1.2 Підстави виникнення застави. Сторони заставних правовідносин

На сьогодні вчені виділяють три основні підстави виникнення заставних правовідносин: 1) договір; 2) закон та 3) рішення суду. Аналогічна норма міститься у ч. 3 ст. 1 Закону "Про заставу", ч. 1 ст. 3 Закону "Про іпотеку". Найбільш поширеною підставою встановлення застави є договір, що укладається на підставі досягнення сторонами домовленості щодо усіх істотних умов застави (ст. 584 ЦК, ст. 12 Закону "Про заставу", ст. 18 Закону "Про іпотеку"). Застава може виникати і на підставі закону. Особливість цієї підстави полягає в тому, що у разі виникнення передбачених законом обставин застава встановлюється імперативно, незалежно від волі сторін та від їхнього знання і ставлення до конкретної норми.

Аналіз чинного законодавства дозволяє навести кілька таких випадків:

1) при укладенні договору купівлі-продажу товару в кредит з моменту передання товару, проданого в кредит, і до його оплати покупцем продавцю належить право застави на цей товар (ч. 6 ст. 694 ЦК);

2) у разі передання під виплату ренти земельної ділянки або іншого нерухомого майна одержувач ренти набуває право застави на це майно (ч. 1 ст. 735 ЦК);

3) для забезпечення своїх вимог за договором комісії комісіонер має право притримати річ, яка має бути передана комітентові, а у разі оголошення комітента банкрутом комісіонер набуває статус заставодержателя щодо притриманої речі (ч. 1, 2 ст. 1019 ЦК);

4) перевізник за договором морського перевезення має право застави на вантаж, що перевозиться, для забезпечення своїх вимог до одержувача вантажу щодо відшкодування останнім витрат, понесених перевізником за рахунок вантажу; внесення плати за простій судна в порту вивантаження, а також плати за фрахт і простій у порту завантаження, якщо це передбачено у коносаменті або іншому документі на підставі якого перевозиться вантаж; у випадку загальної аварії - внесення аварійного внеску (ст. ст. 164, 163 Кодексу торговельного мореплавства України) [16, c.267].

Слід зосередити увагу на умовності самого поняття "застава на підставі закону". Справа в тому, що закон сам по собі не може бути підставою виникнення правовідносин, в тому числі і заставних. Норма закону є загальнообов'язковим правилом поведінки, застосування якого розраховане на невизначену наперед кількість правових ситуацій. Однак для того щоб норма закону діяла в конкретному випадку, необхідно, крім її наявності, також наділення її учасників необхідним обсягом правосуб'єктності, а також настання юридичних фактів, що є підставами для виникнення, зміни або припинення правовідносин. Вищенаведені приклади засвідчують, що застава виникає не на підставі самої по собі норми закону, а ґрунтується на договірних відносинах між сторонами.

Відповідно, у зазначених випадках саме договір, а не закон, є тим юридичним фактом, з яким пов'язується виникнення заставних відносин. 3. Виникнення застави на підставі рішення суду є новелою вітчизняного законодавства. Згідно ч. 4 ст. 153 ЦПК суд, допускаючи забезпечення позову, може вимагати від позивача забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню забезпеченням позову, яка вноситься на депозитний рахунок суду. Розмір застави визначається судом з урахуванням обставин справи, але не повинен бути більшим за розмір ціни позову. Про вжиття заходів забезпечення позову суд постановляє ухвалу, яка звертається до виконання негайно після внесення предмета застави в повному розмірі (ч. 9 ст. 153 ЦПК) [17,c.436].

Забезпечувальна суть застави на підставі ухвали суду про забезпечення позову полягає в тому, що у разі скасування заходів забезпечення позову, набрання законної сили рішенням про відмову у задоволенні позову чи ухвалою про закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду особа, щодо якої вжито заходи забезпечення позову, набуває право на відшкодування збитків, завданих забезпеченням позову. При цьому відшкодування збитків в першу чергу здійснюється за рахунок предмета застави (ч. 1, 2 ст. 155 ЦПК). У разі якщо протягом двох місяців після настання вищезазначених обставин позов про відшкодування збитків не було подано, при набранні законної сили рішенням суду про задоволення позову або якщо сторони уклали мирову угоду, предмет застави повертається позивачеві (ч. 3 ст. 155 ЦПК).

Застава, яка встановлена на підставі судового рішення, не є типовим прикладом заставних відносин, що забезпечують виконання зобов'язання боржником. По-перше, така застава встановлюється для забезпечення інтересів не кредитора, який має право вимоги, а відповідача, тобто імовірного боржника. По-друге, такою заставою забезпечується не конкретне існуюче в даний момент зобов'язання, а право на відшкодування збитків, яке може виникнути у відповідача у разі зловживання позивачем заходами забезпечення позову, що не є типовим навіть при застосуванні норми ст. 573 ЦК про можливість забезпечення заставою майбутньої вимоги (див. коментар до цієї статті).

Спеціального механізму застосування застави на підставі ухвали суду про забезпечення позову наразі не розроблено. Частина друга даної статті передбачає поширення положень, які регулюють договірні заставні відносини, до застави, яка виникає на підставі закону. Винятки з цього правила можуть бути встановлені законом, однак в даний час їх не існує. Таким чином, у випадках, коли застава встановлюється на підставі закону, на сторони заставних відносин автоматично поширюються усі норми, які розраховані на регулювання застави за договором.

Це означає, наприклад, розповсюдження на заставу нерухомості, що виникла за ч. 1 ст. 735 ЦК, норм Закону "Про іпотеку", [19] зокрема, ст. 4, що встановлює обов'язковість державної реєстрації обтяження нерухомого майна іпотекою; ст. 7, що визначає обсяг вимог іпотекодержателя, які забезпечуються іпотекою; ст. 8 про обов'язок іпотекодавця застрахувати предмет іпотеки на його повну вартість від ризиків випадкового знищення, випадкового пошкодження або псування, якщо договором цей обов'язок не покладений на іпотекодержателя; правил про поширення іпотеки будівель на земельну ділянку, на якій вони розташовані, якщо така ділянка є об'єктом права власності іпотекодавця, і, навпаки, поширення іпотеки земельної ділянки на будівлі , які на ній розташовані і належать на праві власності іпотекодавцю; про зазначення в договорі обов'язкових реквізитів сторін та визначення істотних умов договору іпотеки, без досягнення згоди щодо яких договір не може вважатися укладеним; ст. 5, яка встановлює вимоги до майна, що є предметом іпотеки.

Слід звернути увагу також на те, що застосування певних договірних правил до застави на підставі закону може бути неможливим з огляду на невідповідність предмета договорів, перерахованих у пункті другому коментарю до цієї статті, ознакам предмета застави (іпотеки) згідно законодавства. Так, предметом будь-якої застави може бути лише таке майно, що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення (ч. 1 ст. 576 ЦК).

Остання ознака не є обов'язковою умовою для укладення договору ренти, що може бути перешкодою для виникнення заставних відносин. Аналогічні проблеми можуть виникнути при застосуванні іпотеки, предмет якої, крім відповідності вище визначеним ознакам, має також бути виділений в натурі з окремою реєстрацією права власності на нього .

Сторонами договору застави є заставодавець і заставодержатель. Відповідно до ст. 11 Закону України «Про заставу» сторонами договору застави можуть бути фізичні, юридичні особи та держава. Аналіз цього закону, ЦК України та інших нормативних актів цивільного законодавства дає можливість зробити висновок, що громадяни у заставні правовідносини можуть вступати з 18 років, тобто з виникненням дієздатності у повному обсязі, у тому випадку, якщо вони не визнані недієздатними і не обмежені у дієздатності. Особи, які взяли шлюб до досягнення цього віку, набувають дієздатності у повному обсязі

з моменту одруження. [20, c.87]. Згідно з цивільним законодавством суб'єктами цивільного права з різним обсягом прав та обов'язків можуть бути неповнолітні, частково дієздатні та особи, визнані судом обмежено дієздатними. Всі названі категорії громадян можуть мати певне майно на праві власності. При цьому питання про те, чи можуть усі вони виступати як сторони заставних правовідносин, прямо залежить від обсягу їхньої дієздатності [6].

Закон чітко встановлює, право заставодержателя звертати стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконане. Укладати договір застави можуть фізичні, юридичні особи, держава та інші суб’єкти публічного права. Законом можуть бути встановлені обмеження щодо можливості певних суб’єктів виступати заставодержателями чи заставодавцями. Наприклад, заставодержателями за договорами застави земельних ділянок сільськогосподарського призначення та прав на них можуть бути лише банки, що відповідає вимогам, які встановлені законом, а заставодавцями – фізичні та юридичні особи, яким земельні ділянки належать на праві власності. Благодійні організації наприклад, не можуть виступати заставодавцями.

Надати майно у заставу відповідно до ч.2 ст.583 ЦК може: 1) власник речі або особа, якій належить майнове право, 2) особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право передаnи річ.

Ірина Пучковська називає сторонами договору застави: заставодержателя – кредитора за основним зобов’язанням, та заставодавця – особа, яка передає майно у заставу. Науковець визначає кредитором заставодержателя, який набуває право застави на заставлене майно, отже річ, яка є власністю однієї особи стає обтяженою на користь іншої особи. Тому кредитора – заставодержателя інакше називають обтяжувач, а право застави, яке йому належить, забезпечувальним обтяженням [21, с. 43].

Однак, крім заставодержателя і заставодавця учасниками заставних правовідносин можуть бути також інші особи. Зокрема, інколи в договорах застави включається умова про майнового поручителя – особу, яка зобов’язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання боржником свого зобов’язання в повному обсязі чи в його частині. Водночас немає чіткого визначення поняття і правового статусу поручителя в заставних правовідносинах.

На думку Дякович М. поручитель не може бути учасником заставних правовідносин. За своїм змістом відносини з участю поручителя не охоплюються заставою. В такому випадку йдеться про комбінований спосіб забезпечення, який складається з поруки та застави. Відповідно, відносини поруки і застави не врегульовані договором повинні регламентуватися різними нормативними актами [8, c,14].

Учасником заставних правовідносин можуть бути так звані треті особи. До них належать:

- особа, яка одержує певні права, повноваження чи обов’язки, згідно з договором застави, проте не виступає заставодержателем або заставодавцем;

- особа, боржник за кредитним договором, в інтересах якої укладається договір застави, коли заставодавцем виступає майновий поручитель.

Отже, використання в законодавстві про заставу терміна поручитель приводить до своєрідної юридичної тавтології в регулюванні заставних та інших забезпечувальних відносин, зокрема поруки. Це може приводити до помилкового застосування нормативних положень, що регулюють відносини поруки [22, c.9].

Відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України «Про заставу» нині це право обмежується тим, що значну частину майна підприємства слід передавати у заставу за згодою і на умовах, узгоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном . Приблизно така сама схема, як і для державних установ, має діяти при заставі майна орендодавців. Оскільки передача майна в оренду не припиняє права власності, власник має право вільно заставляти майно.

При цьому не порушуються права орендаря, оскільки ст. 23 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» передбачено, що при переході права власності до інших осіб (у тому числі і при реалізації застави) договір оренди зберігає силу для нового власника. В той же час, оскільки орендареві належить право власності на виготовлену продукцію і прибуток, що отримані від орендованого майна, а також на інше майно, придбане ним згідно із законом, він має право заставляти його самостійно [23].

Що стосується застави майна, набутого орендарем за рахунок амортизаційних відрахувань, то відповідь на питання, хто може його заставити, залежить від того, чи передбачено у договорі те, що воно переходить у власність орендаря. Якщо так, то його заставодавцем буде орендар, якщо ні – то власник майна, яке орендується.

Аналізуючи вище викладене, законодавство України потребує вдосконалення. Автор вважає, що на сьогоднішній день є необхідним впровадження норм, які б давали чіткий перелік заставодавців та заставодержателів або взагалі зняти обмеження. Так наприклад, в німецькому законодавстві не міститься одних обмежень щодо кола заставодержателів Так. іпотечнми кредиторами можуть бути іпотечні банки, спеціалізовані іпотечні установи, ощадні каси, а також приватні особи, які мають бажання надавати позику.

Таким чином,підбиваючи підсумки слід сказати застава у цивільному праві України є найбільш поширеним та детально врегульованим інститутом забезпечення виконання зобов’язань є застава. Окремі аспекти досліджуваного питання знайшли своє відображення у працях як російських так і українських вчених. Проте, зважаючи на плідність науковців у цій сфері, відсутнє на доктринальному рівні законодавче визначення застави у більш широкому розумінні, ніж дається у ст. 572 ЦК України  та ст. 1 Закону України „Про заставу”, через призму ознак такої категорії, які даються у законодавстві.

Інститут застави регламентовано нормами статей 572 – 593 ЦК України, де в ст. 572 надається поняття застави: „застава – це такий вид забезпечення виконання зобов’язання, за яким кредитор (заставодержатель) набуває право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом”.

На сьогодні вчені виділяють три основні підстави виникнення заставних правовідносин: 1) договір; 2) закон та 3) рішення суду. Сторонами договору застави є заставодавець і заставодержатель. Відповідно до ст. 11 Закону України «Про заставу» сторонами договору застави можуть бути фізичні, юридичні особи та держава.