1)) До загальновживаної лексики входять слова, використовувані в різних мовних сферах і зрозумілі будь-якому носієві мови незалежно від того, де він живе, професії, способу життя, наприклад: картопля, школа, журнал, море, п'ять, літо, понеділок, тисяча, високий, зелений, низько, радісно тощо. Загальнонародна мова становить основу української мови

. Загальновживана лексика – це слова, які використовують усі носії мови незалежно від рівня освіти, фаху, місця проживання тощо. Насамперед це назви життєво необхідних для кожної людини понять, які зв’язані з побутом, суспільним життям, виробничою діяльністю тощо. Загальновживана лексика стилістично нейтральна, тому вільно, без всяких обмежень вживається в усіх функціональних стилях мови .

2)) . Однак є в складі літературної лексики такі слова, активне користування якими обмежується певним середовищем, зумовленим спільністю територій проживання, спільністю занять та інтересів носіїв мови, поза якими вони або зовсім невідомі, або принаймні активно не функціонують. Така лексика належить до складу лексичної підсистеми обмеженого користування. Лексика обмеженого вживання не має загального поширення і функціонує звичайно у вузькому середовищі носіїв мови. В основному це слова, пов’язані з побутом, почуттями, явищами природи, знаряддям виробництва, трудовими процесами. Лексика ця представлена переважно спеціальними або експресивно-забарвленими словами.

У складі лексики обмеженого вживання виділяють 2 групи слів:

      територіальні діалектизми;

      соціальні діалектизми.

. Залежно від того, в якому відношенні територіальні діалектизми стоять до загальнонародного словника, їх поділяють на три основні групи:

лексичні

етнографічні

семантичні.

Лексичні д. – слова, що позначають поняття, для вираження яких у загальнонародній мові вживаються назви, утворені від іншої непохідної основи. Критерієм для виділення цієї групи є її семантична спільність у межах означуваних понять з словами загальнонародними і відмінність від них у матеріальній оболонці. Лексичні діалектизми – це власне своєрідні дублети до загальновживаних слів. Лексичні діалектизми охоплюють переважно сфери життя, пов’язані з побутом, родинними стосунками, виробничою діяльністю носіїв місцевого говору.

Південно-західне наріччя:

бараболя, крумплі – картопля

киндериця, мелай – кукурудза

ярець, ярчанка – ячмінь

блават – волошка.

Етнографічні діалектизми – це назви місцевих реалій і понять, що не відомі або не використовуються поза межами певного говору чи групи споріднених говорів. У загальнонародній мові вони не мають відповідників.

Охоплюють такі тематичні групи:

1)      назви одягу і взуття, що мають поширення тільки серед жителів певної місцевості:

гуня – жіноча свитка з сукна домашнього виробу

кошуля – вишита сорочка

лейбик – вид верхнього жіночого й чоловічого одягу

бекешка – вид кофти

2)   назви страв місцевої кухні:

галагани – вид печива; котки – галушки (північн.); бануш – кукурудзяний куліш

3) назви житлових і господарських приміщень, іх частин, знарядь праці, робочих процесів, предметів побуту, пов’язаних зі специфікою природнокліматичних умов і занять населення:

гралі – залізні вила з великою кількістю ріжків для перегортання картоплі, буряків

либа – лісорубська або чабанська хатина без вікон і стелі (курінь)

4)                                   назви, пов’язані з народним місцевим мистецтвом:

 

дримба – пружинний музичний інструмент, що тримають у зубах, б’ють по ньому пальцями

трембіта – довга сурма

5)                                   деякі слова, пов’язані з місцевою демонологією:

              арідник – злий дух

мольфар – чаклун

До етнографічних близькі слова, що загалом можливі в загальнонародній мові, але не вживаються усіма носіями її, оскільки поняття, що вони означають, не завжди відомі. Так, у мові населення побережжя Чорного та Азовського морів засвідчені назви, пов’язані з особливостями цієї місцевостями:

бабана –піщаний острівець на мілині

камка – морська трава

припай – смуга піщаного берега моря над кручею

Семантичні діалектизми – слова загальнонародної мови, які в місцевих говорах відрізняються значенням і сферою вживання: верх – димар, година – гарна погода, душа – середина кавуна.

Так, в українських говорах Закарпаття та деяких інших півд./західн., крім загальновживаних значень берег означає гора, хижа – хата, вино – виноград, врода – врожай, гарбуз – кавун, збір – ярмарок, квас – мінеральна вода.

У поліських говорах північного наріччя семантичними діалектизмами є слова:

база – колгоспний двір

базар – майдан

Семантичні діалектизми етимологічно й семантично споріднені з однозвучними загальновживаними, але відрізняються своїм лексичним значенням. Їх можна умовно поділити на 2 групи: 1) слова, що мають спільне значення з загальновживаними, але відрізняються від них одним чи кількома новими значеннями ( верх – верхня частина чого-небудь, димар; вино – хмільний напій з виноградного соку, виноград); 2) слова, що в місцевих говорах вживаються в іншому значенні, ніж у загальнонародній мові (аркан –гуцульський чоловічий танок, ноша – одяг, тесть – свекор).

Головна причина виникнення семантичних діалектизмів – відносна ізоляція місцевих говорів у процесі їх розвитку, внаслідок чого певна частина спільного вживання розвивала свої значення в них по-різному: іти – ступати ногами, їхати. Іноді давні значення слів у місцевих говорах втрачалися зовсім і натомість розвивалися нові, невідомі іншим говорам: кум – весільний батько, обід – сніданок, тесть – свекор.

До семантичних діалектизмів відносяться також слова, що мають однаковий звуковий склад із загальновживаними, але не мають з ними спільної етимологічної основи і семантичного зв’язку. Це так звані діалектні омоніми, які є іншомовними запозиченнями або місцевими утвореннями:

око – одиниця ваги й міра рідини (з тур.)

порт – льняна нитка; гавань (з лат.)

3))С оціальні діалектизми

Відомо, що мовлення окремих професійних і соціальних груп населення характеризуються деякими специфічними рисами в доборі й використанні словника, а це дає підставу для розгляду лексичного складу мови в соціальному плані.

Як правило, усі носії мови в своєму повсякденному спілкуванні користуються загальнонародним словником, але існує деяка специфічна група слів, яка дає змогу виділити в мові низку соціальних лексичних діалектизмів слів, які вживають у своєму мовленні окремі соціальні групи.

 Варіювання в користуванні лексичними засобами мови серед різних верств може виявлятися в найрізноманітніших напрямках. Крім того, існують і вікові особливості мови (дитяча мова: моня – молоко, киця – кішка, ціпа – курча, коко – яйце, гам – їсти; до „дитячої” мови належать специфічні для укр.. мови дієслова типу їстоньки, купоньки, спатусі, вістоньки).

Диференціація в користуванні лексичними засобами мови залежить від загальноосвітнього рівня її носіїв, по-різному користуються носії мови її словесними ресурсами і в залежності від свого суспільного становища та від того, з ким ведуть розмову. На лексичні особливості мовлення накладає відбиток вид занять людини, коло її інтересів тощо.

У вітчизняному мовознавстві традиційно розглядаються три групи обмеженого соціального вживання: професіоналізми, жаргонізми, арготизми. Термін сленг в значенні розмовного варіанта мови тієї чи іншої професійної або соціальної групи в нашому мовознавстві не прижився, у ньому широко вживається термін жаргон на позначення явищ диференціації мови, що мають вужчу соціальну базу (військовий, студентський жаргони), тоді як до аналогічних явищ з ширшою соціальною базою вживається термін просторіччя.

4)) Професіоналізми

         Особливості трудової діяльності окремих колективів, пов’язаних професійними інтересами, завжди накладають певний відбиток на їх лексику. Звідси з’являється необхідність вживання слів, притаманних суто тій чи іншій професійній групі.

         Професіоналізм / від лат. professio (professionis) – офіційно зазначене заняття, спеціальність/ - слово або вислів, притаманні мові певної професійної групи. Звичайно П. називають емоційно забарвлені елементи, що виступають як розмовні синоніми-еквіваленти до стилістично індивідуальної професійної номенклатури чи слів-термінів і часто виходять за межі літературної норми: у водіїв легкова машина підвищеної прохідності має назву бобик, руль – бублик, автопокришка – гума, легковий автомобіль – кінь, у друкарів і журналістів помилка називається ляп, нижній кінець сторінки, книжки – хвіст. Такі П. є метафоризованими словами загального вжитку. Деякі з них з часом входять у нормативне вживання : двірник – пристрій для очищення вітрового скла (склоочисник) – у водіїв; ліхтарик, боковик – підзаголовок, внесений за поля тексту, - у друкарів і т. ін.

         Але частіше до П. відносять слова і вислови, уживані в певному професійному середовищі з метою детальнішого членування дійсності в сфері спеціальних інтересів. Так, у минулому в лексиці укр. хліборобів і чумаків поряд з загальновживаним словом „віл” використовуються численні назви цієї тварини залежно від зовнішніх ознак, робочих якостей тощо: багрій – віл чорнобурої масті, галій – чорний, гостяк –худий,