ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК

Тема: «Найважливіші відомості з синтаксису і пунктуації: словосполучення і

речення, синтаксичні зв’язки в них. Класифікація речень за будовою.

Стилістичні особливості простих і складних речень. Синтаксичні норми».

План

1. Словосполучення як синтаксична одиниця.

2. Класифікація словосполучень.

3. Типи словосполучень за семантико-синтаксичними відношеннями між голов-

ним і залежним словами.

4. Граматичні зв’язки слів у словосполученні.

5. Речення та його головні ознаки.

6. Структурна схема і парадигма речення.

7. Види синтаксичного зв’язку в реченні.

8. Типи речень у сучасній українській мові.

9. Синтаксичні норми.

СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ ЯК СИНТАКСИЧНА ОДИНИЦЯ

Словосполучення — синтаксична конструкція, утворена з двох чи більше повнозначних слів, поєднаних підрядним або сурядним зв’язком.

Повнозначні слова, що входять до складу слово­сполучення, нерівноправні: одне з них пояснюване, а друге — пояснювальне. Пояснюване слово, називається головним, опор­ним, або стрижневим, а пояснювальне — залежним.

Словосполучення — складне найменування явищ дійсності, в якому повно-значні слова передають окремі деталі, розрізню­ючи ознаки як елементи складного поняття. Це таке поєднан­ня повнозначних слів, яке слугує для позначення явищ дійсності в їх зв’язках і відношеннях.

Словосполучення пов’язане з іншими синтаксичними одиницями (мінімаль-ною синтаксичною одиницею і ре­ченням), має з ними спільні й відмінні ознаки.

Словосполучення і слово. Обидві синтаксичні одиниці не є комуні-кативними одиницями і комунікатив­ну функцію виконують лише у складі речен-ня. І слово, і словосполучення виконують номінативну функцію, отже, позбавлені предикативності (пор.: лист і лавровий лист, вода і дистильована вода). Вони є будівельним матеріа­лом для речення. Відмінність між словом і словосполучен­ням полягає у тому, що словосполучення складається як мінімум із двох повнозначних слів і є мінімальним кон­текстом для слова. Залежні слова в підрядних словосполу­ченнях звужують обсяг позначуваного поняття, даючи йо­му точнішу назву.

С л о в о с п о л у ч е н н я і р е ч е н н я. Ці одиниці є син­таксичними оди-ницями-конструкціями, компоненти яких пов’язані синтаксичним зв’язком. Оби-дві одиниці познача­ють розширений факт дійсності.

Між словосполученням і реченням існують істотні від­мінності:

Словосполучення	Речення
1) номінативна одиниця, тому слово- сполучення входить у комуні­кативну систему тільки через речення;	1) комунікативна;
2) характеризується інтонацією нази-­ вання;	2) повідомлення;
3) складається як мінімум із двох пов- нозначних слів;	3) може виступати й один повнозначний ком­понент;
4) у словосполученні — підрядний і су- рядний зв’язки.	4) у реченні реалізуються три основні типи синтаксич­ного зв’язку/

Однак не всі сполучення слів у реченні є синтаксични­ми словосполучен-нями. Зокрема, не є словосполученнями предикативне ядро речення (Ліс шумить, Робітники пра­цюють, Трава зелена); аналітичні форми прикметників і дієслів (більш значущий, буду писати); синтаксично не­розкладні конструкції і фразео-логізми (Кривий Ріг, Новий Буг, гарбуза дати, тримати камінь за пазухою).

Отже, синтаксичні словосполучення — це вільні сло­восполучення, що утво-рюються щоразу за новими моделя­ми, членуються на окремі слова, які за необхід-ності зав­жди можна замінити іншими.

КЛАСИФІКАЦІЯ СЛОВОСПОЛУЧЕНЬ

Залежно від принципу, що береться за основу, словосполу­чення можуть класифікуватися по-різному. За структурою (кількістю складових частин) вони поділяються на дві струк­турні моделі (типи): прості й складні.

Прості словосполучення переважно двочленні (бінарні), що складаються з двох повнозначних членів, з яких один є голов­ним (стрижневим), а другий — за-лежним. Такі словосполучення означають одне розчленоване поняття: зелений гай, духмяне поле, вчитися в університеті, написати листа, дуже швидко та ін. До простих словосполучень належать також словосполучен­ня з аналітичними синтаксичними формами, що нерідко екві­валентні двослівним словосполученням (пор.: буду читати книжку — читатиму книжку, прочитаю книжку, найбільш уживане слово — найуживаніше слово), а також словосполу­чення із залежним компонентом, вираженим нерозчленованим словосполученням чи фразеологіз-мом, що також може бути еквівалентним одному слову (пор.: любить точити ля-си —лю­бить поговорити, хлопчина тринадцяти літ — тринадцяти­літній хлоп-чина, баскетболіст високий на зріст — високорослий баскетболіст).

Складні словосполучення — це словосполучення, в яких будь-який із ком-понентів поширений повнозначними словами. Вони можуть утворюватися поши-ренням:

1) простого слово­сполучення залежним від нього словом (швидко йти вули-цею, захоплено читати роман, дуже рішучий у діях, найближчий друг брата);

2) головного слова залежним від нього словосполучен­ням (перевірка до-машнього завдання, написати курсову роботу, будинок з гарним фасадом);

3) головного слова двома залежни­ми компонентами, які граматично між собою не пов’язані (пор.: написати листа братові — написати листа і написати братові; підвезти товариша на машині — підвезти товариша і підвезти на ма-шині).

За характером зв’язку компонентів розрізняють такі словоспо­лучення:

1) синтаксично вільні;

2) синтаксично нерозкладні (невільні).

Синтаксично вільні словосполучення, щоразу вільно утворюючись у мо-мент мовлення, легко розкладаються на скла­дові частини, причому лексичне зна-чення повнозначних слів, що є компонентами таких словосполучень, повністю зберігаєть­ся й обидва вони виступають як окремі члени речення (пор.: читає книжку — він із захопленням читає книжку, де читає — присудок, а книжку — додаток).

Синтаксично нерозкладними (невільними) є словосполучення, що синтак-сично не розчлено­вуються на складові компоненти й виконують у реченні єдину синтаксичну функцію, виступаючи одним членом речення, хо­ча й складаються з лексично самостійних, повнозначних слів. У таких словосполученнях один із ком-понентів лексично по­слаблений (словосполучення підвищеної потужності, висо-кий на зріст, нової конструкції у висловах трактор підвищеної потуж­ності, бас-кетболіст високий на зріст, машина нової конструкції, де вони виступають у функції означення). До синтаксично не­розкладних належать також словосполу-чення три дні, кілька учнів, п’ять зошитів, багато людей тощо, в яких стрижневі сло­ва (три, кілька, п’ять, багато) лексично пов’язані з другим ком­понентом, а все словосполучення виступає як один член речен­ня. Такими є і фразеологізовані словосполучення, що в реченні виступають у ролі одного члена речення, а своїм значенням співвідносні з окремим словом (наприклад: замилювати очі — обма-нювати, прикусити язика — замовкнути, пекти раків — червоніти, продавати зу-би — сміятися та ін.).

Залежно від морфологічного вираження головного сло­ва серед слово-сполучень виокремлюють три основні типи:

1) іменні;

2) дієслівні (вербальні);

3) прислівникові (адвер­біальні).

В іменних словосполученнях головним словом можуть бути іменник, прик-метник, числівник, займенник. Залежно від того, яка з іменних частин мови вис-тупає у ролі головного слова, розрізняють чотири підтипи їх:

1) іменникові (субстантивні);

2) прикметникові (ад’єктивні);

3) числівникові (нумеральні);

4) займенникові (прономінальні).

В іменникових словосполученнях головним словом є імен­ник, з яким по-єднуються:

1) іменники в усіх непрямих відмінках як з прийменниками, так і без них: берег річки, вогні маяка, цвіт яблуні, вітер з моря, прогулянка до лісу, мрії про подорож:, ніч перед боєм;

2) прикметники: чисте небо, київські каштани, бать­кова хата, свіже повітря, найвищі показники, студентський ансамбль;

3) порядкові числівники: перший рік, третій удар, двадцяте століття;

4) займенники, співвідносні з прикметни­ками: моя книжка, наша епоха, кожний день, якийсь поїзд, увесь місяць;

5) дієприкметники: пожовкла трава, написана стаття, замерзла вода;

6) прислівники: читання вголос, полювання взим­ку, шапка набакир;

7) інфінітив: бажання вчитися, майстер го­ворити.

У прикметникових словосполученнях у ролі головного сло­ва виступає прикметник, який поєднується:

1) з іменником у непрямих відмінках з прийменниками і без них: повний енергії, сильні духом, скупий на слова, хворий на грип, запальний з ди­тинства;

2) з прислівником: занадто запальний, дуже цікавий, завжди радісний;

3) з інфінітивом: схильний узагальнювати, здатний працювати, готовий відповідати;

4) із займенником: потрібний мені, справедливий до нього, зручний для мене, при­ємний для всіх.

У числівникових словосполученнях головним словом є по­рядковий, кіль-кісний, збірний або дробовий числівник, який може сполучатися:

1) з іменником: перший за списком, три то­вариші, один з братів, п’ятеро дівчат, півтора відра;

2) з кількісним числівником: перші два, один із трьох;

3) із займен­ником: третій від нас, один з них;

4) з прислівником: другий знизу, третій справа.

У займенникових словосполученнях головним словом є означальний, неоз-начений або вказівний займенник, з яким по­єднуються:

1) прикметники: хтось чужий, щось нове;

2) імен­ники: дехто з дівчат, хтось зі студентів, той із пасажирів, щось із речей;

3) займенники: хтось із нас, колений з них.

У дієслівних словосполученнях головним словом виступає дієслово в усіх його формах, а залежне може бути виражене:

1) іменником у непрямих відмінках як з прийменниками, так і без них: чи-тати (читаю, читатиму, читав, читав би, читай­те, читаючи) книжку, допо-могти порадою, писати олівцем, писати на адресу, приходити без запізнення, стукати у двері;

2) займенником у різних відмінкових формах: шанувати його, переживати за нього, працювати без нього (з ним, за нього);

3) прислівником: гарно малювати, повернутися влітку, йти на­зустріч, двічі приходити;

4) інфінітивом: учитися малювати, ре­комендував прочитати, просить за-лишитися;

5) дієприслівни­ком: іти не оглядаючись, писав не зупиняючись, читав захоп-лю­ючись.

У прислівникових словосполученнях головним словом є при­слівник, який може поєднуватися:

1) з іменниками (з приймен­никами і без них): вище дерева, нижче хати, ви-соко над головою, низько над землею, далеко за річкою, вдосвіта перед ранком;

2) із субстантивованими словами: далеко від рідних і близьких, ра­зом зі старшими;

3) із займенниками (зрідка): далеко від нас, краще за всіх;

4) з прислівниками: зовсім повільно, досить швид­ко, трохи швидше, дуже рано, дуже добре.

Найпоширенішими словосполученнями в українській мові є іменникові й дієслівні.

ТИПИ СЛОВОСПОЛУЧЕНЬ ЗА СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧНИМИ ВІДНОШЕННЯМИ МІЖ ГОЛОВНИМ І ЗАЛЕЖНИМ СЛОВАМИ

Слова, що входять до складу словосполучень, перебувають у певних семан-тико-синтаксичних відношеннях, які, у свою чер­гу, ґрунтуються на взаємодії їх лексичних значень і граматич­них форм. Ці відношення зводяться до трьох основ-них різно­видів: атрибутивних, об’єктних, обставинних.

Залежно від семантико-синтаксичних відношень розріз­няють і три основні типи словосполучень: 1) атрибутивні; 2) об’єктні; 3) обставинні.

В атрибутивних словосполученнях у ролі головного слова виступають іменники або субстантивовані слова, які є на­звами предметів чи опредметнених понять, а в ролі залежного — слова, що розкривають постійні чи змінні ознаки стриж­невих, головних слів, а саме:

1) прикметники (велика земля, ясний місяць, учорашній день, батькова хата);

2) займенни­ки, співвідносні з прикметниками (наш університет, твоя книжка);

3) порядкові числівники (дванадцятий місяць, перша весна);

4) дієприкметники (засохла квітка, виконане завдан­ня);

5) іменники з прийменниками і без них (хата батька, лю­дина в окулярах); 6) прислівники (робота по-новому, екскур­сія нашвидкуруч);

7) інфінітив (уміння розповідати, наказ ви­ступати).

В об’єктних словосполученнях у ролі головного слова можуть виступати:

1) перехідні дієслова, а в ролі залежного — іменники у знахідному (родо-вому) відмінку без приймен­ника (читати книжку, виконувати завдання, напи-сати листа);

2) інші дієслова, а в ролі залежного слова — іменники в ін­ших непрямих відмінках як з прийменниками, так і без них (малювати олівцем, сказати това-ришеві, розмовляти з друзями, працювати над рукописом), а також займенники (зустрічати його, турбуватися про когось), числівники (знайти першого), суб- стантивовані слова (поважати сміливого, захоплюватися хоробрим);

3) іменники чи прикметники, співвідносні з діє­словами, а в ролі залежно-

го — іменник (готовий до праці — готуватися до праці, формування світогля-

ду — формувати світогляд);

Проміжними між об’єктними і атрибутивними є об’єкт­но-атрибутивні сло-восполучення, в яких залежне слово, вира­жене іменником з прийменником, ха-рактеризує головне слово, виражене також іменником: за матеріалом (пор.: бу-динок з цег­ли — цегляний будинок), за наявністю або відсутністю якихось пред-метів (пор.: людина без досвіду — недосвідчена людина, птах без крил — без-крилий птах, човен з мотором — моторний човен).

В обставинних словосполученнях залежними словами зазви­чай виступають прислівники, а в ролі головного можуть бути:

1) дієслова (іти повільно, працювати наполегливо, відповідати добре);

2) прикметники (дуже міцний, надзвичайно уважний);

3) прислівники (надзвичайно близько, дуже погано).

У ролі за­лежного слова у цих словосполученнях можуть виступати та­кож іменники в місцевому відмінку з прийменниками при стрижневому (головному) слові, вираженому дієсловом (полю­вати в лісі, плавати в морі).

Обставинні значення можуть ускладнюватися об’єктними і передавати об’єктно-обставинні відношення. Ці словосполучен­ня є проміжними між об’єкт-ними й обставинними. У них стриж­невим (головним) словом виступає дієслово, а залежним — іменник з прийменником у значенні місця (покласти в кишеню, но­сити за пазухою, тримати в портфелі, капати з даху, падати з дерева).

ГРАМАТИЧНІ ЗВ’ЯЗКИ СЛІВ У СЛОВОСПОЛУЧЕННІ

Словосполучення будуються на основі підрядного зв’язку між словами, що входять до їх складу. Суть цього зв’язку поля­гає у граматичній залежності одного слова від іншого, за якої наявність залежного (підпорядкованого) слова у певній фор­мі визначається категоріальними властивостями головного, стрижневого (під-порядковуючого). В українській мові розріз­няють три типи підрядного зв’язку:

1) узгодження;

2) керуван­ня;

3) прилягання.

Узгодженням називається такий тип підрядного зв’язку, за якого форми сло-возміни залежного слова повністю або частково упо­дібнюються до форм стриж-невого (головного) слова. Стриж­невим (головним) словом при узгодженні висту-пають іменник, займенник, співвідносний з іменником, або субстантивоване сло-во, а залежним — прикметник, дієприкметник, займенник, співвідносний з прик-метником, порядковий числівник. Напри­клад: цікава книжка, прочитана книжка, моя книжка, перша книжка. При узгодженні зміна форми стрижневого (головно­го) слова неминуче зумовлює відповідну зміну залежного. На­приклад: зимовий ранок — зимового ранку, зимовому ранку, зи­мовим ранком і т. ін.

Узгодження може бути повним і неповним. Повним воно є, якщо всі мож-ливі форми залежного слова уподібнюються фор­мам головного. За неповного узго­дження формам стрижневого (головного) слова уподібнюються не всі мож-ливі форми залежного, а тільки їх частина. Так, у сло­восполученнях на зразок місто Одеса, місто Київ узгодження є лише в числі й відмінку і немає в роді (пор.: міста Одеси, міста Києва, містом Одесою, містом Києвом, у місті Одесі, у місті Києві і т. ін.), у словосполученнях озеро Балатон, озеро Балхаш узгодження наявне лише в числі (пор.: озера Балатон, озера Балхаш, озером Балатон, озером Балхаш, в озері Балатон, в озері Балхаш).

Керуванням називається такий тип підрядного зв’язку, за якого головне слово потребує від залежного певної відмінкової форми, що залишається постій-ною за будь-якої зміни головно­го слова; пор., наприклад: читати (читаю, читав, читатиму, читайте, читали б та ін.) книжку; читання (читанню, читан­ням, у читанні) книжки.

Керувати можуть усі повнозначні слова, а бути керовани­ми — тільки ті з них, що змінюються за відмінками. Залежно від морфологічного вияву головного слова розрізняють керу­вання: придієслівне (читати книжку), приіменне (захоп-лення книжкою, чотири броди), прислівникове (вниз по сходах, близь­ко від міс-та). Отже, головним словом при керуванні може бути:

1) іменник (розпорядження декана, виконання завдання, полюван­ня на зай-ців);

2) прикметник (останній з могікан, старший за віком);

3) числівник (п’ять кроків, перший зі спортсменів);

4) за­йменник (хтось із студентів, декому з нас);

5) прислівник (за­душно від спеки, недалеко від матері);

6) дієслово (зустріти то­вариша, захоплюватися полюванням, полювати на зайців).

Залеж­ним словом при керуванні найчастіше є іменник (пор. наведені вище приклади), а також займенник та будь-яке субстантивоване слово (останній з них, найвищий за всіх, перший з хороб­рих, рівнятись на кращих, одне з двох, поділити на трьох, видно кожному).

При керуванні відмінок залежного слова зумовлюється лек­сичним і грама-тичним значенням головного слова.

Залежно від участі прийменників у вираженні відношень між словами роз-різняють керування прийменникове, опосередко­ване (піти за книжкою, знати про книжку) і безприйменнико­ве, безпосереднє (староста групи, видно кожно-му).

За характером сполучуваності компонентів керування бу­ває сильне і слабке. При сильному керуванні стрижневе (го­ловне) слово потребує від залежного пев-ної відмінкової форми (читати книжку, зустріти товариша, звертатися до учнів). При цьому певна відмінкова форма залежного слова зумовлю­ється семан-тикою стрижневого (головного), вираженого дієсло­вом, яке без нього є семантич-но неповноцінним. При слабкому керуванні наявність залежного компонента не є обов’язковою і не визначається лексико-граматичними властивостями стрижне-вого (головного) слова (жити в селі, виїхати серед тижня, зайти без попере-дження).

Приляганням називається такий тип підрядного зв’язку, за якого залежне слово, будучи незмінним, граматично не виявляє своєї залежності від головного слова словосполучення, а по­в’язується з ним лише за змістом.

У ролі залежних слів у словосполученнях, організованих способом приля-гання, зазвичай виступають прислівники і дієслівні незмінні форми — дієприслів-ник та інфінітив, а також ідіоми, а в ролі головних, до яких прилягають невідмі-нювані члени словосполучення, — дієслова (добре вчитися, посміхну­тися скупо, іти поспішаючи, намагатися допомогти), а також прислівники, зокрема так звані предикативні (слід подумати, треба вчитися), прикметники (давно відремонто-ваний, здатний працювати, готовий виїхати) й іменники (вміння працювати, біг наввипередки).

Окрім узгодження, керування і прилягання, серед типів підрядного зв’язку деякі вчені (Л. А. Булаховський та ін.) ви­окремлюють також тяжіння — особли-вий різновид синтаксич­ного зв’язку, за якого залежне слово, що стоїть після при-судка і підпорядковується йому (виступає в ролі повнозначної зв’яз­ки при імен-ному складеному присудку), семантично тяжіє до підмета й опосередковано (че-рез присудок) пояснює його, узго­джуючись з ним у роді, числі й відмінку.

У ролі залежного слова при тяжінні виступають прикметни­ки, дієприкмет-ники, а також порядкові числівники і займенники прикметникового типу, які фор-мально узгоджуються з підме­том, але не означають його. Пор., наприклад: Непро-глядний гай стоїть тихий та спокійний, темний та свіжий (М. В.); Він соромив-ся, що йде повз них (поранених), рум’яний і здивований (О. Г.).

Слова-присудки, при яких найчастіше спостерігаються ви­падки тяжіння, — це різні форми від дієслів стояти, лежати, ходити та від семантично споріднених з ними. Тяжіння найча­стіше зустрічається в художній літературі, хоча трапляється й у розмовному мовленні.

Сурядні словосполучення. У них однофункціональні компоненти поєдну-ються сурядним зв’язком за допомогою єднальних (день і ніч, веселий і жвавий, ні перший, ні дру­гий), зіставно-протиставних (не математика, а літера­тура, малий, але кмітливий), розділових (сніг чи дощ, рано або пізно) сполучників. Компоненти сурядних сло­восполучень можуть поєднуватись і безсполучниково: смі­ятися, ра-діти; радість, успіх. Пор.: А дай жити, серцем жити і людей любити (Т. Шев-ченко); Спасибі вам, двори і явори (Л. Костенко); І за кожним тим сплеском яскра­вим серце кидалось, розпачем билось, завмирало в тяж­кій боротьбі (Леся Українка).

Отже, у підрядних словосполученнях реалізуються усі форми підрядного зв’язку: узгодження, керування, при­лягання, а компоненти сурядних словоспо-лучень поєдну­ються єднальними, зіставно-протиставними та розділови­ми сполуч-никами, а також безсполучниково.

РЕЧЕННЯ ТА ЙОГО ГОЛОВНІ ОЗНАКИ

Речення — це основна одиниця синтаксису, що слугує засо­бом спілку-вання (комунікації) і знаряддям мислення, засобом оформлення думки. У ньому виявляються найістотніші функції мови — комунікативна й мисле-оформлююча. Будучи одини­цею спілкування, речення водночас є одиницею фор-мування й вираження думки, у чому знаходить свій вияв єдність мови і мислення.

У сучасній синтаксичній літера­турі під реченням зазвичай розуміють граматично оформлену за законами певної мови цілісну одиницю мовлення, що є основним засобом формування, вираження і повідомлення думки.

Речення — це синтаксично організована єдність, яка харак­теризується се-мантичною й інтонаційною завершеністю. Буду­чи мінімальною одиницею мов-лення (бо всі дрібніші мовні оди­ниці — словосполучення, слова та їх компоненти (морфеми, склади, фонеми, звуки) — лише у своїй сукупності перетворю­ються на засоби комунікації, стають мовленням), речення стано­вить граматично організо-ване поєднання слів і словосполучень.

Речення характеризується низкою ознак, найголовнішими з яких є предика-тивність, модальність, інтонаційна, а також семантична і граматична заверше-ність.

Найістотнішою ознакою речення є предикативність, під якою розуміють загальну співвіднесеність змісту речення з об’єк­тивною дійсністю (його реаль-ність чи ірреальність, можливість чи неможливість, необхідність чи ймовірність тощо). Предика­тивність, виражаючи мовними засобами відношення змісту ре­чення до дійсності, становить основу речення. Основними грама­тичними засо-бами вираження предикативності є категорії часу, способу та особи. Носієм предикативності у двоскладних ре­ченнях є присудок, а в односкладних — наяв-ний головний член.

Із предикативністю тісно пов’язана модальність, під якою розуміють граматико-семантичну категорію, що виражає став­лення мовця до висловлюваного, а також його оцінку відно­шення повідомлюваного до об’єктивної дійсності. Модальність установлює реальність чи ірреальність (нереальність), мож­ливість чи неможливість, імовірність чи неймовірність того, про що повідомляється в реченні. Засобами вираження модальності є категорія способу (дійсного, умовного; наказового), а також особливі лексико-граматичні засоби (так звані модальні дієсло­ва, модальні слова і частки).

Розрізняють модальність об’єктивну, тобто вираження від­ношення пові-домлюваного до дійсності, граматичними засо­бами якої є категорія способу і часу дієслова й різні типи інто­нації, та суб’єктивну, під якою розуміють ставлення мовця до повідомлюваного, мовними засобами вираження якої є поря­док слів та інтонація.

Іще однією ознакою є інтонаційна завершеність, що слугує, з одного боку, засобом оформлення речення, а з другого — за­собом його відмежування від ін-ших речень у мовному потоці. Залежно від мети висловлювання розрізняють ін-тонації по­відомлення (розповідну), питальну, спонукальну, окличну.

Важливою ознакою речення є його семантична завершеність, суть якої полягає у тому, що речення зазвичай виражає віднос­но завершену думку. При цьому треба мати на увазі, що семан­тична завершеність речення завжди супро-воджується, з одного боку, інтонаційною, а з другого — граматичною його за-верше­ністю, оскільки для того щоб певна сукупність слів стала ре­ченням, ці слова мають вступити у відповідні граматичні і се­мантичні відносини (зв’язки) між со-бою, набути відповідної граматичної організації.

Таким чином, основними ознаками речення є предика­тивність (відношення змісту речення до дійсності), модальність (ставлення мовця до висловленого), інтонаційна оформленість і відносна семантична, а також граматична заверше-ність.

Кожне речення характеризується сукупністю ознак, що дає можливість виз-начити його як основну синтаксичну одиницю.

СТРУКТУРНА СХЕМА І ПАРАДИГМА РЕЧЕННЯ

Основу речення становить структурна схема, під якою розу­міють абстракт-ний зразок, що складається з мінімуму компо­нентів, за яким може бути побудова-не мінімальне самостійне повідомлення. Цим мінімумом компонентів у двосклад-ному реченні є його головні члени (підмет і присудок), або в одно­складному — головний член, які утворюють його предикатив­не ядро.

Головний член речення — категорія його структурної схе­ми. Якщо речення твориться на основі однієї форми слова або певної форми словосполучення, то цей компонент формує його структурну схему й водночас є його головним чле-ном. Якщо структурну основу речення становлять два головні члени (підмет і присудок), воно називається двоскладним, а якщо один головний член — одно-складним.

Переважна більшість речень української мови будується за певною струк-турною схемою, проте є висловлювання, які не відтворюють структурних схем. Це так звані слова-речення, що стверджують або заперечують факти буття (Так; Еге; Ні; Не­ма; Є), виражають привітання, вдячність, прохання, волевияв­лення, емоції тощо (Здоровенькі були! Дякую! Вибачте! Цить!). Речення, як і інші гра-матичні одиниці, має свою систему форм, яка становить сукупність видозмін його структурної схе­ми для вираження різних модальних і часових значень. Уся су­купність видозмін структурної схеми речення називається його парадигмою.

Парадигма речення буває повною і неповною. До повних належить увесь можливий набір форм речень відповідно до системи об’єктивно-модальних і ча-сових значень. Так, повна парадигма простого речення представлена формами дійсного (теперішнього, майбутнього, минулого, давноминулого часу), умовного та наказового способу, причому форма теперішнього часу дійсного способу, якою починається парадигма речення, називається початковою (вихідною), а решта — похідними (пор.: Ви слухаєте — Ви слухатимете — Ви слухали — Ви були слуха-ли — Ви слухали б — Ви слухайте — Якби Ви слухали та ін.).

Односкладні і двоскладні речення деяких різновидів разом можуть творити повну парадигму. Так, номінативні речення зі значенням буття, в яких головний член виражений формою на­зивного відмінка іменника, і двоскладні речення з під-метом у формі називного відмінка іменника і з присудком, вираженим повнознач-ним дієсловом бути, мають таку систему форм: Вечір, Ніч, Був вечір, Була ніч, Буде вечір, Буде ніч, Був би вечір, Була б ніч, Будь (у нас) вечір, Будь (у нас) ніч, Нехай буде вечір, Нехай буде ніч, Коли б (був) вечір та ін.

Є речення і з неповними парадигмами, в яких відтворюється тільки частина повного набору форм. Так, неповна парадигма властива для імперативних речень зі значенням повинності, які мають при собі непрямий додаток у давальному від-мінку: Нам разом жити й працювати!

Значну групу становлять речення, які не мають парадигми. Такі речення існують лише в одній формі і несуть у собі синтак­сичне значення реальності в теперішньому часі. Це насамперед речення вказівні (Ось дерево; А ось ліси), ім-перативно-називні (Яка краса! Які степи!), речення, що виражають привітання, вдячність, прохання (Доброго ранку! На все добре! Велике спа­сибі!), вигукові (Геть! Цить! Тс-с!).

ВИДИ СИНТАКСИЧНОГО ЗВ’ЯЗКУ В РЕЧЕННІ

Речення — це синтаксична одиниця, що якісно відмінна від словосполучен-ня, і йому властиві особливі види синтаксичних зв’язків. Якщо для словосполу-чення характерні підрядні син­таксичні зв’язки — узгодження, керування, приля-гання, то для речення — такі зв’язки, як координація (присудковість, чи предика-тивність), співрозміщення, а в окремих випадках також тяжіння.

Координація — це взаємоспрямований синтаксичний зв’я­зок між головни-ми членами речення — підметом і присудком. Так, у реченнях Він малює, Ми пи-шемо, Ви читаєте, з одного боку, особові займенники він, ми, ви, що виступають у функції підметів двоскладних речень, визначають форму дієслів малює, пишемо, читаєте, що вживаються в ролі присудків, а з друго­го — форми дієслів малює, пишемо, читаєте граматично вжи­ваються відповідно до займенників він, ми, ви.

Координація (чи зв’язок присудковості, предикативності) відрізняється від узгодження як різновиду синтаксичного зв’яз­ку, властивого для словосполучення. Ці відмінності полягають у тому, що:

1) узгодження — зв’язок однобічний, а координа­ція — взаємоспрямований; 2) узгодження здійснюється за всією системою форм (рання весна, ранньої

весни, ранній весні і т. ін.), а при координації поєднуються тільки дві певні слово-форми (Він малює, Ми пишемо, Ви читаєте);

3) при узгодженні вико­ристовуються форми слів, а при координації — поря-док слів та інтонація (пор.: Рання весна — узгодження; Весна рання; Весна ран-ня? — координація);

4) при узгодженні виникають атрибу­тивні відношення (рання весна), а при координації — предика­тивні (Весна рання).

Зв’язок між підметом і присудком може бути формально і не виражений. У такому випадку предикативні відношення між ними виявляються на основі їх вза-ємного розташування. Такий синтаксичний зв’язок називається співрозміщен-ням. Наприклад, у реченні Місто над морем підмет місто і складений іменний присудок над морем граматично не уподібнюються, а преди­кативні відносини між ними встановлюються шляхом певної логічної послідовності співрозміщення сло-воформ одна щодо одної — поняття предмета передує поняттю ознаки: Сад у цві-ту; Криниця поряд; Він із селян.

Деяким двоскладним реченням з особливою структурою при­судка прита-манний синтаксичний зв’язок, що називається тяжін­ням. Наприклад, у реченнях на зразок Він прийшов втомлений (втомленим); Погода видалась гарна іменна частина складеного присудка (втомлений, гарна) співвідноситься з підметом (він, по­года) через посередність третього компонента (прийшов, видалась).

Для речення характерний також сурядний зв’язок слів, за якого словофор-ми займають однакові позиції. Цей зв’язок за­звичай використовується при поєд-нанні однорідних членів, а також складносурядних (рівноправних) речень, преди-кативні частини яких виступають як рівноправні. Словосполученням такий вид зв’язку не властивий.

ТИПИ РЕЧЕНЬ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Українська мова характеризується багатством і різноманіт­ністю типів ре-чень, що мають різне призначення, сферу вживан­ня, структуру. Залежно від оз-наки, взятої за основу класифіка­ції, всі речення поділяються на групи:

1) за модальністю, тобто за характером вираження відношення до дійсності, — на

ствер­джувальні і заперечні;

2) за метою висловлювання, тобто за функ­цією, комунікативною направленістю,—

на розповідні, питальні, спонукальні (імперативні), кожне з яких за умови на-

дання йому особливої інтонації й емоційного забарвлення може стати й оклич-

ним;

3) за структурою, залежно від того, який її елемент покла­дено в основу, — на:

а) прості й складні (залежно від кількості предикативних одиниць, що входять

до їх складу);

б) одно­складні і двоскладні (за наявністю одного чи двох головних членів як

організуючих центрів речення);

в) поширені й непоширені (за наявністю або відсутністю другорядних членів

речен­ня);

г) повні і неповні (за наявністю всіх чи тільки деяких необхід­них членів певної

структури).

Поділ речень на стверджувальні і заперечні пов'язаний з ха­рактером зв'язку між предметом мовлення (суб'єктом) і тим, що про нього повідомляється. Якщо цей зв'язок усвідомлюється як реально існуючий, речення називається стверджу-вальним; пор., наприклад: Вихователь творить найбільше багатство суспіль-ства — людину (В. С), де зв'язок між предметом мовлення (вихователь) і тим, що про нього мовиться, усвідомлюється як справжній, реальний. Граматичне оформ-лення цих речень ха­рактеризується відсутністю при присудку чи головному члені односкладних речень заперечної частки не, хоч як засіб писем­ного ствердження може виступати ще й стверджувальна част­ка так, що стоїть на початку речення, а також частка не, яка приєднується до відносних займенників чи прислівників як засіб зв'язку підрядних частин з головною; наприклад: Так! У спра­ведливих армій доля завжди прекрасна (О. Г.); Куди не глянеш — скрізь погано (Т. Ш.).

Заперечні речення — це такі речення, в яких зв'язок між суб'єк­том і тим, що про нього повідомляться, негативний. З грама­тичного погляду в цих реченнях за-перечується ознака підмета, виражена присудком, а їх граматичне оформлення здійснюєть­ся за допомогою часток не, ні та повторюваних сполучників ні — ні, ані — ані. Розрізняють речення загальнозаперечні (з простим і підсиленим запе-реченням), в яких заперечується присудок (наприклад, Нехай ні жар, ні холод не спинить вас. — І. Ф.), і частково заперечні, в яких заперечується якийсь інший член (наприклад, Не від праці старіє людина, а від горя. — Н. тв.).

За метою (функцією) висловлювання, за комунікативною спрямованістю розрізняють речення розповідні, питальні та спонукальні (імперативні).

Розповідні речення містять повідомлення про якісь факти дійсності, події, явища тощо. Будучи найпоширенішим типом речень в українській мові, вони ду-же різні за змістом, функ­цією і будовою. Спільною особливістю їх є відносна за-вер­шеність думки, яка передається специфічною розповідною інто­нацією — спо-кійною, рівною, з пониженням на кінці речення і підвищенням на слові чи групі слів, на яких робиться логічний наголос (наприклад, Реве та стогне Дніпр ши-рокий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилі підійма

(Т. Ш.).

Питальні речення виражають намагання мовця про щось довідатись від співрозмовника, одержати якусь інформацію. Граматичними засобами оформлен-ня цих речень є особлива питальна інтонація, яка різко чи поступово підвищуєть-ся на початку речення і поступово знижується в кінці, а також пи­тальні слова — займенники, прислівники, частки (хто, що, коли, чому, де, куди, звідки, який, чий, хіба, невже тощо). За допомо­гою питальної інтонації розповідне речення, не змі-нюючи його лексичного складу і структури, можна перетворити на питальне. При цьому в реченнях без питального слова інтонація підвищується на слові, що ло-гічно виділяється (пор.: Він написав книжку. — Він написав книжку?— Він на-писав книжку?— Він написав книжку?), а в реченнях з питальними словами інтонація підвищується на цих словах (пор.: Хто ж од нас у світі дуж­чий? І з яких країн?— П. Т.).

Залежно від значення, зокрема характеру інтонації, серед питальних речень вирізняють:

а) власне питальні, що містять запитання, на яке неодмінно треба відповісти

(наприклад: — Ти мене не забула? — Ні, не забула. — Ждала? — Ждала. -

М.К.);

б) питально-стверджувальні, в яких у самому запитанні є елемент ствердження

(наприклад: Хіба так людині жити? — О. Г.);

в) питально-спонукальні, що містять спонукання, вира­жене через питання (на-

приклад: Чому б з тобою нам не поєдна­ти дружбу?— Л. Г.);

г) риторично-питальні, що містять твер­дження чи заперечення і не потребують

відповіді (наприклад: Хто може випити Дніпро, Хто може виплескати море,

Хто наше злото-серебро Плугами кривди переоре, Хто серця чисто­го добро

Злобою чорною поборе?— М. Р.).

Питальні речення виконують найрізноманітніші стилістичні функції, що пояснюється їх великими виражальними можли­востями.

Спонукальні (імперативні) речення виражають волю або намагання мовця спонукати співрозмовника до якоїсь дії. Вони дістають граматичне оформлення: а) за допомогою різних форм вираження присудка (найчастіше у формі наказо-

вого способу);

б) за допомогою особливої інтонації;

в) використання спеціаль­них спонукальних часток (-но, -бо, ну, та, би, дай, давай,

бодай, хай, нехай тощо).

Найважливішим засобом оформлення спонукальних речень є спонукальна інтонація: речення, що виражають наказ, вимогу, заборону, вимовляються голо-сом підвищеного тону, більш на­пружено, а речення, що містять прохання, пораду, застережен­ня, — нижчим тоном, з меншим напруженням.

За способом вираження присудка серед спонукальних ре­чень розрізняють:

а) речення, в яких у ролі присудка виступає дієслово у формі наказового способу:

Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай (М. Стар.);

б) речення, в яких присудком є дієслово у формі дійсного способу в значенні на-

ка­зового: Тихцем покликав Бабака: Пішли, Васю (Ю. 3.);

в) речення, в яких присудок виражений дієсловом у формі умовного спо­собу в

значенні наказового: Ви лягли б, мамо, спочити (П. М.);

г) речення, в яких присудок виражений інфінітивом: Твоїми б, Якиме, устами та

мед пити (П. М.);

ґ) речення, в яких прису­док виражений формою третьої особи теперішнього чи

майбут­нього часу зі спонукальними частками хай, нехай, бодай та ін.: Хай

чабан, — усі гукнули, — за отамана буде (П. Т.);

д) речен­ня, в яких присудок виражений різними дієслівними формами з різними

частками: Давайте, хлопці, заспіваємо абощо (С. В.).

У розмовному мовленні в значенні спонукальних нерідко використовуються різні неповні, обірвані речення: Мовчать! Взяти їх! (О. Довж.). Структурним центром спонукальних ре­чень у розмовному мовленні можуть бути вигуки геть, гей, гай­да, марш, цить тощо: Гетьте, думи, ви хмари осінні (Л. У.).

Будь-яке розповідне, питальне, спонукальне речення, якщо воно вимовля-ється з певним емоційним забарвленням, що супроводжується підсиленням тону голосу, перетворюється на окремий різновид — окличне речення. Від інших окличні ре­чення відрізняються лише інтонацією, хоч іноді їм властивий своєрід-ний порядок слів, а також наявність підсилювальних часток (як, що за) та вигуків.

Інтонаційне забарвлення окличного речення залежить від його змісту. В ре-ченнях, що виражають почуття захоплення, гніву, ненависті, обурення тощо, ін-тонація здебільшого підси­лена, але рівна (голос підсилюється в кінці речення): Леле! Який світ широкий! Гори і гори без краю! (О. Г); Яка краса відроджен­ня країни! (Л. У.). У реченнях, що виражають інтелектуальний стан людини (сумнів, іронію, невпевненість тощо), інтонація різко не підсилюється навіть у кінці речен-ня: Матінко, мати, п 'ю — не нап 'юсь, Дивлюсь очима — не надивлюсь! (П. У.).

Серед окличних речень розрізняють:

а) розповідно-окличні: Як чудесно жити, як творить чудесно! (В. Сос);

б) питально-окличні: Хіба ж не завжди молодь попереду?! (П. Т.);

в) спону­кально-окличні: Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод не спинить

вас! (І. Ф.).

Окличні речення вирізняються емоційною насиченістю й широко викорис-товуються в поезії, публіцистиці, а також у роз­мовному мовленні, в якому їх пев-на логічна незавершеність компенсується ситуацією, жестами.

За структурними ознаками (залежно від того, які з них по­кладено в основу) речення класифікуються по-різному.

Однією з основних ознак речення, як відомо, є предикатив­ність, що полягає в наявності у кожному реченні предикативно­го центра. Залежно від кількості та-ких центрів (одиниць) ре­чення поділяються на два типи:

1) прості, що мають лише один предикативний центр (наприклад: Споконвіку

Прометея там орел карає. — Т. Ш.; Надворі смеркало і сутеніло. — І. Н.-Л.); 2) складні, які мають два або кілька предикативних центрів, що становлять се-

мантичну, граматичну та інтонаційну єдність (на­приклад: І колишеться м 'ята,

і тремтить далина, І доріг тих багато, а вітчизна одна. — А. М.).

У кожному зі структурних типів речень, у свою чергу, ви­окремлюються ще й їх різновиди. Так, складні речення поді­ляються на складносурядні, предикатив-ні одиниці яких поєдну­ються сурядними сполучниками, складнопідрядні, преди-кативні одиниці яких поєднуються підрядними сполучниками і сполуч­ними сло-вами, а також безсполучникові, складові елементи яких поєднані за допомогою однієї лише інтонації. Низку різновидів з погляду структурної будови мають і прості речення. Так, за­лежно від структурних відмінностей серед них виокрем-люють:

1) двоскладні речення, в яких є обидва члени граматичного центру (підмет і при-

судок), два граматичні склади — склад (гру­па) підмета і склад (група) присудка

(наприклад: Світла ніч стояла над горами (О. Г.), де маємо склад підмета світ-

ла ніч і склад присудка стояла над горами);

2) односкладні речення, в яких наявний один склад, один головний член (поши-

рений або непоширений), співвідносний з присудком (наприклад: Уже пахло

морем. — О. Г.) або з підметом (наприклад: Сніг і вітер. Ніч зимова. - В. Сос).

Наявність головних членів (підмета і присудка) у двосклад­ному реченні або головного члена в односкладному є обов'яз­ковою, бо саме вони становлять основу речення, саме в них виявляється найістотніша його ознака — предикативність.

Окрім головних членів, до складу речення часто входять і другорядні, які, перебуваючи у підрядному зв'язку з головними членами чи між собою, слугують для пояснення, доповнення значень головних членів і є засобом поширення ре-чення. За­лежно від наявності або відсутності другорядних членів роз­різняють:

1) непоширені речення, які складаються з одних го­ловних членів (пор. кінцівку

відомої поезії П. Г. Тичини «На майдані»: Замовкає річ. Вечір... Ніч..., де перше

речення непоширене двоскладне, а друге та третє — непоширені одно­складні); 2) поширені, в яких крім головних (головного) є й дру­горядні члени, що залежать

від головних, певним чином пояс­нюючи, доповнюючи їх.

Непоширене речення містить у собі граматичний мінімум речення, а поши-рене — його розшире­ний склад.

Завершуючи розгляд класифікації речень за структурною ознакою, зупині-мося на розрізненні їх типів за наявністю або частковою відсутністю необхідних членів певної структури речення. За цією ознакою всі речення поділяються на:

1) неповні, що характеризуються неповнотою граматичної структу­ри (складу),

внаслідок того що в них відсутній один або кіль­ка членів (головних або дру-

горядних), які легко відновлюють­ся із контексту чи ситуації мовлення;

2) повні, в яких є всі чле­ни, необхідні для їх розуміння поза контекстом і ситуа-

цією мовлення. Пор., наприклад: У цей вечір ніхто не прилетів. Наступного

теж ніхто. — О. Г. Тут перше речення повне, а друге неповне, бо в ньому

відсутні як присудок не прилетів, так і додаток вечора, які легко відновити з

першого речення.

СТИЛІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОСТИХ І СКЛАДНИХ РЕЧЕНЬ.

СИНТАКСИЧНІ НОРМИ

До стилістичних ресурсів простого речення належать способи вираження членів речення, особливі випадки використання однорідності, засоби зв’язку між однорідними членами різновиди простих речень, порядок слів. Один із засобів створення стилістичного забарвлення — синонімія вираження присудка. Присуд-ки ускладненої форми, що являють собою фразеологізовані дієслівно-іменні спо-лучення, властиві книжним стилям — науковому, офіційно-діловому, частково публіцистичному; паралельні їм дієслівні прості присудки характерні для худож-нього та розмовного стилів.

До стилістико-семантичних явищ, пов’язаних із формою вираження присуд-ка, належать варіанти допоміжних дієслів бути, стати, робитися, залишатися. Одні з таких дієслів не мають лексичного значення, вказуючи лише на час та спо-сіб: Море було спокійне і синє, небо так само, сонце обливало помаранчеві сади по горбах. (М. Коцюбинський) Інші дієслова в ролі зв’язки більшою чи меншою мі-рою зберігають лексичне значення, тому аж ніяк не байдуже, яке з них вибрати. Наприклад у реченні Він був (став, ставав, здавався, виявився, зробився, лишався, вважався) кращим фахівцем у своїй галузі «був» указує на наявність ознаки; «став», «ставав», «зробився» свідчать про її появу; «лишався» констатує збере-ження колишнього стану; «виявився» підкреслює відкриття; нарешті «здавався», «вважався» зазначають оцінку фахівця з боку оточення.

Українська мова належить до мов з вільним порядком слів. Але вільність порядку слів не виключає правил, що регулюють розташування членів речення. Кожне переставляння пов’язане з більшою чи меншою зміною значення. Тихий світанок.— односкладне, називне речення. Світанок тихий.— двоскладне речен-ня з опущеним дієсловом-зв’язкою. Стилістична функція порядку слів полягає в тому, що переставляння членів речення викликає додаткові виразові відтінки, змінює експресивну роль того чи іншого компонента.

Прямий порядок слів характерний для наукового, офіційно-ділового та пуб-ліцистичного стилів. Зворотний (інверсія) застосовується в художньому та роз-мовному стилях. При інверсії найбільша увага зосереджується на тому члені ре-чення, який виноситься на початок чи кінець. Інверсія створює багаті стилістичні можливості, але її використання потребує авторської вправності.

Типові помилки в стилістичному використанні порядку слів:

1) неврахування того, що з переставлянням окремих слів виникають неба-жані відтінки в значенні та в стилістичному забарвленні висловлювання;

2) невиправдана інверсія, яка призводить до спотворення змісту, дознач-ності;

3) використання інверсії в реченнях, в яких форми підмета і прямого до-датка збігаються;

4) неврахування того, що від місця вставних слів, часток у реченні залежить зміст, стилістичне забарвлення висловлювання.

Стилістика, зміст і структура складного речення щонайбільше зумовлюють-ся сутністю простих речень, з яких воно сформувалось. У складному реченні Реве Дніпро, й лани широкополі медами пахнуть, колосом шумлять. (А. Малишко) оби-два прості сурядні речення можна було б оформити як окремі прості: Реве Дніпро. Й лани широкополі медами пахнуть, колосом шумлять. Але тоді між обома прос-тими самостійними реченнями послабиться смисловий зв’язок, стане невиразною з’єднувальна роль сполучника й, прості речення роз’єднаються інтонаційно, що вплине на сприймання зображуваного.

Отже, прості речення помітно втрачають у складному свою значеннєву й синтаксичну самостійність.

Вибір варіантів побудови простих і складних речень регулюють синтаксичні норми, що вивчаються в межах синтаксису.

СИНТАКСИЧНІ НОРМИ

Синтаксичні норми – це сукупність критеріїв, керуючих правильним побудовою і вживанням речень і словосполучень.

Синтаксичні норми в простому реченні	Синтаксичні норми в складному реченні
1. Щоб висловити кваліфікацію суб’єкта, в різних стилях мови використовуються різні конструкції. Так, для публіцистичного та на-укового характерно побудова «хто (що) є ким (чим)», «що будемо вважати ніж». А у всіх інших стилях мови вживаються конструкції «хто – що», «хто (що) був ким (чим)», «що – (це) що».	1. Якщо інформація передається у вигляді не-прямої мови, то особа дієслова і займенники змінюється. Наприклад: Я сказав: «Я приїду пізно». – Ти сказав, що (ти) приїдеш пізно.
2. Щоб назвати дату, яка виступає в ролі під-мета, вживається порядковий числівник с.р. роду в Н. в.: Яке число сьогодні? А щоб назва-ти дату, яка виражена при присудок обстави-ною, вживається порядкове числівник в Р. в.: Якого числа ви приїдете?	2. Союзи «перш ніж» і «перед тим як» мають відтінки значень в пропозиціях з підрядним часу. Перший з них вживається, коли треба звернути увагу на те, що дія головного речен-ня обумовлює дію придаткового. Наприклад: Перш ніж писати контрольну, повторіть пройдений матеріал. Союз перед «тим як» вживається в тому випадку, коли дії в обох реченнях тісно взаємопов’язані і відбуваються майже в один і той же час. Наприклад: Перед тим як писати контрольну роботу, хоча б повторіть пройдений матеріал.
3. Якщо іменник м. р. називає посаду, звання або професію, але позначає жінку, то в книж-ковому стилі і присудок ставиться у формі м. р.., а в розмовному – у формі ж. р.: Директор виступав (а) перед підлеглими.	3. Якщо необхідно виділити мету чи причину, складовою союз ділиться на дві частини. При цьому перша з них залишається в головному реченні, а до придаточному йде друга. Напри-клад: Вона не захотіла скласти їм компанію, тому що це не входило в її плани. Вона не за-хотіла скласти їм компанію тому, що це не входило в її плани.
4. Якщо транспорт вказується як засіб пересу-вання, то вживається прийменник «на» з зна-хідному або прийменниковим відмінком. На-приклад: Туристи сіли на трамвай і доїхали на ньому до потрібної зупинки. Але якщо мається на увазі не вид транспорту, а напрямок руху всередину чогось або місцезнаходження в чо-мусь, то вживається прийменник «в» з знахід-ному або прийменниковим відмінком Напри-клад: Туристи сіли в трамвай, а в ньому вони вже не боялися ні дощу , ні вітру.	4. У додаткових пропозиціях порівняння вжи-ваються сполучники «ніби» і «як». Вони мають різне значення. Перший доцільно вжи-вати в реченнях із зазначенням на умовний, недостовірний факт, а другий – із зазначенням на порівняння як на справжній факт. Напри-клад: Дощ лив все літо, як це буває лише во-сени. Дощ лив все літо, ніби хтось постійно вичавлював хмари.

Типовими порушеннями синтаксичних норм є:

1) невдалий порядок слів у реченні: Віруси атакують комп’ютери (а не Комп’ютери атакують віруси);

2) помилки в координації підмета й присудка: Журі визначило (а не визна-чили) переможців конкурсу. Місто Львів підготувалося (а не підготувався) до свята. Більшість підприємств простоює (а не простоюють);

3) ненормативне керування: іти по хліб (а не іти за хлібом), хворіти на кір (а не хворіти кором), засіб від болю в суглобах (а не засіб для…);

4) помилки в уживанні однорідних членів речення: Протягом шкільних ро-ків відвідував спортивні секції, плавання, настільний теніс. Потім наша сім’я проживала на Заході України, у Львові, в Івано-Франківську;

5) невдале використання пасивних конструкцій, дієприкметникових та діє-прислівникових зворотів: Верховною Радою було прийнято закон у першому чи-танні. Побувавши у різних країнах, де сподобалось найбільше? Пишучи контроль-ну роботу, пролунав дзвоник на перерву. Будинок, вражаючий підсвіткою, вигля-дав дуже привабливо.

БЛОК ТЕСТОВИХ ЗАВДАНЬ

1. Простим є речення:

А Вітер надув сосни на вершинах скель, і мчить острів на тих чорних вітрилах, як кора-бель.

Б Море запінилось і кипить.

В Море поблискує злою блакиттю, водяний пил б’є його білим крилом.

Г Здається, що незнайомі блакитні птахи налетіли раптом на море, б’ються завзято грудь-ми, піднявши вгору білі широкі крила.

Ґ Море так невинно голубіє під стінами скель, і сонце так світить ласкаво, що аж каміння сміється.

2. Простим є речення:

А Вихованцем Острозької колегії був гетьман Війська Запорізького Петро Конашевич-Сагайдачний.

Б На хуторі вмирає день і гасне перестигла бронза пшениць.

В Дорога має свої закони, і ми їм підвладні.

Г День спадає, і таємничий вечір рожевою млою тихо спускається з неба.

Ґ Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном, і тільки берізка на уз­ліссі біля-вим станом своїм сяє.

3. Простим є речення:

А Дощ пройшов — і Київ зеленіє.

Б Соломія приклала до рани мокру холодну ганчірку — і Остапові стало легше.

В Вітер війнув — листя з клена жовте полетіло.

Г Я сидів на зеленому килимові моріжка й дивився у воду.

Ґ Подекуди з-поміж верб та садків виринають білі хати та чорніють покрівлі високих клунь.

4. Розповідним є речення:

А Пригадаймо види ділових паперів.

Б А що ми знаємо про походження українських назв місяців?

В Згадаймо нашого незабутнього Тараса Григоровича Шевченка!

Г Як і коли народжувалася в людини любов до хліба?

Ґ На Тернопільщині росте чимало дерев-довгожителів.

5. Розповідним є речення:

А Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Б Гриць, тремтячи від холоду, горнувся до батька.

В Хто може сонце погасить і землю вибити з орбіти?

Г А чи не годі вже того грання ?

Ґ О земле, велетнів роди!

6. Розповідним є речення:

А В холодну погоду добрий господар і собаку на вулицю не вижене.

Б Моя ти сило молодая! Світи на мене, і огрій, і оживи моє побите убоге серце, неукри-те, голоднеє.

В Ви чуєте, скільки вогню в нашій мові, в гарячому, гарному слові?

Г Мамо, чи кожна пташина у вирій на зиму літає?

Ґ Берімось краще до роботи, змагаймось за нове життя.

7. Розповідним є речення:

А Хай, милі друзі, вам щастить у дружбі вірній, в праці мирній.

Б Як же харчувалися наші предки, не лише у військових походах, а в будень і в свята, в багатих хоромах і в простій селянській хаті?

В Річка синіє, зітхає, сміється.

Г Так годі спать, виходьте на дорогу!

Ґ Як викотиться вночі місяць, нехай найвищий із вас зійде на нашу гору.

8. Розповідним є речення:

А Скільки буде коштувати, коли змалювати мій портрет?

Б Уклонімося українській хаті, яка вивела нас на безмежні овиди житей-ські!

В Зайшовши до хати, возрадуимося хлібу, освятімося його терпким запа-хом, вша­нуймо руки, котрі подарували духмяні, схожі на сонце, паляниці.

Г Суха морська трава шелестить під ногами.

Ґ Чому ж ми самі часто нехтуємо мовою материнською?

9. Спонукальним є речення:

А Чого це не видно ваших буслів?

Б Скільки зворушливих спогадів та образів з народного родинного життя пов’язано з рушником!

В Намалюй мені ніч, коли падають зорі.

Г Батькова хата увібрала наші радощі й жалі, злагоди й клопоти.

Ґ А як потрібна була калина в чисельних обрядах, особливо у весільному!

10. Спонукальним є речення:

А Ну, а поки що тікаймо по домівках.

Б Небо сіре-сіре, безнадійне.

В Після довгого, як море, літнього дня все на світі ніби потомилось.

Г Гуцульська трембіта — це стародавній подарунок минулих гірських людей своїм нащад-кам.

Ґ Хто з нашого люду не знає Таврійські степи?

11. Спонукальним є речення:

А На Великдень перший раз зозуля закує.

Б На річку налягла ніч — суха й тепла, як перед грозою.

В Слово, чому ти не твердая криця?

Г Подивіться на рай тихий, на свою країну, полюбіте щирим серцем велику руї­ну!

Ґ Як гарно бджолам тут на просторах, у білому квітучому царстві!

12. Спонукальним є речення:

А Лунає над степом, вище орлиного льоту лунає пісня.

Б Вірний приятель — то найбільший скарб.

В Людину по одежі зустрічають, а по розуму проводжають.

Г На Благовіщення виносять вулики з бджолами.

Ґ І чужого научайтесь, й свого не цурайтесь.

13. Питальним є речення:

А І сова свої діти хвалить.

Б Що в тебе вийшло — тарантас чи дишло?

В Одним вухом почує — другим випустить.

Г 3 розумним розуму наберешся, а з дурнем і останній згубиш.

Ґ Занадився журавель до бабиних конопель.

14. Питальним є речення:

А Не май сто кіп у полі, а май друзів доволі.

Б Судіть мене, судді мої, без милості фальшивої!

В Лихий гість і господаря з хати вижене.

Г В одній руці та й не однакові пальці.

Ґ Куди ж поділися святині народу?

15. Питальним є речення:

А До свого роду хоч через воду.

Б Добре діло — правду говорити сміло.

В Діти, діти, де вас подіти?

Г За правду стій горою!

Ґ Говорив Мирон рябої кобили сон!

16. Питальним є речення:

А До чужого рота не приставиш ворота.

Б Слухай тисячу разів, а говори один раз.

В Треба руки підкладати, а не дарма ґелґотати.

Г Як тебе не любити, Харцизьку мій?

Ґ Січень не так січе, як вуха пече.

17. Двоскладним є речення:

А У січні вночі панують сови і сичі.

Б Без охоти нема роботи.

В Балаканням роботи не зробиш.

Г Без роботи не чекай доброти.

Ґ Без трудів не їстимеш пирогів.

18. Двоскладним є речення:

А За битого двох небитих дають, та й то не беруть.

Б За один раз не зітнеш дерева враз.

В Не нагнувшись, гриба не знайдеш.

Г Листопад зимі ворота відчиняє.

Ґ По роботі пізнати майстра.

19. Односкладним є речення:

А Розумний ще з літа думає про зиму.

Б Гостре словечко коле сердечко.

В Слово — не стріла, а глибше ранить.

Г Працю плуга по борозні видно.

Ґ Порожній колосок дере носа в вершок.

20. Поширеним є речення: А Ти стоїш і мовчиш.

Б День був ясний, теплий, весняний.

В Починалося царство очерету.

Г Радюк почав прощатися.

Ґ Життя здавалося щасливим.

21. Поширеним є речення:

А Сурмлять у ріг чотири вітри в полі.

Б Настане суд, заговорять і Дніпро, і гори!

В Настала ніч.

Г Ліс шумить.

Ґ Минуло чотири хвилини.

22. Поширеним є речення: А Повітря було чисте.

Б Гроза погримувала грізно.

В Ніч здавалась днем.

Г Сонце почало допікати.

Ґ Сніг зробився жовтим.

23. Поширеним є речення:

А Повітря ставало сухим та лагідним.

Б Розмова стала веселою.

В Повітря ставало прозорим.

Г Небо почало червоніти.

Ґ Сонце сховалось за хмари.

24. Поширеним є речення:

А Радість почала зникати.

Б Повітря стало свіжіше.

В Вечір був зоряний, пісенний.

Г Буйний вітер хитає дерева.

Ґ Небо стало сірим.

25. Непоширеним є речення:

А Я буду крізь сльози сміятись.

Б Море — рибальське поле.

В Всі ріки до моря йдуть.

Г Мама з донькою закінчили прибирати.

Ґ Нема села без болота.

ПРАКТИЧНИЙ БЛОК

1. Розгляньте таблицю. Запишіть подані словосполучення і підкрес­літь головне слово, визначте, до якого типу належить кожне з них.