План:

1. Становлення і розвиток професійного театру.

2. Зародження українського театру.

   1. XVII—XVIII століття;

   2. XIX століття;

   3. Надніпрянський театр;

   4. Галицький театр;

   5. Радянський період.

3. Сучасний стан.

Анотація

Театр у всі часи був для культурних народів великою цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне й громадське значення, як школа, що безпосередньо давала масам усе те, що придбали життя, наука й знання. Чим світліші часи, чим буйніший розгін і розквіт національного життя, тим більше з’являється матеріалу для драматичної творчості, яка стає найвірнішим дзеркалом почу­вань, ідей та змагань, якими громадянство в певний час жило. Професійний український театр пройшов важкий, нерідко тернистий шлях. Дана контрольна розкриває тему становлення і розвитоку професійного театру України, виділяючи Наддніпрянський та Галицький театри, починаючи з ХVII ст. по наш час, розкриваючи відомі імена та події, що вплинули на наш театр.

Cтановлення і розвиток професійного театру

На другу половину XIX ст. припадає формування українського професійного театру[1], який був тісно пов'язаний із становленням нової української драматургії, що представляли Г.Квітка-Основ'яненко, Я. Кухаренко, Т. Шевченко тa М.Костомаров.

Основоположна роль у створенні національної школи театрального мистецтва, формуванні оригінального вітчизняного репертуару належить М. Кропивницькому та родині Тобілевичів - М. Садовському, П. Саксаганському, І. Карпенку-Карому, М. Садовській-Барілотті.

1881 p. М. Кропивницький заснував у Кременчугу першу українську акторську професійну трупу, яка увійшла в історію вітчизняної культури під назвою "театр корифеїв"[2]. Такі трупи в подальшому були організовані М Старицьким, І. Карпенком-Карим, М. Садовським, П. Саксаганським.

У цей час було створено "золотий фонд" української драматургії: "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Дві сім'ї", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай або ж павук", "По ревізії" М. Кропивницького "Бурлака", "Сто тисяч", "Мартин Боруля", "Бондарівна", "Хазяїн", "Сава Чалий". Карпенка-Карого, "Не судилося", "Богдан Хмельницький", "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Маруся Богуславка", "За двома зайцями" М. Старицького та ін. Завдяки цим п'єсам сформувався і утвердився характерний для українського театру тип драматичного спектаклю, насиченого музичними і танцювальними номерами. Так, трупа М. Кропивницького в Москві, Мінську, Вільнюсі та Києві виконувала оперу "Катерина" М. Аркаса, що свідчить про універсальну підготовку акторів.

Слід відзначити, що український театр того часу був музично-драматичним (зі співами, танцями), міцно пов'язаним з народною творчістю. Основу п'єс складали побутові оповіді про народне життя. Тільки на початку XX ст. в Україні з'являються нові театральні явища -"театр настрою" Лесі Українки, соціально-психологічний театр В. Винниченка та символічний театр О. Олеся.

Зародження українського театру

XVII—XVIII століття

Серед явищ мистецького побуту України ХVII-ХVIII століть особливої уваги заслуговує театр, початки якого сягають ще в часи синкретичної єдності найдавніших фольклорних жанрів: обрядових пісень, хороводів, театралізованих дійств, що нерозривно поєднували слово, музику, танець, акторську гру. Проте поступовий розвиток освіти, культури народу призвів до компромісних рішень цієї проблеми. Цьому сприяли також контакти з європейським театром XVI—ХVII століття, де поряд з п'єсами релігійного змісту, що виконувались у храмах з нагоди Різдва, Великого Посту, Великодня, набував широкого розповсюдження народний ярмарковий театр. Сформувалися типові сюжетні колізії побутових вистав з характерними персонажами-масками: рівнивий старий чоловік, кокетлива молода жінка, коханець, монах, Арлекін, Коломбіна та ін Подібні процеси своєрідно виявлялись і в Україні як на професійному рівні у формах «високої драми», так і в широкому існуванні жанрів «низького бароко» — у народних інтермедіях, ляльковому театрі-вертепі.

Головним центром творення, виконання і розповсюдження цих основних форм театрального життя ХVII—ХVIII ст. була Києво-Могилянська академія, її професори були авторами драматичних творів, теоретиками театру, а студенти-бурсаки - акторами і основними носіями цього мистецтва. З особливим запалом виконувались театральні п'єси під час традиційних «рекреацій» — травневих днів відпочинку, коли учнівська група під опікою педагогів і наставників відправлялася на околицю Києва: «Все грало, вирувало, тішилося і м'ячем, і кеглями, і пристойними гімнами, а студенти старших відділів створювали оркестри, а часом при денному світлі випадково розігрували якусь комедіючи драму». Музичність українського театру була органічною — пісня, хор, танець, інструментальний супровід виконували у виставах важливу драматургічну функцію: характеристики місця дії, історичної ситуації, дійових осіб, зав'язки і кульмінації сценічного конфлікту.

Дві основні жанрові різновиди театрального мистецтва доби «українського барокко»[3] — шкільна драма і вертеп у виконавчий практиці тісно перепліталися між собою. До антракту «високої драми» ставились народно-побутові сценки — інтермедії, а вертеп після першої дії релігійного змісту переходив до колоритного жанрового дійства. Проте обидва образно-тематичні розділи українського театру мали свою теорію, естетичні норми, мову, спосіб виконання. Переважно релігійна, філософська чи моралізаторська тематика п'єс шкільної драми, відірвана від реального життя, вимагала відповідного літературного викладу — книжної, віршованої мови, а також умовно-символічного стилю інтерпретації.

Новий театр, за європейськими зразками, Україна побачила вже при кінці XVIII століття. У Харкові відбувалися російські вистави, а в Кам'янці-Подільському- польські. В Харковіу 1789 р. з почину губернатора Кіщенського побудували постійний театр, у котрім дирекцію в 1812р. обійняв письменник Григовій Квітка-Ослов'яненко.