факт недостатнього вивчення філософських мотивів у ліриці А. Кичинського, чим і зумовлена актуальність обраної теми.

Мета роботи полягає в дослідженні філософських мотивів у поезії Анатолія Кичинського.

Для досягнення поставленої мети необхідно виконати наступні завдання:

• дослідити змістову та жанрову своєрідність літератури 1970-х років ХХ століття;

• з’ясувати особливості творчості Анатолія Кичинського;

• проаналізувати провідні тематичні домінанти філософської лірики митця;

• окреслити концепт дороги в контексті філософської лірики Анатолія Кичинського;

• розглянути біблійні рецепції як свідчення християнського світогляду поета.

Об’єктом дослідження є поетичні збірки Анатолія Кичинського «Бджола на піску», «Небажаний свідок», «Срібна голка і нить золота».

Предмет дослідження – філософські мотиви лірики митця.

Методи дослідження філософських мотивів у поезії Анатолія Кичинського потребувало використання загальнонаукових (аналізу, синтезу, узагальнення), структурного, типологічного, описового методів.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості розширення дослідницького дискурсу вивчення творчості сімдесятників та Анатолія Кичинського зокрема. Матеріали дипломної роботи можуть бути використані під час проведення уроків з літератури рідного краю у школі, при проведенні лекційних та семінарських занять з курсу «Література Херсонщини», «Літературне краєзнавство», під час розробки лекційних курсів новітньої української літератури у ВНЗ. Допоможуть вони й учителям коледжів, гімназій, ліцеїв, спеціалізованих шкіл, де українська література вивчається поглиблено.

Апробація результатів роботи. Основні положення наукового дослідження обговорювалися на кафедрі української літератури факультету філології та журналістики Херсонського державного університету.

Структура роботи. Випускна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Розділ I творчість анатолія кичинського в контексті літературного процесу другої половини хх століття

1.1. Змістова та жанрова своєрідність літератури 70-х років хх століття

У 70-ті роки ХХ століття в українській поезії відбувається не тільки процес епізації. У ній спостерігається органічне сполучення ліризму з епічністю, поєднання найпильнішої уваги до духовних начал у характері сучасника, до його внутрішнього світу, до його помислів і почуттів, до етичних проблем з прагненням показати людину в дії, в конкретному вчинку, в активному виявленні її духовності, в боротьбі за соціальний прогрес.

Характерною рисою літературного процесу 1970-х років є наростання ліричного начала у творчості поетів, схильних до епічної манери письма, епічного мислення, епічного погляду на світ та посилення епічності в творах тих авторів, що досі були більш прихильні до ліричного світосприймання.

Поезія 1970-х років взагалі позначена поглибленою увагою до проблем: людина як творець, її місце в житті, її взаємини зі світом; відповідальність поета-громадянина перед суспільством. Ці роки стали часом якісного зростання багатьох відомих уже майстрів, які продемонстрували у своїх творах «якість нову не тільки для них самих, а й для всієї поезії» [47, с.17].

У різні часи зацікавлення історією зумовлювалося різними соціально-ідеологічними й естетично-психологічними чинниками. У 70-х роках ХХ ст. історія, пам’ять заволоділи художньою свідомістю, передусім, в силу того, що це була одна із форм супротиву бездуховності й безпам’ятству застійних років. Це було нелегко, бо в часи «злиття націй» і формування «єдиного радянського народу» будь-які відгомони національної пам’яті, минулого українського народу трактувалися як крамольні, буржуазно-націоналістичні, а отже, антинаукові. А тому чесні художники слова писали або ж до шухляди (скажімо, В. Шевчук), або мусили вдаватися до іносказання, своєрідного кодування тексту, асоціативно-метафоричної манери письма. У передмові до книжки історичних повістей та есе «Скрипка, що грає тисячу літ» (1991) її автор, відомий прозаїк Р. Федорів писав: «Ні, не сиділи ми склавши руки, спостерігаючи, як гасла ватра нашого національного буття. як оббріхували, переписували історію. День за днем ми виходили на своє кам’яне поле й запрягались у плуги: хто писав історичні романи й, захистившись щитом минувшини, волав до читачів: не забувайте свого прадідівського кореня, пам’ятайте чиї ви діти» [50, c.24].

Однак той захисний маневр був не цілком надійний, бо паралелі між минулим і сьогоденням проступали досить виразно, тож деякі твори піддавалися нищівній критиці. Саме так було з романами М. Стельмаха «Чотири броди» та Р. Іваничука «Журавлиний крик», багатьма творами В. Шевчука, окремими книгами Б. Харчука, Р. Іванченко та інших письменників.

У 1970-ті роки з’являється найбільше (порівняно з іншими жанрами) історичних романів і повістей. Були це книги нерівнозначні: й ілюстративно-описові, й певною мірою спекулятивні, писані до відповідних історичних дат, зокрема 1500-ліття Києва чи 1000-ліття хрещення Русі.

Також були й художньо повносильні, такі, що не збивалися на голу ілюстрацію до відомих історичних фактів, давали духовну поживу читачу. Це, передусім, твори П. Загребельного («Первоміст», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан»), Ю. Мушкетика («Яса»), Р. Іваничука («Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю» «Четвертий вимір», «Шрами на скелі», «Журавлиний крик»), В. Шевчука («На полі смиренному», «Три листки за вікном», «Мислене дерево»).

Історичний роман 70-х років продемонстрував цікаві форми «зв’язку часів», своєрідне переплетіння різних часових пластів, змалювання епохи через долю видатної особистості, патріотичний і моральний аспект її діяльності, аналітично-психологічний коментар історичних фактів і постатей. Відповідей на численні проблеми й питання сучасності письменники шукали в минулому, а тому реальність часто втілювалася в метафорі, бо оголена правда в ті часи, як ми вже зазначали, постати у слові не могла.

Сімдесятники дистанціювалися від політики у своєрідну внутрішню еміграцію, їхня творчість позначена філософським заглибленням у себе, що відбувалося на фоні посилення цензури за часів Л. Брежнєва.

Витіснене покоління, або Постшістдесятники, – генерація поетів в українській літературі, найбільша активність яких при­падає на сімдесяті роки XX століття. Поширенню даного терміну сприяла антологія «Поети витісненого покоління», впорядкована І. Андрусяком і видана видавництвом «Ранок» в 2009 році. На думку І. Андрусяка, поетів Київської школи поезії неможна розглядати ізольовано, оскільки стилістично й тематично вони споріднені з львівськими «підпільними сімдесятниками» (Г. Чубай), та деякими іншими авторами, яких зазвичай не зараховують до Київської школи (О. Лишега) [4].

Такі естетичні настанови офіційна радянська критика зустріла відверто вороже, тож більшість поетів «витісненого покоління» десятиліттями не мали змоги надрукувати свої твори навіть у районних газетах. Яскраві дебюти цих поетів не вийшли за межі поодиноких журнальних і газетних публікацій.

Лише Тарас Мельничук встиг був видати першу книжку. Наклад першої книжки Василя Голобородька, внаслідок втручання радянської цензури, було знищено. Фактично творчість цього покоління відбувалася підпільно, в умовах «внутрішньої еміграції».

Термін «витіснене покоління», на думку Івана Андрусяка, є значно переконливіший за термін «постшістдесятники».  Некоректність терміну «постшістдесятники», на його думку, полягає в тому, що поети «витісненого покоління» не були продовжувачами шістдесятників, а створили новий формально-естетичний напрямок в українській поезії [4, c.5].

Недоречно зараховувати цих письменників і до вісімдесятників. Адже хоча їхні поетичні збірки справді з'явилися у 80-х роках ХХ століття, писалися вони в сімдесятих роках, й лише через заборону друкуватися у той час з'явилися на десятиліття пізніше.

На думку І. Андрусяка, типовими рисами поетів «витісненого покоління» були «глибинні безсвідомі рефлексії, найтонші емоційні порухи, гра нервів, мінімізовані спостереження» [4, c.7]. 

Однією з рис літературного процесу поетів кінця 1970-х років сімдесятників є глибоко-внутрішня сучасність поезії, неспокійної, тривожної, що живе турботами людини віку. Природа і сучасна доба, вічне і нове, пристрасність почуттів і суворий розум. Ось широкий комплекс складних і серйозних соціально-етичних проблем, що хвилюють кожного громадянина.

Покоління сімдесятників було значно «тихішим» – не трибунним. З одного боку, позначилися репресії, які породили дисидентську поезію, яку складають твори дуже високої проби, написані переважно у в’язницях, таборах.

З іншого боку, набирає сили започаткована ще наприкінці 60-х років традиція неголосного, нетрибунного слова, часом немовби герметично закритого, зрозумілого лише утаємниченим душам, бо воно вбирало глибинні голоси життя.

Основні представники «витісненого покоління» 1970-х років – Григорій Чубай, Василь Голобородько, Віктор Кордун. Наприкінці 70-х років розпочалася творчість Леоніда Талалая, Володимира Затуливітра, Павла Мовчана, а також нашого співвітчизника Анатолія Кичинського, про якого детально мова піде нижче.