Лекція 7. Поставлення на українські кафедри єпископів-неукраїнців. Нищення української церковної культури в хіх сторіччі.

Поставлення на українські кафедри єпископів-неукраїнців. "Приєднання України до Росії у 1654 р., а з тим приєднання до Московського Патріархату Київської Митрополії у 1686 р. - не за приписами канонів, а за хабарі, надовго поховали мрію українців мати свою Помісну Православну Церкву. Російські імператори, добре розуміючи, яку небезпеку для їхньої держави таїть у собі Помісна Українська Церква, зробили все можливе, щоб українці навіть і не думали про свою окрему Церкву. Вони заборонили в українських церквах українську мову, призначали на українські єпархії російських архієреїв, а українських - у Росію..." - так визначив цей період Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

Історія України та Української Православної Церкви у ХІХ ст. минула під знаком жорсткої великоросійської центристської політики. Значна частина українських земель після сторіч державної і релігійної розірваності була об'єднана, однак не у суверенну і незалежну національну державу, а в етнічно знеособлену складову частину Російської імперії. Уніфікація та денаціоналізація Православної Церкви в Україні протягом ХІХ ст. були різ­ними аспектами єдиного державного процесу перетворення Церкви на універсальний централізований механізм, який працював на зміцнення абсолютизму в Російській імперії.

Після смерті останнього митрополита-українця Єрофея (Малицького), починаючи з владики Гавриїла (Бонулеско-Бодоні), київську кафедру займали виключно архієреї-росіяни, за винятком першого. Кончина митрополита Іоанікія (Руднєва) у 1900 р. стає свого роду межею, яка відділяла період ХІХ ст. від початку реформаційно-революційних подій, коли у внутрішньому житті Православної Церкви в Україні, починається ряд суспільно-політичних змін. А національне пробудження українського духовенства врешті приведе до відродження Української Церкви у вигляді УАПЦ 1921 р.

Київські митрополити ХІХ ст. Митрополит Гавриїл Банулєско-Бодоні (1799-1803). Після смерті у вересні 1799 р. митрополита Київського і Галицького Єрофея (Малицького), Св. Синод призначив владику Катеринославського і Херсонського Гавриїла (Бонулеско-Бодоні) Митрополитом Київським і Галицьким. Часи управління митрополита Гавриїла збіглися з централізуючою діяльністю імперського уряду, направлену до уніфікації новоприєднаних областей щойно ліквідованої Польщі з порядками Російської імперії в державному і церковному устрої. На той час Київський владика носив титул митрополита, але влада його не відрізнялася від повноважень рядового архієрея. Правда, за царювання Павла І (1796-1801), Київському митрополитові було дано право постачати св. Миро для Катеринославської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Подільської, Слобідсько-Української, Мінської єпархій. Єпископи, що звертались за св. Миром, називали Київського митрополита "Отцем и Благодетелем", хоча насправді Київський владика користувався лише перевагою честі серед єпархіальних владик.

Оскільки сліди відмінності у церковно-обрядовому житті в українських храмах від російських були тоді дуже значні, Владика Гавриїл, піклуючись про "купночиніє", з твердістю викорінював такі місцеві звичаї, як хрещення через обливання, уніатський спосіб устрою престолу, зберігання Св. Дарів і т.д. Богослужбові книги уніатського походження, наказано вилучати і переправляти в Дикастерію і замінювати Лаврськими. За його наказом богослужіння у всіх Київських храмах (окрім Лаврських) починались безпосередньо за благовістом Софійського кафедрального собору.

Святитель Гавриїл був покровителем Київської Академії. Академія на той час не була виведена з під управління єпархіальної влади, тому Академічне Правління, яке було засновано 16 грудня 1798 р., до певного часу залишили під нагляд Дикастерії, через яку і проводив, свої резолюції митрополит. Багато кліриків єпархії не мали духовної освіти. 1800 р. митрополит Гавриїл вніс пропозицію, щоб всі священно- і церковнослужителі подали список своїх дітей від 8 до 14 років. До 1 вересня в Київську Академію подано відомості про 719 дітей, з яких лише 554 зараховано до навчання. На початку 1803 р. помер митрополит Молдавський, назрівала нова російсько-турецька війна. 21 серпня 1803 р. надходить наказ Св. Синоду про звільнення митрополита Київського і Галицького Гавриїла за штат, а управління єпархією, доручено вікарному єп. Феофану (Шиянову).

Митрополит Серапіон (Александровський, 1803-1822). Згідно з наказом Св. Синоду 11 грудня 1803 р. на Київську митрополичу кафедру було призначено архієпископа Казанського і Свіяжського Серапіона (Александровського), який у лютому 1804 р. прибув до Києва. За давнім українським звичаєм, новому Київському архіпастирю було влаштовано урочисту зустріч - в Броварах його зустріли представники київського єпархіального духовенства: архім. Іриней (Фальковський) ректор Київської Академії, кафедральний протоієрей Іоан Леванда та ін. Новому владиці було подано, за звичаєм, позолочену карету. Митрополит Серапіон найперше відвідав Києво-Печерську Лавру, у печерах якої, поклоняючись святим угодникам Божим, він попросив у них благословіння для своєї праці.

16 лютого 1805 р. митрополит Серапіон подав до Св. Синоду свій проект реформи Академії у Києві, але цей проект не було прийнято, тому що вирішили реформувати Київську Академію однаково з іншими вищими духовними школами імперії. Наступного року до Києва прибув міністр освіти граф Петро Завадський, який висунув проект створення у Києві Університету і злиття з ним Могилянської Академії. Міністр також пропонував відкрити у Києві гімназію, до якої мали б увійти молодші класи Академії. Проте митрополит Серапіон наполягав на тому, щоб Університет і гімназія були відкриті окремо, а Академія й надалі залишалася духовним, навчальним закладом. Поряд з питанням реформи Академії митрополит Серапіон звернув увагу на благоустрій її бурси, а також звелів зробити кам'яні прибудови до неї, щоб розмістити усіх учнів школи.

У 1816 р. утворили Київський училищний округ, до якого увійшло 12 єпархіальних Семінарій - Волинська, Вороніжська, Кам'янець-Подільська, Катеринославська, Київська, Курська, Мінська, Орловська, Полтавська та Харківський Колегіум з підвідомчими їм повітовими та парафіяльними училищами. У жовтні 1817 р. була відкрита Київська Духовна Семінарія, куди прийнято 273 учні. Семінарію розмістили в академічному корпусі Києво-Братського монастиря, а ректором призначено архім. Мойсея (Антипова). Разом із Семінарією було відкрито Києво-Подільське духовне училище, куди перейшло 503 учні молодших класів колишньої Києво-Могилянської Академії.

Кульмінацією реформи духовної освіти в Україні було відкриття Київської Духовної Академії. 28 вересня 1819 р., у неділю, митрополит Серапіон разом з архімандритами Києво-Братського монастиря - Мойсеєм, Києво-Видубецького - Іринеєм, Києво-Печерської Лаври -Антонієм та кафедральним протоієреєм Сигаревичем відслужив Божественну Літургію в Успенському соборі на Подолі. Потім відбулось урочисте зібрання у Конгрегаційній залі Академії, на якому виголосили свої доповіді ректор Академії архім. Мойсей (Антипов), інспектор Київської Духовної Академії О.Леонтович та професор цієї школи М.Максимович (латинською мовою).

Митрополит Євгеній (Болховітінов, 1822-1837). На початку 20-х рр. ХІХ ст. Владика Серапіон (Александровський) майже відійшов від справ і просив Св. Синод про звільнення його на спокій († вересень 1824). Похований в Успенському приділі Києво-Софіївського Собору. У січні 1822 р. до Св. Cиноду надійшов наказ Олександра І про призначення на Київську кафедру архієпископа Псковського, Ліфляндського і Курляндського Євгенія (Болховітінова). 16 березня 1822 р. владика Євгеній виїхав з Санкт-Петербургу до Києва. 10 квітня 1822 р. у Чернігові його наздогнав царський кур'єр з рескриптом, у якому повідомлялося про підвищення у сан митрополита

Згідно з давнім українським звичаєм, ново постановленому Київському митрополитові подавали до Дніпровської переправи позолочену карету. Однак владика Євгеній відмовився і вимагав інший екіпаж для в'їзду до Києво-Софійського кафедрального собору.

9 квітня 1829 р. митрополит Євгеній видав розпорядження, щоб усі священики у своїх церквах читали видані Св. Синодом маніфести, укази і повчання, а вчене духовенство складало і виголошувало проповіді. Відомі випадки виголошення проповідей українською мовою кліриками Київських церков. Владика Євгеній наказує благочинним провести іспити для церковно- і священослужителів. Так, священики екзаменувалися з богослів'я і проповіді, а диякони і дячки - з катехизису, церковного уставу і співу. Крім того встановлено, щоб кандидатів на нижчі духовні ступені екзаменував кафедральний ключар, а потім сам митрополит. Від екзаменів перед рукоположенням не звільнялися не тільки особи без духовної освіти, але й випускники Семінарій, Академії і навіть викладачі духовних шкіл.

Знайшовши у консисторських документах неточні бібліографічні та статистичні відомості про церковно- і священослужителів та склад їх сімей, і Св. Синод і митрополит Євгеній вимагали подавати точні документальні дані, щоб цей недолік не створював непорозумінь у вирішенні приналежності окремих осіб до духовного чи селянського стану.

Для благоустрою храмів та монастирів владика Євгеній клопотав перед губернською владою, а також про усунення сусідства православного храму з корчмами, єврейськими синагогами, католицькими каплицями, а навіть і з панськими конюшнями. Цей спадок залишився ще від часів Польської держави - періоду приниження і утисків православного духовенства і населення. У 1833 р., за ініціативою митрополита Євгенія, на Правобережжі починається масове будівництво православних храмів, для чого було виділено із державної скарбниці 150000 крб. За рахунок конфіскованих маєтків повстанців-католиків, наказано збудувати 15 і відновити 77 сільських храмів. Врешті, і Св. Синод через губернську владу передає прохання у вигляді наказу до поміщиків Київщини, щоб вони своїми засобами ремонтували церкви і утримували їх у належному стані.

Як науковець, владика Євгеній виявляв особливе зацікавлення до бібліотечних зібрань Київської єпархії. Через невпорядкованість бібліотеки Софійського кафедрального собору та за відсутності її каталогу у 1827 р. він дає наказ клірику Києво-Софіївського собору свящ. Михаїлу Кучеровському прийняти і привести в порядок соборну бібліотеку. Під час першого відвідування церков і монастирів Київської єпархії у травні-червні 1824 р. владика Євгеній помітив, що у них не було деяких богослужбових книг. Тому він оголосив, що не буде освячувати нові храми чи відновлювати старі до тих пір, доки не буде у них повного потрібного комплекту книг. Процес наповнення парафій новими книгами московського зразку, започаткований митрополитом Гавриїлом, тривав півсторіччя. Це було пов'язано як із дороговизною друкованих джерел, так і з низьким матеріальним становищем сільських парафій. Крім того у 1832 р. владика дає наказ вилучити у церков ті ікони, які "неохайно" написані, і спалити їх. До числа "неохайних" і "неправильних" віднесено ікони козацького і бароко-українського стилю.

31 травня 1823 р. митрополит Євгеній провів офіційну першу ревізію й огляд Київської Духовної Академії. У результаті він помітив ряд суттєвих недоліків - наприклад, була недостатня кількість друкованих конспектів для читання лекцій, відсутній каталог бібліотечних зібрань. Разом з тим він високо оцінив викладання і загальний рівень, тому просив Св. Синод підняти платню викладачам, а найбільш ревним дати нагороди. У грудні 1823 р. з нагоди 1-го випуску оновленої Академії відбулось урочисте зібрання новоутвореної при КДА Конференції, під головуванням владики Євгенія. Митрополит Євгеній особисто подав студентам і викладачам Академії приклад для наслідування. У 1825-1826 рр. з типографії Києво-Печерської Лаври вийшли дві книги владики: "Описание Киево-Софиевскаго Собора и Киевской иерархии", та "Описание Киево-Печерской Лавры, с присовокуплением разных грамот и выписок, обьясняющих оное, а так же планов Лавры и обеих пещер". Митрополит Євгеній з 1827 р. подав теми для досліджень у КДА з російської історії та церковної археології. За його ініціативою було створено преміальний фонд для підтримки найкращих студентів Академії, які писатимуть свої твори на історичну та археологічну теми.

Митрополит Євгеній мріяв про окремий журнал для КДА, у якому б друкувалися твори студентів та викладачів Академії. Проте дозвіл на відкриття цього журналу надійшов зі Св. Синоду 27 лютого 1837 р., через 5 днів після смерті святителя. Журнал одержав назву "Воскресное Чтение". Успіх його був настільким великим, що вже у 1837 р. розійшлося понад 2000 примірників. У 1834 р. митрополит Євгеній брав участь у відкритті Київського Університету Св. Володимира, і цим самим було встановлено досить тісні відносини з ректором нового закладу - проф. М.Максимовичем. Владика дозволив кільком викладачам КДА перейти сюди на постійне викладання. Багаторічну працю святителя, під час занять його за письмовим столом, перервав апоплексичний удар о 10 год. 25 лютого 1837 р. Він був похований 27 лютого 1837 р. Професор Київської Духовної Академії прот. Іоан Скворцов виголосив надгробне слово. Тіло святителя, згідно з заповітом, було поховано у Стрітенському приділі Софіївського собору за правим кліросом.

Митрополит Філарет (Амфітеатров, 1837-1857). У квітні 1837 р., згідно з наказом Св.Синоду, новим Київським митрополитом був призначений архієпископ Ярославський і Ростовський Філарет (Амфітеатров). Святитель оселився у Києво-Печерській Лаврі. Попередники владики, від часу надання Київським митрополитам статусу священноархімандритів Києво-Печерської Лаври у 1786 р., лише навідувалися до неї, проживаючи здебільшого у Києво-Софіївському Митрополичому Домі. Проте митрополит Філарет (Амфітеатров) не міг залишатися без щоденного молитовного спілкування з преподобними отцями Дальних і Ближніх Печер. Бажаючи особисто присвятити себе служінню Богові, митрополит Філарет, з благословення свого духівника - ієросхимонаха

Парфенія, таємно прийняв схиму з ім'ям Феодосія. Ця тайна нового постригу залишалася нерозголошеною до смерті святителя.

Великі зусилля митрополит Філарет приклав у справі побудови і ремонту кам'яних храмів, замість дерев'яних Київської єпархії. У Києво-Печерській Лаврі у 1839 р. побудовано новий храм на честь усіх преподобних отців печерських. Завдяки пожертвам благодійниці графині Ганни Орлової-Чесменської було зведено навколо святої обителі кам'яну стіну, а також побудовано у Лаврі готель для паломників, лікарню для братії та ін. Графиня Орлова спочатку пропонувала вкласти свою пожертву у будівництво фонтанів і водоводів у Лаврі, на що владика зауважив, що преподобні Антоній і Феодосій носили воду з Дніпра, а кошти витратити на більш корисні потреби.Митрополит звернув свою увагу на зміцнення скитів Лаври. У Голосіївській Пустині побудовано нові будинки, а завдячуючи пожертвам графині Орлової, навколо обителі зведено кам'яну огорожу. У 1846 р. тут було збудовано і освячено нову трьохпрестольну Свято-Покровську церкву, а в настоятельських покоях зведено домову церкву в честь преподобного Іоана Багатостраждального.

Одночасно велась робота щодо побудови пам'ятника св. Рівноапостольному князю Володимирові Великому. Думка про це виникла ще у 1832 р. Її підтримав Київський генерал-губернатор В. Бібіков, який наполягав на будівництві звичайного пам'ятника князя Володимира з хрестом, тоді як митрополит пропонував збудувати соборний храм на честь Хрестителя Київської Русі. Вступаючи у відкриту суперечку з можновладним чиновником, владика неодноразово зауважував: "Святий Володимир руйнував ідоли і будував храми, і я ніколи не погоджусь освячувати статуї". Саме тому можна пояснити той факт, що митрополит Філарет не брав участі ні в освяченні місця під споруду, ні у святковому відкритті пам'ятника Володимирові Великому в 1853 р.12 липня 1853 р. до Києва надійшов царський наказ про будівництво Володимирського собору. У серпні 1853 р. було створено Комітет, який мав опікуватися збором коштів і будівництвом собору. Багаті і бідні, аристократи і поміщики, чиновники і військові, і навіть селяни-кріпаки вносили пожертви. Тільки до кінця 1853 р. було зібрано понад 100000 крб., а Києво-Печерська Лавра передала 1 млн. цеглин зі своїх заводів. Проте з поразкою Росії у Кримській війні і смертю святителя Філарета, головного ініціатора будівництва, справа зупинилась. Перший камінь у фундамент собору було закладено в 1862 р. Побудова собору тривала до кінця ХІХ ст., і лише 1896 р. він був освячений. Значно успішним виявився проект побудови пам'ятника-храму в ім'я благовірної княгині Ольги, який було освячено в 1839 р.

Митрополит у 1839 р. відкриває Києво-Софійське духовне училище на території Софійського кафедрального собору для дітей виключно із найбідніших сімей церковно- і священнослужителів. Владика виділяє потрібні кошти на проведення ремонтних робіт приміщення і на утримання учнів. Протягом усього служіння владики тут було підготовлено до вступу в Семінарію понад 500 учнів, які, по суті, були врятовані від трагічної долі напівжебрацького існування. Владика особисто часто проповідував, знайомлячи студентів і викладачів Академії з основними істинами Православного віровчення. Під впливом митрополита-аскета у Київській Академії набирає свого розвитку дух аскетизму, і це спричинилось до постригу в монашество багатьох професорів і випускників цієї школи. Саме в цей період сформувалися такі майбутні видатні особистості, як митрополит Сербський Михаїл (Іованнович), Антоній (Амфітеатров), Димитрій (Муретов), Іоанікій (Руднєв), Філарет (Філаретов), Феофан Затворник та інш.

Наприкінці свого служіння у Києві, владика Філарет практично припинив практику рукоположення у духовний сан без духовної освіти. При цьому він вимагав, щоб особи, які не закінчили Семінарії і бажали прийняти рукоположення, мали вік 25 років для диякона і 30 - для священика. Таким чином, на 1857 р. у Київській єпархії було 987 священиків, що закінчили повний курс Семінарії, і лише 66 осіб, що мали незакінчену середню духовну освіту. Крім того, серед випускників духовних шкіл, що одержали освіту в часи владики Філарета, більше 50 осіб прийняли чернечий постриг. Важка хвороба вразила святителя 6 грудня 1855 р. Митрополит Філарет прийняв на себе подвиг щоденного причащання Св. Тайн, щоби зміцнити свої духовні сили.

Напередодні смерті митрополит запросив усіх духовних осіб Лаври та Академії і, благословивши їх іконою, попрощався з ними до зустрічі в небесному житті. У грудні 1857 р. архіпастир відійшов до Бога. Поховали архіпастиря у Києво-Печерській Лаврі. Спочатку тіло спочивало в Ближніх печерах у Хресто-Воздвиженській церкві, на правій стороні, у стіні навпроти Казанської ікони Божої Матері. У 1984 р. мощі святителя Філарета було урочисто відкрито й перенесено в Дальні печери Лаври, де і знаходяться зараз.

Митрополит Ісидор (Нікольський, 1858-1860). У березні 1858 р. митрополитом Київським і Галицьким було призначено Ісидора Екзарха Грузії, митрополита Карталинського і Кахетинського. 31 жовтня 1858 р. він прибув до Києва й оселився у Києво-Софійському Митрополичому Домі.

Панахиду за спочилого митрополита Філарета було відслужено 1 листопада 1858 р. у Києво-Печерський Лаврі, і після богослужіння митрополит Ісидор виголосив промову, в якій указав на складність і відповідальність архіпастирського служіння на старій руській кафедрі, яка "освячена стопами апостола Андрія та подвигами рівноапостольного Володимира".

Упродовж короткочасного перебування у Києві митрополита Ісидора було остаточно закінчено нівеляцію церковно-

богослужбових особливостей Української Церкви. Відійшло

старе українське духовенство, а на зміну йому прийшли освічені випускники Духовних Семінарій і Академій. Однак вони вже не оберігали древні українські традиції і звичаї, а навпаки, ревно служили русифікаторській і централізаційній політиці самодержавства.

1859 р. до Київської Духовної Консисторії надійшов наказ Св. Синоду про вилучення всіх "неискусонаписаних" ікон. Єпархіальне духовенство, ревно виконуючи розпорядження митрополита Ісидора (Нікольського), почало вилучати з церков давні українські ікони, які не відповідали тим зразкам, які схвалював Св. Синод.

З 1837 р. виходив друком часопис КДА "Воскресное чтение". Св. Синод дав згоду на відкриття нового періодичного видання, однак під назвою "Труды Киевской Духовной Академии". Владика Ісидор проводив підготовчу роботу щодо видання журналу при Київський Духовній Семінарії під назвою "Руководство для сельських пастырей", випуск якого розпочався у 1861 р. Тоді ж було розпочато підготовку до випуску "Киевских Епархальных Ведомостей", метою якого було опублікування зібраних статистичних даних про минулий і сучасний стан Київської єпархії.

1 липня 1860 р. надійшло до Св. Синоду імператорське розпорядження про призначення митрополитом Новгородським, Санкт-Петербурзьким і Фінляндським Високопреосвященнійшого Ісидора (Нікольського). Перед від'їздом до Санкт-Петербурга митрополит Ісидор звершив у храмах Києва богослужіння, а останню літургію було звершено ним у Києво-Софіївському соборі. Потім владика прибув до Києво-Печерської Лаври, де було відслужено молебень, після якого митрополит виголосив прощальну промову. На останок він зробив три поклони в бік Лаври, попросивши у всіх прощення і благословення в далеку дорогу.

У 1860 р. інспектор Ніжинського Ліцею Пилип Морачевський надіслав Петербурзькому митрополитові Ісидору, який тільки-но залишив Київську кафедру, український переклад Св. Євангелій від Матвія та Іоана. Морачевський вказував владиці, що багатомільйонний православний український народ, на відміну від інших народів Росії, не має на своїй мові Св. Письма. Проте у відповідь на прохання перекладача дати йому духовну пораду і благословення на подальшу працю, митрополит Ісидор 14 листопада 1860 р. повідомив, що цей переклад або будь-який інший не може бути допущений до друку.

Митрополит Арсеній (Москвін, 1860-1876). У липні 1860 р. було призначено на Київську кафедру архієпископа Варшавського і Волинського Арсенія (Москвіна). Новий митрополит вже близько 20 років перебував в Україні, управляючи спочатку Подільською, а згодом Волинською кафедрами. Під час своїх архієрейських візитацій Київської єпархії митрополит Арсеній звертав головну увагу на церковно-парафіяльні школи. Митрополит рішуче виступав проти передачі їх міністерству освіти. Він вважав, що навчання в початкових школах повинно проводитися в дусі віри і благочестя, і для православного народу потрібна не лише освіта, але насамперед збільшення релігійної свідомості.

Для підвищення кваліфікації вчителів церковно­парафіяльних шкіл, 18 травня 1861 р. владика Арсеній видає наказ завести в кожному благочинні бібліотеки. Митрополит вимагав щорічного звіту від благочинних щодо чисельності книг у бібліотеках і відвідування їх священиками. Владика Арсеній у 1860 р. особисто пожертвував 330 букварів для бідних учнів. Крім того, у 1867-1868 рр. згідно з благословенням святителя типографією Києво-Печерської Лаври було надруковано 65000 букварів для церковно-парафіяльних шкіл Київської єпархії.

Владика Арсеній піклувався духовними навчальними закладами, зокрема Києво-Подольським та Києво-Софіївським Духовними училищами, Київською Духовною Семінарією, на яку у 1869 р. святитель пожертвував 10000 крб. У 1860-1869 рр. митрополит Арсеній постійно призначався Св. Синодом екзаменаційним ревізором КДА.

Владика звернув увагу на "Труды Киевской Духовной Академии", і з його благословення починають друкуватися роботи, які висувалися на здобуття вчених ступенів, переклади творінь Отців Церкви, статистичні відомості про стан православ'я й церковно-державні події. З 1861 р. журнал виходив щомісячно, і замість 4 книжок друкувалося 12. Крім того він одержав окрему печатку та оформлення, які відрізняли його від видань 1860 р.

У 1850 р. Св. Синод подав усім єпархіальним архієреям наказ зібрати історичний матеріал та провести статистичний опис єпархій, використавши для цього архівні документи. Митрополит Арсеній засновує у 1860 р. друкований орган під назвою "Киевские Епархиальные Ведомости". Редактором журналу з 1 січня 1862 р. призначено прот. Петра Лебединцева, а після нього - свящ. Петра Троцького. У "Киевских Епархиальных Ведомостях" розпочинається друкування єпархіальних хронік подій, повідомлень про стан парафій і благочинь, історичних розповідей про минуле Київської єпархії та ін. Для допомоги священнослужителям Київської єпархії у вирішенні пастирських завдань, у 1861 р. при Київській Семінарії було відкрито журнал "Руководство для сельских пастырей".

На поч. 70-х рр. ХІХ ст. Російська Церква зіткнулась із штундизмом. Назва цього сектантського руху походить від німецького stunde- година, тобто сектанти збирались для читання Слова Божого в особливі години. Головним розсадником штундизму стали німецькі колонії на півдні України, які появилися тут ще наприкінці ХVІІІ ст. за сприяння Катерини ІІ. Сектантство посеред українського народу спочатку не мало масового характеру і становило виключно іноземну спільноту.Однак з др. пол. ХІХ ст., особливо після знищення кріпацтва у 1861 р., коли українське селянство в пошуках заробітку направлялось у німецькі колонії на Південь, штундизм поступово набирає масового поширення. Головним центром штундизму на той час були німецькі поселення Рорбах і Вормс у Херсонської губернії, а найактивнішим проповідником сектантства серед українського населення, з метою навернення їх у штундизм, був пастор Карл Бонекемпер.У вересні 1870 р. завдяки старанням владики Арсенія, у Києві відкрито "Комітет Російського Православного Місіонерського Товариства".

Разом із відкриттям "Місіонерського Комітету" почалась антисектанська діяльність єпархіальних органів. Арсеній (Москвін) висуває кілька пропозицій, щоб перешкодити масовому поширенню штундизму: посилити роботу Київського Комітету Російського Православного Місіонерського Товариства, у КДС і КДА готувати спеціальних місіонерів для боротьби з сектою, вдвічі збільшити грошове утримання духовенству тих парафій, у яких поширився штундизм, ввести обов'язкові бесіди з парафіянами, на яких мали читати і пояснювати Священне Писання.

У храмі Різдва Христового, що на Подолі, з благословіння митрополита Арсенія у травні 1861 р. відслужено Божественну Літургію та панахиду, поминаючи Тараса Шевченка. Незважаючи на хворість, владика Арсеній востаннє брав 1875-1876 рр. участь у засіданнях Св. Синоду. Зранку 28 квітня 1876 р. до Києва телеграфом було передано звістку про смерть митрополита Арсенія (Москвіна). Тіло померлого святителя спочатку перевезли у Москву, а звідти - до Києва. 8 травня 1876 р. у Києво-Софійському соборі було відслужено Божествену Літургію за упокій спочившого архіпастиря. Тіло святителя з почестями захоронили ліворуч у Хресто-Воздвиженській церкві, яка розташована в Ближніх печерах.

Митрополит Філофей (Успенський, 1876-1882). 5 травня 1876 р. архієпископа Тверського і Каширського Філофея (Успенського) було призначено митрополитом Київським і Галицьким, священноархімадритом Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври та постійним членом Св. Синоду. Завжди зосереджений у молитовному стані, він ніколи не відмовляв численним відвідувачам. Святитель не любив, коли його довго очікували у черзі, і тому відклавши усі справи, постійно виходив назустріч людям. Сучасників вражало, як митрополит Філофей, після звершення Божественної Літургії, терпляче протягом тривалого часу благословляв богомольців і парафіян Лаври, очікуючи навіть кілька годин, доки всі, хто має бажання, одержать від нього архіпастирське благословення. Ведучи суворе аскетичне життя, владика згуртовував навколо Церкви навіть безбожників, яких тоді багато появилося в суспільстві. До глибини душі Київського митрополита потрясла звістка про вбивство 1 березня 1871 р. імператора Олександра II. Для нього, переконаного монархіста і патріота, ця подія стала приголомшуючим ударом, оскільки він бачив у ній кінець Російської імперії.

Після важкої хвороби 12 липня 1881р. митрополит Філофей видав останні розпорядження. Все літо 1881 р. владика провів у Голосіївській пустині. Останні дні життя і безболісна свята кончина архіпастиря 29 січня 1882 р. стала достойним вінцем його святого подвижницького життя. Після смерті святителя, в його келії знайдено схимницький одяг, проте нам не відомо і до цього часу, чи прийняв митрополит Філофей постриг у схиму за життя, чи планував його зробити наприкінці свого святительського служіння і, можливо, не встиг. Згідно з передсмертним заповітом тіло спочилого архіпастиря було захоронено у Хресто-Воздвиженській церкві у Ближніх печерах. Тут святитель знайшов свій вічний спочинок поряд з митрополитом Філаретом (Амфітеатровим).

Митрополит Платон (Городецький, 1882-1891). У лютому 1882 р. було призначено на Київську митрополичу кафедру архієпископа Херсонського й Одеського Платона (Городецького) з одночасним підвищенням до сану митрополита. Для координації загальноцерковної боротьби з сектанством в Україні, за ініціативою митрополита Платона в 1884 р. було скликано З'їзд преосвященних архієреїв Південно-Західного краю, на якому обговорювалося питання щодо поширення сектанства в Україні і методи боротьби з ним

Останнім заходом митрополита Платона щодо припинення руху штундизму став випуск у 1891 р. антисектанського підручника для духовенства Київської єпархії "Несколько практических наставлений для борьбы с штундизмом", який було складено викладачем Самарської Духовної Семінарії. Крім того, у єпархіальному управлінні створено 4 посади місіонерів-проповідників, які повинні були проводити місійну роботу по селах, заражених сектанством.

Особлива увага зверталася на зруйнований Межигірський монастир. За давнини ця обитель навіть мала ставропігію, однак після введення штатів у 1786 р. вона була закрита і піддана нищівному грабунку. Згодом тут було розміщено фаянсову фабрику та ще кілька державних підприємств. Владика особисто кілька раз звертався до Св. Синоду й імператора Олександра III з проханням відновити діяльність монастиря. Після клопотань святителя, будинки Межигірського монастиря переведено з державного майна в єпархіальну власність. В одному із переданих корпусів владика Платон влаштував літню резиденцію для Київських митрополитів. Крім того, він планував відновити тут чоловічий монастир, створивши при ньому єпархіальний притулок для позаштатних і пристарілих священнослужителів, а також і ремісничу школу для дітей духовенства. Однак у Св. Синоді вважали цілком достатньою ту кількість чоловічих монастирів, які мала Київська єпархія, і тому після смерті владики монастир було відкрито лише як складову частину Києво-Покровського жіночого монастиря.

У 1888 р. з нагоди святкування 900-річчя хрещення Русі архієпископ Кентеберійський Едуард Бенсон надіслав привітання Платонові (Городецькому), у якому висловлював щирі побажання "усьому духовенству та православному народові". У відповідь, 14 вересня 1888 р., святитель у своєму посланні Предстоятелю Англіканської Церкви дякує за привітання, а також висловлює впевненість у тому, що Господь "приведе усіх християн світу до єдності віри і братської любові". Того ж р. було надіслано митрополитом Платоном пастирське послання до старообрядників на території Київської єпархії, де було висловлено щире прохання до них повернутись у лоно Святої Православної Церкви.

Весною 1891 р. владика переселився у Голосіївську Пустинь, де провів останні дні свого земного служіння. У жовтні 1891 р. сумний благовіст сповістив православне населення Києва про смерть великого архіпастиря. Зранку 3 жовтня 1891 р. митрополита Платона було поховано, згідно з заповітом, у Києво-Софійському кафедральному соборі. Згідно з заповітом було передано Києво-Печерській Лаврі 10000 крб. як "непорушний капітал його імені на вічні часи". Кошти були розподілені на 3 частини: 7000 крб. - на Лаврську лікарню, 2000 крб. - на постійне поминання у Лаврських і Пустинних церквах, 1000 крб. - на щорічну милостиню убогих у день його тезоіменитства і упокоєння. Остання роздача відбулася 31 серпня 1918 р., оскільки радянська влада у 1919 р. націоналізувала церковні кошти.

Митрополит Іоанікій (Руднєв, 1891-1900). У листопаді 1891 р. відбулося призначення на Київську кафедру митрополита Московського і Коломенського Іоанікія (Руднєва). Через 31р. владика повернувся туди, де отримав вищу богословську освіту, і почав пастирське служіння Церкві. Однією із характерних рис митрополита було його благоговійне і урочисте звершення богослужінь. Вже давно кияни не бачили таких величних архієрейських богослужінь, тому до храмів почали приходити навіть ті люди, які були раніше байдужими до Церкви.

За ініціативою святителя Іоанікія в короткий час було розроблено новий проект побудови свічкового заводу, який разом з проханням про грошовий кредит надіслано до Св. Синоду. Одержавши позитивну відповідь, багатьма єпархіальними установами було виділено значні кошти у вигляді кредиту для свічного заводу.

У 1892 р. було придбано велику земельну ділянку поблизу села Совки, неподалік від Києва, і вже у 1893 р. тут було збудовано воскобійню, житловий будинок та інші приміщення. Київський єпархіальний завод спеціалізувався не лише на випуску свічок. Тут вироблялись й інші потрібні речі для православних богослужінь.

Перші думки про побудову собору в ім'я св. рівноапостольного князя Володимира висловлював митрополит Філарет (Амфітеатров). Було розпочато збір

коштів на новий храм, однак участь Росії у Кримській війні призупинила будівництво. У 1862 р. було закладено перший камінь майбутнього собору, а у 1866 р., коли він був майже збудований, арки і стіни тріснули. Будівництво припинилось, і було розпочато ремонтні роботи. Лише після відвідин Києва імператором Олександром ІІ будівельні роботи відновилися, і в 1882 р. їх закінчили. З того часу протягом 14 років тривали внутрішні

роботи розпису та оздоблення стін, і 20 серпня 1896 р. відбулося освячення Володимирського собору.

У тому ж самому 1896 р. сталася ще одна знаменна подія, яка була тісно пов'язана з особистістю митрополита Іоанікія -відкриття мощей святителя Феодосія (Углицького), архієпископа Чернігівського. Напередодні урочистостей до Чернігова почали прибувати маси богомольців зі всієї України та Росії. 7 вересня 1896 р. прибули митрополит Київський і Галицький Іоанікій (Руднєв) та інші православні владики. 8 вересня 1896 р. у Спасо-Преображенському кафедральному соборі Чернігова, під головуванням митрополита Іоанікія і в співслужінні 6 архієреїв та міського духовенства, було завершено всенічне бдіння, під час якого мощі святителя Феодосія перенесено з Борисо-Глібського храму до кафедрального собору, де вони були виставлені для поклоніння. 9 вересня 1896 р. була звершена Божественна Літургія, подячний молебень і хресний хід з мощами святого, після яких владика Іоанікій прочитав особливу новоскладену молитву до святителя Феодосія (Углицького).

Після тяжкої хвороби 7 червня 1900 р. владика Іоанікій помер. Згідно з заповітом, тіло владики Іоанікія похоронено у Хресто-Воздвиженській церкві Києво-Печерської Лаври.

Узагальнюючи оцінку архіпастирської діяльності Київських митрополитів ХІХ ст., слід зазначити, що, незважаючи на централістичні та уніфікаційні заходи Св.Синоду, авторитет Київської кафедри поступово зростав серед інших православних єпархій в Україні. Всі вони приділяли великі зусилля щодо благоустрою Київської єпархії, підняття освітнього рівня серед підлеглого духовенства і вірної пастви. Національна приналежність перешкоджала їм позитивно ставитись до українських проблем і тому вони залишались поза народною стихією. Проте в очах простого народу вони зберігали велику пошану і повагу через своє подвижницьке архіпастирське життя і служіння.

Лекція 8. УТВОРЕННЯ І-ОЇ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКОВНОЇ