3. Ознаки сучасного суверенітету

Нині в розвитку конституційного й міжнародного права формуються дві протилежні концепції щодо характерних ознак сучасного суверенітету. Одна з них виходить з того, що сучасна глобалізація «стирає» державні кордони і нівелює державний суверенітет, згідно з іншою концепцією подальше існування і зміцнення суверенітету, навіть в умовах глобалізації та інтернаціоналізації, є об’єктивною закономірністю розвитку держав на всіх етапах їх історичного розвитку.

Перша концепція розробляється переважно західними дослідниками і знаходить відображення в практичній політичній діяльності лідерів окремих європейських держав. Обидві концепції, по суті, близькі до відомих теорій держави про постійне зростання її ролі в житті суспільства або поступове відмирання з переходом державних функцій до інших, неполітичних організацій або економічних корпорацій.

Однак, незважаючи на наукові аргументи обох концепцій не існує єдиної системної і прийнятної думки щодо подальшої долі суверенітету, а сама дискусія набуває яскраво вираженого ідеологічного характеру. І це не дивно, адже саме питання про долю суверенітету є одним з найактуальніших, оскільки від нього залежить обличчя усього світу та його подальший політико-правовий розвиток людства.

Відправною точкою дискусії, що розгорнулася навколо сучасного розуміння суверенітету, стала велика кількість плюралістичних концепцій про державу. Так, консерватори розглядають державу з традиційної точки зору, як явище такого ж фундаментального й незмінного порядку, як і сама людина; анархісти оголошували державу носієм всіх негараздів суспільного життя і вимагали її скасування; марксисти обґрунтували концепцію відмирання держави та її заміни самоврядуванням комун. Нині анархізм і марксизм не в моді, а консерватори зберегли віру в незалежність своїх держав.

При цьому особливу увагу дослідників привертають такі питання, як розуміння «місця розташування» суверенітету (належить він населенню чи територіальному утворенню), розуміння суверенітету як критерію суверенної держави, визначення місця і ролі процесу ревізії традиційного розуміння політико-правової доктрини суверенітету тощо.

Поставлені питання об’єктивно вимагають від сучасної науки конституційного права зваженого перегляду загальної доктрини суверенітету. Адже поглиблення міждержавних інтеграційних процесів на Європейському континенті, формування такого міждержавного об’єднання, як Європейський Союз, який вже набуває рис конституційно-правового феномена, безумовно, належать до викликів сучасності. При цьому практика будівництва «єдиного європейського конституційно-правового простору» значно випереджає конституційну теорію. Це, по-перше, зумовлено тим, що сама феноменологія європейської міждержавної інтеграції починає цікавити вчених лише на початку 1960-х років. По-друге, постряданська, в тому числі вітчизняна, конституційна доктрина взагалі не вписується у загальноєвропейські процеси «конституційної уніфікації та об’єднання».

У вітчизняній юридичній практиці немає істотних недоліків та дефіциту досліджень, присвячених державному суверенітету, як і положень щодо його поняття та змісту. На думку С. Грохальскі, це пов’язано з тим, що проблематика суверенності й суверенітету займає в житті сучасних держав особливе місце. Адже «суверенітет не зводиться лише до правових дисциплін, а включає в себе масу соціологічних, політологічних та економічних сюжетів».

Як державно-правова категорія суверенітет охоплює також інші сфери життя суспільства. Сучасний реальний зміст державного суверенітету наповнюється не тільки і навіть не стільки юридичною, скільки економічною, соціальною, політичною та іншою об’єктивованою матерією.

У понятті суверенітету важливо виділяти два аспекти – формально-юридичний та фактичний. Перший необхідно розглядати як своєрідну політико-правову форму державного суверенітету, як явище, а другий – як його матеріальний зміст. Використання такого підходу, коли державний суверенітет розглядається диференційовано, дає змогу уникнути суперечливих суджень.

Питання про суверенітет завжди займало важливе місце в науці конституційного права. Як феномен, що відображає певний стан держави, народу, нації, суверенітет формується в ході тривалого, інколи суперечливого історичного розвитку, відповідно до соціально-історичної і політичної структури суспільства, на різних етапах набуває певних особливостей як щодо змісту, так і форм. Вивчення категорії «суверенітет», мабуть, більше, ніж інші основні поняття конституційного права, дає можливість зрозуміти процеси правової дійсності в певний історичний період. Ще у ХІХ столітті конституціоналіст Г. Єллінек підкреслив, що дослідження суверенітету допомагає глибше зрозуміти сучасні проблеми і спробувати зазирнути у майбутнє. Вчений звернув увагу на таку ознаку суверенітету, як здатність до модернізації у певних історичних умовах. На нашу думку, таке розуміння суверенітету робить його універсальним феноменом у конституційно-правовій доктрині будь-якої епохи.

Незважаючи на різні методологічні підходи до періодизації розвитку доктрини державного суверенітету, які зазначаються в науковій літературі, на нашу думку, становлення даної категорії відбулося в три етапи. Перший, класичний період (ХVII–XIX ст.) відомий як Вестфальська система і пов’язаний з формуванням концепції «національно-територіальної держави». У цей період формується абсолютистське розуміння суверенітету (абсолютний суверенітет) у працях Н. Макіавеллі та Ж. Бодена. Вони розглядали суверенітет як «інтерес держави, якому повинна підкорятися решта інтересів у суспільстві», як «постійну й абсолютну владу держави». Причому Ж. Боден у сформульованому ним понятті суверенітету в праці «Шість книг про республіку» (1576) першим поєднав зовнішній і внутрішній аспекти одного і того ж явища – незалежності держави в стосунках з іншими державами і верховенства державної влади всередині країни, а також об’єднав в державно-правовому понятті суверенітету всі його ознаки: абсолютність, неподільність, безперервність у часі, незалежність, невідчужуваність.

Пізніше Г. Гроцій відокремив суверенітет держави від суверенітету конкретного носія державної влади і сукупності конкретних його прав, тобто, по суті, суверенні права. Диференціація понять, що характеризують різні політико-правові явища – верховенство державної влади і компетенцію, дала змогу розглядати суверенітет як ознаку не органу державної влади, а держави та її влади.

Помітний внесок у становлення теорії державного суверенітету зробив один з прогресивних мислителів ХVII століття Т. Гоббс. Він розглядав суверенітет як «душу держави, наділену верховною владою», «здатну захищати людей і служити їм». У цей же період ідеї суверенітету дістали послідовне обґрунтування і захист з позицій лібералізму, що зароджувався в політико-правовому вченні Дж. Локка. У його вченні обґрунтована договірна теорія держави: «Великою і головною метою об’єднання людей у державу є передача себе під владу уряду». В політико-правовій доктрині Дж. Локка чітко обстоюється ідея про невідчужуваність такого виду суверенітету, як народний, що отримала у Ж.-Ж. Руссо подальший розвиток. Останній обґрунтував, що джерелом суверенітету є народ і його воля.

Можна повністю погодитися з думкою Н. Б. Пастухової, що Дж. Локк, а потім Ж.-Ж. Руссо заклали основу уявлень, які стали сучасним фундаментальним конституційним принципом, про те, що джерелом суверенної влади є громадянське суспільство – організований народ. Ідея народного суверенітету містила тезу Дж. Локка про те, що державна влада виникла з утворенням громадянського суспільства і що вона дана представницькому законодавчому органу як довірений йому обов’язок. У своєму обґрунтуванні ідеї народного суверенітету Ж.-Ж. Руссо просунувся значно далі, оскільки не бачив необхідності обмежувати такий суверенітет навіть природним законом.

Подальшу розробку ідеалістичної ліберальної концепції суверенітету забезпечили представники класичної німецької філософії. Так, І. Кант вважав, що центральним інститутом публічного права є прерогатива народу вимагати своєї участі у встановленні правопорядку шляхом ухвалення конституції, що виражає його волю. Верховенство народу, проголошуване І. Кантом, обумовлює свободу, рівність і незалежність усіх громадян у державі – «організації сукупної безлічі осіб, зв’язаних правовими законами».

Проблема суверенітету займає не останнє місце в працях Г.-В. Ф. Гегеля. Зокрема, в його вченні про зовнішній суверенітет і взаємозв’язок суверенітету держав і війни суверенітет був «правом сильного», і будь-яка суперечка між державами у випадку, якщо їх суверенні волі не доходять згоди, може бути вирішена лише війною. У цьому й полягає «моральний момент війни… і її не варто розглядати як абсолютне зло…». Водночас філософ зазначав, що навіть у війні як стані насильства продовжують діяти такі принципи, як взаємне визнання суверенності держав, перехідний характер війни та суттєві можливості мирного співіснування й співпраці.

Таким чином, становлення класичної моделі суверенітету показало, що суверенітет пройшов еволюцію від абсолютної категорії до політичної, а його зміст став безпосередньо залежати від рівня розвитку суспільного ладу та глибини міждержавного співробітництва.

Другий етап розвитку зазначеного феномена (кінець ХІХ ст. – 1945 р.) характеризується активізацією міждержавного співробітництва й асоційованим об’єднанням держав. Формування концепції суверенітету в цей період від ідейної зброї боротьби за владу буржуазії перетворилося на істотну перешкоду поширенню експансії провідних держав. У цей період отримало закріплення положення про те, що суверенітет держави передбачає наявність стабільної організаційно-правової структури управління на всій території держави, тобто на її територію не повинна поширюватися влада інших держав. У цьому аспекті Ф. Ліст сформулював тезу про те, що держаний суверенітет передбачає: коли жодна держава не може здійснювати свою владу щодо іншої держави, суверенітет одної держави припиняє свою дію там, де починає діяти суверенітет іншої держави. Причому Ф. Ліст вперше розглянув проблему меж здійснення суверенітету в рамках судової влади. Зокрема, обґрунтовуючи імунітет держави, він зазначав, що жодна держава не відповідає перед судами іншої держави.

Значний внесок у дослідження державного суверенітету як правової категорії вніс Г. Єллінек. Він визначав його як здатність держави до «виняткового правового самовизначення». Принцип самовизначення Г. Єллінеком розглядався в двох аспектах – зовнішньому і внутрішньому. Тільки суверенна держава, писав він, «може у встановлених або визнаних нею самою правових межах абсолютно вільно нормувати зміст своєї компетенції». Суверенна державна влада, на думку мислителя, означає владу, що не знає над собою жодної вищої влади; вона є в той же час незалежною й верховною владою. Перша ознака виявляється переважно зовні, у стосунках суверенної держави з іншими державами, друга – у внутрішніх відносинах з особами, які входять до складу держави. Державний суверенітет передбачає здатність юридично не пов’язаної зовнішніми силами державної влади до виключного самовизначення, а тому самообмеження шляхом встановлення правопорядку, на основі якого діяльність держави набуває правового характеру.

Французький конституціоналіст Л. Дюгі зазначав, що суверенітет – це неформальна юридична категорія, наділена чітким владним змістом, здатним організовувати населення, підпорядковувати одну державу іншій. Суверенітет органічно включає категорію території. Територія, держава-нація – нерозривно пов’язані категорії, що історично сформувалися. Колективність може бути державою тільки тоді, коли вона осіла на території з певними межами, відзначав Л. Дюгі. А значення суверенітету, на його думку, уособлювалося з вищою владою, яка забезпечена внутрішнім правопорядком.

Російський державознавець М. І. Палієнко розумів суверенітет як такий, що має особливу юридичну природу володіння, яка є необхідним критерієм розмежування держави та інших публічно-правових союзів і сфери володіння кожної держави як суб’єкта суверенної влади в межах своєї території від сфери влади інших держав. На думку А. Ященка, суверенна влада як ознака держави – «це влада, що самовизначається, влада вища, яка сама визначає свою юридичну компетенцію та має право над межами своєї компетенції».

Німецький вчений-міжнародник Л. Оппенгейм виходив з того, що державний суверенітет є вищою владою, яка не залежить від жодної влади. Суверенітет у найвужчому значенні цього слова, пояснював він, передбачає повну незалежність як у межах країни, так і за її межами.

Аналізуючи уявлення про державний суверенітет, вироблені різними конституційно-правовими школами, не можна не побачити, що загальне значення і зміст державного суверенітету в переважній більшості випадків, з одного боку, зводяться зрештою до верховенства державної влади всередині країни щодо решти суб’єктів, а з іншого – асоціюються з незалежністю державної влади зовні, у відносинах з іншими суверенними державними владами. При цьому під верховенством державної влади як одним з різновидів соціальної влади розуміють таку владу, яка має незаперечний пріоритет щодо інших, що існують у суспільстві поряд з нею.

Даючи характеристику діям верховної влади, Г. Гроцій підкреслював, що вона не підпорядкована ніякій іншій владі і не може бути скасованою чужою владою на її розсуд, а загальним носієм верховної влади є держава, носієм влади у власному значенні є народ. Незалежність держави тлумачилася ним як її повна самостійність у вирішенні своїх не тільки внутрішніх, а й зовнішніх проблем, у формуванні й здійсненні зовнішньої політики держави, встановленні на рівноправній основі відносин з іншими суверенними державами.

Британський юрист М. Ейкхерст розумів державний суверенітет передусім як абсолютну незалежність. Зокрема, він зазначав: «…Коли говорять, що держава суверенна, це означає, що вона є незалежною, тобто не перебуває в залежності від будь-якої іншої держави». Вчений навіть запропонував замінити термін «суверенітет» категорією «незалежність», вважаючи, що суверенітет «…взагалі не є юридичним терміном, який не має чіткого визначення, а є виразом, що повністю стосується сфери емоцій». Аналізуючи останню тезу, все ж таки варто навести думку класика теорії суверенітету Г. Еллінека про те, що державний суверенітет є передусім здатністю «юридично не зв’язаної зовнішніми силами державної влади до виняткового самовизначення, а тому і самообмеження шляхом встановлення правопорядку, на основі якого діяльність держави тільки набуває характеру, що підлягає правовій кваліфікації».