ЗМІСТ

Вступ

Лекція 1. Московська церковна політика в Україні після приєднання Київської Митрополії до Російської Церкви 1686 р., нищення прав і привілеїв. Територіальне обмеження Київської Митрополії.

Лекція 2. Знищення церковних прав і автономії Київської Митрополії. Київські митрополити ХVІІІ ст.

Лекція 3. Київський митрополит Арсеній Могилянський (1757-1770). Участь українського духовенства в роботі "Катерининської Комісії Уложення". Петиції духовенства.

Лекція 4. Переслідування Православних у Польщі. Національно-релігійний рух у Правобережній Україні. Коліївщина 1768 р. Архімандрит Мелхиседек Значко-Яворський.

Лекція 5. Православна Церква в період трьох поділів Речі Посполитої (1772,1793 та 1795 рр.). Церковна діяльність єпископа Віктора Садковського. Пінський Собор 1791 р. і його постанови.

Лекція 6. Церковна політика російського імператорського уряду у ХІХ ст. Ліквідація унії в межах Російської імперії. Денаціоналізація російським Синодом і світською владою українського церковного життя у ХІХ - поч. ХХ ст.

Лекція 7. Поставлення на українські кафедри єпископів-неукраїнців. Нищення української церковної культури в ХІХ сторіччі.

Лекція 8. Утворення І-ої Всеукраїнської Православної Церковної Ради у 1917 р. Делегація від ВПЦР до Московського патріарха Тихона (Бєлавіна). Підготовка до скликання Всеукраїнського Церковного Собору.

Лекція 9. Всеукраїнський Церковний Собор 1918 р. І сесія Собору. Вибори Митрополита Київського. ІІ (липнева) сесія Собору і її постанови. ІІІ (осіння) сесія Собору. Декларація про автокефалію О.Г. Лотоцького.

Лекція 10. Закон Директорії УНР про автокефалію 1 січня 1919 р. Заходи уряду УНР щодо канонічного визнання автокефалії Української Православної Церкви. Перші українські Православні парафії. Заснування ІІ-ої ВПЦР і проголошення нею автокефалії Української Церкви.

Лекція 11. ІІ Всеукраїнська Православна Церковна Рада і її змагання за канонічний єпископат для УАПЦ (1919-1921 рр.). Полтавський архієпископ Парфеній (Левицький) і його співпраця з ВПЦР.

Лекція 12. Діяльність ІІ ВПЦР щодо скликання Всеукраїнського Православного Церковного Собору 1920-1921 рр. Переговори з тихонівським єпископатом.

Лекція 13. Відкриття Першого Всеукраїнського Православного Церковного Собору УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р. Обрання митрополитом о. Василя Липківського. Обрання заступника митрополита УАПЦ. Соборна постанова про архієрейські свячення.

Лекція 14. Ідеологічні засади УАПЦ. Т. зв. "Київські канони", встановлені Собором УАПЦ 1921 р. соборноправність, автокефалія, українізація.

Лекція 15. Ставлення до УАПЦ з боку тихонівського єпископату та обновленців. Ставлення митрополита Іларіона (Огієнка) до постанов і принципів Всеукраїнського Православного Церковного Собору УАПЦ 1921 р.

Лекція 16. Розширення УАПЦ після Першого Всеукраїнського Православного Церковного Собору УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р. Висвята єпископату. Утворення єпархій (округ).

Лекція 17. Початок переслідування УАПЦ. Ставлення радянської влади до УАПЦ.

Внутрішньоцерковні протиріччя. "Діяльно Христова Церква". Протиріччя між головою ВПЦР Михайлом Морозом і митрополитом Василем Липківським.

Лекція 18. Гоніння на УАПЦ з боку більшовицького режиму. ІІ Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 17-30 жовтня 1927 р. Усунення митр. Василя Липківського від управління УАПЦ. Обрання нового митрополита.

Лекція 19. Стан церковного життя після ІІ Всеукраїнського Православного Церковного Собору УАПЦ 17-30 жовтня 1927 р. Митрополит Микола Борецький. Репресії проти УАПЦ.

Лекція 20. Перший "надзвичайний" Церковний Собор (січень 1930 р.). "Самоліквідація" УАПЦ. Процес т. зв. "СВУ". ІІ "надзвичайний" Церковний Собор УПЦ (грудень 1930 р.). Митрополит Київський Іван Павловський.

Лекція 21. Останні роки життя митрополита Василя Липківського. Листи за кордон 1933-1937 рр., інформування про УАПЦ. Остаточна ліквідація УАПЦ і церковно-історичне значення УАПЦ 1921 р.

Лекція 22. Початки відродження Української Православної Церкви на українських землях під Польщею 1918-1939 рр. Роль Волині. Українське братство Святого Спаса. Єпископ Діонісій (Валединський). Почаївський з'їзд 1921 р. і його резолюції.

Лекція 23. Митрополит Варшавський Юрій (Ярошевський). Організація церковного управління Православною Церквою в Польщі. Проголошення автокефалії. Вбивство митрополита Юрія (Ярошевського) 8 лютого 1923 р. і свідчення про це української преси.

Лекція 24. Патріарший і Синодально-Канонічний Томос ВселенськоїКонстантинопольської Патріархії від 13 листопада 1924 р., його значення в історії Української Православної Церкви.

Лекція 25. Розмоскалення Православної Автокефальної Церкви в Польщі. Український церковний з'їзд у Луцьку 1927 р. Єпископ Полікарп (Сікорський). Подальша українізація, переклад богослужбових текстів.

Лекція 26. Нищівний наступ польського католицизму на Православну Церкву в українських землях (1937-1938). Мучеництво Православних українців Холмщини та Підляшшя.

Лекція 27. Українська Православна Церква на Західній Волині в 1939-1941 рр. Підпорядкування Московській Патріархії. Переслідування радянською владою духовенства.

Лекція 28. Український церковний рух в Автокефальній Православній Церкві в Генерал-Губернаторстві (1939-1941). Висвята в Генеральній Губернії української Православної ієрархії. Архієпископ Холмський і Підляшський Іларіон (Огієнко) та його заходи щодо українізації церковного життя.

Лекція 29. Собор єпископів у Почаєві 18 серпня 1941 р. Початок розколу в Православній Церкві на "Визволених землях" і роль у цьому німецької влади. Архієпископ Полікарп (Сікорський) - Адміністратор Православної Церкви на "визволених землях". Відродження УАПЦ декретом митрополита Діонісія (Валединського) від 24 грудня 1941 р.

Лекція 30. Висвята в Пінську українських єпископів 8-10 лютого 1942 р. Початок боротьби між Автономною й Автокефальною Церквами в східних областях України. Вороже ставлення німецької влади до УАПЦ. Московська Патріархія проти митрополита Полікарпа (Сікорського).

Лекція 31. Висвячення українських єпископів у Києві Собором єпископів 10-17 травня 1942 р. і постанови цього Собору. Спроби об'єднання Автокефальної та Автономної Церков. "Акт поєднання" від 8 жовтня 1942 р. в Почаївській Лаврі. Невизнання цього "Акту" німецькою владою.

Лекція 32. Подальша церковна боротьба в Україні. Вбивство 7 травня 1943 р.

митрополита Олексія (Громадського). Німецький терор на Волині. "Визволення" України і від'їзд українських ієрархів за кордон 1943-1944 рр.

Лекція 33. Повне підпорядкування православних парафій в Україні Московському Патріархові. Створення Українського екзархату.

Лекція 34. Український екзархат Московського Патріархату в роки хрущовського гоніння на Православну Церкву в СРСР. Митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко) і стан Православної Церкви в Україні у період його керування екзархатом (1970-1980-ті рр.).

Лекція 35. УАПЦ в повоєнній Німеччині (1945-1953). УПЦ в США. Митрополит Мстислав

(Скрипник). Об'єднання Православних у Західній Європі, в Австралії та Новій Зеландії. УАПЦ в Південній Америці. УАПЦ (соборноправна).

Лекція 36. Українська Греко-Православна Церква в Канаді. Церковно-освітня діяльність митрополита Іларіона (Огієнка). Євхаристійне єднання УГПЦ із Вселенським Константинопольським Патріархом 1990 р.

Лекція 37. Третє відродження УАПЦ у 1989 р. Створення комітету відродження УАПЦ. Висвята ієрархів. Наступ уніатів на Православні парафії в Галичині.

Лекція 38. Всеукраїнський Православний Церковний Собор 5-6 червня 1990 р. Проголошення Київського Патріархату. Перший Патріарх Київський і всієї України Мстислав, приїзд його до Києва та інтронізація в Соборі Св. Софії.

Лекція 39. Перейменування Українського екзархату на Українську Православну Церкву у 1990 р. Праця митрополита Київського і Галицького Філарета над розширенням автономії УПЦ в нових політичних умовах. Дарування самостійності і незалежності в управлінні Українській Православній Церкві Патріархом Московським Олексієм ІІ в жовтні 1990 р.

Лекція 40. Помісний Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. Курс на автокефалію. Повна нівеляція Архієрейським Собором РПЦ статутних положень УПЦ і рішення Помісного Собору. Антиканонічні рішення Московського Собору. Апеляція митрополита Філарета. Антизаконність Харківського зібрання єпископату УПЦ (травень 1992 р.). Призначення і приїзд в Україну митрополита Володимира (Сабодана).

Лекція 41. Всеукраїнський Православний Об'єднавчий Собор 25-26 червня 1992 р. і його постанови. Проголошення УПЦ КП. Патріарх Мстислав (Скрипник) - глава УПЦ КП. Поява т. зв. "УАПЦ".

Лекція 42. Всеукраїнський Православний Церковний Собор 21 -24 жовтня 1993 р. Обрання Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира. УПЦ КП в період його патріаршества. Кончина Св. Патріарха Володимира (Романюка). "Чорний вівторок" 18 липня 1995 р.

Лекція 43. Всеукраїнський Православний Церковний Собор 20-22 жовтня 1995 р. Обрання Патріархом Київським і всієї Руси-України Філарета (Денисенка), його інтронізаційна промова. Приєднання до Київського Патріархату значної частини парафій УАПЦ. Утвердження і кількісне зростання УПЦ КП.

Лекція 44. Підготовка до 2000-річного ювілею Різдва Христового. Всеукраїнська міжнародна християнська Асамблея до 2000-річчя Різдва Христового. Доповідь Святійшого Патріарха Філарета. Патріарші візитації в 1998 р. Освячення національних церковних святинь. Сучасний стан УПЦ КП

Немає нічого захованого, що не виявиться, ні таємного, що воно не пізнається, і не вийде наяв

Лк. 8:17

ВСТУП

Українська Православна Церква (УПЦ) - це частина канонічно єдиної, Святої Вселенської (кафоличної) й Апостольської Церкви, яка виникла в Україні після прийняття християнства Св. Рівноапостольним князем Київським Володимиром Великим у 988 р. Існує на основі Святого Письма, Святого Передання, правил Вселенських Соборів, ухвал Помісних Соборів Української Православної Церкви, внутрішніх статутів Церкви. Колись запозичені візантійські форми згодом набули національних форм і тому можна говорити про існування відмінної від інших Православних Церков Української Православної Церкви.

Українська Церква (Київська Митрополія) тривалий час перебувала в юрисдикції Константинопольського, а з 1686 р. - Московського Патріарха, потім у 1721-1917 рр. - Св. Синоду Російської Церкви. Парадокс історії в тім, що Українське Православ'я нараховує тисячолітню історію починаючи від Хрещення України-Руси Св. Рівноапостольним князем Володимиром Великим у Х сторіччі, але до кінця ХХ сторіччя так і не було утворено самостійної Помісної Церкви. Православна Церква в Україні постійно була складовою інших Церков і тільки з проголошенням незалежної Української держави у 1991 р. з'явилася можливість проголосити незалежну Українську Церкву - Київський Патріархат.

Впродовж сторіч ступінь самостійності Київської митрополії (Української Церкви) співвідносився з рівнем державної залежності й особливостями урядування країни, до якої в ті чи інші часи входили українські землі. Практично весь період, починаючи з Х сторіччя, в Україні існувала духовна освіта, осередками якої були спочатку православні монастирі, а потім духовні навчальні заклади.

Хоча були великі періоди бездержавного існування, занепаду церковного життя, заборони отримувати духовну освіту православним українцям, справа навчання Божественних істин та поширення Христової Віри ніколи не припинялася в Україні. Після переходу Київської митрополії до складу Московського Патріархату у 1686 р. і скасування Екзархату Константинопольського Патріархату, впродовж кількох сторіч в українському суспільстві поступово визрівала ідея утворення самостійної Православної Церкви, яка б зберігала традиції Київської Руси та могилянської доби. Всі ці спроби православні українці намагалися втілити у ХХ сторіччі, декілька разів проголошуючи автокефалію Української Церкви, але вони були невдалими через відсутність самостійної держави.

Укладання навчального посібника з історії Української Православної Церкви (1686 р. - кінець 1990-х рр.) викликано нагальною потребою переосмислити історію Українського Православ'я в новому історичному контексті початку ІІІ тисячоліття від Різдва Христового, коли нарешті з'явилася можливість написання історії Укра-їнської Церкви не як складової частини іншої, а як окремої Святої Апостольської Православної Церкви яка існувала на теренах України від того часу, коли світло Христової Віри засяяло на київських горах.

З іншого боку, історія Православної Церкви в Україні хоча і нараховує певну кількість досліджень як церковних так і світських істориків, але через підпорядкованість як українських земель, так і Православної Церкви іноземним структурам, навіть і Православним, до недавнього часу не існувала як самостійна дисципліна, а розглядалася тільки в контексті інших явищ, подій, структур як підпорядкована і невід' ємна частина Російської Православної Церкви. Наприклад, в історії Російської Церкви говориться про окремі регіони України (Волинь, Поділля, Київщина), або в цілому про "Юго-Западный край" чи "Малоросію". У критичному дусі кваліфікувалися, а зараз тим більше посилився тиск у цьому напрямі, всі спроби українців утворити самостійну церковну структуру на теренах України або за її межами, причому подавалися визначення цього процесу з огляду на поліичну кон'юнктуру і сама форма завжди мала зневажливий характер, кваліфікувалася як "сепаратизм".

Зокрема висувалися і висуваються твердження про те, що в разі відокремлення від Російської Церкви Українська Церква неодмінно "впаде в унію" або буде поглинута якимись іншими, (наприклад, Католицькою), Церквами і перестане бути Православною. На жаль, всі відомі до сьогодні спроби утворити автокефальну Українську Церкву були невдалими, в основному з причини відсутності власної Української державності й відповідної підтримки з боку влади.

За часи перебування території України в складі Російської імперії (1654-1917), а потім у складі СРСР (1922-1991) відношення держави, її карних та ідеологічних органів, завжди було в своїй основі антиукраїнським і не сприяло розвитку самостійних церковних, політичних, культурно-освітніх та соціальних структур. Тим більше не було сприяння процесу усамостійнення від іноземних урядів.

Головним завданням укладання цього навчального посібника є огляд і вивчення обставин існування Православної Церкви і всіх її складових (ієрархія, священно- і церковнослужителі, монастирі, храми, парафії, духовні навчальні заклади та ін.) на теренах України протягом декількох історичних епох, які суттєво відрізняються одна від одної через різну підпорядкованість етнічних українців різним країнам.

Хронологічні межі пропонуються такі: від початку втратиу 1686 р. відносної незалежності в складі Константинопольського Патріархату, в юрисдикції якого Українська Церква (Київська митрополія) перебувала з початку свого існування з Х сторіччя, і до проголошення і початку діяльності Української Православної Церкви Київського Патріархату у 1990-рр.

Православ'я є Церквою Христовою на землі. Церква Христова не є установою, але самим життям з Христом і у Христі. На цій підставі Церкву можна розглядати як благодатне життя в Святому Дусі або вона є Дух Святий, що живе в людстві. Насамперед, Церква повинна бути визначена у своїй містичній сутності, яку покладено в основу усіх церковних самовизначень, але повністю в них не вміщується. Церква Христова за своєю сутністю належить до божественного світу, але й існує в мирі, в людській історії. Саме в історії людства вона розкривається у тимчасовому земному бутті і тому, в певному сенсі, можна говорити про те, що вона виникає, розвивається і взагалі має свою історію.

Однак, вивченням тільки історичного виникнення і розвитку Церкви Христової як однієї із земних установ неможливо побачити її справжню сутність, її природу, в якій у тимчасових явищах відбувається розкриття вічного, в сотвореному - несотворенного. Але Церква при своєму сокровенному бутті є існуючою на землі і має земний досвід існування. Невидиме життя Церкви, життя віри, нероздільно пов'язане із земними конкретними формами життя.

Не будучи тільки суспільством, не вміщуючись в нього повністю і ним не вичерпуючись, Церква все-таки існує і як церковна спільнота, яка має свої ознаки, закони і форми втілення. У людському земному бутті вона має свою історію, оскільки все, що існує у світі перебуває в історії.

Головним завданням вивчення історії Української Православної Церкви як однієї з гілок Святої Вселенської Апостольської Православної Церкви є вивчення подій, які пов'язані з життям православ'я на українських землях впродовж декількох сторіч з кінця ХVІІ сторіччя, міжцерковних відносин, канонізації українських святих, діяльності українських церковних ієрархів в Україні та за її межами, духовенства та вірних, збудованих і зруйнованих церковних осередків, духовно-освітньої, благодійницької та видавничої діяльності Православної Церкви, відносин Церкви і держави, питань еміграції і подальшої діяльності Православних українців на теренах інших країн і взагалі всіх обставин, в яких діяла (або в певні періоди і не існувала як окрема структура) Українська Церква.

Хронологічні межі. Історія Української Православної Церкви має певну періодизацію, зумовлену тими історичними обставинами, в яких вона опинялася впродовж кількох сторіч від Акту 1686 р. і до кінця 90-х рр. ХХ сторіччя. Періодизація є досі неусталеною тому, що через новизну дослідження ще не існує повного комплексу церковно-історичних досліджень, в яких би розподіл на окремі періоди отримав би всебічне вивчення і обґрунтування.

Через проблему існування декількох ліній ієрархічної тяглості в історії Української Православної Церкви до розгляду в курсі вивчення введено огляди історії Православної Церкви на територіях Польщі (ХVІІ-ХVІІІ ст. та 1918-1939 рр.), США, Канади, Західної Європи та інших країн (ХХ сторіччя). Подано огляди існування УАПЦ на території УРСР у 1920-1930 рр., УАПЦ під час окупаційного періоду в Україні 1941-1944 рр. на чолі з Блаженнійшим Митрополитом Полікарпом (Сікорським). Окремим підрозділом винесено огляд подій під час ІІІ відродження УАПЦ в 1990-ті рр., який має в основному оглядовий характер.

1686-1917 - загальний великий період, який в російській історіографії отримав назву "Синодальної доби" (з 1721 р.), а для Української Церкви розпочався втратою відносної самостійності, територіального розпаду колишньої Київської митрополії, коли частина її опинилася в складі Російської Церкви на Лівобережжі, а єпархії Правобережної

України опинилися на території Речі Посполитої і під впливом Римо-Католицької та Греко-Католицької Церков були майже повністю переведені в унію.

1686-1721 - початок перебування Київської митрополії в складі Російської Церкви доби закінчення першого періоду існування Московського Патріархату (1589-1700), тимчасового місцеблюстительства на патріаршому престолі Митрополита Рязанського Стефана Яворського (1701-1721), який потім очолив Синод Російської Церкви. Втрата Київським Митрополитом прав і привілеїв, титулу "всієї Росії", впливу на єпархії та ставропігії. Територіальний розпад митрополії.

1721-1797 - початок т. зв. Синодальної доби, трансформація Української Церкви в складову частину Російської Церкви, утворення штатної першокласної Київської єпархії замість колишньої Київської митрополії, яка існувала з Х сторіччя. Об'єднання й адміністративно-територіальна перебудова єпархій на теренах України після розподілів Речі Посполитої (1772, 1793 і 1795) в складі Російської імперії. Київські Митрополити ХVІІІ сторіччя та їх діяльність у справі розбудови Київської митрополії. Початок процесу підпорядкування Св. Синодові.

1797-1917 - занепад Українського Православ'я в ході реалізації політики русифікації та денаціоналізації з боку Російської держави та Святійшого Урядуючого Синоду Російської Православної Церкви на чолі з обер-прокурором. Утвердження російських структур в Україні. Перетворення Київської митрополії на першокласну єпархію Російської Церкви. Закриття Києво-Могилянської академії і відкриття Київської духовної академії і Київської духовної семінарії, розвиток системи духовно-навчальних закладів російського зразку. Початок виходу церковно-періодичних видань українських єпархій та "Трудів КДА". Митрополити XIX - поч. ХХ сторіччя. Передумови виникнення українського церковно-визвольного руху.

1917-1921 - доба церковно-визвольних змагань в Україні. Утворення руху за автокефалію Української Церкви. Розкол між прихильниками незалежності Української Церкви та представниками Російської Церкви в Україні. Закон про автокефалію Директорії УНР 1919 р. Діяльність І Всеукраїнської Православної Церковної Ради (1917-1919). Боротьба за українізацію Православної Церкви в Україні. Запровадження Українського Екзархату Московського Патріархату в Україні.

1921-1930 - організаційне оформлення УАПЦ на І Всеукраїнському Православному Церковному Соборі 1921 р. Розвиток та поширення УАПЦ. ІІ Всеукраїнський Собор УАПЦ 1927 р. Митрополити Київські і всієї України УАПЦ - Василь Липківський (1921-1927), Миколай Борецький (1927-1930), Іван Павловський (1930-1936). Ліквідація УАПЦ в січні 1930 р. Процес т. зв. "Спілки Визволення України". Український Екзархат Московського Патріархату на чолі з патріаршим екзархом Митрополитом Київським і Галицьким Михаїлом (Єрмаковим). Засади державної політики щодо Православної Церкви в СРСР.

1930-1939 - відновлення діяльності залишків УАПЦ під назвою "Українська Православна Церква" в грудні 1930 р. і остаточна ліквідація всіх її структур. Репресії ієрархії, духовенства і вірних УАПЦ у 1937-1938 рр. Ліквідація інших церковних структур в Україні та СРСР.

1918-1939 - Православна Церква на українських землях у Польщі. Боротьба за українізацію на Волині, Холмщині, Поліссі та Підляшші. Томос про автокефалію Православної Церкви в Польщі 13 лютого 1924 р. Православна ієрархія в Польщі. Святкування 950-річчя Хрещення України-Руси у 1938 р. Репресії 1937-1938 рр. Митрополит Варшавський і всієї Польщі Діонісій (Валединський) (1923-1948).

1939-1941 - зміни державної політики в СРСР і їх специфіка напередодні ІІ Світової війни на західних територіях України. Відновлення Екзархату для західноукраїнських і західнобілоруських земель. Православна Церква в Генеральній Губернії (колишньої Польщі).

1941-1945 - УАПЦ та Автономна Церква на тимчасово окупованих землях України під час ІІ Світової війни (1939-1945). Еміграція Православних ієрархів та вірних обох Церков за кордон впродовж 1943-1944 рр. Відновлення діяльності Російської Церкви в УРСР. Засади державної політики, форми її втілення. "Московський Конкордат" 1943 р.

1946-1966 - остаточне територіальне оформлення Українського Екзархату Російської Православної Церкви в Україні. Українські екзархи. Ліквідація УГКЦ. Львівський собор 1946 р. Радянська державна політика щодо Церкви в післявоєнний період. Хрущовські гоніння 1950-1960-х років.

1966-1988 - Український Екзархат Російської Православної Церкви в Україні. Діяльність Київського і Галицького Митрополита Філарета (Денисенко) (1966-1990). Внутрішня і зовнішня політика СРСР щодо Православної Церкви.

Поч. ХХ століття 1980-ті рр. - УГПЦ в США. УГПЦ в Канаді. - внутрішня періодизація. Питання юрисдикції. Церковна ієрархія. Вплив церковних ієрархів з України після 1946 р. УАПЦ в Західній Європі, Австралії, Південній Америці.

1988-1990 - святкування Хрещення Руси в СРСР. Початок відродження УАПЦ. УГКЦ в Західній Україні. Ієрархія УАПЦ. Припинення існування Українського Екзархату і утворення Української Православної Церкви у 1990 р.

1990-1992 - Боротьба за автокефалію УПЦ. Дії Московського Патріархату проти Митрополита Філарета (Денисенка). Св. Патріарх Київський Мстислав (Скрипник). Православний Церковний Собор 5-6 червня 1990 р.

1992-1995 - Об'єднання УАПЦ і УПЦ в УПЦ КП. Новий розкол. Утворення т. зв. "УАПЦ". Св. Патріарх Київський і всієї України-Руси Володимир (Романюк). "Чорний вівторок" 18 липня 1995 р.

1995-1998 - Обрання Митрополита Філарета (Денисенка) Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси-України. Зростання УПЦ КП. Патріарші візитації.

1998-2000 - Розбудова Української Православної Церкви - Київського Патріархату. Підготовка до святкування 2000-річчя Різдва Христового.

Огляд джерел. Джерела з історії Православної Церкви поділяються за видами, походже­нням (церковні або нецерковні), за змістом (рівнем інформативності та репрезентативності). Велике значення в оцінці джерел має їх конфесійне походження, оскільки в даному випадку вирішальне значення у формі і змісті оцінок Православ'я буде мати з якого середовища вийшов документ - самої Православної Церкви (проблема ускладнюється існуванням різних Православних Церков та їх стосунками між собою) або Римо-Католицької Церкви, Української Греко-Католицької Церкви, протестантських конфесій тощо. Джерела з історії Української Православної Церкви ХVІІ-ХХ сторіч розподіляються ще за іншими критеріями.Вони можуть виходити з українських або російських церковних і світських структур, а також мати іноземне походження (наприклад, документи Православної Церкви в Польщі або Канаді). Специфічним різновидом джерел радянської доби є світські публікації джерел, в основному законодавства щодо Церкви, а також існуючий комплекс архівних джерел владних структур, як партійні органи, Рада у справах релігії та Церкви при Раді Міністрів УРСР та СРСР, інших установ, діяльність яких мала те чи інше відношення до Церкви. Власне церковні архіви так само, як і приватні колекції, поки що майже не залучені до церковно-історичного наукового обігу.

У свою чергу джерела поділяються на декілька груп.

1. Актові джерела. За рівнем інформативності та об'єктивності відбиття історичних реалій, світоглядних настанов, соціальних і майнових відносин актові джерела вважаються найбільш цінними і становлять основний пласт. Актові джерела не лише містять важливу інформацію щодо подій з церковної історії, а й слугують засобом перевірки й уточнення наративних (оповідних) джерел.

До актових джерел належать соборні діяння. Ці документи містять повні або уривчасті протоколи Церковних Соборів, новоутворені канони (напр. так звані "Київські канони" УАПЦ 1921 р.) та їх рішення. За умови припинення соборного життя Української Церкви впро-довж ХVІІІ-ХІХ сторіч, ХХ століття навпаки демонструє відродження традиції скликання церковних Соборів як в Україні часів існування УАПЦ, так і в Росії, а потім і в СРСР. У державних архівах, хоча і не повністю, але збереглися документи І і ІІ Всеукраїнських Православних Церковних Соборів УАПЦ 1921 і 1927 рр., Всеукраїнського Собору 1918 р.

Юридичні пам'ятки, що нормують зовнішнє і внутрішнє життя Церкви (статути, Номоканон) та її стосунки зі світською владою (конституції, угоди). Окремо в даній ситу-ації слід розглядати радянський період існування Православної Церкви, починаючи з виходу в світ Закону про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви (РРФСР - 1918 р., УРСР-1919 р.).

До актових джерел також належать королівські, гетьманські та царські, імператорські листи і привілеї, майнова документація, фундаційні документи, листи про надання права володіння маєтностями, тестаменти (заповіти) визначних церковних діячів, ієрархів, церковнослужителів тощо. Окремо можна зазначити такий вид документів, як переписи володінь та майна (інвентарі) - загальнодержавні, земельні, воєводські, крайові та приватні, які включали в себе описи земель, угідь, рибних ловів, млинів, ставків, перевозів тощо.

Історико-статистичні описи єпархій були здійснені наприкінці ХІХ - поч. ХХ сторіч. Більшість з них була опублікована і сьогодні слугує цінним джерелом для відомостей стану Православної Церкви в Україні напередодні І Світової війни 1914-1918 рр. та революцій. Реляції, звіти, донесення містять описи подій, характеристики окремих провідних діячів Церкви, стану церковного життя, міжконфесійної боротьби. Судові акти стосувалися церковних і монастирських земельних володінь.

Акти і документи Києво-Могилянської академії, а згодом Київської Духовної Академії та Семінарії на початку ХХ ст. були видані друком як багатотомний збірник документів. Вийшло друком значно менше томів, ніж планувалося, але і ці томи є цінним джерелом для вивчення історії цього вищого духовного навчального закладу України.

2. Епістолярні документи. Цей вид документів включає в себе офіційне напівофіційне та приватне листування церковних діячів та установ. Цей вид документів є одним з найбільш інформативних джерел стосовно тіньової політики, боротьби різних течій, місійних планів, слугує підставою для характеристики авторів листів та їх адресатів, дозволяє уточнити мотиви тих чи інших діянь тощо.

3. Наративні джерела. Джерела, які містять більш чи менш повні описи подій, що стосувалися історії Української Православної Церкви, загальні нариси церковних інституцій, життєписи духовних осіб тощо. Це - бачення церковного й загальнополітичного життя сучасниками, ближчими і дальніми нащадками. В історіографії ХVІІІ - ХІХ ст. саме такому видові джерел надавалася перевага, передусім через їх описовість і можливість прямого використання.

До наративних джерел належать: літописи та хроніки (загальнодержавні, регіональні, монастирські, родинні), мемуари, описи подорожей Україною вітчизняних діячів та іноземців.

4. Спеціальні джерела. Богословські твори (оригінальні та перекладні), агіографічні твори, акти і процеси канонізації святих, полемічні твори, богослужбові рукописи, українські переклади Святого Письма.

5. Речові джерела - архітектурні споруди, предмети культу, надгробки і некрополі.

6. Зображальні джерела - ікони, фрески, мозаїки, гравюри та інші мистецькі твори.

7. Музичні джерела. До цих джерел належать нотні записи з текстами, найраніші з яких - ірмологіони. З них українського походження відомі розспіви Києво-Печерського монастиря, Іова Княгинецького та ін. Особливо цінними є твори українських композиторів ХVІІ-ХVІ сторіч - М. Дилецького, А. Веделя, Д. Бортнянського, М. Березовського та ін. Окремо слід розглядати доробок українських композиторів доби національного відродження 1920- 1930 рр., яке в історіографії отримало назву "розстріляне відродження" (К. Стеценко, П. Демуцький, П. Гончаров, Я. Яциневич тощо).

8. Загальні джерел а. До загальних джерел належать історичні твори та довідки, панегірики, літературні твори, стародруки, каталоги бібліотек, описи архівів, у т.ч. втрачених, колекції тощо.

Історіографія. Період до 1917 р. Важливе значення для розуміння курсу історії має загальний огляд церковної історіографії, яка представлена працями Православних істориків Української і Російської Православних Церков, у тому числі і закордонних, а також почасти світських дослідників історії Української Церкви. Це зумовлено, по-перше, тим, що в багатьох працях світських істориків міститься якісний документальний та фактологічний матеріал, а по-друге, деякі періоди вивчення історії Української Церкви поки що не мають ґрунтовних досліджень, які були б виконані з позиції церковних істориків.

Проблемами власне церковної історії почали займатися у ХІХ ст. Одним з перших цю проблематику почав розробляти митрополит Московський Платон (Лєвшин), який написав першу узагальнювальну працю. В основу періодизації він поклав не політичну, а власне церковну історію, подавши великий фактичний та документальний матеріал.

Впродовж 1807-1816 рр. було опубліковано 6 томів капітальної праці єпископа Амвросія (Орнатського) та митрополита Євгенія (Болховітінова) "История российской иерархии", в якій були подані описи всіх єпархій, їх історія, біографії митрополитів, єпископів, вміщено інформацію про життя святих, собори, синоди, церковні школи, монастирі тощо. Сам Київський митрополит Євгеній (Болховітінов) подав історію Київської єпархії від її заснування до початку діяльності самого Високопреосвященнійшого митрополита Євгенія, біографічні відомості про київських архієреїв та ректорів і префектів Київської Академії, залишив описи Софійського та Києво-Печерського монастирів.

У 5-томній історії Церкви Чернігівського архієпископа Філарета (Гумілевського), яка містить документальний та архівний матеріал, автор виділив ряд періодів, окремо розглядаючи західноруські (українські) землі до 1826 р. і подав опис Чернігівської єпархії (1871-1872), включаючи історію архієрейського дому, монастирів та інших закладів.

Початок нового етапу в російській історіографії поклало видання 12-томного дослідження митрополита Макарія (Булгакова) "История Русской Церкви", яка охоплювала період з кінця Х ст. по 1667 р. Цю капітальну працю було продовжено і на честь святкування 850-річчя Москви було випущено 9 томів, де на початку вміщено працю митрополита Макарія, далі том 8 (у двох частинах), який охоплює період існування Російської Церкви до 1917 р., написав Ігор Смоліч й останній 9-й том, автором якого є прот. Владислав Ципін, присвячено періоду з 1917 до 1997 р. Це є капітальна праця з історії Російської Церкви, де за існуючою традицією українські єпаріхії, архієреї, церковно- та священнослужителі та ін. розглядаються як складова частина Російської Церкви, а фрагментарні відомості щодо автокефального руху звичайно кваліфікуються як "церковний сепаратизм".

На поч. ХХ ст. було видано 12 томів "Православной богословской энциклопедии", редакторами якої були професори Санкт-Петербурзької духовної академії О.П.Лопухін та М.М.Глубоковський. Цю працю можна вважати спробою підсумувати досягнення церковно-історичної науки, в якій містяться відомості щодо всіх сфер життя Православної Церкви, включаючи короткі нариси історії окремих єпархій, біографії найвідоміших ієрархів, дані про духовно-навчальні заклади. У цей же період набуває поширення практика досліджень життєписів та діяльності окремих представників церковної ієрархії.

Одною з найхарактерніших ознак духовного життя середини ХІХ ст. було виникнення та розвиток церковної періодики. У 1861 р. почали видаватися "Киевские епархиальные ведомости", "Черниговские епархиальные известия", "Полтавские епархиальные ведомости" (1863), "Волынские епархиальные ведомости", "Подольские епархиальные ведомости", які виходили в Кам'янцю-Подільському у 1862-1918 рр. Всі ці видання мали однакову структуру і складалися з двох частин: офіційної, де містилися царські маніфести, укази Св. Урядуючого Синоду, постанови та розпорядження єпархіального керівництва, різноманітні звіти; та неофіційної, в якій публікувалися матеріали з історії Вселенської Церкви, вибрані місця з житій святих, звіти про єпархіальні події та новини, історія окремих монастирів та церков, повітів та сіл, біографії єпархіальних архієреїв, краєзнавчі матеріали і т. ін. Ці журнали у різні роки видавалися або при духовних консисторіях, або при духовних семінаріях, або, як це було з "Киевскими Епархиальными Ведомостями" - при Київській Духовній Академії.

Новітня доба. Існування УАПЦ (1917-1990 рр.). У справі вивчення історії УАПЦ 1920-30-х р. і її ідейних та організаційних підвалин першими дослідниками можна вважати її керівників та ідеологів. Попри їх революційну налаштованість, викривальний та звинувачувальний тон щодо керівництва Російської Православної Церкви в Україні, певний апологетичний та пропагандистський нахил, їх теоретичні праці містять деякі історичні відомості про розвиток церковно-визвольного руху в Україні 1917-1920 рр, І і ІІ Всеукраїнські Православні Церковні Собори УАПЦ 1921 і 1927 рр., організаційні та ідейні підвалини УАПЦ. Діячі УАПЦ виступили практично першими історіографами Української Церкви як окремої від Російської, хоча, звичайно, не були істориками в повному сенсі.

Теоретичні та історичні праці отця Митрополита Василя Липківського, які були надруковані за кордоном, за своєю вагою та значенням є надзвичайно важливими у справі дослідження історії Української Церкви, її теоретичних та організаційних засад, оскільки містять багато фактичного матеріалу. За формою виконання вони подекуди дуже сильно нагадують мемуари, а не історичне дослідження. Його проповіді на Апостольські послання та на неділі і свята також можуть слугувати одночасно і джерелом з історії УАПЦ цього періоду і об'єктом дослідження гомілетики. Твори таких відомих церковних діячів УАПЦ, як архієпископ Подільський Іван Теодорович, архієпископ Київщини Нестор Шараївський, архієпископ Полтавський Костянтин Кротевич та інших діячів також ймовірно вийшли б друком ще за час існування УАПЦ, але через штучні обмеження з боку влади на дозвіл видавати друковані праці більшість цих матеріалів залишилася тільки серед редакційних матеріалів часопису "Церква і Життя", які були видані друком тільки в дуже скороченому вигляді впродовж 1927-1928 років.

У радянській світській історіографії 1920-30-х рр. проблеми вивчення ідейних підвалин УАПЦ практично не розглядались. Причини цього зрозумілі - початок розбудови соціалістичної України в ідейному сенсі майже повністю тяжів до радянських російських зразків і тому ідейне протистояння Церкви і держави коливалося між ігноруванням взагалі факту її існування, коли в газетах поступово зникають повідомлення про життя Церкви, до поступового розширення видань атеїстичного характеру, які наприкінці 1920-х рр. стають окремим напрямом серед політично-пропагандивних видань. Праці та статті партійних керівників, ідеологів та публіцистів містять повідомлення про Церкву, але всі вони зазвичай носять звинувачувальний характер, обумовлений державним войовничим атеїзмом та загальною політикою радянської держави щодо Церкви в СРСР.

Саме тоді вперше було сформульовано ідеологічні штампи щодо оцінки діяльності УАПЦ та її діячів. Після процесу "СВУ" з 1930 р. про УАПЦ, як про "викритий осередок петлюрівщини та контрреволюції" тривалий час не згадується.

Приводом до активізації інтересу до історії УАПЦ, після тривалої перерви, в 1960-ті роки стала діяльність УАПЦ у Західній Європі та Північній Америці, коли представники закордонних українських громадських і церковних організацій на міжнародному рівні протестували проти порушення в СРСР прав людини, в тому числі і принципу свободи совісті.

У 1970-х р. для дискредитації УАПЦ в очах населення почали з'являтися публікації в пресі радянських ідеологів, перейняті упередженими оцінками її діяльності. Не маючи можливості ознайомити громадськість з документами, обмежені штампами ідеології, позбавлені у більшості випадків можливості користуватись архівами, їх автори виконували замовлення компартії. Під цим же кутом зору проблема розглядалась до розпаду СРСР.

Закордонна церковна історіографія містить чимало праць та розвідок щодо історії УАПЦ і має практично неперервну традицію дослідження. Праці, які містять історичні відомості про український церковно-визвольний рух, з'являються в 1920-х р. У повоєнний період таборового існування УАПЦ в Німеччині (1940-1950-ті рр.), з цієї проблеми були видані теоретичні праці стосовно устрою та канонічних засад УАПЦ. Це книги колишнього архієпископа Подільського УАПЦ, а згодом архієпископа Канадійського і Всеамериканського, учасника Собору 1921 р. Івана Теодоровича († 1971), в якій викладено обґрунтування благодатності ієрархії УАПЦ.

Цінним у справі наукового дослідження проблеми автокефального устрою Української Церкви, джерел з церковного права, видання окремих документальних пам'яток та викладу історичних подій періоду визвольних змагань є науковий доробок міністра ісповідань гетьманського уряду Олександра Лотоцького. Його дослідження з історії Церкви в Україні, та історико-богословські праці є одними з кращих серед інших праць з цієї проблеми і тому, хоч він і залишався світською людиною, його праці можуть бути зараховані до церковної історіографії.

Митрополит Хол мський і Підляський Іларіон (Іван Огієнко) (1882-1972) -доктор філософії, професор, дійсний член ЦНТК НТШ, ВУАН, історик Церкви, перекладач Біблії українською мовою, міністр ісповідань і міністр народної освіти уряду Директорії Української Народної Республіки, ректор і засновник Кам'янця-Подільського державного університету, видавець багатьох україномовних часописів в Україні та за кордоном, первоієрарх Української Греко-Православної Церкви Канади (1951-1972). Він є автором церковно-історичних досліджень, богословських творів, наукових праць.

Значний внесок у справу дослідження та публікації документів з історії УАПЦ зробив видатний історик проф. Іван Власовський (1883-1969) - церковно-громадський діяч, професор, директор Богословського інституту УАПЦ, професор Колегії Св. Андрея, редактор журналу "Церква і Нарід", автор численних праць на церковно-історичні теми, а також 5-томної праці "Нарис історії Української Православної Церкви" в 4-х т. - Нью-Йорк, Бавнд-Брук, 1966. Хоча його працю було надруковано в США у 1960-ті рр., його можна віднести як до представників і вітчизняної, і діаспорської церковної історіографії.

Головна праця з історії Української Православної Церкви Івана Власовського - "Нарис історії Української Церкви" - містить багато текстів джерел і нагадує більше збірку документів. Але сам автор попереджає в передмові, що цей твір повинен стати в пригоді майбутнім дослідникам історії Української Церкви. Іван Власовський докладно розглядає історію Української Церкви, починаючи з підпорядкування її Московському Патріархату у 1686 р. і доводячи виклад подій до закінчення ІІ Світової війни в УРСР, а стосовно Української Церкви в екзилі - до кінця 1950-х рр. за часів керування Блаженнійшого Митрополита Полікарпа (Сікорського) та його наступника Никанора (Абрамовича) (томи ІІІ - ІV, в 2-х частинах).

Закордонна світська історіографія. Наталія Полонська-Василенко і Олександр Воронін, присвятили проблемі історії УАПЦ окремі дослідження або розділи своїх праць, які ґрунтувались не на документах, а на тих публікаціях, які виходили за межами України. Історик Дмитро Дорошенко у своєму дослідженні "Історія України 1917-1923 років" подає хід церковно-визвольних змагань в Україні, зокрема про діяння Київського собору 1918 р. і про спроби затвердження автокефалії Української Церкви.

Професор Аркадій Жуковський, український науковець, головний редактор Енциклопедії Українознавства, доктор богослів'я Київської Духовної Академії є автором досліджень, присвячених історії Української Церкви. У своїх працях автор зупинився на передумовах виникнення УАПЦ в Україні 1917-1919 роках і подав свою оцінку процесу організаційного оформлення УАПЦ, спираючись на працю архієпископа Івана Теодоровича "Благодатність ієрархії УАПЦ", видану в м. Регенсбург у 1947 році.

Закордонна церковна історіографія. Капітальною працею з історії Української Церкви було видання "Історія Української Греко-Православної Церкви Канади" протопресвітера Семена Савчука і Ю. Мулика-Луцика в 6-ти томах. Великим тиражем було випущено тільки перші чотири томи, а 5-6 томи існують тільки в декількох екземплярах на правах рукопису. Незважаючи на те, що ця праця стосується історії Церкви в Канаді, більша її частина присвячена або взагалі історії Православної Церкви в Україні, або діяльності ієрархів-українців на теренах Канади впродовж ХХ сторіччя. Цей збірник також містить велику кількість відбитків документів та ілюстрацій.

Окремо слід зупинитися на церковних періодичних виданнях, які виходили в діаспорі в різні роки. Серед них - часопис Української Православної Церкви "Український Православний календар", на сторінках якого вміщували матеріали про УАПЦ 1920-х років та її діячів закордонні дослідники. Низку статей про видатних діячів України, причетних до справи відновлення Української Православної Церкви, умістив на сторінках "Календаря" професор Василь Завітневич.

Аналітичні та документальні матеріали з історії УАПЦ містяться в часописі "Віра і Культура". Серед матеріалів цього часопису є тексти документів уряду Директорії УНР щодо Православної Церкви в Україні дослідження Василя Біднова про українізацію богослужіння, текст доповіді митрополита Філарета (Денисенка) про канонічні засади автокефалії Української Церкви, а також наукове дослідження історика Сергія Плохія щодо сучасного стану Православної Церкви в Україні.

Календар "Рідна нива", який виходив друком за ініціативи і сприяння Митрополита Української Греко-Православної Церкви в Канаді Іларіона (Огієнка), є дуже цінним джерелом у справі вивчення життя цієї Церкви, її ієрархії, церковних подій і святкувань, матеріалів з історії.

В УПЦ в США таким виданням є "Український Православний Календар", який почав виходити друком з 1950 р. накладом УПЦ в США в Саут Баунд Бруці. Видання ілюстроване, містить докладний церковний календар на кожний рік, перелік і адреси церковних ієрархів та церковно-адміністративних структур (Консисторії, Кураторії пенсійного фонду, Архіва-музею, контрольної комісії, церковного суду, статутової комісії, дорадчої фінансової комісії, об'єднання українських Православних сестрицтв в США і парафій) статті та історичні розвідки з історії Церкви, вірші, реклами церковних видань, церковних речей тощо.

Сучасна світська українська історіографія з кінця 1980-х р. поповнилась новими науковими працями, присвяченими дослідженню визвольних змагань 1917-1920 років в Україні, біографій заборонених до того політичних, громадських і церковних діячів України та їх теоретичних праць, в тому числі документів з історії УАПЦ. Події, пов'язані з відокремленням Української Православної Церкви від Російської у 1990 р. також спонукали до документального дослідження джерел з історії створення УАПЦ за аналогічних умов у 20-х роках ХХ сторіччя. Цьому процесу сприяло надходження з-за кордону наукових, науково-популярних та періодичних видань дослідників української діаспори.

Джерелознавчі та історичні праці з історії УАПЦ Федіра Турченка, Сергія Білоконя, Леоніда Пилявця, Арсена Зінченка, Володимира Пащенка, Василя Ульяновського, Богдана Андрусишина, Алли Киридон, Олександра Ігнатуші представлені різноманітними дослідженнями, більшість з яких присвячено вивченню новітньої доби існування Української Церкви, починаючи з 1917 р., огляду джерел з історії Церкви, персоналіям репресованих церковних діячів, стосункам Церкви та Держави в Україні та СРСР тощо.

Найновішим релігіознавчим дослідженням з історії Української Церкви є видання Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. Сковороди в 10-ти т. "Історія релігії в Україні" за редакцією Анатолія Колодного та Петра Яроцького. Зокрема історії Української Православної Церкви присвячено том третій "Православ'я в Україні". Окрім цього видання, ними у 1999 р. було випущено навчальний посібник для вищих навчальних закладів "Історія релігії в Україні". У цьому посібнику зроблено спробу оглянути діяльність всіх конфесій в Україні, починаючи з стародавніх часів. Історію Православ'я подано рівнобіжно з іншими як узагальнювальний огляд.

Церковні видання. Документальні збірники. Загальні думки та позитивна оцінка щодо утворення та діяльності УАПЦ, мучеництва її ієрархів та вірних викладено у вступному слові до "Мартирології Українських Церков" Митрополита УПЦ в США і першоієрарха УАПЦ в діаспорі Мстислава (Скрипника). Вихід цього збірника документів християнського самвидаву у видавництві "Смолоскип" є великою подією у справі продовження церковно-історчних студій. У цьому збірнику зібрано унікальні документи з історії Української Церкви, починаючи з 1917 р. - відозви автокефального руху, матеріали Соборів УАПЦ, життєписи церковних діячів, фото, хронологічні таблиці, листування репресованих церковних діячів з таборів, списки церковних ієрархів тощо.

У нещодавно започаткованій серії "Духовні діячі України" було опубліковано декілька біографічних нарисів. У 1995 р. вийшли друком життєпис Димитрія (Туптала) митрополита Ростовського та біографічний нарис Митрополита Філарета. Останнє видання містить невеликі екскурси в історію Православ'я, проблеми здобуття автокефалії Православної Церкви в Україні, опис подій, які спричинились до сучасного розколу в Українському Православ'ї. Видання ілюстроване фотографіями з особистого архіву Святійшого Владики. Більш капітальним ілюстрованим виданням став фотоальбом "Миттєвості з життя Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета".

Книга "Історія Православної Церкви" за редакцією митр. прот. Олександра Кислашка - це довідкове видання, яке надруковано у вигляді конспекту і містить невеличкі нариси із загальної історії християнської Церкви. У цій праці, як і в подібних до неї, просто подається переказ подій з історії Української Церкви від самого початку і до 1992 р.

Одним з останніх посібників з історії Христової Церкви в Україні, виданий у Харкові в 1999 році, став конспект лекцій для студентів духовних шкіл, зокрема Колегії Патріарха Мстислава, автором якого є архієпископ Харківський (УАПЦ) Ігор Ісіченко. Виклад розпочато з огляду джерел з найдавнішої історії слов'ян і огляду поганських вірувань до сучасних подій церковного життя. Найбільшу цінність мають останні розділи, де йдеться про відродження УАПЦ в Україні наприкінці 1980-х - початку 1990-х рр. та подано огляд церковного життя в Україні 1992-1998 рр.

Видання Української Православної Церкви Київського Патріархату 1990-х рр.

Доповідь "Різдво Христове та його онтологічне значення для людства" Святійший Патріарх Філарет виголосив на Всеукраїнській Міжнародній Християнській Асамблеї, яка проходила в м. Києві у лютому 1998 р. У цій доповіді подано стислий огляд історії людства від Різдва Христового з точки зору Православ'я, вперше подано власне церковні оцінки цілих історичних епох, накреслено основні проблеми сучасності.

Видавнича діяльність. УПЦ Київського Патріархату видає богослужбову літературу, щорічний Церковний календар, журнали, газети, духовну та церковно-історичну літературу. Зареєстровано 8 журналів: "Православний вісник" (Київ), "Полтавські єпархіальні відомості", "Вісник Київської Духовної Академії", "Волинський Православний вісник" (Луцьк), "Волинь Православна" (Рівне), "Українці Америки за Київський Патріархат" (Чикаго, США), 2 англомовні журнали в Канаді.

Різні структури УПЦ КП видають 12 газет: "Голос Православ'я" і "Київський Патріархат" (Київ), "З Богом у серці" (Харків), "На варті" (Луцьк), "Лоза виноградна" (Івано-Франківська обл.), "Полісся Православне" (Житомир), "Боже слово" (Кіровоград) та ін.

Видається 6 бюлетнів: "Інформаційний бюлетень" (Київ), "Жизнь в Сичеславском крае" (Дніпропетровськ), "Подільський Православний вісник" (Хмельницьк), "Жизнь в Богородском крае" (Московська обл.) та ін.

Видано богословські та богослужбові видання УПЦ КП - Богословське Євангеліє, Требне Євангеліє, Апостол, Служебник, Требник, Требник Петра Могили, Молитовник, Часослов, Закон Божий, Проповіді Патріарха Філарета у 6-х томах, Біблійні оповідання, Дитяча Біблія, Катехизис, Катехизис Петра Могили, Духовные посевы тощо. Видано також церковно-історичні та публіцистичні книги - "Нарис історії Української Православної Церкви" Івана Власовського в 4 т. 5 книгах, "Автокефалія" О. Лотоцького, "Голгофа Українського Православ'я" В. Чемериса, збірник "Неправда московських анафем", "Час каміння збирати" В. Карпенка, Матеріали Міжнародної Всеукраїнської Християнської Асамблеї, присвяченої 2000-річчю Різдва Христового. Відновлено видання "Трудів КДА".

Після відновлення діяльності всіх напрямів церковного життя, відповідно відродилися й періодичні церковні видання. Зокрема почав виходити Волинський Православний вісник, видавцем якого виступили Волинська Духовна Семінарія УПЦ КП та Наукове товариство ім. Митрополита Полікарпа. Перше число цього часопису вийшло друком в Луцьку у червні 1997 р. і було присвячено 900-річчю з дня заснування одного з осередків Волинського Полісся, княжого граду над Стиром.

Окрім друкованих видань у Київській Духовній Академії за 10 років її існування були захищені дисертаційні дослідження на здобуття вченого ступеня кандидата богослів'я, а також дипломні роботи з історії Української Православної Церкви зазначеного періоду. Це праці архімандрита Димитрія (Рудюка) "Історично-канонічні основи автокефалії Української ПравославноїЦеркви",ДанилаКондратенка"Києво-МежигірськийСпасо-Преображенський монастир у світлі державно-церковних відносин в різні періоди його існування", Кваса Віктора "Критичний аналіз богословської спадщини УАПЦ (1919-1930 рр.)", ієромонаха Євстратія (Зорі) "Український Екзархат Російської Православної Церкви (1944-1966)", свящ. Миколая Йосифчука "Київські митрополити та їх архіпастирська діяльність у ХІХ сторіччі", свящ. Михаїла Йосифчука "Проблема автокефалії Української Православної Церкви за часів правління Директорії Української Народної Республіки у 1918-1922 рр.", Лагодича Миколая "Церковна політика радянського уряду на Галичині у період 1945-1965 рр.", Клоса Віталія "Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря".

Таким чином, короткий огляд історіографії дозволяє твердити, що хоч і з певними труднощами, але історія Української Православної Церкви продовжує розвиватись як галузь церковно-історичних досліджень. Поступово випрацьовується методика досліджень, встановлюються хронологічні межі для розвитку саме Українського Православ'я.

Лекція 1. МОСКОВСЬКА ЦЕРКОВНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ ПІСЛЯ ПРИЄДНАННЯ КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ ДО РОСІЙСЬКОЇ ЦЕРКВИ 1686 р.,

НИЩЕННЯ ПРАВ І ПРИВІЛЕЇВ. ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ОБМЕЖЕННЯ КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ

Київська митрополича кафедра впродовж сторіч посідає поважне місце посеред християнських центрів. За часів Речі Посполитої Київський митрополит, окрім обласної влади над єпископами, поширював свою владу на Троїцьке, Жмудське воєводства Литви, Новгородське воєводство Чорної Русі (у Новогрудку або Вільнюсі мали свою резиденцію усі Київські митрополити до 1596 р.) та на частину Білорусії з м. Слуцьк, Мінськ, Бобруйськ. В Україні до Київської єпархії належали Київщина, Поділля, Брацлавщина, Сіверщина і Смоленщина (з поч. ХVІІ ст.) та Галичина (до утворення Львівської єпархії 1541 р.).

Київський митрополит, починаючи з кінця ХVІ ст., почав втрачати підвладні йому єпархії. З сер. ХVІІ ст. цей процес зменшення території Київської єпархії прискорився, оскільки було створено Чернігівську і Смоленську єпархії. Під час переговорів козацької старшини з Москвою Київські митрополити зайняли досить стриману позицію, навіть відмовились присягнути московському цареві, бо вбачали у новому союзі небезпеку для існування Київської митрополії. Незабаром, згідно Андрусівського перемир'я 1667 р., а потім "Вічного миру" з Польщею у 1686 р. Лівобережжя увійшло до складу Росії, а Правобережжя залишилось у складі Польщі, за винятком м. Києва з околицею, що була під владою московського царя.

У справі приєднання України до Москви в усіх угодах 1650-60-х рр. є власне релігійна сторона, а саме -утиски Православної Церкви. Перехід України під високу руку московського царя дійсно звільняв її від римо-католицького гніту. Про це говорить постанова Московського земського собору 1653 р. про Україну. Собор постановив, щоб московський цар Олексій Михайлович "изволил того гетьмана Богдана Хмельницкого и все войско Запорожское с городами ихис землями принять под свою государскую высокую руку, для православныя христианския веры и св. Божиих церквей, потому что паны и Рада и вся Речь Посполитая на православную веру и на святыи Божии церкви восстали и хотят их искоренити".

Верхи Української Церкви добре розуміли, що політичне з'єднання України з Москвою логічно вело до з'єднання церковного. Тому вони рішуче стали проти цього з'єднання, мало йому довіряючи. Богдан Хмельницький (1648-1657) спочатку планував приєднати Українську Церкву до Московської. Але в договорних статтях від 12 березня 1654 р. немає статті про піддання Київської митрополії Московській патріархії. Зміст 12-ї та 13-ї статей Переяславської угоди в редакції 1654 р. однозначно говорить про те, що Київська митрополія належить до Константинопольського патріархату і обрання митрополита переводиться вільно через духовенство, старшину й народ. У цих статтях митрополита Київського названо "Екзархом святійшого престолу Константинопольського".

Згодом, за період перебування Юрія Хмельницького при гетьманькій владі (1659-1668), серед інших позицій угоди з'явилася 8 ст. (т. зв. "Жердівські статті" 1659 р.). У цій статті стверджується, що митрополиту Київському бути під благословінням патріарха Московського, а в духовні права патріарх буцімто втручатися не буде. Трагедія подальшої історії України була в тому, що цей сфальшований документ став єдиним офіційним текстом т.зв. "Статей Богдана Хмельницького" і на якому підписувалися згодом усі гетьмани. Пізніше він був надрукований у Повному зібранні законів Російської імперії. Але саме після затвердження цих домовленостей постало питання про перехід Київської митрополії з юрисдикції Константинопольського патріархату до Московського. Митрополит Київський, Галицький і всієї Росії, екзарх патріаршого Константинопольського престолу Сильвестр Косів (1647-1657), який був обраний на митрополичу кафедру після смерті Петра Могили духовенством і запорізькими козаками без привілею польського короля, був висвячений Собором Єпископів за благословінням патріарха Парфенія ІІ в соборі Святої Софії. У 1648 р. Сильвестр Косів змушений був визнати зверхність над "руською нацією" козаччини, від послуг якої свого часу відмовився митрополит Петро Могила. У справі відстоювання прав Київської митрополії Митрополит Сильвестр зробив багато. Після укладення Білоцерківської мирної угоди 28 вересня 1651 р., якою касувалися вигідні для українського Православ'я статті, гетьман змушений був піти на союз із Москвою, присягнувши 8 січня 1654 р. в Переяславі на вірність цареві.

Після укладення Переяславської угоди всі українські міста і містечка також мусили скласти присягу. Митрополит Сильвестр, не бажаючи визнавати зверхність Московського патріархату, не поспішав присягати на вірність. Зібравши вірне йому духовенство у Св. Софії, Владика висловив непокору і взяв під захист тих киян, які також відмовлялися присягати московському цареві. 14 січня 1654 р. жителі міста склали присягу Москві не в кафедральному Софійському соборі, а в Києво-Печерському монастирі. Згодом, митрополит Сильвестр скорився обставинам і визнав перемогу московської політики, але до самої смерті намагався зберегти самостійну позицію і на поступки московській духовній ієрархії йшов неохоче.

Його наступник Діонисій Балабан (1657-1663) навіть не повідомляв Московського патріарха про своє обрання. Інтронізація Діонисія Балабана відбулася 28 лютого 1658 р. без повідомлення Московського патріарха. Він брав участь в укладанні Гадяцького договору з Польщею, за яким Україна поверталася під королівську владу як автономна частина Речі Посполитої. Після зречення булави гетьманом Іваном Виговським, митрополит Діонисій Балабан не повернувся до Києва і управляв митрополією зі Слуцького монастиря, боровся зі спробами перебрати його владу на Лівобережжі місцеблюстителями Київської кафедри, яких поставляла Москва. Дионисій Балабан відкрив мощі Іова Почаївського. Постриг у ченці гетьмана Юрія Хмельницького, коли той зрікся гетьманства.

9-19 листопада 1663 р. відбувся елекційний собор у Корсуні і закінчився розколом - обранням одразу двох митрополитів на Київську кафедру. Це були єп. Мстиславський і Білоруський Йосиф Нелюбович-Тукальський (1663-1675), який керував православними парафіями Правобережної України, Білорусі і Литви та єп. Перемиський Антоній Вінницький (1663-1679), який утримував під своєю владою Галичину, Волинь і Поділля. Московський собор 1667 р. надав чернігівському єпископу Лазарю Барановичу титул архієпископа і той виконував обов'язки місцеблюстителя Київської кафедри з 1670 до 1685 р. Натомість польський король

надав титул "адміністратора Київської митрополії" львівському єпископові Йосифу Шумлянському після його таємного переходу на унію.Питання про перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського Патріархату вирішилося за часів гетьманства в Україні Івана Самойловича (1672-1687), який був прихильником поєднання двох церков. Він досить близько зійшовся з Московським патріархом Іоакимом (Савеловим). 1682 р. Іоаким поблагословив шлюб гетьмана, і це ще більше зв'язало цих двох осіб. Зручною нагодою у справі поєднання церков для Самойловича стала смерть архімандрита Печерського Інокентія Гізеля († 18 листопада 1683 р.). Гетьман відразу ж повідомив царя (Гізель) про смерть Гізеля, а також про те, що вибори нового архімандрита призначено на термін після Різдва і просив Московського патріарха благословення. Ця спроба не вдалася, бо опозиційно налаштоване київське духовенство повело себе не так, як сподівався Самойлович. Вибори відбулися вільними голосами, і на архімандрита було обрано Варлаама Ясинського. Але згодом, коли Печерської архімандрії з її великими маєтками почав домагатись Львівський єп. Йосиф Шумлянський, Ясинський сам поспішив вирядити посольство до Москви прохаючи благословення та грамоти на архімандрію

У лютому 1685 р. з Москви було наказано гетьману Самойловичу перервати зв'язки з Царгородським патріархом, а майбутнього митрополита послати до Московського патріарха для здійснення рукопокладення. 8 липня 1685 р. на соборі в Києві митрополитом було

обрано Луцького єп. Гедеона Святополка-Четвертинського(1685-1690). Митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії Гедеон Святополк-Четвертинський, який вів свою генеалогію від князя Святослава Ігоревича (Х ст.), був висуванцем гетьмана Івана Самойловича - дочка останнього стала дружиною племінника Гедеона, князя Юрія Четвертинського.

Частина духовенства хоча й виступала проти, але участі в соборі 1685 р. не брала. Представники українського духовенства надіслали листівні протести Самойловичу. Висловлені в протестах вимоги можна звести до таких: 1) незаконність рішення про передачу Київської митрополії Москві, бо це справа усієї Церкви; 2) заперечення правильності обрання нового митрополита; 3) занепокоєння тим, що Українська Церква втратить права, якщо перейде під юрисдикцію Московського патріарха; скарга на те, що Білгородську єпархію вже приєднано до Москви, і новий порядок відрізняється від порядку в Українській Церкві.

Російський уряд почав шукати шляхи залучення Київської митрополії до складу Московського Патріархату. Після обрання без згоди Константинопольської патріархії нового митрополита Гедеона Святополк-Четвертинського, останній поїхав у Москву, щоб одержати своє затвердження від Московського патріарха. 1686 р. до Константинополя було направлено делегацію, яка мала отримати згоду на перехід Київської митрополії до складу Російської Церкви. Проте новий патріарх Константипольський Діонісій та патріарх Єрусалимський Досифей з обуренням прийняли це прохання, і лише підкуп турецького візира та його дії щодо цих ієрархів змусили останніх змінити свою думку.

Того ж року Самойлович надіслав до Святійшого Патріарха Московського Іоакима (Савелова, 1620-1690) та царям Івану й Петру листи з повідомленням про вибори митрополита, прохання затвердити це рішення і надати певні привілеї Київській митрополії. 8 листопада 1685 р. відбулась посвята митрополита Гедеона в Свято-Успенському соборі в Москві, під час якої він присягнув Московському патріархові. Його титул: "митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії".

У грудні нововисвячений митрополит одержав жалувані грамоти від царів Івана, Петра, царівни Софії та від патріарха. У царських грамотах говориться про збереження судових та ін. прав і вольностей Київського митрополита. Натомість у патріаршій грамоті фактично йдеться про те, щоб поставити Гедеона на становище звичайного митрополита Московської церкви. Іоаким наказав йому носити білого клобука "заради єднання з іншими російськими митрополитами", чого раніше не було в практиці українських митрополитів. У своїй грамоті Іоаким також припустився "помилки". Він назвав Гедеона митрополитом Київським, Галицьким і Малої Росії, тоді як до того в титулі Київських митрополитів було "всієї Росії". Це було одним з перших кроків у справі відібрання прав від українських митрополитів.

У цілому слід сказати, що Українській Церкві було надано статус широкої автономії з наступними положеннями: 1) Київська митрополія непідсудна Московському патріархові; 2) Київського митрополита вільно обирають за старими звичаями, він одержує благословення і поставлення від Московського патріарха і доживотно залишається митрополитом; 3) йому підвладними залишаються всі попередні чини і установи митрополії: єпископії, монастирі, церкви, ігуменства; 4) зберігається сила судів Київського митрополита, його честь і влада; 5) зберігається Братська школа Київської митрополії і вільне навчання в ній; за митрополитом залишається право мати друкарню; 6) залишаються церковні маєтки, в т.ч. на Київському (правому) березі Дніпра; 7) Київська митрополія вважається вищою, ніж інші в Московському патріархаті; 8) у справах управління єпархіями, що залишилися за Польщею, митрополит мусить радитися з гетьманом.

Широка автономія Київської митрополії в складі Московської патріархії творила, на думку І. Власовського, з Київського митрополита "Голову в церковному відношенні майже всього українського народу", духовного вождя всього українського і білоруського (згідно п. IX "Вічного миру" 1686 р.) народу. Але, як стало зрозумілим пізніше, всі ці права виявилися тимчасовою політикою. Обіцянки московських царів щодо автономії Київської Митрополії Московською (державною і залежною від неї духовною) владою не були дотримані, а навпаки - цілком порушені. Автономія церковна виявилася маревом і була похована раніше навіть від автономії в державному житті під Росією.

Останній акт трагедії Української Церкви - це згода Константинопольського патріарха на передачу її патріархові Московському. Попередні спроби були марними, але тепер московський уряд вирішив будь-що добитися згоди Константинопольського патріарха. Московський патріарх Іоаким виготовив грамоту до Константинопольського патріарха, в якій писав про те, що "виконав бажання українського народу" - поставив митрополитом Гедеона. А щоб з Гедеоном чого не трапилось у далекій дорозі до Константинополя, то він, Іоаким, висвятив його у Москві. Тому Московський патріарх просить взагалі передати під його керівництво Київську митрополію, оскільки вона знаходиться дуже далеко від Константинополя. Московські царі просили про те ж саме, посилаючи в дарунок золото та соболі.

З цими грамотами поїхав до Константинополя досвідчений дяк Микита Олексіїв. Він їхав через Україну і гетьман послав з ним свого посланця Івана Лисицю, також просячи відступити Київську митрополію під Москву. Добравшись на Схід, посланці у м. Адріанополі несподівано застали патріарха Єрусалимського Досифея. Але, попри сподівання посланців умовити його посприяти вирішенню головного питання їхньої місії, Досифей відповів відмовою. До Адріанополя приїхав новий Константинопольський патріарх Діонісій, щоб отримати затвердження у великого візира.

Турція була у скрутному становищі і мала мирний договір тільки з Москвою і за будь-якої ціни була зацікавлена у його збереженні. Великий візир легко погодився на прохання Москви і обіцяв Олексіїву, що зараз же накаже Діонісію передати Київську митрополію під владу Московського патріарха. У травні 1686 р. Дионісій віддав Київську митрополію Московському патріархові. До нашого часу збереглась невеличка розписка (1686 р.), в якій йдеться про те, що московський посол Микита Олексіїв видав патріарху Дионісію "три сорока соболів та 200 червінців". Добувши потрібні грамоти вертався Олексіїв до Москви. Але несподівано в Криму попався в руки кримських татар, і всі грамоти мало не загинули. Проте за важливого татарського полоненика татари випустили Олексіїва з грамотами.

Підводячи деякі підсумки тієї події, слід сказати таке: усі учасники нічого не здобули собі. Крім Московського уряду. Патріарха Діонісія ІV було позбавлено кафедри і сам він у грамоті від 1688 р. повідомляє, що головною причиною цього була справа Київської митрополії. Турція сподівалась дотримання миру з Москвою завдяки наданій через Олексіїва послузі, але через надмірні мілітарні мрії фаворита царівни Софії князя Голіцина отримала оголошення війни відразу по приїзді Олексіїва до Москви. Цінна послуга візира пішла ні на що. Турецький уряд насів на патріарха, який нічого вже не міг вдіяти і сам жалівся на те, що обіцяні подарунки з Москви не надходять.

Гетьман Самойлович одержав за це нагороду: 27 грудня 1686 р. йому вручили жалувану грамоту, а при ній золотого ланцюга і два діамантових клейноди. Але після провалу Турецької кампанії князя Голіцина цю невдачу склали на Самойловича. У тому ж 1686 р. гетьмана заарештували і відвезли до Москви. У Москві без суду конфіскували майно Самойловича, а його самого разом з старшим сином заслали в Сибір. Помер він у Тобольську в 1687 р.

Після падіння гетьмана Самойловича впав і митрополит Гедеон Святополк-Четвертинський і разом з ним занепала і Київська митрополія. Києво-Печерська Лавра (1688), а також Межигірський монастир здобули собі ставропігію від Московського патріарха і тому вийшли з-під влади київського митрополита. Через це їх архімандритів поставляли в Москві або в Санкт-Петербурзі. У 1688 р. 27 січня Гедеону було наказано підписуватися "Митрополит Київський, Галицький и Малыя Росии", хоча на митрі Київського митрополита ще був напис "Всея Россіи". Від нього, як московського ставленика, відійшли архієреї. Помер він 6 квітня 1690 р. Таким чином, відбулась трагедія історії - приєднання Української Церкви до Московської. Ця подія відразу ж виявилася сотнею різноманітніших наслідків, бо з неї розпочалося обмосковлення всього українського життя. Приєднання випливало з політичного акту 1654 р. і не допустити його не було сил. Українське духовенство 32 роки (1654-1686) боронило незалежність своєї Церкви і можна тільки радуватися наполегливості його.

Митрополит Іларіон (Огієнко) характеризував вищенаведений факт історії як "урядове насилля та відкриту симонію". Москва, приєднавши до себе Українську Церкву, відразу повела проти неї нівеляційну політику, щоб зробити з неї звичайну митрополію у складі Російської Православної Церкви. Повівши супроти Української Церкви нівеляційну політику, Москва, за словами митрополита Іларіона, відібрала в неї все, що було суттєве: знищила її незалежність та соборноправність, а також сильно зруйнувала всі ті національні окремішності, які набула наша Церква за довгі віки свого життя.

Москва вперто стояла на тому, щоб конче приєднати Україну і її Церкву, а тому запровадила навіть нове прохання для церков: "О еже престолу Киевскому соединитися с Богопоставленим престолом Московским, и княжению Малороссийскому совокупитися с Богохранимым Великороссийским царствием".

Територіальне обмеження Київської митрополії. У ХV сторіччі до Київської митрополії входило 9 єпископій-Чернігівська, Смоленська, Полоцька, Пінсько-Турівська, Володимиро-Берестейська, Луцько-Острозька, Холмська, Галицька, Перемишльська.

У цей час осідок київських митрополитів знаходився у Вільно та у Новогрудку. Православна Церква в цей період в українських і білоруських землях була не тільки територіально, але й духовно єдиною, мала єдину структуру, однотипність основних рис церковного життя.

З часу переходу Київської митрополії з-під юрисдикції Царгородського патріарха під юрисдикцію Московського у ХVІІ ст. до неї належали єпархії: 1) Київська (митрополича); 2) Чернігівська; 3) Луцька; 4) Львівська; 5) Перемиська; 6) Білоруська єпархія (необсаджена).

Першою з-під влади Київського митрополита відійшла давня українська єпархія як Чернігівська. Ще на Великому Московському Соборі 1667 р. було надано чернігівському архієреєві титул архієпископа, що тоді було неправним втручанням в юрисдикцію Константинопольського патріарха. Київський митрополитЙосиф Нелюбович-Тукальський (1663-1675) не визнавав титула архієпископа за Лазарем Барановичем.

Митрополит Гедеон Святополк-Четвертинський, по вступі на Київську кафедру, надумав позбавити цього титула Лазаря Барановича. Але той послав скаргу московській правительці Софії, а потім і царям Івану і Петру, датовану 30 березня 1688 р. Таку ініціативу прийняття Чернігівської "архієпископії" безпосередньо під благословення патріарха Московського можна було тільки привітати: 10 квітня 1688 р. царським і боярським приговором Чернігівську єпархію було вилучено з-під управління Київської митрополії та підпорядковано безпосередньо патріархії, з правом іменуватись першою між всіма російськими архієпископіями.

У справах такої національної ваги, як збереження автономних прав і привілеїв Української Церкви, діяльність Лазаря Барановича та його наступників видається сумним свідоцтвом про ступінь національної свідомості. Не можна не звернути увагу й на те, що вся діяльність щодо підпорядкування Чернігівської єпархії не викликала протестів з боку світського елементу Церкви і самої гетьманської старшини Року 1686 до Київської митрополії мала увійти Мстиславсько-Могилівська єпархія, але після смерті єп. Феодосія Василевича Московський патріарх Іоаким (Савєлов) увесь час фактично керував нею сам, а священиків рукопокладав у Смоленську або у Пскові. Щоправда, новий патріарх Адріан у січні 1694 р. підтвердив підлеглість цієї єпархії Київському митрополитові, однак на поч. ХVІІІ ст. цей зв'язок припинився. З 1728-1772 рр. Білоруська єпархія залишалася єдиною православною єпархією в Польщі, а єпископи призначались згодом Російським Синодом.

Єпархії Львівська, Перемиська та Луцька протягом 25 років відпали не тільки від Київської митрополії, а й від Православ'я взагалі. Львівський єпископ Йосиф Шумлянський, таємний уніат з 1677 р., почав домагатися звільнення його, а також єпископів Перемиського й Луцького від послушенства Київському митрополитові. При цьому Шумлянський апелював до відновлення Галицької митрополії, але пропонував відновити її під юрисдикцією Московського патріарха. Крім ослаблення авторитету й влади Київського митрополита, це одночасно було й розкладом українського церковного організму в його особливостях від московського. Кінець-кінцем Шумлянський у 1700 р. відкрито проголосив себе уніатом у Варшаві, потягнувши за собою в унію і Львівську єпархію.

Перед тим, 23 червня 1691 р. відкрито проголосив себе уніатом у Варшаві Інокентій Вінницький, єп. Перемиський, таємний сподвижник Шумлянського з 1680 р. Тепер від себе і від перемиської пастви єп. Інокентій склав Ісповідання Віри, за яким вступив в єднання з Римською церквою. Так відпала від Київської митрополії Перемиська єпархія. Третя українська єпархія за кордоном, Луцька протрималась у складі Київської митрополії трохи довше. Проте її останній православний єпископ Кирило Шумлянський змушений був через переслідування з боку польської влади втекти до Києва. Так, з 1712 р. остаточно відпала від Київської митрополії й українська православна Луцька єпархія.

Києво-Печерська Лавра у 1688 р. і Межигірський монастир у 1687 р. (йому належали всі церкви Запоріжської Січі) отримали ставропігію від Московського Патріарха і теж були вилучені з під влади Києва. Київському митрополитові дозволено мати при собі коад'ютора-єпископа з місцем проживання у м. Переяславі. На Переяславського єпископа в 1727 р. у Санкт-Петербурзі було висвячено росіянина Йоакима Струкова. З 1733 р. Переяславську кафедру було підпорядковано безпосередньо Св. Синодові.

Білгородську єпархію було утворено в 1667 р. у межах Слобідської України, яка була етнографічно українською і заселена переселенцями з Правобережжя. Після входження Київської митрополії до складу Московського Патріархату цю єпархію не було включено до неї. З того часу й розпочалося посилене обмосковлення Слобожанщини. На Білогородській кафедрі безпосередньо під Московським патріархом були єпископами серб Феодосій, потім великороси Мисаїл і Авраам. Тільки з 1702 р. цю кафедру почали займати архієреї українського походження. Саме на прикладі нових порядків, які було впроваджено в життя, в Білгородській єпархії слід зазначити такі зміни: 1) покарання "палицею по литках" священиків, які через убогість не могли сплатити митрополитові відкупного за церкву; 2) церковнослужителі сплачували річну данину архієреєві, одбували "подводи"; 3) митрополит зобов'язував священиків сплачувати йому 1 гривню за кожного померлого наглою смертю; 4) пара­фіяльні священики втратили право впливати на призначення вікаріїв; 5) скасовано Київські книги для богослужіння і надіслано московські; 6) церковні співи і богослужіння замінено повністю московським; 7) через раптові зміни в обряді хрещення багато священиків потопили багато немовлят через недосвіченість, за що їх було бито батогами тощо.

Таким чином, на початку історичного життя Київської митрополії в умовах підлеглості її Московській патріархії були обставини, які сприяли збільшенню прав і влади над Українською Церквою. З другого боку відбувалось ослаблення прав і привілеїв Київської митрополії. При цьому в створенні обставин, якими зручно користувались московські світські і церковні владики, видну роль відігравали самі українці.

Іван Власовський робить висновок: зі складу Київської митрополії, яка могла б стати тілом національної Церкви далі, а її митрополит - духовним вождем українського народу, вибули одна за одною всі, крім самої митрополичої, українські єпархії і вибули найбільше заходами самої ж української ієрархії.

Політичний договір у м. Переяслав 1654 р. і подальші політичні угоди між гетьманом Богданом Хмельницьким та московським урядом поклав початок процесу підпорядкування Київської митрополії під зверхність Московського патріарха.

Діяльність гетьмана І. Самойловича та його ставленика Київського митрополита Гедеона Святополк-Четвертинського сприяла переходу Київської митрополії (УПЦ) з-під юрисдикції Царгородського патріарха під зверхність Московського патріарха, зберігаючи, проте, її автономний статус.

Московська церковна політика в Україні після неканонічного приєднання Київської митрополії до РПЦ у 1686 р. мала чітку спрямованість на знищення прав і привілеїв Української Церкви, а також введення порядків, які були притаманні Московській церкві, про що свідчить досвід Білгородської єпархії.

Через цілеспрямовану політику московського світського та церковного урядів щодо нівелювання відмінностей Української Церкви, а також заходами самої ж української ієрархії, світського елементу Церкви та гетьманської влади з 6 єпархій залишилася одна єдина Київська митрополія.

Реальним наслідком вищенаведених подій була втрата значення Київського митрополита, як митрополита певної церковної області.

Лекція 2. ЗНИЩЕННЯ ЦЕРКОВНИХ ПРАВ І АВТОНОМІЇ КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ. КИЇВСЬКІ МИТРОПОЛИТИ ХVІІІ ст.

Вплив українських ієрархів на Московську Церкву. Підпорядкування Української Церкви Московській та позбавлення її прав автономії мало своїм наслідком великі зміни у ділянці богословсько-вченої продукції вихованців українських духовних шкіл. З середини ХVІІ ст. почався виклик київських вчених до Москви, але тоді це були поодинокі випадки. Серед видатних українських духовних діячів на ниві Російської Православної Церкви можна назвати багато прізвищ. Довгий ряд ієрархів українців на кафедрах Московщини розпочався висвятою 7 квітня 1700 р. в Москві на кафедру митрополита Рязанського СтефанаЯворського. Стефан Яворський (1658-1722) походив з дворянської родини (Галичина). Наприкінці 60-х рр. ХVІІ ст. його батьки переселились на Чернігівщину. Відтоді Стефан вважав своєю батьківщиною м. Ніжин і будучи вже президентом Св. Синоду побудував там монастир на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці ("Богородичний Назарет"). Освіту одержав спочатку у Києво-Могилянському колегіумі, а потім у польських єзуїтських навчальних закладах, через що тимчасово переходив до католицтва. Після повернення до Києва знову прийняв православ'я.

16 жовтня 1700 р. помер Московський патріарх Адріан. Місцеблюстителем було призначено Стефана Яворського. Він залишався на цій посаді близько 20 років, аж доки не став Президентом Святійшого Синоду, до своєї смерті 27 листопада 1722 р. Ця подія викликала в московських церковно-громадських колах обурення та протести. Яворського обзивали "єретиком", "ляшенком", "обливанцем", висловлювали невдоволення тим, що на московську катедру було призначено "чужинця", та ще й такого молодого (42 роки) ієрарха. Відволікання з виборами нового патріарха пояснювалося досить просто - Петро І мав таємне бажання скасувати патріаршество в Російській Церкві й утворити колегіальний орган управління Церквою на зразок колегій. Скасування патріаршества підготовлялося самою тривалою відсутністю першоієрарха. На відміну від інших управлінських структур, у реформі церковного управління треба було бути обережним з огляду на історичний досвід розколу, опозицію в московських консервативних колах тощо. Це і було головною причиною того, що ієрарх українського походження опинився на цій посаді як людина не приналежна до цих кіл, а також придатна до сприймання європейських ідей.

Незважаючи на те, що його було призначено президентом Св. Синоду у 1721 р., діяльність цього органу йшла врозріз з православними поглядами самого СтефанаЯворського. Конфлікт між царем і Стефаном Яворським наприкінці життя останнього набув гострих форм. За час перебування в Москві Стефан Яворський встиг багато зробити на духовно-освітній ниві: здійснив реорганізацію Слов'яно-греко-латинської академії; влаштував роботу друкарні; написав низку підручників та публіцистичних творів; сприяв здійсненню церковних реформ разом з Димитрієм Тупталом, Феофаном Прокоповичем, Гавриїлом Бужинським та ін. Задля

швидкого та якісного налагодження праці Московської академії Яворський почав звертатись до Києва з проханням надіслати викладачів. Уже в 1701 р. Варлаам Ясинський повідомляв царя про те, що, відповідно до наказу він відпустив до Москви Рафаїла Краснопольського, Йосипа Туробойського, Атанасія Соколовського, Григорія Гошкевича, Антонія Стрешовського т ін. Згодом викликати викладачів стало правилом.

Димитрій Туптало митрополит Ростовський (1651-1709) -церковний діяч, письменник і проповідник, ігумен монастиря в Батурині і Глухові, архімандрит у Чернігові і Новгороді-Димитрій Туптало Сіверському, з 1702 р. - митрополит Ростовський. Канонізований митрополит Ростовський Православною Церквою. Автор творів з богослів'я, зокрема "Четьїх-Міней".ін є одним з самих поважаних і помітних діячів ХVІІІ ст. Народився у 1651 р. в м. Макарові (в с. Маковище біля Макарова на Київщині) у родині сотника Сави Туптала. При народжені його нарекли Даниїлом. Освіту він здобув у Києво-Могилянському колегіумі, але не закінчив повного курсу. Коли йому виповнилося 17 років, Данило прийняв постриг під іменем Димитрія 9 липня 1668 р. у Києво-Кирилівському монастирі. Видатні якості знавця православ'я та блискучого проповідника швидко сприяли славі Димитрія. Свій духовний досвід він здобував у Київському монастирі (Чернігів), а потім впродовж 30 років (1668-1701) - в українських та білоруських монастирях. 4 січня 1702 р. його було висвячено на митрополита Ростовського. Димитрій прослужив на Ростовській кафедрі 7 років (1702-1709) і багато зробив для піднесення освітнього і морального рівня пастви († 28 жовтня 1709).

Капітальною і невмирущою працею української богословської літератури ХVІІ-ХVІ ст. є "Четьї-Мінеї" ("читання по місцях", житія святих) св. Димитрія, митрополита Ростовського. Він працював над ними з 1684 до 1705 р. і використав для величезної праці всі доступні джерела. Серед них: "Великі Четьї-Мінеї" з Московського Успенського собору, збірник Симеона Метафраста, твори Св. Отців і вчителів Церкви, праці церковних істориків латинською та грецькою мовами, Києво-Печерський Патерик, усні передання, західні джерела тощо. "Четьї-Мінеї" виходили частинами по 3 місяці: І частина вийшла у 1689 р. у печерській типографії; другу частину праці він написав під час перебування в Батуринському монастирі і закінчив її у 1693 р.; третю частину св. Димитрій написав перед тим, як став митрополитом, будучи настоятелем Новгород-Сіверського монастиря у 1700 р. Остання частина вийшла четвертою книгою у 1705 році.

Українські ієрархи на великоруських єпархіяльних кафедрах. З благословіння українців, причетних до вищого російського духовного управління (Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Феодосій Яновський) з України на північ посунула ціла армія церковно-культурного доробку Київської митрополії. Одночасно це призвело до катастрофічних наслідків для самої Київської митрополії, яка поступово втрачала свої особливості як українсько-білоруська Церква. Це також призвело до ослаблення церковно-культурних позицій їх батьківщини. Через запрошення, виклики та накази чи російського уряду, чи українських ієрархів велика кількість освічених діячів з України опинилась на чолі церковних та освітніх великоросійських закладів. У ХVІІІ ст. з 26 великоруських єпархій не було жодної, кафедра якої не була б зайнята в тому чи іншому часі єпископом-українцем. Так, Стефан Яворський керував Московською єпархією, як колишньою патріаршою 18 років (1700-1718). Надалі, коли вона стала т.зв. "синодальною областю" (1721-1742), а потім знову відновлена як окрема єпархія, нею керували Йосиф Волчанський; Платон Малиновський; Тимофій Щербацький.

Петербурзька єпархія (утвор. 1 вересня 1742 р.) - спочатку мала своїми єпархіальними архієреями тільки українців (Никодим Сребницький, Феодосій Яновський, Сильвестр Кулябка, Веніамін Пуцек-Григорович). Новгородська єпархія після смерті святителя Іова, що добре ставився до освічених діячів Київської школи, 40 років управлялась білорусами й українцями (Феодосій Яновський, Феофан Прокопович, Амвросій Юшкевич, Стефан Калиновський та інші). Взагалі призначення на архієрейські катедри переважно українців мали свою причину в намаганні дати освічених пастирів, щоб архієрей подбав і про освіту духовенства, а отже - і пастви. З канонізованих Православною Церквою українських церковних діячів можна назвати Іоана Тобольського (1651-1715, канонізований 1916 р.), Павла Конюшкевича (1705-1770) - святителя, Сибірського і Тобольського (1758-1768).

Біле духовенство шукало для себе більш спокійних умов для життя, переселяючись у межі Московської держави за часів "Руїни" наприкінці ХVІІ ст. Але й після того це переміщення не послабилося, оскільки призначення архиєреїв-українців на великоруські кафедри відкривало великі можливості для отримання видних і вигідних посад в соборних і взагалі міських парафіях обох столиць та інших міст Великоросії.

Українське чернецтво й після підпорядкування Київської митрополії Московській Церкві на Лівобережжі залишалось головним носієм українського церковно-культурного впливу на Московщину. Незважаючи на зневажливе ставлення Петра І до чернецтва взагалі, московський уряд продовжував викликати ченців з України. Головною причиною було намагання забезпечити освіченими настоятелями в великоруських монастирях, які в свою чергу будуть поставляти потрібний духовний контингент для вибору кандидатів на вищі духовні посади. До уваги брався не тільки освітній ценз, але й інші якості - побожність, адміністративні та господарські здібності. Саме таких кандидатів українські ієрархи скоріше могли мати з України. Такі визначні монастирі, як Троїцько-Сергієвий, Чудов, Заіконоспаський, Донськой, Симонівський, Олександро-Невський, протягом ХVІІІ ст. мали чимало українців або білорусів на чолі.

Проповідництво в церквах Московщини до появи у другій половині ХVІІ сторіччя Симеона Полоцького, було чимось незвичайним. Згодом проповідництво почало поширюватись, хоча до утворення Св. Синоду не мало будь-якої організації. Велику роль зіграли українці і в заснуванні духовних шкіл у ХVІІІ сторіччі. Чільне місце у справі реформування московської Слов'яно-греко-латинської Академії за зразком Київської Академії посідав Стефан Яворський. Кількість українців, які займали учительські посади в Московській Академії за 60 років доходить до 95 осіб (великоросів - бл. 30).

Це говорить про те, що українці були головною культурною силою в Московській Академії, яка в свою чергу почала давати учителів для організації шкіл в інших великоруських містах, кандидатів у настоятелі монастирів, на архієрейські кафедри, проповідників і т.д. У справі керівництва Академією на посадах ректорів, префектів та ін. керівників у ХVІІІ сторіччі абсолютну більшість складали українці.

Окрему групу в розвитку церковної справи в Російській імперії складало придворне духовенство. Починаючи з другої половини ХVІІ ст. в складі духовенства в Москві та Петербурзі при царському дворі був ряд впливових осіб не з великоруського духовенства. Серед осіб українського походження слід назвати Тимофія Надаржинського, Івана Слонського, Леонтія Балановського, Константина Федоріва, Федіра Дубянського тощо. За цариці Єлизавети Петрівни виник інститут придворних проповідників. Добрими церковними казнодіями тривалий час продовжували бути представники київської вченості.

Окремо слід згадати вплив українців у галузі церковного співу. За часів імператриці Анни Іоанівни у 1730-1740 рр. в Україні було відкрито в м. Глухові музично-співочу школу для підготування кращих співаків для придворного хору. При царському дворі було відкрито іншу школу для науки нотного співу і музики. Окрім цього практикувався і старий спосіб набору співаків з України. Також при дворі були й музиканти-українці, переважно бандуристи. Опріч придворних співаків українці-архієреї намагалися виписати собі з України співаків для влаштування хору на своїй єпархії.

Прикладомкар'єридуховногоспівакаможеслужитижиттєвийшляхОлексіяРозумовського. Окрім значної матеріальної підтримки придворні співаки отримували навіть військові чини, до полковника включно. До того ж існувала ще й така пільга, як звільнення від податків усієї родини співака. Окремої згадки заслуговують видатні українські композитори Максим Березовський та Дмитро Бортнянський.

Важливою ділянкою діяльності українського духовенства стали армія й військовий флот. Формування нових полків Російської армії, побудова нових кораблів вимагали й призначень все більшої кількості священиків і ієромонахів для релігійної обслуги армії і флоту. З 1706 р. в складі цього військового духовенства бачимо й українців. Оскільки найбільший контингент освіченого духовенства давала тоді Україна, то й на становища обер-ієромонахів, полкових і флотських ієромонахів стали призначати багато з українського духовенства. Серед них ігумен Лаврентій Горка з Видубицького монастиря, Варлаам Ванатович, Гавриїл Бужинський, Інокентій Кульчицький, Рафаїл Заборовський та ін.

Іншою галуззю діяльності в Росії для вихованців українських духовних закладів стали посади викладачів Закону Божого, або законовчителів. Кадетський корпус, заснований у Санкт-Петербурзі в 1732 р., був першою світською школою, яка мала в своїх штатах посаду законовчителя-катехизатора. Туди було призначено ієромонаха Луку Канашевича. Помітний вплив представників українського духовенства в місійній службі Російської місії, внутрішньої і зовнішньої. Українські святителі зі своїми співпрацівниками архімандритами й учителями богослів'я ієромонахами прислужилися ділу Апостольства у ХVІІІ ст. посеред поганів Сибіру, Азії, Поволжі, в Східної Європи.

Феофан Прокопович (1677-1736) і був тим українським ієрархом, чиє ім'я найбільше пов 'язане з ім'ям Петра І у справі реформування Російської Церкви. У його особі цар знайшов того дорадника і помічника, якого, можливо, сподівався мати в особі Стефана Яворського, коли залишив його в Москві у 1700 р. Прокопович став співтворцем і виконавцем планів Петра І в реформі церковного управління в Росії, яка обійняла й церковне життя в Україні.

"Духовний Регламент" 1721 р. Петро І доручив виробити нового статуту Російської Церкви, переказавши Феофану свої побажання. 21 січня 1721 р. був готовий "Духовний Регламент" ("Духовный регламент, тщанием и повелением всепресветлейшего, державнейшего государя Петра Первого, императора и самодержца всероссийского по соизволению и приговору Всероссийского Духовного Чина и Правительствующего Сената". Петро І замість патріаршества встановив Духовну Колегію, тобто Духовний Соборний Уряд, який повинен управляти Російською Православною Церквою згідно з положенями "Духовного Регламенту". Для управління цією колегією було призначено керівництво у складі: 1) Президента; 2) 2 віце-Президента; 3) 4 радники; 4) 4 асесори.

Для членів цієї Духовної Колегії було встановлено присягу на вірність цареві наступного змісту: "Клянуся паки Всемогущим Богом, что хощу, и должен есмь моему природному и истинному Царю и Государю Петру Первому... и по Нем Его Царского Величества Высоким законным наследникам... верным добрым и послушным рабом и подданным быть". Петра

I у передмові до Регламенту названо "християнішим Государем, блюстителем благочинія в святій Церкві". Головну увагу було приділено обгрунтуванню колегіального управління церковними справами, оскільки колегіальний вирок у будь-якій справі, на думку автора Регламенту, має більшу вагу, аніж одноосібний, тобто патріарха.

Петро І і Феофан Прокопович розуміли, що переводячи реформу Церкви, вони не можуть обійтися без зносин і визнання реформи східними патріархами. Петро І грамотою до Константинопольського патріарха Єремії від 30 вересня 1721 р. просив його, щоб він сам визнав новий порядок управління в Російській Церкві, а також налагодив справу з признанням Синоду з найменуванням його "Святійшим" з боку патріархів Олександрійського, Антіохійського і Єрусалимського. Щоправда, в цій грамоті Петро І випустив важливий момент щодо заміни патріаршої влади колегіальним управлінням. У 1723 р. були одержані відповіді з підтвердженням.

Участь і роль української ієрархії і духовенства в Св. Синоді від відкриття до Катерини

II можна визнати визначною, якщо не панівною. Притому не стільки в плані кількісному, скільки щодо впливу й активності. Перевага українців у складі вищого церковного управління сприяла й пануванню українського елементу на різних становищах в церковному житті. Тому в 1754 р. імператриця Єлизавета усно виголосила свою волю членам Синоду "надалі на вільні архієрейські кафедри Синод представляв архімандритів також і з великорусів, та й в архімандрити, щоб також поставляли і з великорусів". Щоправда ще тривалий час продовжували поставляти за попереднім порядком.

Знищення церковних прав та автономії Київської Митрополії. Автономія політична для України тривала довше, ніж автономія церковна. Гетьманат проісsнував в Україні до 1764 р. Після зруйнування й скасування Запорізької Січі (1775) наступила повна інкорпорація Гетьманської України до Росії. Натомість церковна "інкорпорація" до Російської Церкви, як колишньої Україно-Білоруської Церкви, фактично наступила у 1721 р. з відкриттям Св. Синоду. Юрисдикція Київського митрополита, умалена відпадінням від митрополії п'яти її єпископій, зазнала (вже на початку доби підлеглості митрополії Москві) інших обмежень.

Відновлення Переяславської єпископської кафедри 1701 р. У тій ситуації, коли з переходом Київської митрополії під юрисдикцію Московської патріархії на правах широкої автономії, виникла думка про відновлення давньої Переяславської кафедри з двох причин: 1. Потреба мати хоча б одного єпископа в підлеглості у митрополита; 2. Обширна митрополича єпархія потребувала помічника, тому гетьман Іван Мазепа підтримав Варлаама Ясинського у справі відновлення Переяславської єпархії. У 1700 р., за наказом патріарха, до Москви виряджено 2 кандидати на цю нову кафедру: ігумена Миколо-Пустинського монастиря Стефана Яворського та ігумена Михайло-Золотоверхого манастиря Захарія Корниловича. Гетьман Іван Мазепа видав відповідний універсал від 1 вересня 1700р. про царську і патріаршу волю на відновлення Переяславської кафедри. Але хіротонія ігумена Захарія Корниловича відбулась тільки за рік - 1 жовтня 1701 р. Притому він був підпорядкований Київському митрополиту не як обласному, а як єпархіальному, в характері єпископа-вікарія. Згідно з універсалом гетьмана і ставленою грамотою від 4 березня 1702 р. Переяславські єпископи мали висвячуватися з благословення Московських патріархів Київським митрополитом і бути послушником останнього.

а р. Десні Петро І у листі до Стефана Яворського розпорядився, щоб той у соборній церкві вВся історія відновлення Переяславської кафедри (1700-1799) і поставлення єпископа-вікарія тягнулась близько 10 років. Вона є показовою в справі заховання "давніх прав і привілеїв" Київської митрополії. Константинополь більше не втручався у справи поставлення до Київської митрополії єпископів і тим далі віддалявся від тісних зв'язків з Україною. Натомість більшість справ духовного керівництва переходить поступово до Москви. Отже, з огляду на вищенаведене, поступово деклароване право вільного обрання Київського митрополита було скасовано. Відібрання цього права відбувалося разом з тими подіями, за якими Київська митрополія з автономної національної української церковної області

перетворювалась на рядову єпархію Російської Церкви.Київські митрополити ХVІІІ сторіччя. Перші митрополити після Гедеона Святополк-Четвертинського - Варл аам Ясинський (1690-1707) та Іоасаф Кроковський (1708-1718) були обрані на елекційних соборах у Києві і висвячені в Москві. За часів перебування Варлаама Ясинського на митрополичій кафедрі з-під його юрисдикції остаточно було вилучено Чернігівську архієпископію, закріплено ставропігію Києво-Печерського та Межигірського Спасо-Преображенського монастирів, відпали в унію православні єпархії на Правобережній Україні.

Іоасаф Кроковський був перед висвятою ректором Київської Академії, а потім архімандритом Києво-Печерського монастиря.На долі Іоасафа Кроковського позначилась репресивна практика російського уряду, яка весь час тяжіла над Українською Церквою.

Після того, як гетьман Іван Мазепа та шведський король Карл ХІІ дійшли згоди щодо спільних дій проти Московії, політичне становище внаслідок їх невдачі, значно погіршилося. У 1709 р. Петро І звелів князю Куракіну схопити в Києві митрополита і "других духовных перших" і привезти до м. Глухова на вибори нового гетьмана. Замість Івана Мазепи було обрано Івана Скоропадського. 8 листопада 1709 р. в Глухові Іоасаф Кроковський, разом з чернігівським та переяславським владиками і духовенством з наказу Петра І виголосили анафему гетьманові Мазепі. "Анафематствование Ивашке Мазепе". Під час перебування у військовому таборі ниголосив анафему гетьману Івану Мазепі.

2 листопада 1709 р. наказом імператора, згідно з яким у присутності царевича Олексія Петровича, духовенства та можновладців усім собором "ворога Хреста Христова" піддати прокляттю та анафемі на віки вічні. Архіпастирі Української Церкви змушені були виконувати волю монарха і клясти свого ж гетьмана з військово-політичних причин, а не з церковних. 1716 р. почався процес царевича Олексія, біля якого згрупувалася опозиція Петра І. Підозра впала і на Іоасафа Кроковського. У 1718 р. його заарештовано й вивезено до Санкт-Петербурга на допит. По дорозі він помер і либонь, не своєю смертю. Підозра, що її кинули на Іоасафа, поширювалася й на Київську митрополію.

Впродовж 4 років кафедра залишалась вільною, і митрополією правила Київська консисторія. У 1722 р. Св. Синод всупереч традиції подав цареві імена 4-х кандидатів на Київського

митрополита. Петро І вибрав українця Варлаама Ванатовича (1722-1730). Проте одержав він лише сан архієпископа, а не митрополита (хіротонія відбулася 14 травня 1722 р.). Це позбавлення Української Церкви автономних прав і пониження її до рівня звичайної єпархії було пов'язане з загальною політикою Петра І проти України. Після смерті гетьмана Івана Скоропадського (1709-1722) не дозволено було обирати нового гетьмана і засновано того ж року Малоросійську Колегію. Згодом у 1727 р. гетьманство було відновлено, і Варлаам Ванатович почав клопотатися про поновлення титулу митрополита, але успіху не мав. Невдалі були й протести з приводу порушення прав і привілеїв Української Церкви. Ці протести підготовили трагічну долю митрополита. Під приводом того, що він не служив молебня з нагоди вступу на престол цариці Анни Іоанівни у 1730 р., Варлаама заслано до Кирило-Білозерського манастиря, де він пробув 10 років.

Історіографія ХVІІІ ст. наголошувала, що Варлаам Ванатович - речник українського автономізму і мученик за українську справу. Варлаам Ванатович був перший з київських митрополитів, якого без обрання Собором цар призначив на пропозицію Синоду. Синод, у складі якого були українці, незважаючи на заборону, продовжував іменувати Ванатовича архієпископом Київським і Галицьким і Малої Росії. Правління кожного з митрополитів позначалося повільним обмеженням прав Київської митрополії. Синод виставляв як кандидатів на митрополита, але тільки таких, що довший час служили в Росії.

Наступником Варлаама Ванатовича був Рафаїл Заборовський (1731-1747), який 12 років продовжував іменуватись архієпископом Київським. Його не було обрано на митрополита, а призначено Синодом. Сам українець, він здобув освіту в Москві і тому не виявляв великого бажання боронити права та церковно-національні особливості Української Церкви. Коли на престол зійшла дочка Петра І Єлизавета, він домігся відновлення титулу митрополита для Київської кафедри. Тоді ж було з'ясовано, що у 1722 р. не було ніякого наказу щодо скасування цього титулу, а Ванатовича висвятили як архієпископа. Так, 11 червня 1743 р. було надано згоду імператриці: "В місті Києві задля представлених резонів бути митрополії по-старому". Після смерті Рафаїла Заборовського 22 жовтня 1747 р. Київська консисторія звернулась до Санкт-Петербурга з проханням рукоположити вибраного Св. Синодом на посаду Київського митрополита архімандрита Києво-Печерської лаври Тимофія Щербацького. Незважаючи на згоду цариці Єлизавети Петрівни провести висвяту в Києві, сам Щербацький запропонував провести її у Санкт-Петербурзі і, боячись недобрих наслідків попередньої боротьби, подав 1 січня 1748 р. заяву про свою готовність приїхати до столиці на висвяту, яка і відбулася 6 березня 1748 р.

У справі відновлення прав і привілеїв митрополії він дещо зробив. У 1752 р. Тимофій Щербацький подав рапорт до Колегії закордонних справ: 1) повернення під владу митрополита Переяславської єпархії; 2) Києво-Межигірський монастир; 3) поновлення безапеляційного митрополичого суду; 4) поновлення вільного друку церковних книг. Тимофій Щербацький, гетьман Кирило Розумовський і духовенство просили Св. Синод затвердити на Переяславську кафедру одного з обраних кандидатів-українців.

Відповіддю Синоду від 5 червня 1752 р. було висловлення митрополитові догану, і було призначено іншого кандидата. Самого Щербацького переведено на Московську кафедру, де він залишився до самої своєї смерті впродовж 10 років (1757-1767). Це свідчило про те, що були порушені: 1) деклароване до того право Київського митрополита довічно залишатись на митрополичій кафедрі; 2) право здобувати цю посаду шляхом елекції, а не призначення з боку державної влади.

Таким чином, розбивались мрії тих українських духовних сфер, де ще думали про відновлення прав і звичаїв давньої Київської митрополії. Іван Власовський вважав, що всі вони розбивались у часи найбільш сприятливі для української справи у ХVІІІ ст. - в часи правління імператриці Єлизавети Петрівни. Саме тоді було знову на нетривалий час відновлено гетьманство, повернено в більшості українські порядки, що були перед заснуванням Малоросійської Колегії. Українські ж ієрархи мали тісні зв'язки з всесильним царським фаворитом Олексієм Розумовським, через якого могли немало осягти в своїх домаганнях для національної справи. Відмова в задоволенні домагань національно-церковного характеру йшла від Синоду, в складі якого була виразна українська більшість, через увесь час правління цариці Єлизавети Петрівни (1741-1761).

Наступником митрополита Тимофія Щербацького на Київській кафедрі був Арсеній Могилянський (1757-1770). За ним прийшов Гавриїл Крем'янецький (1770-1783), який до того був архієпископом Петербурзьким. Українець за походженням, Гавриїл Крем'янецький спочатку навчався в Києві, потім у Харкові і закінчив освіту в Московській Академії. Після здобуття освіти впродовж 34 років Гавриїл Крем'янецький проводив свої церковні служіння на Московщині. Займаючи провідні російські єпископські кафедри, йдучи по кар'єрних сходинах духовного відомства, він зовсім перестав вболівати за українську справу, став ревним провідником централізаційної та нівеляційної політики російського уряду в Україні. Найчастіше в його наказах приводом до відмови було те, що "в цілій великоросійській церкві ніде такого нема". Ті накази та розпорядження, які йшли від Синоду і мали на меті подальше скорочення прав та привілеїв Української Церкви, відтепер не зустрічали спротиву з боку митрополита. Саме за часів перебування Гавриїла Крем’янецького на посаді Київського

митрополита Російський Синод почав широко застосовувати практику заміщення становищ архімандритів та ігуменів по монастирях України своїми кандидатами. Це поступово і призвело до русифікації українських монастирів. Іще більшим прибічником цієї політики в Україні Іван Власовський вважав наступного митрополита Самуїла Миславського (1783-1796). Вихованець Київської Академії, а згодом її ректор, Миславський тоді стояв на національному ґрунті і боронив права і привілеї Київської митрополії. Але після 15-річного перебування на Великоруських архієрейських кафедрах взнаки далася пройдена на Московщині адміністративна школа і служба. Політика Катерини ІІ полягала в тім, що вона вважала найкориснішим призначати на ієрархічні становища Малоросії українців,якіпройшлицерковно-адмініст школу у Великоросії. За часів перебування Самуїла Миславського Київським митрополитом відбулися значні церковно-політичні події: 1) скасування другої "Малоросійської Колегії", що означало інкорпорацію Гетьманської України до Росії, як складової частини останньої; 2) секуляризація церковних маєтностей, штати і "розбор" українського духовенства 1786 р., - цебто останні нівеляційні акти, якими усувалась різниця в правному положенні українського і московського духовенства.

По смерті Самуїла Миславського, після короткого "бюрократичного", як говорили, правління останнього українця на Київській митрополичій кафедрі митрополита Єрофея Малицького (1796-1799) на київську кафедру було призначено Синодом чужинця-молдаванина Гавриїла Банулеско-Бодоні, з яким Київська єпархія перейшла в ХІХ ст. Гавриїл Банулеско-Бодоні був першим ієрархом іноземцем, який був призначений урядом Російської імперії на вищу посаду в Українській Церкві з часів незаконного втягування її під владу Московського патріарха.

Київська єпархія-митрополія була утворена Російським урядом у 1797 р. після ІІІ-го поділу Польщі з щойно приєднаних територій Правобережної України. Головною метою цього "новоутвору" було створення нового єпархіяльного устрою за зразком російських єпархій і викорінення попереднього устрою Української Церкви з притаманними йому виборністю ієрархів та духовенства, власним друком богослужбових книжок, існуванням церковних братств, а також українських церковних обрядів та звичаїв. Російським урядом було поставлено мету: досягти "купночінія" з Російською Церквою шляхом переустрою християнських церков усіх приєднаних до Росії територій, або навернених у православ'я іновірців. З цією метою на митрополичі кафедри почали настановляти ієрархів з Росії або єпископів іншої національності, але за умови їх особистої відданості Російським імператорам.

Впродовж ХVІІІ ст. відбувається загальне реформування суспільства в Російській імперії на засадах бюрократизації та централізації влади і значним етапом цього процесу була реформа церковного устрою. Основою цього процесу була секуляризація маєтностей Православної Церкви. Відбувалася трансформація церковних установ у державну систему органів управління та нагляду за усіма верствами населення у духовній сфері впродовж 1680-1780 рр. Саме в цей період відбувся процес перетворення українського церковного життя на російський лад і перетворення Київської митрополії з Української Церкви на звичайну єпархію Московського патріархату внаслідок втрати особливих прав і привілеїв та звичаїв.

Особливістю цього процесу стосовно загальноросійських єпархій слід вважати той факт, що всі нововведення впроваджувалися надто повільно і тому цей процес вимагав великої підготовчої роботи з метою придушення опозиції українського духовенства до секуляризації маєтностей і нищення прав та привілеїв. Цей процес було завершено наприкінці ХVІІІ ст., коли територію Київського намісництва було зрівняно з територією Київської єпархії (1785 р.), а архієрейський дім та монастир отримали штатний розклад з державним грошовим утриманням (1786 р.) По суті Церкву було перетворено на державний орган. Реальним наслідком такої політики був той, що Київський ієрарх вже не міг претендувати на статус предстоятеля Української Церкви (Малоросійської) і тому існувала реальна загроза скасування титулу загальноукраїнського архієрея: "митрополита Київського і всієї Малої Русі". Отже розподіл українських територій поміж кількома єпархіями був одним із заходів, які позбавили Київських ієрархів претендувати на роль загальноукраїнських архієреїв.

Таким чином, у період з 1680-1780 рр. відбувається наступ Російської держави та Московської Церкви на права та привілеї Київської митрополії. Разом із зубожінням і занепадом Української держави та Церкви відбувається швидкий зріст та розвиток Російської імперії як абсолютистської держави. Поступовий перехід Української Православної Церкви під зверхність Московського духовного уряду, який було започатковано у 1686 р., відбувався з порушенням норм канонічного права і призвів до розколу в українському суспільстві і негативно вплинув на церковне життя в цілому. На початку ХVІІІ ст. починається процес скорочення та скасування прав та привілеїв Київської митрополії, перекроювання її меж та належних до її складу церков та монастирів.

Одним з відчутних наслідків російської церковної політики було послідовне скорочення лівобережної частини Київської митрополії, що поступово призвело до втрати найстаріших осередків Українського Православ'я і переміщення самої митрополії на Правобережжя. Поступово вся Київська митрополія опиняється в межах Київського намісництва. Одночасно з цими процесами відбувається реформування системи органів церковного управління, яке супроводжується посиленням процесів русифікації та бюрократизації церковного життя, наслідком чого колишня Київська митрополія, власне Українська Церква перетворюється на пересічну провінційну єпархію

Лекція 3. КИЇВСЬКИЙ МИТРОПОЛИТ АРСЕНІЙ МОГИЛЯНСЬКИЙ.

Участь українського духовенства в роботі "катерининської комісії уложення". Петиції духовенства.

Київські архиєреї та духовенство опиралися утискам їх прав та привілеїв. З сер. ХVІІІ ст. Київську кафедру послідовно займали Тимофій Щербацький (1747-1757), Арсеній Могилянський (1757-1770), Гавриїл Крем'янецький (1770-1783), які вже не протистояли централізаторській політиці, яка мала на меті прирівняти все українське до великоросійського, а також своїми діями сприяли ліквідації різниці між малоросійськими та великоросійськими звичаями в церковному житті. Питання про ставропігії Києво-Печерської Лаври та Києво-Межигірського монастиря київське духовенство піднімало перед Синодом протягом ХVІІІ ст. Але несподівано, в зв'язку з діяльністю Комісії Уложення 1767-1768 рр. Синод передав у 1769 р. усі церкви та духовенство під керівництво Київського митрополита. Таким чином, 47 церков Києво-Печерської Лаври та 12 церков Києво-Межигірського монастиря були розподілені

між кількома протопопіями, а з 32-х церков у 1769 р. утворили

нову Києво-Печерську протопопію.

1768-1775 рр. стають роками не тільки внутрішнього, але і зовнішнього реформування. Причини: Русько-турецька війна (1768-1774), перший поділ Польщі 1772 р., облаштування земель у Новоросії, утворення нової Херсонської єпархії. Після зазначених змін було втрачено церкви на півдні і на сході Київської єпархії. Втрачалися найбільш заможні та стабільні парафії.

Суттєвою подією у справі вирівнювання окремішностей у правах та обов'язках українців і великоросів було утворення Київського, Чернігівського та Новгорода-Сіверського намісництв наказом Катерини ІІ від 16 вересня 1781 р. Це призвело до збільшення бюрократичного апарату та позначилося на системі церковного управління. Якщо до цього священики вирішували справи місцевого значення у порозумінні з місцевою адміністрацією, та могли в разі потреби звернутися до протопопа, якщо треба було вирішити справи на повітовому рівні, - то відтепер всі ці зв'язки було порушено, оскільки всі структури опинилися в різних намісництвах.

Внаслідок непорозумінь, що виникли після цього перерозподілу, було видано наказ Синоду від 27 березня 1785 р., яким зобов'язано малоросійським єпархіям вирівняти свої кордони з кордонами намісництв. Переяславську єпархію було закрито, а єпископську кафедру переведено до Новгорода-Сіверського. Таким чином, від Київської єпархії відійшло ще 14 протопопій до Чернігівської єпархії.

Навесні 1786 р. російський уряд вирішив остаточно зрівняти Київську митрополію з іншими єпархіями - за російськими зразками у малоросійських єпархіях наказом від 10 квітня 1786 р. було запроваджено духовні штати. Внаслідок реформування утворилося 9 духовних правлінь. Після цієї реформи Київська єпархія вже не відрізнялася від інших єпархій Російської Церкви. Її територія повністю збігалася з територією Київської губернії. З того часу церковно-територіальні зміни відбувалися відразу за державно-адміністративними.

Монастирі Київської єпархії у ХVІІІ сторіччі. До вступу на Київську кафедру Варлаама Ванатовича у 1722 р. не було повних списків протопопій та монастирів. За відомістю від 8 червня 1722 р. нараховувалося 34 монастирі разом з ставропігіальними - Києво-Печерською Лаврою та Києво-Межигірським монастирем. Основна частина монастирів зосереджувалася у Києві і на Лівобережжі. У середині ХVІІІ ст. (1744-1756) кількість монастирів зростає до 45, з них 20 чоловічих, 12 жіночих та 13 скитів.

Збільшення кількості монастирів свідчить про стабільність у єпархії, але водночас йде всупереч зростаючим секуляризаторським зазіханням російського уряду. Введення духовних штатів у 1786 р. мало величезний вплив на існування монастирів. По-перше це призвело до різкого скорочення кількості монастирів. Більшість з них закрилася, а ченців перевели до інших позаштатом. Таких осіб виявилося аж 502 душі. По-друге, на їх місці було утворено приходські церкви та шпиталі. Внаслідок реформування церковного устрою російський уряд намагався витіснити Київську єпархію і губернію на Правобережжя. Внаслідок численних реорганізацій Київська єпархія отримала той устрій, який зберігся протягом всього ХІХ - поч. ХХ сторіч.

Організація церковного управління у ХVІІІ сторіччі. На час приєднання Київської митрополії до Московського патріархату місцевий архієрей тримав у своїх руках всю повноту влади. Після 1686 р. він вже не був екзархом Константантинопольського патріарха, бо митрополит у складі Російської Церкви з такими широкими правами і повноваженнями не вписувався в чинну російську адміністративно-територіальну схему. Київського митрополита дуже швидко було поставлено в рівні умови з іншими ієрархами Російської Церкви, хоча і з зазначенням, що він є "першим серед рівних".

Згідно з наданими правами, в руках Київського митрополита зосереджувалася вся адміністративна влада в єпархії. До центральних органів належали кафедральна контора та духовна консисторія - органи створені на допомогу митрополиту з управління єпархією, з метою виконання деяких функції, які передавав їм київський архієрей. Кафедральна контора / архієрейська кафедра, кафедральне правління/ існувалаяк особиста митрополича канцелярія, через яку митрополит здійснював управління єпархією. До неї входили помічники архієрея. Її структура утворилася спонтанно і тому не було ніяких регламентуючих документів.

До сер. ХVІІІ ст. Київська кафедральна контора здійснювала наступні справи - складала протокольні постанови, приймала та реєструвала рапорти про стан церков та монастирів, накопичувала відомості про учнів Академії, здійснювала зв'язок митрополита зі Св. Синодом та Київською губернською канцелярією, приймала доповіді духовної консисторії та метричні книги, шлюбні реєстри, оформлювала всі посвячення та омофорні справи єпархії, виконувала функції бухгалтерії, опікувалася нерухомим майном.

Київський митрополит Арсеній Могилянський (1757-1770) видав перші регламентаційні інструкції щодо діяльності кафедральної контори та духовної консисторії, розподіливши їх функції. Кафедральна контора: ведення справ посвячення священиків, прийом прибутків за шлюбні пам'ятки та зборів до архієрейської скарбниці, нагляд за особистими маєтками архієрея. Склад контори: кафедральний намісник, писар, архідиякон, духівник, екзаменатор, хрестовий ієрочинець. Всі члени були ченцями Києво-Софійського кафедрального монастиря. Кафедральним намісником був намісник кафедрального монастиря і водночас голова

Духовного Собору монастиря. Хрестовий ієрочинень був служителем домової церкви архієрея.

Іншим центральним органом управління була Духовна консисторія. Вперше назва "консисторія" (лат. - "місце зібрання") трапляється у 1690 р. у заповіті Гедеона Святополк-Четвертинського. Київська єпархія вперше мала збори капітула у 1657 р. за часів митрополита Сильвестра Косіва (І647-І657). Натомість в Росії єпархіальне управління складали "прикази" при кафедрах. З поч. ХVІІІ ст. більшість російських кафедр посідали українці, що було обумовлено високим рівнем їхньої освіченості та церковно-адміністративної підготовки. Але вони перебудували місцевий російський устрій за зразками рідного їм київського. Тому Синод вже 9 липня 1744 р. затвердив для всієї Росії єдину назву єпархіального управління під назвою "консисторії

Маніфестом 10 квітня 1766 р. було введено штатний розклад єпархій Київської, Чернігівської, Новгорода-Сіверської та архієрейських домів. Київську єпархію було зараховано до найвищого 1-го класу і тому було введено максимальну шкалу грошового забезпечення порівняно з 2-м та 3 -м класами. Згідно з реформою замість духовних консисторії утворювалася дикастерія - єпархіальне присутнє місце під керівництвом архієрея. Відміна полягала в тому, що її членів призначали, в той час як до консисторії присутніми входили за місцем духовного служіння в монастирях. Відтепер Київська митрополія як й інші єпархії Російської Церкви перетворилася на державний орган з усталеним утриманням від держави. Насправді київське духовенство втратило всі привілеї щодо управління єпархією. Члени дикастерії перетворилися на чиновників з державним грошовим утриманням від Синоду. Так закінчилося функціонування особливої київської системи управління. Гарантії, які містилися в грамотах першої пол. ХVІІІ ст. або й від Гедеона Святополка-Четвертинського, були знищені. Московська влада ліквідувала як світські, так і церковні особливості українського народу. Процес русифікації та ідентифікації церковного буття, проведений впродовж ХVІІІ ст., завершився введенням загально-російського штатного розкладу.

За перебування митрополитом на Київській кафедрі Арсенія Могилянського (1757-1770) припадає здійснення Катериною II тих реформ, які були започатковані Петром І у справі секуляризації церковних маєтностей і введення штатів у монастирях та розподілу єпархій за класами. Комісію "Уложення" було розпущено у грудні 1768 р. Вся ця величезна кількість документів, до яких додавалися численні історичні довідки та документи на підтвердження намагань зберегти права та привілеї так і залишилася в архівах Комісії.

Київський митрополит Арсеній Могилянський (1757-1770) належав до тих митрополитів, які перед приходом на київську кафедру, служили в Московській державі. Після закінчення Київської академії Олексій Могилянський перейшов до Харківського Колегіуму, де з 1738 р. залишився учителювати. У тому ж році його призначено вчителем Устюжської семінарії, звідки він перейшов до Тверської семінарії, де викладав до 1741 р. Після чернечого постригу з ім'ям Арсеній він працює вчителем у Московській Академії, потім у Троїцько-Сергієвій Лаврі, викладаючи в семінарії, а в січні 1744 р. стає архиімандритом Лаври. У 1744 р. його було призначено єп. Переяславським, і він супроводжував царицю Єлизавету у подорожі до Києва. Зробивши визначну кар'єру у Великоросійській Церкві, Арсеній великою мірою втратив національне бачення проблем Київської митрополії у справі бодай збереження значно урізаних її прав. Одначе, незважаючи на 20 років перебування поза межами України, митрополит Арсеній не став ревним провідником нівеляційних планів російського уряду, які особливо посилилися з приходом до влади Катерини ІІ (1762-1796).

10 листопада 1764 р. було видано маніфест про увільнення Олексія Розумовського від гетьманства, а про вибори нового українського гетьмана вже нічого не говорилося. Натомість розпочалася ліквідація особливостей українського устрою, які ще залишались від української автономії попередньої доби. Протягом усього ХVІІІ ст. економічна, а разом з нею і політична незалежність Церкви в Російській імперії поступово зводилася нанівець цілеспрямованими діями уряду. Разом із створенням монастирського приказу у 1701 р. від Церкви було відібрано права економічного, адміністративного та господарського напрямів діяльності. Після 20 років економічного послаблення Церкви, коли церковні маєтності переходили у власність дворянства, а монастирі поступово перетворювались у заклади державного нагляду та опіки, було знищено саму основу потенційної опозиції з боку Церкви стосовно до держави. Це було основною причиною того, що створення Духовної Колегії та затвердження "Духовного Регламенту" у 1721 р. не викликало жодного заперечення з боку церковних діячів. Після 1764 р. назавжди припиняється можливість виникнення церковних протестів, оскільки Церква переходить цілком на казенне утримання. Проти цієї політики було подано тільки один голос - Арсенія Мацієвича, вихованця Київської Академії, у першій пол. ХVІІІ ст., була єдиним осередком для освіти російського єпископату.

Історик М. Нікольський відзначає, що це була практично єдина в Росії справжня духовна школа. Московська слов'яно-греко-латинська академія ледь існувала, в ній майже не було учителів та учнів. Натомість Київська Академія надавала грунтовну богословську освіту. Російський уряд не наважувався надавати керівництво величезними російськими єпархіями малоосвіченим особам і змушений був користатись вихованцями Київської Академії. Але набута ними освіта в Україні часто-густо служили приводом для конфліктів з урядом.

Головним наслідком реформи 1764-1796 рр. з організаційного боку було перетворення Православної Церкви у відомство державного управління, а єпископів - у чиновників. У1784 р. було здійснено перерозподіл єпархій після переведення нового губернського управління і нового перерозподілу Росії на губернії. Єпархії, до того ж відрізнялися від губерній та областей і за кількістю, і щодо кордонів. Це значною мірою ускладнювало, а іноді робило неможливим спілкування губернаторів з архієреями.

1767 р. за розпорядженням Катерини ІІ в Москві створювалась Комісія із виборних представників різних станів, котрі повинні були виробити нове Уложення (Кодекс законів). Передбачалося, що дворяни делегуватимуть до Комісії 1-го делегата від кожного повіту, міщани - від кожного міста, однодворці, "старих служб служили люди", ясачні та чорносошні селяни - по 1 дел. від кожної провінції. Вибрані 570 делегатів одержали особливі значки, на яких були вибиті слова: "Блаженство всіх і кожного". За участь у роботі Комісії їм сплачувалось утримання. За злочини проти їх особи передбачалася подвійна кара. В Україні на час здійснення Катериною ІІ адміністративних та церковних реформ, вже мало що залишилось від прав та привілеїв автономії Київської митрополії, які існували у 1685-1686 рр. Наприкінці ХVІІІ ст. Київська митрополія вже була звичайною єпархією, підвладною Російському Св. Синодові. Архієрей не носив навіть титулу митрополита з 1722 до 1743 р. Привернення титулу "Митрополит Київський, Галицький і Малия Росії" зовсім не означало привернення прав обласного митрополита.

За Катерини ІІ звернули увагу, що титул Київського митрополита не відповідає церковно-адміністративній дійсності. Всі попередні спроби Київських митрополитів на початку ХVІІІ ст. у справі відновлення титулу Київського митрополита були практично невдалими. Доленосним став наказ від 18 березня 1770 р., коли було заборонено називатися митрополитом "Малия Росії", а залишено тільки "Київський і Галицький". Незважаючи на намагання Арсенія Могилянського поновити вживання старого титулу, з приводу чого Київський митрополит листувався з Синодом протягом 1766-1767 рр., нагадуючи про царські грамоти, ніяких наслідків всі ці вимоги не мали.

Синод керувався адміністративно-територіальним станом Київської митрополії кінця ХVІІІ ст., коли подав відповідь про те, що "Малия Росія не в єдиній тільки Київській єпархії состоїть, але і в Чернігівській та Переяславській..." Мотивація була виразною: Київський митрополит є тільки єпархіяльним архієреєм Київської єпархії. Мала Росія адміністративно обіймає територію, на якій розміщуються й Чернігівська та Переяславська єпархії. Отже немає підстав титулувати його якось інакше. Так Синод заборонив використовувати в титулі Київського митрополита слова, які нагадували б про його колишню юрисдикцію над Українською Церквою. Уряд дбав тільки про те, щоб скрізь глушити в пам'яті історію того, що пізніше неприхильники українського народу назвали "українським сепаратизмом".

До часів перебування Арсенія Могилянського на Київській митрополичій кафедрі належить останнє зусилля українського духовенства, якщо не повернути втрачену церковну автономію, то хоча б затримати рештки старих прав, якими відрізнялися форми українського церковного життя. Російський уряд невпинно прямував до "вирівнювання" церковного життя в межах імперії. Маніфест Катерини ІІ про скликання Комісії для вироблення нового "Уложення" був оприлюднений 14 грудня 1766 р. Згідно "Наказу Комісії о сочинении проекта нового Уложения", до її складу увійшли 28 представників вищих державних установ (Сенату, Синоду і Колегій), 537 виборних представників від різних станів і груп населення.

Не були представлені селяни-кріпаки (бл. 50 % населення Росії), а також не було представників від духовенства, яке репрезентувалося тільки членами Синоду. Проф. Іван Власовський вважав, що це було даниною Катерини ІІ атеїстично налаштованим представникам французького просвітительства.

На замовлення Синоду, були складені "Пункти о вигодностях малоросійського духовенства" в єпархіях Київській, Чернігівській, Переяславській та ставропігійних монастирях - Києво-Печерській Лаврі і Києво-Межигірській обителі. Ці обширні 74 пункти, укладені представниками від протопопій, були виявом доброї віри українського духовенства в щирість намірів цариці, яка скликала комісію для нарад з приводу спроби осягнення "загально-народнього благодєнствія". До цих 74-х пунктів увійшли питання характеру національно-політичного, церковного, станового. Українське духовенство було згодне з наказами інших станів українського суспільства у справі привернення української автономії. "Уся українська людність, не тільки старшина, але також козаки, міщани, духов­ні, - всі заявляли бажання щоб вернено Україні її давні права і порядки по статтям Богдана Хмельницького, вибрано знову гетьмана" і т. ін.

У загально-церковній справі українське духовенство домагалось: 1) вільного обрання Київського митрополита, архімандрита Києво-Печерської Лаври; 2) увільнення їх від юрисдикції Синоду; 3) щоб митрополит мав титул "Малыя Росії"; 4) підтримки для освітніх установ - Київської Академії і Чернігівського Колегіуму; 5) відновлення друку книжок та вільного їх продажу. За "Пунктами о вигодностях малоросійскаго духовенства" залишилося тільки історичне значення, як свідоцтво про ті настрої, думки та бажання, що жили в українськім духовенстві й після ста років від підпорядкуванням Київської митрополії Московському патріарху. Практичного значення ці пункти не мали. Тим більше, що Синод і не включив до наказу синодального делегата в "Комісію" найбільш яскравих і сміливих домагань українського духовенства. Але й праця самої законодавчої "Комісії", відкрита Катериною ІІ 30 червня 1767 р., не мала успіху. Її діяльність було припинено в кінці 1768 р. під приводом розпочатої війни з Турцією.

До введення штатів у Російській церкві було 732 чоловічих та 222 жіночих монастирів. Після здійснення реформи Катерини ІІ у загальноцерковній справі припинило своє існування 754 монастирі - тобто 4/5 від загальної кількості монастирів у Росії. Головними діями у церковному керівництві Катерини ІІ в російській історіографії вважаються 1) відібрання до казни монастирських маєтностей та 2) введення монастирських штатів. Наслідком було те, що державна казна отримала 3 млн. крб. річного прибутку. Всі ці маєтки Катерина ІІ пороздавала своїм фаворитам.

Арсеній Мацієвич, митрополит Ростовський, походив із польської шляхти. Освіту здобув у Київській Академії. Після закінчення освіти його було призначено при московському синодальному будинку екзаменатором ставлеників, він мусив приймати іспити у тих осіб, яких збиралися висвятити на священика або диякона. 28 травня 1742 р. його було призначено на Ростовську митрополичу кафедру. Він не бажав з'являтися до Св. Синоду, оскільки не хотів присягти на вірність, не погоджуючись з тими словами в тексті присяги, які визнавали крайнім суддею Духовної Колегії Всеросійську імператрицю. Митрополит Арсеній Мацієвич покликався на Св. Письмо і пояснював відмову тим, що одним-єдиним суддею і Главою Церкви може бути тільки Ісус Христос. Справа тоді якось вирішилась і Арсеній виїхав до Ростова. Двічи Арсеній Мацієвич мав зіткнення зі Св. Синодом і обидва рази з приводу відмови утримувати у монастирях Ростовської єпархії надісланих Синодом військових інвалідів та юродивого, мотивуючи відмову тим, що їм не дістане харчів для прожиття. З вступом на престол Катерини ІІ розпочинається справжня війна між нею та митрополитом Арсенієм. Імператрицею були створені комісії по всіх монастирських маєтках з призначених обер-офіцерів у відставці задля ведення книжок для записів щодо прибутків та видатків архієрейських будинків та монастирів.

Єпархіальні архієреї повинні були тепер звітувати перед офіцерами. Арсеній страшенно обурився тим, оскільки вважав, що це є наруга для архієрея, коли офіцери будуть входити до вівтаря, брати в руки церковні сосуди, що вони в архієрейських будинках будуть перераховувати гроші, міряти кількість хліба і потім архієрею або настоятелю ж видавати той хліб на вагу під розписку. Ростовський митрополит подав до Синоду декілька протестів у категоричній формі, а також у Тиждень Православ'я (лютий 1763), коли читаються анафеми ворогам Церкви до звичайного чину від себе додав анафему "кривдникам церков та монастирів". Після слідства у цій справі Синод засудив Арсенія у квітні 1763 р. до зняття з нього архієрейського сану, а після розстриження з ченців піддати його світському суду і винести смертний вирок.

Після процедури зняття сану у Хрестовій палаті в Москві Арсенія під військовим наглядом відвезли до Ферапонтова монастиря, а потім перевели до Ніколо-Корельського (Архангельська єп.). Відтак згідно з наказом імператриці з нього зняли чернечий постриг, перейменували в "Андрія Брехунця" та відправили до Ревельського каземату, де той помер 28 лютого 1772 р.

Таким чином московська церковна політика в Україні після приєднання Київської Митрополії до Російської Церкви 1686 р. мала своїм насідком нищення прав і привілеїв. Відразу ж розпочалось територіальне обмеження Київської митрополії разом з майже одночасним відпадінням 5-ти єпархій.

Вплив українських ієрархів на Московську церкву, навпаки, значно посилився, хоча це призвело до поступового занепаду духовної освіти в Україні. Митрополити Стефан Яворський і Димитрій Туптало (Ростовський) та їх церковно-освітня діяльність на теренах Російської імперії мала велике значення для її подальшого розвитку.

Ліквідація царем Петром І Патріаршества в Російській Православній Церкві у 1721 р. для Київської митрополії була кінцем церковної автономії. Неабияку роль у тій справі відіграв українець Феофан Прокопович і "Духовний Регламент".

Впродовж ХVІІІ ст. відбулось остаточне знищення церковних прав та автономії Київської Митрополії.

Участь українського духовенства в роботі "Катерининської Комісії Уложення" за часів перебування на Київській митрополичій кафедрі Арсенія Могилянського стала останнім свідченням намагань українського духовенства відновити права та привілеї Київської Митрополії. Петиції духовенства - це яскраве свідчення віри в те, що російський уряд прихильно поставиться до залишків колишніх вольностей Української Церкви.

Лекція 4. ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ПРАВОСЛАВНИХ У ПОЛЬЩІ.