6. Економічний суверенітет

Особливість нормативістських концепцій деяких західних дослідників визначається тим, що міждержавні економічні відносини вони розглядають під кутом зору не загальновизнаного принципу міжнародного публічного права – принципу суверенної рівності, а принципу «взаємозалежності». Виходячи з того, що принцип суверенної рівності означає лише формальну, а не забезпечену рівність, вони вважають, що дія цього принципу можлива тільки в рамках так званих політичних взаємин держав, уособленням яких виступає система ООН.

Французький дослідник X. Кастанеда вважає, що економічний суверенітет – це «сукупність положень і засобів, які міжнародне право визнає за державами для того, щоб ті могли зберегти економічну незалежність і ресурси». В цей період у регламентаційній практиці міжнародних організацій з’явилися резолюції та конвенції, в яких визнавалися суверенні права держав на ресурси та економічну діяльність у межах своєї території, на рівноправну участь у міжнародному економічному співробітництві та у вирішенні глобальних проблем.

Більш сучасним за змістом вважаємо визначення К. Борисова, який економічним суверенітетом називає «свободу держави у виборі форм і шляхів збереження і захисту своєї національної економіки від якого-небудь втручання з боку іноземних держав і їх економічної діяльності, у тому числі у сфері міжнародного розподілу праці».

Як бачимо, думки про економічний суверенітет держав дуже різноманітні й багатогранні, причому деякі з них мають певні внутрішні суперечності. З одного боку, наголошується на суб’єктивних правах, що випливають з принципу економічної незалежності держав, а з іншого – на об’єктивних, що базуються на принципах глобального економічного розвитку. Деякі учені включають до поняття економічного суверенітету тільки норми про суверенітет держави щодо ресурсів, тобто вбачають внутрішній аспект суверенітету, як, наприклад, М. Беттаті, інші відносять до цього поняття елементи, що відображають не тільки принцип суверенної рівності держав, а й інші принципи (наприклад, принцип незастосування сили або погрози силою і принцип невтручання у внутрішні справи держав), як, наприклад, це спостерігається у позиції М. Беджауї.

На нашу думку, запропоноване поняття економічного суверенітету та використання даної категорії у сучасних правових дослідженнях є хибним та методологічно тупиковим. Адже не можна пов’язувати активізацію процесів глобалізації та інтернаціоналізації із появою нового за змістом суверенітету, хоча на практиці можна спостерігати певний тиск транснаціональних корпорацій на економіку держав, що фактично руйнує або обмежує їх реальну самостійність. Так, Д. Маршал попереджає про небезпеку «інтернаціоналізації влади та суверенітету» і зазначає, що світовий порядок, який характеризувався пануванням конкуруючих «національних капіталізмів», відходить у минуле, а його місце заступає інший порядок, що створює «транснаціональний капіталізм». Останній і становить реальну загрозу для життєздатності національної конституційної держави.

Об’єктивні процеси економічної глобалізації активно сприяють вкоріненню концепцій, які базуються на зведенні до мінімуму реального суверенітету і самостійності національних держав. Однак, на нашу думку, такі концепції є тенденційними та однобічними. Адже, якщо прослідкувати аргументацію авторів популярних зарубіжних концепцій обмеження державного суверенітету, то слід зазначити, що такі концепції визначаються виключно політичними та економічними інтересами окремої держави. Тут взагалі не йдеться про суверенітет як категорію правову, що має негативні наслідки для конституційного розвитку держав, та ефективну їх участь у процесах глобалізації та інтеграції. Вважаємо, що нівелювання категорії суверенітету через занадто політизовані концепції «обмеженого» або економічного суверенітету руйнує загальні принципи міждержавного співробітництва та існування самих держав.

Слід підтримати продуктивну думку Л. С. Явича про те, що поширення «інтеграційних процесів на держави і разом із цим підвищення ролі міжнародного права, його пріоритет перед національними правовими системами настійно вимагають по-новому поставити питання про державний суверенітет». У цьому випадку суверенітет має розглядатися не тільки в економічній сфері, навіть в аспекті забезпечення економічного змісту суверенітету в процесах міждержавного співробітництва та економічної інтеграції, а враховувати усі його ознаки. При цьому, навіть розглядаючи теорію економічного суверенітету, на нашу думку, вкрай необхідно зберегти саме термінологічну чистоту поняття «суверенітет» в науці та практиці його застосування для сутнісної характеристики верховної влади держави, народу та нації. На думку В. Д. Гапотій, використання цього терміна в іншому сенсі (економічний, фінансовий, законодавчий суверенітет тощо) веде до його розмивання та спричиняє втрату політико-правової цінності зазначеної категорії.

З огляду на це об’єктивно постає питання про загрозу «історичної вичерпаності» державного суверенітету і поступового його «розмивання» в процесі інтеграції національних держав і правових систем, або ж про відмову від суверенітету як «неодмінної ознаки держави» не тільки як такої, що протистоїть в цей час «суверенітету народу панівної країни», а й як такої, що «заважає глобальним, прогресивним інтеграційним процесам».