Автокефалія, українізація. Т. Зв. "київські канони", встановлені собором уапц 1921 р.

До початку ХХ ст. питання про автокефалію Української Церкви практично не ставилося на порядок денний через низку причин, серед яких є такі: 1) відсутність незалежної Української держави; 2) канонічна залежність Української Церкви (Київської митрополії) від Константинопольського Патріарха до кінця ХVІІ ст. 3) наступне багаторічне нівелювання особливостей Української Церкви під зверхністю Російської з метою знищення відмінностей та потенційного наміру відокремлення.

Митрополит УАПЦ Василь Липківський у своїй праці "Відродження Церкви в Україні" зазначав, що з самого початку діяльності щодо відродження Української Церкви рух ставив своїм завданням таку мету: 1) волю, автокефалію, незалежність; 2) всенародну соборноправність, братерство і рівність і3) повну аполітичність, відокремлення Церкви від держави. Видатний український дослідник історії УАПЦ проф. Іван Власовський, порівнюючичасивизвольнихзмагань 1917-1921 рр. в Україні з великою добою державницьких змагань ХVІІ ст., говорить про надзвичайне підвищення ролі Церкви, Христової віри в житті українського народу саме за цей період. Він писав, що автокефалія не є догматом Православної віри, а є чисто канонічним поняттям для означення зовнішнього устрою Східної Православної Церкви в протилежність монархічному устрою Західної Католицької Церкви. Натомість Східна Православна Церква складається з помісних церков, незалежних у внутрішньому управлінні.

Постанови І Всеукраїнського Собору УАПЦ 1921 р. містять положення щодо віровчення. Православна віра проголошується основою віровчення: "шануючи в житті Христової церкви все те, що було в минулому дійсним виявленням заповітів Христа і творчости Св. Духа в немочах людей, ухвалюємо: непохитно тримати Православну християнську віру, стверджену на 7-ми Всесвітніх Соборах, що її прийняли наші предки за св. Володимира Великого у Х столітті".

З огляду на запропоновані резолюції делегатів, які увійшли до текстів постанов, у них говориться про можливість скасування тих правил церковного ладу й урядування, що були утворені Всесвітніми Соборами, які заважають сучасному життю і тому можна "під керуванням Св. Духу ж і виключити їх зо вжитку". Тому не задля скасування або змінення старих канонів, а "піклуючись про спасіння й поступ людей до кращого". Собор ухвалив скасувати самодержавний устрій церкви, що утворився під впливом історичних обставин і державно-монархічного ладу часів, коли утворились старі канони, і "повинен бути змінений устрієм церковно-соборноправним, відповідно духові Православної Христової віри".

Собори з одних єпископів, як це було досі, "не відповідають істинному духові Православної Христової віри" і тому їх "треба замінити Соборами з представників від усієї Православної української людности". Звідси робиться висновок, що оскільки ніде не говориться, що такі Собори є порушенням церковних канонів, то й Собор 1921 р. є "канонічний місцевий Собор Української Православної церкви", орган "через який лунає голос Української церкви благодаттю Святого Духа".

Наступна постанова Собору стосується взаємовідносин між Українською Церквою й іншими Церквами. За Українською церквою проголошується "історичне, канонічне і моральне право на життя". При цьому наголошується, що Собор знаходиться цілком на ґрунті Православного розуміння Христової віри. Визначення християнства в редакції Собору УАПЦ дещо відрізняється від традиційного: "Християнство є релігія безмежного удосконалення духу в неосяжному прагненні його сполучитися з своїм одвічним першоджерелом - Духом Божественим.". Далі говориться про те, що християнство вимагає від церкви виявлення "вільної духовної творчости", а також цілковитої незалежності одного церковного організму "від другого" для виявлення місцевих одмін культури, історії, народності. Всесвітня Православна Христова Апостольська Церква повинна об'єднувати окремі автокефальні церкви різних народів, які створять орган всесвітнього міжцерковного об'єднання з представників кожної з церков. Проте в постановах не уточнюється ставлення до інших конфесій і віросповідань. Мова про це йде в "ухвалах" з окремих питань життя Української Церкви. Собор зазначає, що "причіплювання Українській Церкві обвинувачення в папизмі або лютеранстві є злосним наклепом, який має метою затримати визволення вірних з рук князів тьми віку сього".

Проф. Іван Власовський константує, що в церковних канонах нема вказівок про способи встановлення автокефалії для нових церков, а також про порядок, коли і як позбавляються автокефалії до того незалежні Церкви, канони не знають навіть самого терміну "автокефалія". Фактично автокефалія Церкви будь-якого народу залежить від того, чи має він свою державу. Церковно-історична практика показує, що ініціатива в справі унезалежнення Церкви завжди виходить від частин підпорядкованих, а не від їх митрополії чи матірньої Церкви. Навпаки, Церкви-Матері, як свідчить історія, рідко коли не противились відділенню, а часто зводили боротьбу за вдержання при собі церков.

Як уже наголошувалося, спроби проголошення автокефалії Української Церкви урядами Української держави протягом 1917-1920 рр. були невдалими через незацікавленість цих урядів у створенні Української Автокефальної Церкви, хоча цю автокефалію було неодноразово декларовано. Причин для цього було багато, серед яких слід назвати такі: 1) нетривалість перебування при владі кожного з вищезгаданих урядів; 2) неможливість спокійно провадити реформи через військові дії та заколоти; 3) значний соціал-демократичний вплив багатьох політичних діячів, які були причетні до вирішення цього питання; 4) негативне ставлення більшості інтелігенції до Церкви взагалі через її попередню діяльність, коли Церква вважалась осередком відсталості, реакційності, свого роду "філією поліційного нагляду" і заплямувала себе участю у політичній боротьбі на боці правих кіл та підтримкою чорносотенних організацій.

Проблема автокефалії знайшла своє відображення більше в "Канонах" І Собору УАПЦ 1921 р. В "Канонах" Собору 1921 р. говориться, що "Всесвітня Православна Христова Апостольська Соборна Церква об'єднує окремі автокефальні Церкви народів і країн, які вільно єднаються в єдину Церкву". Всі Церкви проголошуються об'єднанням громад християн окремих народів, в яких окремі вірні вільно об'єднуються між собою на основі християнських чеснот. Для міжцерковного всесвітнього об'єднання, згідно з "Канонами" УАПЦ, слід створити орган вибраних представників всіх автокефальних церков. Найбільшим гріхом у справі єднання церков, на думку Собору, є намір впровадження підлягання Церкви одного народу Церкві іншого народу, і за це "супротивник Христової братерської Церкви" повинен бути виключений з Церкви. Як про визнаний факт говориться про автокефалію Української Христової Церкви у Х ст. Окремо в "Канонах" Собору обговорено питання про насильницьке підбиття Української Церкви у ХVІІ ст. "під владу московського панства" силою московських царів і бояр, і тому це є діло "противне християнству". Підкреслено, що Українську Церкву було позбавлено волі без скликання Собору Української або Російської Церкви, і тому Акт 1686 р. про підання Української Церкви повинно визнати антиканонічним, аморальним і недійсним. Сам факт перебування Української Церкви в підлеглості Московському Патріархату потрібно визнати насильством, "яке мусить обурювати кожного християнина". Через це Українська Церква піднімає голос до сумління всієї Церкви Всесвітньої" і певна у її підтримці. Поєднання революційної лексики з євангельськими цитатами є притаманним всім документам УАПЦ. "Канони" УАПЦ проголошують позбавлення автокефалії Української Церкви у ХVІІ ст. примусовим і протиканонічним діянням. Звідси робиться непрямий висновок: ніякого дозволу на отримання автокефалії від Московської "Церкви-Матері" не потрібно, оскільки не було канонічної процедури скасування автокефалії в свій час.

З цієї причини, згідно з "Канонами", проголошення автокефалії Української Церкви у відозві ВПЦР від 5 травня 1920 р. до населення є "остаточним і дійсним". Українська Автокефальна Православна Церква "фактично відновила свою автокефалію повністю, є автокефальна, ніякому духовному урядові інших Православних церков не підлегла і сама порядкує своїм життям за провідництвом Святого Духа". УАПЦ, на основі проголошення автокефалії, оголошуєтьсявільнимчленомВсесвітньоїсоборноїАпостольськоїПравославної Християнської Церкви.

Наступний пункт постанов має на меті закладання принципово нового екуменічного устрою Всесвітньої Християнської Церкви, покладаючи на ВПЦР завдання "йти до збудування всесвітнього Православного Христового міжнародного органу об'єднання всіх автокефальних церков". З цією ж метою планувалося скликати Всесвітній церковний Собор у 1922 році.

Про відновлення автокефалії Української Церкви, Собор УАПЦ 1921 р. пропонує уповноважити ВПЦР сповістити всі автокефальні Православні Церкви. Проголошення автокефалії планується "відтепер святкувати урочистим молебством по всіх українських парафіях щороку 14 жовтня". Нові свята Української Церкви та радянської держави прислужилися утворенню нового церковного календаря УАПЦ, що відрізнявся від календаря церковних свят в Російській імперії.

Таким чином І Собор УАПЦ 1921 р. затвердив власні церковні канони згідно з якими: 1) Українська Церква є автокефальною; 2) всі попередні акти Російської Церкви щодо становища Української Церкви важаються недійсними; 3) всі Православні Церкви Всесвіту повинні зібратися й утворити принципово новий устрій Єдиної Апостольської Церкви, який би грунтувався на заповітах Ісуса Христа, а не на попередніх державницьких засадах "поневолення та пригноблення однієї Церкви іншою". Після І Собору УАПЦ 1921 р. питання про автокефалію Української Церкви вважаєтся практично вирішеним, і тому проблемі набуття автокефалії надається значно менше уваги в працях ідеологів УАПЦ і згадується про неї тільки побіжно, як правило серед інших засад.

У зв'язку з подіями на західноукраїнських землях і звинуваченнями УАПЦ в нахилах до неоунії, у 1926 р. ВПЦР висловила протест проти надання автокефалії Православній Церкві в Польщі. ВПЦР звинуватила Константинопольського Патріарха в пору-шенні канонів Святих Отців. В своєму посланні ВПЦР пише, що Православна Церква в Польщі майже виключно складається з українців і білорусів, а "Церква в Православному розу-мінні є народ, громада вірних". І тому на практиці ні український народ, ні білоруський не отримають автокефалії на національних теренах. Через те, що надання цієї автокефалії Патріархом є актом "антицерковним і антиканонічним і шкідливим для українського народу і його Церкви", то й ВПЦР проголошує перед усіма Церквами світу "Томос" Григорія ІV "нікчемним".

"Канони" І Всеукраїнського Собору УАПЦ1921 р. про українізацію Церкви затвердили живу українську мову гідною для богослужіння. Глава VІІ "Канонів" містить важливі для розуміння подальшого процесу українізації моменти. Наголошується, що Голова Церкви Ісус Христос говорив зрозумілою для всіх мовою, а також зазначається, що зрозумілою, рідною мовою краще молитись. Далі вміщено категоричну вимогу "виключати з Церкви" тих, хто сміється над українською мовою благовістя і тим самим "творить хулу на Святого Духа". Пропонується доручити ВПЦР продовжувати роботу над перекладами і виданнями богослужбових книжок українською мовою.

Після Собору подальша українізація церковного життя продовжувалася на місцях. Наслідками прояву вільної народної творчості в житті Української Церкви є твори вірних УАПЦ, які надсилались до редакції часопису УАПЦ "Церква і Життя". Надсилалися з усіх куточків України прозові твори на євангельську тематику, вірші, переклади українською мовою релігійних творів поетів інших країн, поеми, записи українських колядок. Величезне значення у справі українізації церковного життя діячами з керівництва ВПЦР надавалося реформуванню церковної музики та співів. Це питання постало з самого початку церковно-визвольного руху як надзвичайно важливе для відродження церковної справи. До справи українізації церковного богослужіння в УАПЦ багато зусиль доклали такі видатні українські композитори, як Пилип Козицький, Кирило Стеценко, Памфіл Демуцький, Петро Гончаров, Яків Яциневич та інші. Головним завданням у справі українізації церковної музики та співів було поставлено наближення її до народного співу.

Справжньою подією на початку церковного руху за автокефалію стала панахида 6 листопада 1918 р. по Миколі Лисенку, музику до якої написав Кирило Стеценко. Диригентом хору був сам Кирило Стеценко, а промову перед панихидою виголосив прот. Василь Липківський. У своїй статті щодо значення цієї події для процесу українізації церковних співів Пилип Козицький писав, що завдяки тривалому процесу русифікації національно-мелодійний елемент у церковних співах, з одного боку, був сильно нівельований їх масовим вжитком протягом декількох сторіч, а з другого боку церковні співи, введені до синодальних збірників, були вийняті з творчого формування і вмерли для подальшої еволюції.

Кирило Стеценко виступав за "необхідність негайного введення загальних співів у Церкві", оскільки тепер це є найліпший засіб українізації церковного співу. Під час співів народ "не додержується вивчених гармонійних ходів, а несвідомо творить". Стеценко вносить загальні пропозиції до реформування співу і наголошує, що найближчою справою держави повинно стати заснування державної капели, на зразок синодального хору, яка б демонструвала найкращі зразки і виконувала нові твори сучасних українських композиторів. У справі реформування церковних співів, коли їх пропонувалося виконувати всіма присутніми в храмі, прихильники автокефалії Української Церкви не є оригінальними, а також практична реалізація в УАПЦ проблеми загальних співів ніяк не причетна до протестантизму.

Діяльність Перекладацької секції ВПЦР з самого початку було спрямовано на українізацію співів та богослужіння взагалі. З протоколу секції церковних співів при ВПЦР від 26 січня 1920 р. (присутні К. Стеценко, П. Козицький, С. Папа-Афанасопуло, М. Міць) вже видно, які робились кроки до українізації Божественної Літургії. Не торкаючись поки що засадничих положень Божественної Літургії Івана Золотоуста в цілому, ця комісія, окрім перекладу текстів Божественної Літургії українською мовою, практично всю її музичну частину замінила творами українських композиторів.

Текст молитви "Благослови, душе моя, Господа..." було покладено на ноти Стеценка, Леонтовича, Панченка, Калішевського, "Херувимську" - Лисенка, Вериківського, Козицького, молитву Василя Великого - Кошиця, Стеценка, "Світе тихий" - Кошиця, Леонтовича, Дворецького, "Хваліте..." - Козицького, Стеценка, Калішевського. Про цю діяльність ВПЦР свідчать звітні доповіді музично-хорової комісії ВПЦР за 1919-1920 рр. Але в церковній практиці УАПЦ на музику сучасних українських композиторів покладалися не тільки частини Божественої Літургії, але й вживалися нові самостійні твори на релігійну тематику. Це було свідченням того, що ще до скликання І Собору УАПЦ 1921 р. ВПЦР почала проводити самостійну політику у справі реформування церковної справи. У доповіді музично-хорової комісії до ВПЦР від 19 лютого 1920 р. викладено основні пропозиції щодо українізації та загальної організації музично-хорової справи УАПЦ: 1) організація одного великого хору м. Києва, який складається з хорів усіх українізованих парафій; 2) поновлення традицій співочої культури та звичаїв, для чого потрібні наукові студії старовинних українських требників; 3) загальні співи під час богослужіння повинні зайняти почесне місце в справах комісії. Задля цього було визнано за потрібне вжити наступних заходів з боку ВПЦР: подати історико-канонічне обґрунтування; детально з'ясувати, що буде співати загал віруючих у храмі; подбати про організацію загальних співів; влаштувати курси для дяків з організації справи; видати відповідні тексти; розробити спеціальний репертуар для церковних хорів УАПЦ; провести відповідну роботу щодо

церковною музикою сучасних українських композиторів; вирішити справу виплати премій композиторам; організувати видання їх творів; здійснювати контроль над художньою творчістю уповноваженими представниками ВПЦР.

Головними вимогами, які викладені в "Ухвалах", слід вважати такі: 1) композитори повинні черпати для своїх церковних творів зі старовинних українських розспівів та з народно-релігійної творчості; 2) з цією метою потрібно дослідити церковні архіви, організувати записи пісень, подбати про їх художню обробку, скористати з творів композиторів інших Православних церков; 3) ВПЦР має продовжити працю щодо підготовки дяків та диригентів; 4) Всеукраїнська рада мусить подбати про організацію в усіх храмах УАПЦ загальних церковних співів.

Таким чином, проблема українізації церковного життя в Україні стала для ВПЦР водночас і метою і засобом оновлення церковного життя, шляхом впровадження українізації богослужіння, перекладу й видання друком Св. Письма та богослужбових книжок і видань для Української Автокефальної Православної Церкви. Під час своєї діяльності в дособорний період у реформуванні цієї галузі церковного життя ВПЦР намітила певні напрями. Це стосується проблеми переведення богослужіння на українську мову, перекладової діяльності, створення нових церковних українських свят, які б відзначали події життя українського народу і його видатних діячів в Церкві, в тому числі поета Тараса Шевченка.

У справі створення національної Церкви ВПЦР намагалася залучити духовні цінності українського народу. Надзвичайно важливим моментом у цій справі є неодноразове наголошування ідеологів УАПЦ на тому, що треба дослідити церковні архіви та зібрати етнографічні матеріали з української церковної старовини. Велике значення мало реформування церковної музики. З цією метою до роботи по реформуванню Української Церкви було залучено сучасних українських композиторів, які почали створювати богослужбову музику на основі народної творчості, що було прямим порушенням традицій Російської Церкви.

Соборноправність як засада УАПЦ. Церковно-релігійний рух, який розпочався після революції 1917 р. мав свої корені в попередньому періоді. Як слушно зауважує Іван Власовський, основними постулатами цього руху були церковні реформи в напрямі звільнення Православної Церкви від ролі слуги політичному режимові, оживлення церковно-громадського життя в умовах привернення Соборних форм устрою Церкви, піднесення авторитету і релігійно-морального впливу Церкви в житті суспільства.

Проголошення українізації ВПЦР йшло разом із запровадженням соборноправності. Конфлікт між єпископатом та підтримка радянського законодавства у справі відносин між Церквою та державою спричинилися до детальної розробки і втілення в життя принципу народоправності. По-перше, це давало можливість якомога менше залежати від єпископського керівництва, а по-друге, перед владою демонструвати власний демократизм та революційність. Аргументи на користь соборноправності, звичайно, беруться зі Св. Письма. У відозві ВПЦР до віруючого Православного громадянства від 5 травня 1920 р., де наголошувалося, що Всеукраїнська рада ухвалила "вважати Українську Церкву автокефальною та соборноправною, а також в зв 'язку з проголошенням принципу всенародної соборноправності в Церкві вжити негайних заходів до законного переведення українською людністю Православного єпископату" .

Навіть в скрутному становищі, викликаному конфліктом з єпископатом Російської Церкви в Україні, ВПЦР домагається "законного переведення" єпископату для УАПЦ. У цьому випадку слід підкреслити, що ніякого "протестантського змісту" в поняття "народоправність" чи "соборноправність" прихильниками автокефалії Української Церкви не вкладалося. Малось на увазі якомога ширше залучення представників від мирян та священнослужителів до справи керівництва Церквою, а не скасування посад церковно- та священнослужителів взагалі. Проголошення принципу соборноправності, як одного із засадничих в розбудові УАПЦ до 1921 р., відбулося набагато раніше, ніж це було зроблено в канонах І Всеукраїнського Собору 1921 р. У листі ВПЦР до Київського губревкому від 13 червня 1920 р. Михайло Мороз наголошував, що Київські українські парафії будуються на підставі: автокефальності Української Церкви, положеннях державного закону про відокремлення Церкви від держави, вживання рідної мови та соборноправності.

На травневому Соборі Київщини 22-26 травня 1921 р. соборноправність є вже сталим поняттям, яке широко вживається в постановах Собору і не дискутується. Наголошується, що "старорежимний церковний устрій" потрібно остаточно ліквідувати. "Ухвали" Собору Київщини свідчать, що основними вимогами в справі здійснення принципу народоправності є наступні заходи ВПЦР та всіх підпорядкованих їй українських парафій: 1) українським парафіям негайно взяти порядкування церковними справами і самим організувати церковні відправи українською мовою; 2) негайно касуються всі старорежимні російські церковні установи керування Церквою; 3) кожна українська парафія керується в своїй діяльності не вказівками Свящ. Синоду Єпископів всієї України, а діє на основі затвердженого ВПЦР статуту; 4) для порядкування церковними справами і майном кожна парафія обирає Церковну Раду (5 душ), 5) всі Православні парафії є членами Всеукраїнської Спілки Православних парафій на чолі з ВПЦР.

Іван Власовський наводить текст брошури, яка була видана Всеукраїнською Православною радою весною 1921 р. під назвою "Підвалини Української Православної Церкви", де говориться, що "соборноправність, цебто всенародне керування всіма церковними справами, це є підвалини не тільки Української, а взагалі Апостольської Христової Церкви. Соборноправність вимагає визнати по-перше, право всенародньої виборності на всіх ступенях церковного служіння, по-друге, право всенароднього церковного господарювання, цебто завідування всім церковним майном і по-третє, право участі всієї церковної людності у вирішенні всіх церковних питань - благодійних, господарчих, освітніх, богослужбових і навіть канонічних і догматичних".

Автори шукали аналогій в історії ранньоапостольської Церкви, коли устрій Христової Церкви, на їх думку, був всенародний і соборноправний. Такий устрій було скасовано після підпорядкування Церкви Візантійській державі. Через значний вплив державно-монархічного устрою на церковний, під впливом державницьких чинників, відбувся відхід теоретичних і канонічних засад Християнської Церкви від Христових заповітів. Іван Власовський наголошує, що саме оці думки було покладено в основу канонів УАПЦ на Всеукраїнському Соборі 1921 р.

У питаннях церковного устрою І Всеукраїнський Собор 14-30 жовтня 1921 р. зайняв більш радикальну позицію, порівнюючи з розв'язанням ним інших питань, що стали перед УАПЦ. Це пов'язано з питанням канонічності висвяти єпископату і проблемою реформування церковного устрою УАПЦ, заснованого на засадах, які заперечують "єпископсько-самодержавний устрій" Церкви. У своїх промовах делегати розглядали різні аспекти втілення принципу соборноправності в життя. Митрополит УАПЦ Василь Липківський присвятив свою доповідь питанню про знищення виборчого права духовенства у ІV ст. н. е. і в подальші часи.Він говорив, що прихильникам автокефалії закидають звинувачення у порушенні Православної віри, якщо вони "змінять самодержавно-єпископський устрій на церковне народоправство", але "якщо ми змінимо самодержавний устрій на народоправний, -то ми повернемось на шлях апостольської Церкви", оскільки, на думку Липківського, єпископський устрій Церкви - то є "порушення слова Христова".

Слід зазначити, що обрання митрополита УАПЦ Василя Липківського і його всесоборна висвята цілком узгоджуються з ідеєю народоправства в Українській Церкві з таких причин, які об'єктивно випливають з ідеології УАПЦ, а саме: 1) єпископат Російської Церкви в Україні і взагалі весь попередній церковний устрій визнано "негідним" і "старорежимним", звідси робиться висновок про необов'язковість погодження висвяти з вищим керівництвом Російської Церкви в Україні; 2) за твердженнями ідеологів УАПЦ, церковна громада є "Тіло Церкви", яка керується Духом Святим безпосередньо, не вимагаючи посередників в особі єпископів, і тому всесоборна висвята є "більш святою", ніж подана від "староказенного і ніким не обраного" єпископату; 3) такий чин обрання Митрополита громадою передбачав не панування його над митрополією, а, навпаки, його слугування громаді вірних, як і сам Липківський про це говорить після обрання.

"Канони" І Собору УАПЦ 1921 р. практично просякнуті оцією загальною ідеєю перебудови Української Церкви на засадах соборноправності. Проблемі організаційного втілення цієї ідеї приділено багато уваги. Доповідь про засади життя парафіяльних церков на основі принципу соборноправності зробив Володимир Чехівський на засіданні Собору від 24 жовтня. Але згодом таке переважання повноважень ВПЦР та місцевих церковних рад над митрополитом і єпископатом УАПЦ призвело до того, що все керівництво справами перебрала на себе рада ("радоправіє"). Тим самим місце і роль священослужителів і єпископів було зведено до звичайного требовиконання і, як наслідок, приниженого становища взагалі.

Проголошувалося також, що згідно з цим устроєм церковні Собори не повинні скликатися з одних єпископів, а з усієї віруючої православної української людності. Щоправда, відповідно до цього пункту канонічність самого І Всеукраїнського Собору УАПЦ 1921 р. була визнана пізніше. У наступній главі зазначається, що внутрішній устрій УАПЦ грунтується на заповіті Христа. Також подається перелік підпорядкованих ВПЦР зібрань і рад, через які згідно з канонами й відбувається здійснення принципу соборноправності в УАПЦ.

ВПЦР проголошується вищим керівним органом УАПЦ, і це також свідчить про втілення принципу соборноправності. Визнання соборноправності та автокефалії є теж потрібною умовою членства в УАПЦ. Таким чином, принцип соборноправності церковного життя, шляхом затвердження його в "Канонах" І Собору 1921 р., одержав своє втілення як засадничий для УАПЦ. Цей принцип виник під час церковно-визвольних змагань як альтернативний єпископському устрою Російської Православної Церкви, успадкованому з дореволюційних часів, і збігся з проголошенням революційної демократизації суспільного і церковного життя. ВПЦР за час свого існування підтримувала політику радянського уряду, наголошуючи, що підтримує закон про відокремлення Церкви від держави тільки заради відповідності його новим демократичним засадам церковного устрою. І Собор УАПЦ 1921 р., закріпивши цей принцип як засадничий для УАПЦ, поклав початок новому церковному устрою.

Проголошені І Всеукраїнським Собором УАПЦ 1921 р. засадничі принципи Української Автокефальної Церкви поступово піддаються критиці під впливом внутрішніх, і зовнішніх обставин. Відхід від проголошених принципів відбувся з таких причин: 1) погіршення загальної політичної ситуації в СРСР; 2) закінчення процесу "коренізації" в національних республіках і повернення до русифікації; 3) усунення під тиском владних структур засновників УАПЦ від керівництва церковними справами і перехід цього керівництва до осіб, які певною мірою залежали від карних органів; 4) помилки керівництва УАПЦ під час розбудови національної Церкви в Україні.

Лекція 15. СТАВЛЕННЯ ДО УАПЦ З БОКУ ТИХОНІВСЬКОГО ЄПИСКОПАТУ ТА ОБНОВЛЕНЦІВ. СТАВЛЕННЯ МИТРОПОЛИТА ІЛАРІОНА (ОГІЄНКА) ДО ПОСТАНОВ І ПРИНЦИПІВ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВНОГО ЦЕРКОВНОГО СОБОРУ УАПЦ 1921 Р.

Складність подальшого розвитку українського церковно-визвольного руху

була в тому, що практично майже весь єпископат Російської Церкви в Україні на чолі з митрополитом Київським Володимиром (Богоявленським) утворився з росіян. В Україні за переписом 1897 р. на Правобережній Україні росіяни складали 4,3% всього населення, з них 48,5% священнослужителів і ченців, на Лівобережжі - відповідно 13,3% та 31,3%, на півдні України - 21,4 % та 64 %.

Феогност (Лєбєдєв, 1830-1903), Митрополит Київський і Галицький (1900-1903), священноархімандрит Києво-Печерської Лаври, член Св. Синоду. Народився в Тверській єпархії. Після закінчення Тверської духовної семінарії навчався у Санкт-Петербурзькій духовній академії (1849-1853), яку закінчив зі ступенем кандидата богослів'я. 14 березня 1853 прийняв постриг з ім'ям Феогноста. 13 грудня 1866 відбулася хіротонія на єп. Балтського, вікарія Подільської єпархії. Архієрейська хіротонія відбулася в Свято-Успенському соборі Лаври 22 січня 1867 Преосв. Феогност послідовно займав Подільську (1874-1878), Володимирську (1878-1892, з 1883 р. - архієпископ), 1892-1900 -Новгородську кафедри. У 1900 Феогноста (Лєбєдєва) призначають на Київську катедру. Упокоївся 22 січня 1903. Похований у Хрестовоздвиженській Церкві Києво-Печерської Лаври.

Флавіан (Городецький, 1840-1915) - митрополит Київський і Галицький, священноархімандрит Києво-Печерської Лаври, член Св. Синоду, дворянин. Народився на Орловщині. Навчався на юридичному факультеті Московського університету, але не закінчив. У 1861 пішов до монастиря, у 1862 став послушником. З 1863 - у Московському Симонівському монастирі. У 1866 як послушник поїхав до Риму, а наприкінці р. став монахом з ім'ям Флавіан. З 1868 - ієромонах Спасо-Преображенського монастиря. З 1873 - член Пекінської духовної місії в Китаї, вивчив китайську мову, з 1879 - начальник Пекінської духовної місії в сані архімандрита. У 1892 - єп. Холмський і Варшавський, з 1898 - архієп. Карталинський, екзарх Грузії. У 1900 - архієп. Харківський і Охтирський. З 1903 і до своєї смерті у 1915 - митрополит Київський і Галицький.

Володимир (Богоявл енський, 1848-1918) - митрополит Київський і Галицький, священно-архімандрит Києво-Печерської Лаври, доктор богослів'я, член Св. Синоду. Народився на Тамбовщині, закінчив КДА (1874), викладав в Тамбовській духовній семінарії. Після смерті дружини і дитини став монахом (1886) з ім'ям Володимир. У 1898-1912 - митрополит Московський. З 1912 - митрополит Санкт-Петербурзький. З 1915р.- митрополит Київський і Галицький, але жив у Петрограді. Під час захоплення Києва червоними військами, був убитий 25 січня 1918. Похований у Хрестовоздвиженській Церкві поруч з митрополитом Флавіаном. На білій мармуровій дошці напис: "Здесь погребен в Бозе почивший Владимир - митрополит Киевский и Галицкий, священноархимандрит сия Святыя Лавры. Род. 1 Января 1848 г. Сконч. 25 Января 1918 г.". У 1991 р. канонізований РПЦ. Ще на початку ХХ сторіччя з наростанням революційних настроїв у Росії всередині РосійськоїПравославноїЦеркви,доскладуякоївходили православні єпархіїУкраїни, існували значні течії поступового характеру, опозиційні до закріпачення Церкви та її державно-бюрократичному устрою. Згодом цей рух, який отримав несподіваний напрям розвитку після революцій 1917 р., названо обновленським. Задля вирішення проблеми реформування Церкви Св. Синодом було зібрано у 1906 р. т. зв. "Прєдсоборное Присутствіє", але, як зауважив у своїй праці Олександр Лотоцький, зразу ж виявилися внутрішні розходження щодо напряму здійснення цієї реформи серед вищого керівництва Російської Православної Церкви та держави. Як свідчить інший дослідник історії Православної Церкви в ХХ сторіччі Д. Поспєловський, консервативна группа, ідеологом якої був майбутній митр. Київський і Галицький Антоній (Храповицький), бачила поліпшення церковного життя у відновленні інституту Патріаршества в Російській Церкві, а також основною силою в здійсненні цієї реформи вважала чернецтво. Прогресивна ж група підставою церковної реформи вважала запровадження засад соборності в житті Церкви, оновлення засад керівництва, й основу відродження церковного життя бачила у відродженні парафії, як правної одиниці, осередку церковного життя.

Актуальні питання відродження Української Церкви не обійшов своєю увагою і Київський елекційний єпархіальний з'їзд 5-7 травня 1918 р. Першочерговим завданням були вибори першоієрарха Української Церкви. Прозвучали доповіді, побудовані на історичних фактах про розвиток автономних митрополій і незалежних церков, про закономірності набуття автокефалії помісними Церквами. Церква в Україні після 1917 р. перебувала в стані співробітництва з державою, складалися церковно-державні стосунки. Про це доводить той факт, що представники уряду беруть участь у більшості церковних зібрань і висловлюють позицію держави. На з'їзді державу представив Олександр Лотоцький, який вітав з'їзд і висловився за національну, соборноправну і демократичну Церкву в Україні. У цілому з'їзд був консервативним, більш проросійським, ніж українським, про що засвідчив його кінцевий результат: Митрополитом Київським і Галицьким він обрав архієп. Антонія (Храповицького).

Антоній (Храповицький, 1863-1936) - митрополит Київський і Галицький з 1918. Народився в дворянській родині в Новгородській єпархії. Закінчив Санкт-Петербурзьку духовну академію, де з 1887 був доцентом. Захистив дисертацію за темою: "Психологические данные в пользу свободы воли и нравственной ответственности ". У1890 - ректор Санкт-Петербурзької семінарії. Після отримання сану архімандрита -ректор Московської духовної академії. З1895 -ректор Казанської духовної академії. У1902-1914 - єпископ (з 1906 - архієпископ) Волинський. 1911 одержав ступінь доктора богослів 'я. У1914-1918 - архієпископ Харківський і Охтирський. Заарештований військами Директорії на початку грудня 1918. У 1919 втік із рештками армії генерала Антона Денікіна в Царгород, де утворилося "Высшее церковное управление заграницей", що було очолене ним в Сремських Карловцях (Сербія). Помер у Бєлґраді.

Сучасники вважали, що вся трагедія українців у 1918 р. була в тому, що вони почали відбудовувати церковне життя, не маючи власної Церкви, побудову якої тоталітарна політика Москви розтягла на кілька сторіч. Для служіння в Україні присилалися чужі єпископи, що не мали з нею ніякого зв'язку. Для них ні українського народу, ні української мови, ні Української Церкви "не було, немає і не може бути". Українці за часів московського панування втратили своїх улюблених пастирів, рідну мову, зрозумілу проповідь, тому відродження Української Церкви перш за все не зрозуміли єпископи-росіяни, фанатичні прихильники московської церковної влади. З приходом радянської влади в Україну у1918та1919 роках стан Православної Церкви невпинно погіршувався. Коли ця влада остаточно закріпилася з 1920 р., то єпископат Української Православної Церкви, який знаходився у канонічній підлеглості від Московського Патріархату, опинився в безвихідному становищі Тільки під тиском обставин тихонівські єпископи, священики і парафії змушені були поступово переходити на іншу систему відносин між Церквою і владою. Як приклад можна навести випадок, коли в ніч на 7 березня 1919 р. Михайлівський монастир було оточено загоном військ. Показавши ордер ЧК, військові вчинили обшук келій монахів, а також готельних приміщень з метою розшукати завідувача готельних корпусів ієром. Володимира. З'ясувавши, що його в монастирі немає, військові заарештували єп. Черкаського Назарія (Блінова), який тимчасово мешкав в одному з номерів (монастирського готелю для паломників) і разом з ним 23 братчика монастиря. Під наглядом конвойних всі вищезгадані особи були доставлені до приміщення ЧК. 8 березня 1919 р. майже всі заарештовані були звільнені під розписки в тому, що вони з'являться до ЧК за першою ж вимогою.

Натомість Всеукраїнська Спілка Православних Парафій була зареєстрована як організація віруючих громадян зі своїм статутом і одержала юридичні права, в тому числі орендувати колишні церковні споруди, що були націоналізовані. Надання прихильникам автокефалії собору св. Софії поглибило конфлікт між ними та єпископатом РПЦ. Єп. Назарій (Блінов) звернувся до Голови РНК України з клопотанням передати Софійський собор, який був кафедральним Собором митрополита Київського, разом з його майном тій групі православних християн, яка організувалася за благословенням правлячого єпископа. На це він отримав відповідь за підписом наркома юстиції УСРР, який повідомив, що згідно з декретом від 22 січня 1919 р. все церковне майно націоналізовано і право користування ним надається Радвладою тільки зареєстрованим релігійним спілкам віруючих.

Назарiй (Блiнов; 1852-після 1928)-єпископ Черкаський, 3-й вiкарiй Київської єпархії. Народився в дворянській родинi м.Казанi 24 сiчня 1852. Закiнчив Санкт-Петербурзьку 1-у класичну гiмназiю і 2 курси унiверситету. У 1875 закiнчив Константинiвське вiйськове училище. 1887 прийнятий до числа братчикiв Києво-Печерської Лаври. З 1909 - член Київської Духовної Консисторії, 1910 -єпископ Черкаський. Пiсля вiд 'їзду Антонiя (Храповицького) тимчасово здiйснював керiвництво Київською єпархією в 1919-1921 до призначення патрiаршим екзархом митрополита Михаїла (Єрмакова). Наказом від 3 травня 1920 заборонив українським священикам правити Божу службу. У1925 Св. Патрiархом Московським Тихоном возведений в архієпископський сан. З1928 перебував у московському Симоновому монастирi на покої.

ВПЦР весь час намагалася налагодити певний зв'язок з тихонівським єпископатом в Україні. Але після відвертої підтримки ВСПП радянською владою і передачі центральних міських храмів на користь ВСПП усі спроби порозуміння між керівництвом РПЦ та ВСПП не мали успіху. З другого боку, ВСПП пропонувала єпископам РПЦ встановити рівноправні відносини з Українською Церквою, в революційному захваті не помічаючи того факту, що формально ці дві спільноти не можуть вважатися рівноправними. Розглядаючи питання про відносини між ВПЦР та РПЦ, треба сказати, що Всеукраїнська Рада була організацією мирян і священиків (тобто, ієрархічно нижчих стосовно до єпископату духовних осіб), яка мала на меті утворення УАПЦ, але сама ще не була Церквою, бо не мала сталої ієрархії.

Причини розколу: 1) ВПЦР не мала єпископату для створення Церкви; 2) Єпископи РПЦ виробили своє ставлення до автокефалістів як до "церковних сепаратистів", "націоналістів" та "петлюрівців"; 3) відверта підтримка органів радянської влади діяльності ВПЦР, коли за наказом представників Губвиконкому передавались найкращі церковні споруди, що належали РПЦ; 4) звинувачення автокефалістів як порушників православних церковних канонів (набуття цивільного вигляду, гоління бороди, коротке волосся, вживання української мови та творів світських українських композиторів під час богослужіння); 5) методи роботи самої ВПЦР, яка в організації церковного життя користувалася "революційними" зразками.

Після заборони в служінні духовенства українських парафій, що було пов'язано з Радою, та проведення богослужб українською мовою, ВПЦР іде на повний розрив відносин з єпископатом Російської Церкви в Україні. 5 травня 1920 р. у засіданні ВПЦР взяли участь 28 її членів і 3 запрошених осіб. Оцінюючи вищезгадану акцію єпископату, Мороз у своїй доповіді зазначив: "Ми дуже хочемо бути у згоді з єпископатом, але ж він нехтує всі наші права. Тому ми повинні твердо й рішуче йти до тієї мети, яку взагалі ставить собі український церковний рух. Ця мета - автокефальність Української Церкви". На засіданні одноголосно було прийнято рішення про проголошення Православної Церкви в Україні "автокефальною і соборноправною". Тут же було ухвалено не входити ні в які стосунки з представниками єпископату РПЦ.

Керівництво Російської Церкви в Україні не могло погодитися з виникненням окремої Української Православної Церкви з Архієпископом на чолі, навіть якщо б канонічно висвячений архієп. Парфеній справді зайняв цю посаду. Щоб не допустити переходу на бік автокефалістів, на нього посилюється адміністративний тиск. Церковна влада вимагає від нього письмових пояснень з приводу його згоди "взяти під догляд" український рух. 21 квітня 1921 р. прот. Ксенофонт Соколовський говорив про те, що на єпископській нараді йшлося навіть про позбавлення сану архієп. Парфенія. Врешті-решт Парфеній не зміг відійти від Церкви, якій служив все життя. Посилаючись на хворість, він залишається в Полтаві. Формальним приводом до охолодження відносин було непогодження Парфенія з постановами Собору Київщини, як не відповідними канонам Православ'я.

Подальші події свідчать про те, що цей конфлікт між прихильниками автокефалії Української Церкви з одного боку, та єпископатом Російської Церкви в Україні і його прихильниками - з другого, не вийшов би за межі допустимого, якби не короткозора політика верхівки Російської Церкви в Україні. Теоретично конфлікт щодо українізації церковного життя можна було вирішити, якби церковне керівництво дозволило відправляти богослужіння українською мовою, затвердивши переклади богослужбових книжок і призначивши для керівництва єпископів, які б співчували українському рухові. Але всіляко зволікаючи виконання рішень про переклади та звинувачуючи прихильників українізації у "непослуху" та націоналізмі, єпископи Російської Церкви відштовхнули від себе і від Церкви найбільш активних діячів, і тим самим вирішення проблеми українізації Православної Церкви не призвело до збереження канонічного стану Православної Церкви в Україні, але з українською мовою богослужіння.

У серпні 1921 р. до Києва прибув новопризначений Патріарший Екзарх Архієпископ Михаїл (Єрмаков). Метою надання надзвичайних повноважень, тобто підвищення в сан Митрополита й Екзарха Св. Патріарха Московського колишнього архієпископа Брест-Литовського і Гродненського, було намагання Тихона (Бєлавіна) приборкати український церковний рух, що швидко наростав. Михаїл (Єрмаков) вирішення проблеми вбачав тільки в поверненні прихильників Ради до "церковного єднання". Михаїл Мороз запросив його прибути на Собор, але новоприбулий екзарх відповів йому у приватному листі від 28 вересня 1921 р. відмовою. Він наводив такі міркування: "якщо б я прийняв Ваше запрошення, то тим самим визнав би, що ВПЦР є вищий правлячий орган Української Православної Церкви і дійсно має право керувати її справами, а також, що Всеукраїнський Собор має канонічну силу без благословіння місцевих єпископів". Відмовляючись бути членом Собору, він усе ж просить повідомляти його особисто про хід подій і обіцяє докласти усіх зусиль для поновлення церковного миру. Спроби порозумітися з керівництвом Російської Церкви в Україні керівники ВПЦР не полишають до відкриття І Собору УАПЦ в жовтні 1921 р.

З погляду єпископату Російської Церкви виникнення Української Церкви з відповідними новаціями в канонах та загальному устрою було кваліфіковано як черговий ухил до сектанства на основі "сепаратистських ухилів" в Україні, а не як створення рівноцінної Церкви. Це все сприймалося як маловартісний епізод в історії Російської Церкви і тому зрозуміло, чому зміст і тон архіпастирських послань екзарха Михаїла (Єрмакова), патріарха Тихона (Бєлавіна), а також послань Св. Собору Єпископів України є однаковим: Соборяни і ті, хто їх підтримують, - це "розкольники".Екзарх Михаїл (Єрмаков) також звернувся до пастви з листом, у якому засудив "Лже-ієрархію" як "ворогів олтаря і зрадників віри", закликаючи пасомих остерігатися обману і відкидати лже-ієрархію липківців, "аби не стати сектантами". Подібні атаки надійшли від єпископів, серед яких був і Полтавський архієпископ Парфеній (Левицький).

Митрополит Київський і Галицький, Патріарший Екзарх всієї України Михаїл (Єрмаков, 1862 -1929) - народився у м. Санкт-Петербург 31 липня 1862. Закінчив Київське реальне училище,

Київську духовну семінарію та у 1887 - Київську духовну академію зі ступенем кандидата богослів'я. 19 червня 1887 прийняв чернечий постриг, а 29 червня рукопокладений в ієромонаха й призначений на викладача Київської семінарії. Служив в Орловській духовній семінарії та Петербурзькій духовній академії. З 1893 - ректор Могилівської, а потім ректор Волинської духовної семінарії. 31 січня 1899 митрополит Київський Іоаникій (Руднєв), митрополит Петербурзький Антоній (Вадковський), митрополит Московський Володимир (Богоявленський) та інші архієреї хіротонісали його на єпископа Новгород-Сіверського, вікарія Чернігівської епархії. З1899- єпископ Ковенський, аз 1903-єпископ Омський. Починаючи з 1905 - перебував на Гродненській єпископській кафедрі (з 1912 -архієпископ). Був учасником Всеросійського Помісного Собору в Москві 1917-1918. Після Брестської угоди (березень 1918) частина Гродненської єпархії опинилася на території відновленої Польської держави, і він був призначений Московським Патріархом Тихоном (Бєлавіним) Митрополитом Київським і Галицьким Патріаршим Екзархом в Україні. Похований біля Малої Софії в Києві.

Зберігся текст Звернення Московського Патріарха Тихона до віруючих України про збереження єдності церкви від 23 липня 1921 р.: "Божией милостью патриарх Московский и Всея Руси смиренный Тихон возлюбленным о Господе чадам православной Церкви на Украине. Благодать Вам и мир от Бога Отца и Сына нашего Иисуса Христа". Далі Патріарх пише про те, що "С глубокой скорбью известились мы, что нестроения и распри, имеющие теперь место в общественной жизни на Украине. Враги векового единения православных украинцев со всей Русской Православной Церковью произвели рознь и вражду между членами Православной Церкви на Украине, сказавшуюся в нарушении церковной дисциплины и самовольном насильственном введении в некоторых храмах богослужения на украинском языке". У "Зверненні" згадуються церковні з'їзди, котрі збирала Всеукраїнська Православна Церковна Рада на чолі з Михайлом Морозом і прот. Василем Липківським і які винесли цілу низку постанов, що суперечили канонам Церкви у справі українізації церковного життя. Патріарх Тихон (Бєлавін) далі вказує на те, що у своєму рішенні призначити Михаїла (Єрмакова) митрополитом Київським і Галицьким керувався не тільки власними міркуваннями, а й рішенням Київського Синоду (Собору Єпископів засідання від 19-20 травня 1921 р.) та київського союзу парафіяльних церков, призначити "временным заместителем отстуствующего по нынешним обстоятельствам Киевского митрополита Высокопреосвященнейшаго Антония назначить боголюбезнейшаго нашего Архиєпископа Гродненскаго Михаила, с званием нашего Патриаршего Экзарха на Украине, с возведением его в сан митрополита и предоставлением ему прав, принадлежащих митрополиту Киевскому. Примите же с любовью посылаемого к вам собрата нашего Высокопреосвященного митрополита Михаила и да не будет между верующими вражды и разделения, особенно в такое время, когда наша дорогая родина переживает и без того тяжкие испытания, и когда церковь является прибежищем скорбящих. Да исполнятся на вас слова Господа нашего Иисуса Христа: "Да будут все едино, как Ты, Отче, во Мне и Я в Тебе, так и они да будут в Нас едино" (Іоан. 17, 21). Бог мира и любви да пребудет со всеми Вами. Тихон, Патриарх Московский и всея России. 10/23 июля 1921 г. - День памяти преподобного Антония Печерського Таким чином, у серпні 1921 р. до Києва прибув призначений на місце митрополита Київського і Галицького Патріарший Екзарх всієї України Михаїл (Єрмаков), колишній архієпископ Брест-Литовський і Гродненський. Метою надання надзвичайних повноважень, тобто підвищення в сан митрополита й призначення його Патріаршим Екзархом, було намагання Московського Патріарха Тихона (Бєлавіна) замирити єпископат Російської Церкви в Україні з паствою та приборкати український церковний рух, що швидко зростав. Особисто Високопреосвященний Михаїл (Єрмаков) був високоосвіченою людиною і намагався якось угамувати гострі протиріччя в церковному житті. Проте, вирішення проблеми він вбачав тільки у поверненні "отпавших сторонников Рады к единству церковному".

Михайло Мороз, як голова ВПЦР і організатор майбутнього Всеукраїнського Собору запросив його прибути на цей Собор. Екзарх Михаїл відповів: "Приношу Вам и сотрудникам Вашим благодарность за любезное приглашение принять участие в работах созываемого Вами 1/14 сего октября Всеукраинского собора на правах члена сего Собора... я, как православный Епископ, во имя истины и справедливости, долгом своим почитаю нижеследующий ответ на Ваше приглашение. Если бы я согласился принять звание и обязаности члена созываемого на 1/14 октября Собора, то этим самым я признал бы: во первых, что возглавляемая Вами Рада есть действительно законный "высший правящий орган Украинской Православной Церкви"; во вторых, что сия Рада, пребывающая на территории деятельности Православной Украинской Церкви, управляемой законно поставленными Епископами, действительно имеет право управлять делами этой Церкви; в третьих, что сия Рада, созывая собор без благословления местных Епископов, поступает действительно "в согласии", как Вы пишете, "с правилами Св. Апостолов". Никто из уважающих каноны Православной Церкви не согласится искренно признать упомянутые действия возглавляемой Вами Рады правильными и законными - посему и я, к сожалению, принять Ваше приглашение не нахожу возможным в виду высказанных соображений, и недавно бывший в г. Киеве Церковный Собор/Синод Епископов всея Украины постановил августа 28/10 сентября, чтобы никто из Епископов, пастырей и пасомых не принимал участие в заседаниях созываемаго Радой на 1/14 октября Собора. Однако, скорбя всей душой о том, что часть клириков и мирян Украинской Православной церкви прервала общение со своими Епископами и что вследствии сего произошли печальные нестроения в церковной жизни на Украине, я почитаю своим священным долгом употребить все усилия для возстановления нарушенных церковного мира и единения всех чад Украинской Православной Церкви" (28 сентября/11 октября 1921 г.).

Таким чином, його непоступливість вимогам національно орієнтованої частини віруючих і подальша відмова висвятити кандидатів з українських священиків під час Всеукраїнського Церковного Собору УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р., коли екзарх Михаїл прибув на засідання Собору 19 жовтня 1921 р., опосередковано спонукала до здійснення неканонічної висвяти на цьому соборі шляхом пресвітерської хіротонії митрополита УАПЦ о. Василя Липківського, архієпископа Київщини о. Нестора Шараївського та всіх єпископів УАПЦ. Проблема щодо керування Київською єпархією митрополитом Михаїлом (Єрмаковим) була в тому, що на цей час в еміграції за кордоном перебував попередній митрополит Київський і Галицький Антоній (Храповицький), який не складав з себе повноважень митрополита, а просто виїхав з Києва у грудні 1919 р. разом з денікінськими військами. Св. Патріарх Тихон у 1922 р. писав Михаїлу (Єрмакову) в Київ, що він прийняв рішення про те, що митрополиту Антонію (Храповицькому) "не слід повертатися до Києва".

Ставлення митрополита Іларіона (Огієнка) до УАПЦ. Він зазначав, що серед українського громадянства панує легковажність та несерйозний погляд на відродження Української Церкви тільки шляхом запровадження богослужіння і проповідей українською мовою. Натомість йдеться про "повне розмосковлення" Церкви та повернення до попередніх засад Української Церкви. У своїх працях митрополит Іларіон (Огієнко) також неодноразово підкреслює потребу керуватися принципом соборноправності у розбудові Української Православної Церкви. Подаючи свої пропозиції щодо соборноправності як природній основі об'єднання людей у Церкві, Іларіон звертається до Православного Символу Віри, що є обов'язковим для православних християн. Він наголошує, що "Соборність Православної Церкви - наш Святий Догмат, уміщений в Символі Віри".

У лютому 1921 р. проф. Іван Огієнко писав, що в період церковно-визвольних змагань "Київські вікарні єпископи-москалі не дозволяли вживати в Церкві не тільки української мови, а навіть вимови, а також вимагали обов'язкового поминання московського патріярха Тіхона за службами як "господина нашого"; тим священникам, що не поминали патріярха, покликаючись на закон 1-го Січня 1919 р., та вживали за Службою Божою української мови, єпископи забороняли священнослуження.

На цьому грунті поміж українським громадянством та київським єпископатом виникли дуже серйозні непорозуміння. Кінчилося тим, що Православна українська людність, скористувавшись радянським декретом про націоналізацію церков, придбала для себе кілька церков у Києві (Софійський Собор, військовий Миколаївській Собор, що збудував гетьман Мазепа, Андріївська Церква та інші) і утворила свої власні українські парафії. Служби Божі на українській мові приваблювали до себе велику кількість громадянства, - інтелігенції, робітництва, селянства і робили на їх надзвичайне вражіння. З Києва служба українською мовою переноситься на села Київщини і в інші міста України і викликає до себе велику прихильність з боку українського громадянства, запеклу ворожнечу з боку єпіскопату".

Маючи досить непевні відомості щодо діяльності більшовицького уряду, щодо Церкви в цілому і УАПЦ зокрема, Огієнко вважав, що "справа придбання українського єпіскопату залишається гострим, пекучим питанням, яке необхідно якомога швидче розвязати в бажаному для нас напрямі, бо без власного єпіскопату не може відбудовуватися Українська Церква, а без цього справа загального державного будівництва нашого зустрічатиме великі перешкоди з боку московської ієрархії.

Вважаючи на все це українське громадянство разом з Урядом, дбаючи про зміцнення автокефалії Православної Церкви на Україні, шукає моральної піддержки Царгородського Патріярха. Для цього Міністерство Ісповідань має намір вислати до Патріярха в Царгород делегацію (в складі двох осіб), якій доручає вияснити відношення Патріярха Вселенського до справи автокефалії Української Церкви".

У своїх листах за 1921 р. Іван Огієнко неодноразово обговорював питання відносин Українського Уряду із Вселенським Патріархатом і відповідно до церковного питання. У листі до Царгородського патріарха від 2 березня 1921 р. Іван Огієнко писав, що "Церква Царгородська була в свій час матір'ю Церкви Православної Української і передала останній за часів князя українсько-київського - Володимира Великого науку христіянську, сіма Вселенськими Соборами визнану, передала церковну ієрархію, службу Божу таСвяті Таїнства, для спасіння душ христіянських потрібні. Цілими віками Українська Церква Православна була в тісному звязку та єднанню з Найсвятійшими Патріярхами Царгородськими, владі їх корилася, порадами їх та розумними наказами користувалася і для свого розвитку, і для охорони від душепагубних єресів. За цей час наша Свята Церква Українська приймала з рук патріярших своїх найстарших владик та керовників, митрополитів київських, а коли наші єпископи самі вибірали собі Київського митрополита, то просили в богосвічених патріярхів Царгородських всесильного благословення і підтвердження вибраного кандидата".

Після подання історичного екскурсу щодо існування Української Церкви в складі Російської (Московської) Церкви, він зазначав, що "тільки останні три роки, з 1917 р. починаючи, дали нам можливість повернути нашій Українській Православній Церкві те, що було знищено Москвою. Політична свобода та державна самостійність українського народу дають йому нині повну можливість оновити й своє церковне життя. Ми зараз відновляємо по всіх Церквах наші українські стародавні церковні звичаї, вироблені ще за часів безпосереднього єднання Найсвятійшими Патріярхами Вселенськими; ми правимо службу Божу на зрозумілій для нашого народу рідній мові. Але московська ієрархія творить нам перешкоди, заважає нашій праці святій на славу Великого Імени Божого. Світлий Уряд Української Народньої Республіки ще законом 1 го січня 1919 р. визнав необхідність проголосити автокефалію Української Православної Церкви. Увесь Православний український нарід і велика частина духовенства визнала українську церкву автокефальною і непідлеглою московському патріярхові".

Тому він, як Міністр Ісповідань, просив: "Нехай Святий Царгородський Патріярший Престол і тепер підтримає наші всенародні зусилля оберігати Автокефальну Православну Українську Церкву, як він допомагав їй в часи діяльности наших славних Церковних Братств в XVІ-XVII віках... Просимо також Вашого Святійшества не одмовити українському народові в хіротонії Православних українських єпіскопів, коли буде надіслано до Патріаршого Престолу вибраних нами кандидатів".

Але коли до Івана Огієнка дійшли відомості про обставини висвяти митрополита УАПЦ Василя Липківського в Софійському соборі в м. Києві під час І Всеукраїнського Собору УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р., то для нього це стало підставою змінити своє ставлення до Київської УАПЦ, і до кінця життя ця Церква і все що з нею пов'язано була для нього "липківщиною". У листі до Симона Петлюри від 27 січня 1922 р. він писав: "Оце тільки що одержав я дуже сумні і неприємні звістки з Києва... Я отримав досить певні звістки, що Єпископат таки дійсно відновився на Україні, але в такий оригінальний спосіб: зійшлося сім священників, поклали руки свої на о. Василя Липківського, прочитали відповідну молитву і нарекли його Єпископом і таким же чином повстали в Київі коло десятка Єпископів і сам митрополит Василь Липківський. Ці нові українські Єпископи зараз же жваво приступили до своєї праці і почали висвячувати священників і діяконів в великому числі... Так зародилася Українська Автокефальна Церква в Київі... Думаю, що ця звістка правдива, бо о. Липківський ще в бутність його моїм радником в Кам'янці, увесь час настирливо радив мені стати іменно на такий грунт, утворення українського Єпископату... Коли тільки ця звістка правдива (дай Боже, щоб вона не справдилась), то такий спосіб поставленні Єпископату принесе нам великий удар в нашій церковній справі. Церковний рух наш увесь час був чистим і Православним, про що я пильно дбав і дбаю, і це було найбільшим козирем в руках наших. Москалі, а їх на Україні досить, в цім відношенні нічого певного запропонувати нам не могли. Вони бачили велику моральну силу нашу у всім церковнім русі і змушені були мовчати. Поставлення Єпископату українського в такий спосіб дає тепер ворогам нашим великий козир проти нас; та й нас самих це заставить добре подумати, чи в перших руках спроба відбудови нашої церкви, чи достойні люде ходять коло цеї справи, чи розбіраються вони в засобах своїх роботи..."

Таким чином, всі здобутки автокефального церковно-визвольного руху було відкинуто як тихонівським єпископатом, який продовжував керуватися в церковному житті канонами Православної Церкви і намагався не відокремлюватися від Російської Православної Церкви, так і тими, хто починав свою діяльність у цьому русі. Якщо ставлення з боку проросійських кіл є зрозумілим і логічним, то справа відносин УАПЦ з тими, хто підтримував цей рух раніше, є більш складною. Негативне ставлення до УАПЦ зумовлено з їх боку тим, що вони мали до того одну мету, але розійшлися з ВПЦР і зокрема з митрополитом Василем Липківським у засобах втілення цих ідей на практиці. Це стосується Івана Огієнка, який у 1951 р. очолив Канадійську Греко-Православну Церкву і на все життя заховав негативне ставлення до "липківщини". Інші діячі - о. Павло Погорілко, прот. Феофіл Булдовський, єп. Микола Пивоварів та інші, що вийшли з середовища УАПЦ, але згодом приєдналися до різноманітних течій та угруповань обновленського напряму через незгоду з пресвітерською хіротонією 1921 р.

Лекція 16. РОЗШИРЕННЯ УАПЦ ПІСЛЯ ПЕРШОГО ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВНОГО ЦЕРКОВНОГО СОБОРУ УАПЦ 14-30 ЖОВТНЯ 1921 Р. ВИСВЯТА ЄПИСКОПАТУ. УТВОРЕННЯ ЄПАРХІЙ (ОКРУГ). СТАВЛЕННЯ ДО УАПЦ З БОКУ ОБНОВЛЕНЦІВ

Розширення УАПЦ після Всеукраїнського Православного Церковного Собору. До

Першого Всеукраїнського Православного Церковного Собору УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р. кількість українізованих парафій була невеликою і зосереджувалася в основному на території Київщини і Полтавщини. З утворенням на Соборі 1921 р. ієрархії УАПЦ починається швидкий зріст кількості парафій і наступна організація єпархій (округ). З проголошенням принципів соборноправності і демократизації церковного життя, в устрої УАПЦ з самого початку було відкинуто попередній принцип формування єпархій за територіальним розподілом у Російській імперії, коли губерніальний центр одночасно був і єпархіальним центром і тому території єпархій були досить великими.

Разом з проголошенням принципу наближення архіпастиря до пастви і вимоги, щоб він жив разом з нею одним життям, було прийнято рішення про значне зменшення території єпархій, а його діяльність в УАПЦ повинна була обмежуватися духовним впливом та богослужінням, оскільки всі інші напрями - адміністративні, фінансові, господарчі, судові - тепер належали церковним радам. До 1921 р. на теренах України існували єпархії: Київська, Чернігівська, Волинська, Подільська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Холмська. Остання, разом з частиною Західної Волині, опинилася в межах відновленої Польської Речі Посполитої у 1918 р.

Саму назву "єпархія" в УАПЦ було замінено на "округа" із зазначенням центру округи - Київська, Лубенська, Білоцерківська, Уманська тощо. Згідно з внутрішнім статутом УАПЦ для утворення церковної округи, що мала обрати собі єпископа, потрібно щоб згуртувалося не менше 3 волосних (районних) церковних об'єднань. У свою чергу для утворення волосного (районного) церковного об'єднання треба було не менше як 3 парафії. Таким чином, для утворення округи (колишньої єпархії) 9 парафій вважалися мінімальною кількістю. Підставою такого розуміння устрою округи і відповідно становища єпископа в окрузі став ухвалений І Всеукраїнським Собором УАПЦ 1921 р. канон, що заснований на словах Ісуса Христа з Євангелії від Матвія 20:25-28: "Ви знаєте, що князі народів панують над ними, а старші правлять їми. Але проміж нас не так нехай буде. А хто у вас хоче бути старшим, нехай буде вам слугою, і хто хоче у вас бути першим, нехай буде вам рабом. Як і Син Чоловічеський не на те прийшов, щоб Йому служили, а щоб Самому послужити й оддати душу Свою за спасіння многих" ("Канони" Першого Всеукраїнського Православного Церковного Собору УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р., розділ ІІІ, п. 1).

Після І Собору УАПЦ 1921 р. за період до ІІ Всеукраїнського Собору 1927 р. відбувся стрімкий зріст церковних округ, який відбувся в основному на Київщині (538 парафій), Поділлі (201), Полтавщині (103), Чернігівщині (75). У цих регіонах становлення парафій відбувалося з широким громадським резонансом, відносною одностайністю, патріотичним запалом. Великі Покрівські Збори УАПЦ 25-30 жовтня 1926 р. зафіксували розподіл цієї Церкви на 20 церковних округ: Бердичівська, Білоцерківська, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Кам'янецька, Київська (міська), Київська (сільська), Конотопська, Лубенська, Одеська, Полтавська, Проскурівська, Роменська, Тульчинська, Уманська, Харківська, Черкаська, Чернігівська, Балтська. УАПЦ в Україні нараховувала 1217 громад або 14 % від усіх релігійних об'єднань. Впродовж всього періоду існування УАПЦ були також спроби утворити осередки за межами України - в Семиріччі, Закавказзі, Зеленому Клину (Далекий Схід), Кубані, Західній Європі тощо. Але за межами України, навіть в осередках українських поселень, всі ці спроби були невдалими і довго не протримались. Винятком є тільки очолені в Канаді та США українські православні парафії, на чолі яких став архієпископ Подільський УАПЦ Іван Теодорович Деякі єпископи і священики, після багаторічного відбування терміну ув'язнення в сталінських таборах, залишилися в Україні і навіть поновили свою діяльність - Йосип Оксіюк (як співробітник "Православного вісника"), Григорій Огійчук, Дмитро Ходзицький та інші.

Висвята єпископату. Після Першого Всеукраїнського Православного Церковного Собору УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р. до знищення цієї Церкви у 1937-1938 рр. було висвячено 34 єпископи. Під час самого Собору 1921 р. та відразу після його закінчення в храмі Святої Софії Київської відбулися такі хіротонії кандидатів, обраних голосуванням під час Собору: Василя Липківського (23 жовтня 1921 р.), Нестора Шараївського (25 жовтня 1921 р.), Івана Теодоровича (26 жовтня 1921 р.), Олександра Ярещенка (27 жовтня 1921 р.), Юрія Міхновського (28 жовтня 1921 р.), Степана Орлика-Волинського (23 жовтня 1921 р.), Івана Павловського (20 листопада 1921 р.), Григорія Стороженка (27 листопада 1921 р.), Михайла Маляревського (18 грудня 1921 р.) та інших.

Пізніше, у 1922 р., були висвячені єпископи УАПЦ Микола Пивоварів (26 лютого 1922 р.), Костянтин Кротевич (26 березня 1922 р.), Юхим Калішевський (1922), Миколай Карабі­невич (1923), Антон Гриневич (1923), Володимир Дахівник-Дахівський (1922), Олександр Червінський (1925), Юрій Тесленко (1925), Петро Ромоданов (1923), Марко Грушевський (1922), Володимир Самборський (1923), Володимир Бржосньовський (1921), Петро Тарнавський (1922), Микола Пивоварів (1922) та інші. Майже всі вони загинули смертю мучеників упродовж 1937-1938 рр. у тюрмах, політізоляторах, таборах, на засланні.

Митрополити УАПЦ 1921-1936 рр.:

Липківський Василь (1864-193 7)-протоієрей, архієпископ, митрополит Київський i всiєї України УАПЦ (1921-1927). 1917 очолив з'їзд духовенства, на якому ухвалено автокефалію УПЦ. Член ІВПЦР (1917-1919), почесний голова ІІ ВПЦР (1919-1924), перекладач богослужби українською мовою, настоятель собору Св. Софії з 3 липня 1919. На І Всеукраїнському Соборі УАПЦ 14-30 жовтня 1921 був обраний і висвячений на Митрополита УАПЦ. На ІІ Соборі УАПЦ у 1927 р. під тиском ГПУ його було усунуто від керівництва УАПЦ. 1937р. розстріляний у Лук'янівській в'язниці м. Києва. Автор перекладів українською мовою Літургії Св. Іоана Золотоустого, богослужбових книг, проповідей на неділі і свята та на Апостольські послання, історичних праць про Українську Церкву.

Борецький Миколай (1879-1937) - ІІ Митрополит Київський і всієї України УАПЦ (192 7-1930). Народився в м. Сарни на Волині. Закінчив Київську духовну семінарію. У 1904-1914 служив священиком на Поділлі. З 1917 -настоятель собору в м. Гайсині. У 1922-1927 єпископ УАПЦ Гайсинської округи. 1927-1930-митрополит УАПЦ. У січні 1930 змушений був підписати "акт самоліквідації" УАПЦ. Після заарештування, перевезений до тюрми в м. Ярославль, де тортурами доведений до божевілля. Помер у таборі.

ПавловськийIван (1893-193 7)-ІІІМитрополит УкраїнськоїПравославної Церкви, редактор часопису УАПЦ "Церква і Життя ". Народився в с. Сосновка Каменського р-ну Київської обл. Закінчив Київську духовну семінарію, з 1914 - священик. На єпископа УАПЦ висвячений 20 листопада 1921. Спочатку посiдав єпископську кафедру в м. Чернігові, аз1 грудня 1926 - архієпископ Харківський. У грудні 1930, в зв'язку з утворенням УкраїнськоїПравославної Церкви замість ліквідованої в січні 1930 УАПЦ, - митрополит Харківський i всієї України. З 1934 - у Києві. Останній раз заарештований 30 липня 1937 і розстріляний вм. Білгород 9 грудня 1937 рішенням трійки при Управлінні НКВДпо Курській області.

Упродовж своєї церковної діяльності на нових засадах існування Православної Церкви єпископат УАПЦ до ліквідації 1930 р. повинен був існувати на зовсім інших підставах, ніж це було в Російській імперії і навіть після революції 1917 р. Незважаючи на високе національне піднесення тих, хто підтримав утворення національної Церкви, умови життя в підрадянській Україні зовсім не сприяли тому, щоб населення підтримувало тільки добровільними внесками діяльність УАПЦ.

Соборноправність на практиці перетворилася на "радоправіє", коли всіма церковними справами, починаючи від парафії і закінчуючи Всеукраїнською Православною Церковною Радою, розпоряджалися ради, які складалися з мирян і самі розпоряджалися орендованими храмами та розподілом коштів. Становище єпископа поступово було зведено до стану священика, якого парафія могла обрати чи не обрати на місце правлячого. За умови такої дезорганізації справ тільки в небагатьох округах більш-менш було налаштоване єпископське керівництво. Цим пояснюється той факт, що у переліках округ УАПЦ 1920-х рр. дуже багато вказівок на те, що єпископа або немає, або один змушений керувати відразу кількома. Характерними були також явища вигнання священиків та перевибори церковних рад, видворення агітаторів УАПЦ.

Головною проблемою і до сьогодні залишається питання самого чину хіротонії, яку було здійснено в Софійському соборі 23 жовтня 1921 р., коли на митрополита Київського і всієї України було висвячено о. Василя Липківського шляхом покладення рук пресвітерів. 25 жовтня 1921 р. Василь Липківський, уже як митрополит Київський УАПЦ, висвятив на Архієпископа Київщини Нестора Шараївського. З цього приводу до "Київських канонів" було внесено відповідну постанову про визнання цього акту надзвичайним, а стосовно до подальших хіротоній зазначено, що це був виключний акт в тих умовах ізоляції, в якій опинилася УАПЦ.

Важливим для з'ясування проблеми порушень соборянами канонів Російської Православної Церкви є канонічне визначення статусу архієрея. В лекціях з канонічного права І. Ктитарева зазначається, що архієреї мають вищий ступінь священства. Вони також є "спадкоємці Апостолів, які зберігають божественне призначення Церкви, очолюють органи церковно-державної влади, предстоятелі та представники місцевих церков".

Для набуття єпископського сану потрібно було, щоб кандидат відповідав певним вимогам: повинен бути ченцем і мати 30-35 років. Після з'ясування відповідності кандидата цим вимогам, відбувався певний ритуал: обрання, випробування, наречення, рукопокладення (хіротонії), яка мала виконуватися митрополитом у присутності не менше як 2-х єпископів та обов'язковим затвердженням з боку патріарха або вищого церковного органу (напр. Св. Синоду).

Головним "каменем спотикання" УАПЦ стало набуття власного єпископату у надзвичайний спосіб. Питання про участь єпископів на І Православному Соборі УАПЦ і набуття власного єпископату стало одним з головних. "Київські канони" 1921 р. спеціальною постановою затверджують акт висвячення Митрополита пресвітерською хіротонією з огляду на обставини, які склалися (Гл. ІV, пп. 1-7). Наголошується, що надалі чин хіротонії єпископів Української Церкви буде виконуватися звичайним порядком у Православній Церкві (п. 8). Спеціальний розділ "Діянь" присвячено священнослужителям УАПЦ (Гл. ХІ, розд. Б, пп. 11-21), де наголошується на потребі високого морального рівня, встановлюється віковий ценз, а також зазначаються умови висвячення.

Володимир Чехівський, як Благовісник і головний ідеолог УАПЦ, не міг залишатись осторонь цієї ідеологічної війни. Саме з метою ідеологічного обгрунтування позиції УАПЦ щодо законності пресвітерської хіротонії Всеукраїнського митрополита він пише велику богословську працю "Основа визволення Церкви від князівства тьми віку цього" (Ефес. 6:10-13)". Вона збереглася серед редакційних матеріалів часопису УАПЦ "Церква і Життя" за 1927-1928 рр.

Ця праця містить полеміку Чехівського з богословами Російської Церкви - єпископом Лоллієм (Юр'євським) і Йосипом Кречетовичем, які друкували свої праці зі звинуваченнями проти УАПЦ в часописі "Український Православний Благовісник". Праця написана значно пізніше 1921 р., але проблеми, які в ній вирішуються, безпосередньо стосуються проблеми канонічності висвяти єпископату УАПЦ. Праця "Основа визволення..." присвячена проблемі висвяти пресвітерів, єпископів і патріархів у стародавній християнській Церкві, коли, згідно з Євангелієм, Христос заповідав їй боротись за Царство Боже на землі. Далі йде обгрунтування розриву з єпископатом Російської Церкви в Україні.

Висвячення Василя Липківського у надзвичайний спосіб пресвітерською хіротонією кваліфікувалося досі як вимушений захід з огляду на конфлікт з єпископатом. Але тут Чехівський не виправдовується обставинами, що склалися під час висвяти, а оголошує її цілком законною дією: "Отже, Українській Церкві довелося найперше визволити священне служительство від... неправдивої ієрархії, що її настановили "князі світу цього "московські царі, бо... ієрархія служила не Христу, не Св. Духу любові і братерства, а духу гнобительства, хижацтва". Виходячи з цього, Собор вірних і священства 1921 р., який вірував всім серцем, говів і причащався, і є тією громадою вірних, що сповнені Св. Духа і собою утворюють Церкву як Тіло Христове. Розглядаючи питання про ієрархію, автор наголошує, що Христос заповідав іншу "ієрархію" - хто хоче бути старшим, то нехай буде слугою всім (Мф. 20:25-28; Мк. 10:32-45; Лк. 22:25-27; Ін. 13:3-17).

Ієрархія, на думку Чехівського, полягає "не в розрізненні юридичних прав та привілеїв, а в степенях самовіданності, саможертвенності, горіння духа, в харизматичних виявленнях". У цьому сенсі "лже-пастирями" будуть вважатися "тихонівські ставленики" - патріарший екзарх Михаїл (Єрмаков), Антоній (Храповицький), Євлогій (Георгієвський) та інші.

На основі сказаного Чехівський робить висновок: "Свята Українська Автокефальна Православна Церква, після відходу від неї в бік "світу цього" єпископату самодержавного наступництва на чолі з екзархом московського патріарха, вжила і мала вжити цей канонічний апостольський спосіб висвяти єпископів Православної Апостольської Олександрійської Церкви на І Соборі і всі докори в неканонічності соборної висвяти розбиваються безперечними свідоцтвами церковного історичного життя".

Подібні праці писали також й інші ідеологи УАПЦ. Це твір Василя Юхимовича, який зберігся у матеріалах редакції часопису "Церква і Життя" за 1927 р. під назвою "Настановлення єпископів та іншого духівництва на церковні посади в християнській Церкві". Цей твір присвячено проблемі висвяти на єпископські та інші церковні посади згідно з правилами Св. Апостолів.

У праці єпископа УАПЦ Миколи Карабіневича "Правда про святу УАПЦ", присвячену 5-й річниці існування Автокефальної Церкви розглядаються проблеми українізації богослужіння, української ієрархії, проблеми соборноправності та питання про церковні канони. Ця стаття написана під прямим впливом праць Володимира Чехівського, про що свідчать ідентичні посилання на євангельські тексти, наукові праці, праці св. Отців Церкви Христової. Навіть висновок щодо висвяти Всеукраїнського Митрополита Василя Липківського за чином Олександрійської Церкви, який існував до 250 р. н.е. цілком відповідає висновкам, які зробив Чехівський: "Ми стоїмо зараз на одній лінії з олександрійським патріархом: коли його православіє не підлягає сумніву і його ієрархія лічиться цілком правдивою й благодатною -так само повинно рахувати дійсною й благодатною й українську ієрархію".

Взагалі треба сказати, що через надзвичайну важливість цього питання для УАПЦ інші провідні діячі УАПЦ також написали науково-богословські розвідки, в яких міститься аналіз висвяти єпископату в ранньоапостольські часи, за часів св. митрополита Петра Могили, провадиться думка, що висвята 23 жовтня 1921 р. в Святій Софії Київській є органічним продовженням демократичної практики попередніх віків існування Української Церкви до її підпорядкування Московському Патріархату в 1686 р.Тема 6. УАПЦ після Собору. Репресії. Ліквідація УАПЦ більшовицьким режимом.

Ставлення до УАПЦ тихонівців та обновленців. Закон Директорії УНР 1919 р. та заарештування митрополита Київського Антонія (Храповицького) та архієп. Волинського Євлогія (Георгієвського) внесли дезорганізацію в життя Російської Православної Церкви в Україні. Усі владики відмовилися увійти до складу Синоду, який створювала Директорія УНР. Після приходу радянської влади до Києва (лютий-серпень 1919 р.) храми було реквізовано й описано, а потім частину з них влада передала в користування ВПЦР. Після націоналізації майна Російської Православної Церкви і надання його частини прихильникам автокефалії, ставлення єпископату Російської Православної Церкви в Україні до автокефального руху погіршилося. Представники українського руху просили Владику Назарія (Блінова) дозволити в Малій церкві Софійського собору правити Страсті і Великодню Богослужбу 1919 р. українською мовою, на що отримали відмову. Після цього конфлікт між прихильниками автокефалії тільки набував нового розвитку.

Єп. Черкаський Назарій після від'їзду за кордон митрополита Антонія і до приїзду екзарха Михаїла (Єрмакова) в серпні 1921 р. провадив політику, спрямовану на боротьбу з українським рухом як "сепаратистським", "антиканонічним" і взагалі таким, що порушує устрій Православної Церкви в Україні. Наприклад, у своїй резолюції від 8 травня 1919 р. єп. Назарій писав: "Дуже сумно мені, що українці хочуть чогось відділитися в окрему парафію. Але з огляду на те, що вони дістали від радянської влади церкву для своїх релігійних потреб, то я змушений благословити їхнє богослужіння, з тим, одначе, щоб все відправлялося по-слов'янському, а потім, перед проповіддю - по українські. Для Богослужіння призначаю прот. Липківського, Шараївського, Тарнавського і диякона Дурдуківського". За період до 1921 р., коли великі храми в центрі міста було передано в користування ВПЦР, ставлення єп. Назарія до автокефального руху остаточно стало негативним.

Св. Патріарх Московський і всієї Росії Тихон неодноразово звертався з посланнями до віруючих України, намагаючись помирити ворожі сторони. Але в цілому позиція Патріарха була твердою: під тиском надзвичайних обставин він надавав найширшу церковну автономію відпалим частинам Російської Церкви, які проголосили власну державність - Фінляндії, Польщі, Україні, Грузії, але погодитись на церковну незалежність цих частин він не міг. Таким чином, сподіватися на те, що екзарх Михаїл (Єрмаков) міг зважити на прохання українців було неможливо. Це означало б, що Україна - це окрема самостійна держава, а не бунтівна окраїна, "Юго-Западный край", який "відпав від Православ'я під впливом уніатської чи католицької пропаганди". До того додалися конфлікти між єп. Назарієм та ВПЦР з приводу храмів і дозволів на українську богослужбу.

Ставлення до УАПЦ всіх інших християнських конфесій було негативним. Рішенням Собору Єпископів України (Московський Екзархат) від 29 жовтня 1921 р. було відлучено від Церкви фундаторів та керівників УАПЦ - митрополита Василя Липківського, архієп. Нестора Шараївського та мирян - Михайла Мороза та Володимира Чехівського. Відлученими також вважалися всі духовні особи, які були хіротонізовані єпископатом УАПЦ і навіть ті, хто у майбутньому брав би участь у спільних богослужіннях з автокефалістами. З плином часу Український Екзархат Московського Патріархату не змінив свого ставлення до релігійних опонентів з Українських Церков як до розкольників та порушників церковних канонів.

Крім УАПЦ назву "Українська Православна Церква" одночасно мали ще 2 Церкви: 1) "Всеукраїнська Спілка Релігійних Громад Православної Автокефальної Синодальної Церкви ("синодальці"), яка нараховувала 2235 громад або 25 % та 2) "Українська Православна Автокефальна Церква з канонічно преємственою ієрархією" ("соборно-єпископська"), яка нараховувала 418 громад або 5 % від загальної кількості зареєстрованих.

У середині 1922 р. в Україні розпочалося розгортання структур Синодальної Церкви. Воно відбувалося в руслі обновленського руху, який виник наприкінці ХІХ - поч. ХХ сторіч і був зорієнтований проти одержавлення Церкви в Російській імперії, всевладдя ієрархії, відсутності свобод і виборчих начал, архаїзмів у церковній етиці тощо. |||

Перешкоджаючи подальшому розвитку УАПЦ на чолі з митрополитом Василем Липківським та перетягуючи на свій бік її потенційних прихильників, церковно-обновленський з'їзд у Києві в лютому 1923 р. проголосив автокефалію і створив Всеукраїнське Вище Церковне Управління (ВУВЦУ), яке за прикладом ВЦУ в Москві було реорганізовано у Всеукраїнський Священний Синод. Автокефалію цієї Церкви було затверджено у 1925 р. II Всеукраїнським Собором Обновленської Церкви.

Конкуруючи з УАПЦ, Синодальна Церква виступала більш поміркованою, зокрема в питанні українізації богослужінь і церковного життя. Це саме стосується соборноправності. Не зважаючи на те, що питання про об'єднання з Українським Екзархатом РПЦ та УАПЦ неодноразово обговорювалося на Соборах та нарадах Синодальної Церкви, реальним шляхом об'єднання вона бачила тільки повернення до неї, як до єдино канонічної Церкви, через покаяння - духовенства УАПЦ в "чині мирян", а екзархістів - "у сущому сані".

Інша Церква, зареєстрована як "Українська Православна Автокефальна Церква з канонічно преємственою ієрархією", була утворена на засіданні Собору православних єпископів у м. Лубни на Полтавщині 4-5 червня 1925 р. і знаменувала собою ще одну хвилю реформізму в Українському Православ'ї 1920-х рр. На Соборі були присутні 5 єпископів, які були висвячені або обновленськими, або архієреями Російської Православної Церкви. Єпископи Павло Погорілко, Феофіл Булдовський, Іоанікій, які користувалися великим авторитетом у своїх єпархіях і були провідниками церковних угруповань, відомих як "погорілківщина" ("Братське обєднання парафій Української православної автокефальної Церкви"), "булдовщина", "іоаникіївщина". Їх парафії зосереджувалися в основному на Поділлі, Харківщині, Полтавщині, Катеринославщині тощо.

За принципами побудови та реформаторськими спрямуваннями УПАЦ була дуже близька до УАПЦ, але уникла радикалізму останньої. У ставленні "Української Православної Автокефальної Церкви з канонічно преємственою ієрархією" до УАПЦ характерним виглядає рішення, прийняте на лубенському з'їзді: "Прохати державну владу не допускати липківців до поседмичного з нами служіння, а особливо на одному престолі, доки липківці не складуть з себе, принаймні, половини всієї парафії".

Незважаючи на такі суттєві розходження між Церквами, які мали схожу програму і називалися "Українська Православна Церква", все ж існували спроби знайти порозуміння і владнати конфлікт. Митрополит Інокентій напередодні ІІІ Всеукраїнського Собору Обновленської Церкви за дорученням Священного Синоду звертався до митрополита УАПЦ Миколи Борецького. 7 лютого 1928 р. в ході переговорів митрополит Миколай Борецький висловив упевненість, що УАПЦ може дозволити участь представника Синодальної Церкви на майбутньому Соборі УАПЦ. Він також визначив засади майбутнього поєднання УАПЦ та УПАЦ, але, на його думку, для цього потрібно було провести попередню підготовчу роботу з "реформування Синодальної Церкви в напрямі реформ УАПЦ та набуття відповідної шани обох церков одна до одної, інакше поєднання буде формальним".

Кожна з Церков в Україні вважала себе єдино канонічною, тому і закликала інші Православні Церкви до приєднання, і це кожна з Церков розуміла не як поєднання шляхом пошуку компромісів, а як входження інших Церков до її складу. Безпосередніми причинами конфліктів ставали такі природні церковні явища церковного життя як хресні ходи чи проведення багатолюдних відправ. На такому грунті, наприклад, виник конфлікт і взаємне побиття парафіян 28 серпня 1923 р. в Полтаві, де тихонівців образив факт хресного ходу обновленців з чудотворною іконою Горбаневської Божої Матері.

Становлення християнських конфесій та стосунки між ними в Україні 1920-х рр. відбувалися в соціально-пригніченому й політично стероризованому середовищі, доведеному до крайньої межі бідності та безправ'я, де релігія викорінювалася як "соціальний бур'ян". Копіюючи російське радянське законодавство про релігійні культи, державна влада в УРСР позбавила Церкву прав володіння власністю та юридичної особи.

Будівництво православних храмів практично припинилось, а кількість уже існуючих храмів почала скорочуватися. З 1917 р. і до сер. 1920-рр. храмів було зачинено чи ліквідовано близько 10 % від дореволюційної кількості. За умови нестачі храмових приміщень допускалася практика почергового служіння в одній і тій самій церкві представниками кількох громад (потижнево, подвотижнево тощо). Вона стала типовою для багатьох регіонів України. Однак такий спосіб користування храмами вимагав певного рівня християнської та громадської свідомості, а також відносного балансу творчих сил прихильників різних церков. Оскільки ці фактори досить піддатливі стороннім впливам, на них і робилася ставка протиборними силами. Якщо сторони втягувалися в конфлікт за храм, то вони буквально засипали органи влади запитами, клопотаннями, проханнями.

Звичайно, влада керувалася своїми міркуваннями у справі надання храмів чи організації почергового служіння. Як приклад можна навести процес передачі Пилипівської церкви м. Запоріжжя автокефалістам, а Миколаївської церкви - громаді Українського Екзархату Московського Патріархату. Втягнуті в тривалу паперову тяганину, названі громади цих храмів так і не одержали. Їх врешті-решт передали обновленцям. Така лінія поведінки державних органів провокувала нетерпіння і захоплення храмів.

Влада до певної міри сприяла підняттю тих Церков, які об'єктивно послаблювали єдність Православ'я. Влада ретельно слідкувала за тим, щоб ніякого замирення між конфесіями не відбулося, оскільки розширювалися можливості маніпулювання шляхом надання чи відбирання храмів. Стаючи на перешкоді координації можливих спільних дій Церков, влада тривалий час відмовляла тихонівській та автокефальній Церквам у реєстрації їхніх керівних структур. На противагу цим Церквам, влада, навпаки, демонструвала прихильне ставлення до обновленців, розкольницької "Діяльно-Христової Церкви", а за нею і соборно-Єпископську Церкву ("синодальців"). Найбільше було використано саме Синодальну Церкву, причому не гарантувалася прихильність влади щодо цієї останньої.

У другій половині 1920 рр. стало зрозуміло, що потенціал обновленців вичерпано в боротьбі держави з Церквою, а верхівка Російської Православної Церкви на чолі з митрополитом Сергієм (Страгородським) стала на шлях беззастережної підтримки радянської влади, зацікавленість карних органів до цього боку діяльності зникла. На жаль, усі обновленські діячі розділили сумну долю тих, хто потерпів за Віру Христову - їм було інкриміновано ті самі статті карного кодексу, що й іншим православним вірним.

Лекція 17. ПОЧАТОК ПЕРЕСЛІДУВАННЯ УАПЦ. СТАВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ ДО УАПЦ. ВНУТРІШНЬОЦЕРКОВНІ ПРОТИРІЧЧЯ.