2. Учасники цивільного процесу України, Франції, Англії, сша

Україна

Згідно з главою 4 Розділу 1 ЦПК України у справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб.

У справах наказного та окремого провадження особами, які беруть участь у справі, є заявники, інші заінтересовані особи, їхні представники.

У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

У справах про оскарження рішення третейського суду та про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду особами, які беруть участь у справі, є учасники третейського розгляду, особи, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, треті особи, а також представники цих осіб.

Особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом.

Особи, які беруть участь у справі позовного провадження, для підтвердження своїх вимог або заперечень зобов'язані подати усі наявні у них докази до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться - до початку розгляду справи по суті.

Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.

Під час розгляду справи, крім прав та обов'язків, визначених ст. 27 ЦПК, малолітня або неповнолітня особа має також такі процесуальні права:

безпосередньо або через представника чи законного представника висловлювати свою думку та отримувати його допомогу у висловленні такої думки; отримувати через представника чи законного представника інформацію про судовий розгляд; здійснювати інші процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки, передбачені міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Суд роз'яснює малолітній або неповнолітній особі її права та можливі наслідки дій її представника чи законного представника, у разі якщо цього потребують інтереси цієї особи і за віком та станом здоров'я вона може усвідомити їх значення.

Суд сприяє створенню належних умов для здійснення малолітньою або неповнолітньою особою її прав, визначених законом та передбачених міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи.

Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи.

Неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена.

У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває цивільної процесуальної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Цивільної процесуальної дієздатності набуває також неповнолітня особа, якій у порядку, встановленому цим Кодексом, надано повну цивільну дієздатність.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки.

Крім прав та обов'язків, визначених у ст. 27 ЦПК, позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково. До початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач - пред'явити зустрічний позов.

Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу.

Кожна із сторін має право вимагати виконання судового рішення в частині, що стосується цієї сторони.

Заявник та заінтересовані особи у справах окремого провадження мають права і обов'язки сторін, за винятками, встановленими у розділі IV ЦПК.

Позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно.

Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо:

1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів;

2) права і обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави;

3) предметом спору є однорідні права і обов'язки.

Співучасники можуть доручити вести справу одному із співучасників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення судового розгляду, пред'явивши позов до однієї чи обох сторін. Ці особи мають усі процесуальні права і обов'язки позивача.

Після вступу в справу третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, справа за клопотанням цієї особи розглядається спочатку.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо рішення в справі може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї із сторін.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть бути залучені до участі в справі також за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі. Якщо суд при прийнятті позовної заяви, здійсненні провадження у справі до судового розгляду або під час судового розгляду справи встановить, що судове рішення може вплинути на права і обов'язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі в справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

Вступ у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, не тягне за собою розгляду справи спочатку.

У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу.

Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку він замінив.

Сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника.

Особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника.

Юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.

Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника.

Права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом.

Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена.

Права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном.

Права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна.

Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам.

Представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді, за винятком осіб, визначених у ст. 41 ЦПК.

Одна й та сама особа не може бути одночасно представником іншої сторони, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору або беруть участь у справі на другій стороні.

Не можуть бути представниками в суді особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок.

Судді, слідчі, прокурори не можуть бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники.

Повноваження представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, мають бути посвідчені такими документами:

1) довіреністю фізичної особи;

2) довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника;

3) свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна.

Довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання.

Довіреність від імені юридичної особи видається за підписом посадової особи, уповноваженої на це законом, статутом або положенням, з прикладенням печатки юридичної особи.

Повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватись ордером, дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги, або договором. До ордера обов'язково додається витяг із договору, у якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. Витяг засвідчується підписом сторін договору.

Оригінали документів або копії з них, посвідчені суддею, приєднуються до справи.

У разі відсутності у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, законного представника суд за поданням органу опіки та піклування ухвалою призначає опікуна або піклувальника і залучає їх до участі у справі як законних представників.

Якщо при розгляді справи буде встановлено, що малолітня чи неповнолітня особа, позбавлена батьківського піклування, не має законного представника, суд ухвалою встановлює над нею відповідно опіку чи піклування за поданням органу опіки та піклування, призначає опікуна або піклувальника та залучає їх до участі у справі як законних представників.

У разі якщо законний представник не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом, суд за поданням органу опіки та піклування замінює законного представника.

Суд може призначити або замінити законного представника за клопотанням малолітньої або неповнолітньої особи, якщо це відповідає її інтересам.

Представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа.

Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності.

Про припинення представництва або обмеження повноважень представника за довіреністю має бути повідомлено суд шляхом подання письмової заяви або усної заяви, зробленої у судовому засіданні.

У разі відмови представника від наданих йому повноважень представник не може бути у цій самій справі представником іншої сторони.

У випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. При цьому Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні надати суду документи, які підтверджують наявність поважних причин, що унеможливлюють самостійне звернення цих осіб до суду для захисту своїх прав, свобод та інтересів.

З метою представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовною заявою (заявою), бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом України, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. При цьому прокурор повинен надати суду документи, які підтверджують неможливість громадянина самостійно здійснювати представництво своїх інтересів.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть бути залучені судом до участі в справі або взяти участь у справі за своєю ініціативою для подання висновків на виконання своїх повноважень. Участь зазначених органів у цивільному процесі для подання висновків у справі є обов'язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за необхідне.

Органи та інші особи, які звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Відмова органів та інших осіб, які звернулися до суду в інтересах інших осіб, від поданої ними заяви або зміна вимог не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги у первісному обсязі.

Якщо особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених вимог, суд залишає заяву без розгляду.

Відмова органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, від поданого прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє прокурора права підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті.

З метою вирішення питання щодо наявності підстав для ініціювання перегляду судових рішень у справі, розглянутій без участі прокурора, вступу в розгляд справи за позовом (заявою) іншої особи прокурор має право знайомитися з матеріалами справи в суді, робити виписки з неї, отримувати копії документів, що знаходяться у справі.

Іншими учасниками цивільного процесу є секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, перекладач, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу.

Франція

На відміну від українського законодавства у французькій теорії цивільного процесуального права панує точка зору про те, що цивільно-процесуальні відносини є приватноправовими і виникають виключно між сторонами, а не сторонами і державою, бо суд з своєї ініціативи справи не починає і являє собою тільки державний орган, котрий здійснює таку важливу функцію держави, як судову владу. Отже, учасниками цивільного судочинства у Франції є сторони, треті особи, прокурор, які мають юридичний інтерес, а також особи, які сприяють вирішенню справи: свідки, експерти, адвокати.

Сторони. Основні учасники цивільного процесу — це позивач і відповідач. Вони характеризуються такими ознаками: беруть участь у справі від свого імені, на них поширюється законна сила судового рішення, вони несуть судові витрати. Позивач для пред'явлення позову повинен мати відповідний інтерес у задоволенні позову. При цьому інтерес має бути законним, актуальним і виникнути до пред'явлення позову. Сторонами можуть виступати фізичні та юридичні особи. Кожна фізична особа правосуб'єктна з моменту народження і має право на судовий захист. У деяких випадках, коли цього вимагають інтереси дитини, правосуб'єктність фізичної особи може виникати з моменту зачаття.

Своєрідним у Франції був підхід до визначення юридичної особи. До недавніх пір переважала теорія фікції юридичної особи, відносно якої тільки окрема людина була правосуб'єктна, а юридична особа, що не є живою істотою, в дійсності носієм прав та обов'язків бути не може. Тепер теорія фікції замінена теорією реальності юридичної особи, згідно з якою кожне автономне утворення повинно подібно до окремої людини мати правосуб'єктність, а отже, може бути стороною, третьою особою в процесі.

Розглядаються юридичні особи публічного і приватного права. Юридичні особи публічного права — це держава в цілому, департаменти, общини (лікарні, притулки тощо), державні установи. Юридичні особи приватного права — це товариства, тобто об'єднання людей, які, об'єднуючи будь-яке своє майно, хочуть мати певну вигоду. До юридичних осіб приватного права належать також спілки, які на відміну від товариств не переслідують мету мати якусь матеріальну вигоду. Якщо позов пред'являється представниками в силу закону (батьки, опікун, капітан судна за відсутності судновласника), то вважається, що такі особи мають ознаки сторони в процесі.

Треті особи. Законодавство Франції детально не регулює участь третіх осіб у цивільному процесі, але на практиці участь їх допускається досить широко.

Розрізняються добровільний вступ третіх осіб у справу та примусове притягнення їх до участі в справі. Основною умовою їх вступу є реальна заінтересованість. Причому інтерес не обов'язково повинен бути матеріальний і не обов'язково, щоб збитки, які спричинили вступ третьої особи в процес, були вже завдані.

Вступ у справу може мати своєю метою не допустити подальшого заподіяння шкоди. Третя особа вступає в процес через свого адвоката. Заява про вступ у процес третьої особи може бути подана в будь-який момент процесу, але якщо пізній вступ може затримати розгляд справи по суті, суд відмовляє у вступі третьої особи в процес. процесуальне становище третіх осіб визначається залежно від характеру юридичного інтересу цих осіб. Коли т третя особа вступає в процес із самостійними вимогами на предмет спору, то вона має процесуальне становище позивача.

Третя особа із самостійними вимогами не залежить від сторін і може продовжувати процес, якщо навіть одна зі сторін вибуде з процесу. Процесуальне становище третіх осіб без самостійних вимог, котрі виступають на стороні позивача чи відповідача, визначається як пособника сторони. Вони зв'язані позицією, яку займає та сторона, пособником якої вони є, але можуть висувати нові міркування, подавати нові докази. Коли сторона, пособником якої є третя особа, вибуває з процесу, то разом з нею вибуває і третя особа.

Найчастіше підставою участі третьої особи без самостійних вимог є можливе пред'явлення до них регресного позову, у практиці французьких судів поширеним є притягнення до участі в справі як третіх осіб гарантів, тобто осіб, які прийняли на себе відповідальність по гарантійному зобов'язанню перед однією із сторін. Треті особи без самостійних вимог притягуються до участі в справі за клопотанням однієї із сторін або за ініціативою самого суду, коли, "а його думку, участь таких осіб сприятиме правильному вирішенню справи.

Вступ і притягнення третіх осіб із самостійними і без самостійних вимог можливий не тільки в суді першої інстанції, а й в апеляційному суді.

Участь прокурора. Органи прокуратури у Франції входять до системи міністерства юстиції і в організаційному відношенні створюються стосовно до структури судових органів. Таким чином, є прокурори при трибуналах великої інстанції, генеральні прокурори при апеляційних судах і Генеральний прокурор при Касаційному суді, а також про- курори при спеціальних судах.

У законодавстві Франції чітко простежуються дві форми участі прокурора в цивільному процесі і конкретизуються категорії цивільних справ, які прокурор вправі порушити і по яких обов'язково мусить виступити для дачі висновку. прокурор має право порушити справи про визнання громадянина безвісно відсутнім, визнання шлюбу недійсним, стягнення штрафу зі службової особи і подружжя, які зареєстрували шлюб без публікації, передачу дітей на виховання одному з подружжя при розірванні шлюбу, визнання громадянина недієздатним, якщо у нього немає подружжя чи родичів, призначення радника марнотратцю, про визнання прав недієздатних чи неповнолітніх, які виникають з розпоряджень дарувальника чи заповідача на їхню користь.

Щодо другої форми участі, прокурора — вступу в уже порушену справу, то тут права прокурора ширші. Він вправі, коли вважає доцільним, вступити в будь-яку справу між приватними особами і дати висновок у справі. Але в деяких справах його вступ для дачі висновку є обов'язковим. Це — справи, які зачіпають права безвісно відсутніх, про визнання громадянина недієздатними, а також про призначення радника марнотратцю. Прокурори при трибуналах великої інстанції беруть участь у розгляді справ у суді великої інстанції, подають апеляції на рішення судів малої та великої інстанцій. Генеральні прокурори при апеляційних судах дають висновки в справах, які розглядаються в цих судах.

Генеральний прокурор при Касаційному суді зобов'язаний давати висновки в цивільних справах, що розглядаються судовими палатами Касаційного суду. Крім того, він вправі вносити за наказом міністра юстиції або за своєю ініціативою касаційні протести на судові рішення будь-якого суду, якщо вони суперечать закону. За законодавством Франції прокурор не є стороною в процесі. Він діє в інтересах суспільства і має більший обсяг повноважень, ніж сторона. Але в тих випадках, коли він виступає за дорученням і в інтересах держави, відстоюючи її майнові права або специфічні позовні вимоги приватних осіб, його процесуальне становище визначається як основної сторони — позивача чи відповідача.

Представництво. Представництво в цивільному процесі Франції ділиться на два види: законне і договірне.

Законне представництво передбачає представництво неповнолітніх і недієздатних. Існує термін «батьківська влада».

Відповідно до ст. 389 ЦК Франції, якщо «батьківська влада» здійснюється обома батьками сумісно, то вони і визнаються законними представниками неповнолітнього. Однак на практиці, як правило, ця влада здійснюється батьком. Якщо ж батьків немає або вони не можуть здійснювати «батьківську владу», то законним представником неповнолітнього є опікун, над яким стоїть сімейна рада та якій він підкоряється. Усі дії опікуна в суді контролюються судовими органами. Якщо неповнолітній звільнений від «батьківської влади», то його законним представником виступає піклувальник. Інтереси недієздатних, тобто людей хворих на душевну хворобу, захищає в суді опікун. 187 До законних представників належать і радники, які призначаються марнотратцям або слабоумним, щодо яких було відмовлено у визнанні їх недієздатними, а також управляючі майном, призначені стосовно безвісно відсутніх. Договірне представництво в суді здійснюється адвокатами.

У Франції існує «адвокатська монополія». Це означає, що сторони, треті особи ведуть свої справи з обов'язковою участю адвокатів.

Існують два види адвокатів: повірені і власне адвокати.

Повірені — це службові особи, які призначаються урядом. Вони спеціалізуються в основному на цивільних справах, консультують громадян з правових питань, ведуть досудову підготовку справи до судового розгляду, виступають в суді, повністю замінюючи сторону в процесі. Адвокати не є посадовими особами і урядом не призначаються. Вони об'єднуються в корпорації, мають свою профспілку і більш самостійні в своїх діях. Адвокати беруть участь в усіх судових інстанціях. Великий обсяг їхньої роботи — це консультування сторін.

До 1972 р. особа, яка зверталася до суду, повинна була користуватися послугами двох осіб — повіреного й адвоката. Нині цей дуалізм ліквідований і особа може користуватися послугами тільки одного з них.

Англія

Судова система Англії характеризується тим, що всі англійські суди одержують свою юрисдикцію від Корони.

Судова діяльність не підлягає контролю ні законодавчої, ні виконавчої влади. Незалежність суду — фундаментальне положення конституційного права Англії. Вона гарантується, зокрема, відповідальністю, яку несуть учасники процесу за неповагу до суду.

Судді контролюють правильне відправлення правосуддя і мають право карати за дії, що спричиняють шкоду правосуддю або перешкоджають його проведенню. За неповагу до суду особи караються стягненням штрафу, позбавленням волі або процесуальними санкціями.

Суд не є учасником цивільно-процесуальних правовідносин. Він вирішує судові спори, застосовуючи норми права. Але часто його функції виходять за межі застосування тільки норм права. За судом визнається широка свобода правотворчості. У багатьох випадках судам надається право діяти за власним розсудом.

Таким чином, англійське законодавство і теорія цивільного процесуального права визнають виникнення цивільно-процесуальних відносин між сторонами, які виступають основними учасниками цивільного судочинства.

Сторони. В англійській юридичній літературі немає чіткого визначення сторін. Ними визнаються особи, котрі добровільно або за обов'язком беруть участь у справі і заінтересовані в результатах її вирішення. Але насамперед це — безпосередньо заінтересовані особи, матеріально-правові взаємовідносини яких є предметом спору.

Сторонами є правоздатні фізичні та юридичні особи. До 1948 р. Корона (держава) не могла бути стороною в процесі.

Згідно із Законом 1947 р. до держави стало можливим пред'явити позови, щоправда, за деякими винятками, які випливають з договорів або деліктів.

Позивачем чи відповідачем у справах, де зачіпаються інтереси держави, виступає відповідне міністерство (урядовий департамент). Коли відповідного міністерства немає, то замість нього стороною виступає Генеральний атторней.

Сторонами можуть виступати компанії, асоціації, зареєстровані як корпорації на підставі королівської хартії чи закону. Вони є юридичними особами, повністю незалежними від її членів. Асоціації, не зареєстровані на підставі королівської хартії чи закону, юридично залежні від своїх членів.

З процесуальної точки зору їх можна розділити на три види: товариства, зареєстровані асоціації і незареєстровані асоціації. Існують певні особливості їхньої участі в цивільному процесі. Члени товариства можуть пред'являти позови і відповідати за ними від імені фірми, але при цьому мусять оголосити суду імена й адреси всіх членів фірми. З'явившись до суду, вони повинні зробити заяву про свою явку поіменно, хоча провадження порушено від імені фірми. Той, хто не згоден з цим, повідомляє про свою явку «під протестом».

При виконанні судового рішення стягнення буде звернено на власність товариства або будь-якого компаньйона, котрий заявив про свою явку. Деякі зареєстровані асоціації, зокрема такі як тредюніони, товариства взаємодопомоги, можуть виступати стороною в процесі від свого імені, яке було вказано при реєстрації. Інші некорпоративні асоціації, котрі не зареєстровані і не являють собою товариства, не можуть виступати в суді під колективним найменуванням. Особи, що входять у ці об'єднання, виступають у процесі як приватні. Але коли у всіх членів асоціації є загальні права чи обов'язки, то один з них або декілька в інтересах решти членів можуть пред'явити представницький позов або бути відповідачами.

Крім фізичних та юридичних осіб, що мають особисту матеріально-правову заінтересованість у справі, сторонами в цивільному процесі Англії є також суб'єкти, заінтересованість котрих має інший характер. Це — управляючі спадковим майном, душоприкажчики, адміністратори, довірчі власники. Усі вони виступають сторонами у процесі, де об'єктом спору є майно, яким вони управляють. Зазначені особи фактично захищають чужі інтереси, бо в результаті розгляду справи одержать доход або зазнають збитків спадкоємці чи власники майна, що не є сторонами в процесі.

Спадкоємці і власники майна мають право пред'явити позовні вимоги до управляючих майном, якщо останні не на належному рівні виконують свої функції.

Англійському законодавству відомий інститут, відповідно до якого позов може бути заявлений в інтересах іншої особи спеціально правомочним на це адміністративним органом. Йдеться про Особливу Раду, що діє на підставі Закону про расові відносини 1968 р. Коли допускаються дискримінаційні дії стосовно будь-якого громадянина, Рада має право порушити цивільну справу на його захист з метою заборони неправомірних дій відповідача, а також при необхідності — про стягнення матеріальних збитків, завданих такими діями потерпілому. Рада повністю вирішує питання про можливість порушити справу на захист особи, права якої порушені, виступаючи в справі позивачем.

Сам потерпілий не вправі особисто захистити своє право і звернутися до суду. Коли предметом судового розгляду є правовідносини, які зачіпають інтереси декількох осіб, виникає процесуальна співучасть. Застосування цього інституту обумовлюється процесуальною доцільністю. Суд сам вирішує питання про роздільний розгляд позовів, притягнення до участі додаткових учасників чи виключення з процесу будь-кого з співучасників. Співучасть може виникати без дозволу суду і з його дозволу.

Прикладом процесуальної співучасті виступає також урегульований законодавством Англії інститут представницьких позовів. Умовами їх виникнення є наявність у багатьох осіб однорідних і пов'язаних між собою юридичних інтересів. Нормальна співучасть у таких випадках призведе до включення в процес занадто великої кількості співучасників, а отже, до ускладнення процесу, збільшення витрат тощо. Тому провадження може бути порушене одним або декількома особами з числа учасників цієї групи осіб. Винесене судом рішення буде обов'язковим не тільки для сторін, а й для всієї групи.

В англійському цивільному судочинстві регулюється заміна неналежних сторін. Коли в результаті добросовісної помилки неточно було вказано найменування позивача або вказано неналежну особу, суд виносить постанову про те, що за певних умов неналежний позивач буде замінений на належного або належний позивач буде притягнутий до участі у справі разом з неналежним.

Має місце в англійському судочинстві й процесуальне правонаступництво.

Якщо сторона померла або оголошена банкротом, але підстави вимоги не зникають, то справа не припиняється. На місце померлого чи банкрота у процес вступають адміністратор, управляючий спадковим майном чи майном ліквідованої компанії.

Можливе і сингулярне правонаступництво, коли окремі матеріально-правові відносини стають об'єктом спору, а повноваження чи обов'язки щодо них перейшли до іншої особи, яку суд може притягти до участі в справі як сторону.

Треті особи. В англійському цивільному судочинстві треті особи вступають у процес за власним бажанням, пред'являючи вимоги на предмет спору або вступаючи на стороні відповідача за власним бажанням чи в результаті притягнення їх до участі в справі однією із сторін.

У Правилах Верховного суду Англії немає чіткого розмежування третіх осіб із самостійними вимогами і без них. Взагалі терміна «треті особи» в англійському законодавстві не існує. Названі особи займають процесуальне становище звичайної сторони. Але через те, що до моменту їх вступу в процес вже є дві сторони, виникає подібність співучасті, однак ця подібність чисто зовнішня, бо інтереси сторін і третьої особи протилежні.

Регулюється три підстави вступу третіх осіб із самостійними вимогами: 1) коли зачіпається безпосередньо їх право власності на нерухомість; 2) коли пред'являються групові позови, але треті особи вважають, що позивач діє незадовільно в їхніх інтересах і тому вони бажають самостійно захищати своє право; 3) коли предметом позовних вимог є передбачене договором виконання в натурі: передача грошей чи речей, і треті особи заінтересовані в тому, яким чином буде виконаний договір.

В усіх цих випадках третя особа займає процесуальне становище відповідача, тобто судова практика Англії, на відміну від інших правових систем, де така особа діє як позивач, надає їй лише місце і процесуальні права відповідача.

Своєрідним інститутом, пов'язаним з участю третіх осіб із самостійними вимогами, є інститут interpleader. Головна його мета — визначити, кому з двох або більше претендентів на спірне майно дійсно належить це право. Наприклад, до держателя грошей чи рухомого майна пред'явлено позов про повернення цих грошей чи речей. Але держатель має сумнів щодо того, хто дійсно є їх власником. Він вважає, що якщо майно чи гроші будуть вручені позивачу, то потім можуть бути пред'явлені до нього вимоги інших осіб на це майно чи гроші. Намагаючись уникнути цього, він заявляє суду клопотання про залучення всіх можливих претендентів до участі в справі, прикладаючи до нього афідевіт про те, що сам не претендує на спірне майно чи гроші й готовий їх передати в розпорядження суду чи тому, на кого вкаже суд, і що у нього немає зговору з одним із претендентів.

Підстави вимог всіх претендентів можуть бути різними, одним і тим же є тільки предмет спору. Всі вони в цій ситуації займуть процесуальне становище відповідачів. Третіх осіб без самостійних вимог може притягнути на свою сторону тільки відповідач. Позивач має таке право тільки тоді, коли до нього пред'явлено зустрічний позов.

Відповідач заявляє клопотання про притягнення третьої особи, коли припускає, що програє процес і в зв'язку з цим буде мати право вимагати від третьої особи часткового або повного відшкодування присудженого з нього на користь позивача; коли відповідач вправі вимагати від третьої особи такого по суті задоволення, яке від відповідача вимагає позивач; коли питання, які виникають між позивачем і відповідачем, є по суті тими, з якими пов'язані і відношення між відповідачем і третьою особою.

Для притягнення до участі третьої особи без самостійних вимог відповідач направляє їй повідомлення, запрошуючи з'явитися до суду протягом 14 днів. Метою такої процесуальної дії є притягнення третьої особи як відповідача по відношенню до первинного відповідача. Таким чином, відповідач, який направив повідомлення третій особі, виступає стосовно неї позивачем, а третя особа — відповідачем, тобто в одному провадженні об'єднуються дві справи.

У деяких випадках третя особа, в свою чергу, може притягнути на свій бік четверту сторону, яка по відношенню до неї буде відповідачем, а третя особа — позивачем і т. д.

У разі неявки третьої особи до суду та її відмови взяти участь у справі вважається, що вона бере відповідальність на себе.

Таким чином, участь третіх осіб в англійському цивільному судочинстві визначається особливою своєрідністю.

Це — по суті розгляд кількох самостійних позовів в одному провадженні, що обумовлюється процесуальною доцільністю.

Участь прокурора. Як такої прокуратури в Англії немає. Є установи і службові особи, що виконують функції, властиві певною мірою органам прокуратури.

Систему прокурорських органів очолюють Генеральний атторней, який одночасно є головою англійських баристерів, і Генеральний соліситор — його заступник.

Генеральний атторней представляє державу в деяких цивільних процесах, а взагалі в питаннях, які торкаються широких верств суспільства, він є захисником суспільних інтересів. Хоча він входить до складу уряду, його обов'язок — представляти інтереси суспільства з повною об'єктивністю, незалежно від будь-якого зовнішнього впливу. Так, у разі заподіяння шкоди суспільству або якої-небудь іншої загрози громадському спокою (якщо це не злочин) існує правило, за яким звичайний член суспільства не може порушити справу, щоб запобігти виникненню багаточисленних позовів, а право порушити судове провадження належить Генеральному атторнею. З цього загального правила є виняток, регламентований прецедентом Апеляційного суду, відповідно до якого коли Генеральний атторней неправильно або нерозумно відмовиться здійснити своє право на порушення справи, то будь-який член суспільства може, як останню можливість, використати своє особисте право на порушення справи, а при необхідності просити суд про видачу заборонного наказу, притягуючи в разі необхідності Генерального атторнея як відповідача.

У 1947 р. було видано Закон про скасування імунітету Корони. Тепер до держави в особі різних її установ можуть пред'являтися будь-які позови без попередніх умов, у тих же випадках, коли не можна визначити конкретний департамент (міністерство), до якого треба пред'явити позов, то відповідачем виступає Генеральний атторней.

Місцевий атторней, який діє як представник Генерального атторнея, має право виступити на захист особи, яка зазнала дискримінації, виступаючи як позивач. Сам потерпілий права на порушення справи не має. Таким чином, прокурор у цивільному судочинстві Англії завжди виступає як сторона в процесі, представляючи інтереси держави і виступаючи від її імені, а також інтереси окремих осіб, якщо вони мають публічний характер.

Представництво. В цивільному судочинстві Англії за підставами виникнення розрізняються два основних види представництва: за недієздатних і таке, що здійснюється адвокатами.

До недієздатних належать неповнолітні до 18 років і психічно хворі особи, які через душевну хворобу не здатні управляти своїми справами і розпоряджатися своїм майном.

Неповнолітні і психічно хворі не можуть особисто захищати свої інтереси в суді. їхні інтереси захищає, за англійською термінологією, «їх найближчий друг».

Представниками неповнолітніх, як правило, бувають їхні батьки або особа, яка замінює батьків (опікун); представниками психічно хворих людей — опікун або адміністратор, що управляє їхнім майном.

У тому випадку, коли батьки чи опікуни неповнолітнього або психічно хворої людини не бажають вести судовий процес або коли їхні інтереси виявляються несумісними, то представником указаних осіб призначається соліситор, зобов'язаний допомагати в суді недієздатним.

«Найближчий друг» в англійському судочинстві — це не сторона в процесі, хоча може бути співпозивачем у силу захисту своїх власних прав, але він визначається в наказі як суб'єкт, в особі якого діє неповнолітній чи психічно хвора людина. Він особисто відповідає за виплату судових витрат з правом відшкодування виправданих витрат за рахунок недієздатної особи. У свою чергу, «найближчий друг» сам не веде справу в суді, а повинен бути представлений соліситором, який подає суду письмову згоду «найближчого друга» на дії соліситора і сертифікат про те, що «найближчий друг» не має в судовому процесі інтересу, який суперечив би інтересам недієздатного. При представництві недієздатних діють правила, що реально гарантують захист цих осіб. По-перше, проти недієздатного не може бути винесено рішення заочно; по-друге, ніякі угоди відносно позову, укладені від імені недієздатного, не діють без схвалення суду; по-третє, розпорядження будь-якими сумами, які стягнуті на користь недієздатного, можливе тільки за вказівками суду; по-четверте, твердження, які містяться в позовній заяві або зустрічному позові, не вважаються визнаними недієздатними особами на тій підставі, що від них не було одержано заперечень.

Законом також передбачено представництво в справах, що стосуються управління майном померлого чи довірчою власністю. Таке ж представництво стосується осіб, які або не можуть бути встановлені, або встановлені, але не знайдені, або знайдені, але суд вважає, що необхідно призначити представника, виходячи із суми спору чи складності справи. Можливе представництво і таких осіб, які офіційно дієздатні, не мають опікуна, не перебувають у психіатричній лікарні, але фактично втратили здоровий глузд у веденні ділових операцій.

Добровільне представництво здійснюється адвокатами, які діляться на дві групи: соліситори і баристери. Такий поділ юристів має глибокі історичні корені, й участь їх у процесі залежить від характеру функцій, що ними виконуються.

В Англії немає «адвокатської монополії», тобто встановлено тільки формальний обов'язок звертатися до адвокатів.

Законодавством надано право будь-якій особі порушувати і вести справу самостійно або звернутися до соліситора. Проте без участі адвоката в процесі наступає ризик програти справу, що реально робить його участь у процесі обов'язковою.

Соліситори — посадові особи при судах. Вони складають процесуальні папери, надсилають їх протилежній стороні, збирають докази і визначають їхню достатність, опитують свідків, направляють баристеру копії всіх матеріалів, готують баристеру записку, підводячи підсумки з підготовки справи до судового розгляду, беруть участь у підготовчих стадіях цивільного процесу. Однак вони мають обмежене право на публічні виступи в судах.

Повноваження соліситора виникають на підставі договору доручення, в результаті якого між соліситером і клієнтом виникають договірні відносини. Виходячи з цього, соліситер має право на одержання винагороди. У свою чергу, соліситор повинен діяти добросовісно щодо свого клієнта, зберігати довірену йому таємницю всіх переговорів між ним і клієнтом. Він несе відповідальність як посадова особа суду за проявлену недбалість чи порушення своїх обов'язків.

Клієнт або будь-яка третя сторона, якій завдані збитки, може притягнути соліситора до цивільно-правової відповідальності. Соліситор несе відповідальність за неповагу до суду, яка може, наприклад, виявитися в неповідомленні свого клієнта про винесення не на його іі користь рішення.

Баристери переважно є адвокатами, які виступають у суді. Крім, того, у них багато часу витрачається на консультації, підготовку змагальних паперів, заяв про розірвання шлюбу, висновків зі спеціальних питань, ведення складних розрахунків, які стосуються податкового права і права акціонерних компаній.

Баристер визначає перспективи розвитку провадження в справі, здійснює огляд справи в цілому, встановлює точне коло спірних фактів, вирішує питання про розподіл між сторонами обов'язку щодо доказування. Він має право виступати в усіх судових процесах, а виступ в Палаті лордів, Апеляційному і Високому судах — його виключне право.

Баристер не є, як це властиво деякою мірою соліситору, службовцем суду і тому не підкорений його нагляду, але як будь-яка особа він може бути оштрафований чи позбавлений волі за неповагу до суду.

Не будучи службовцем суду, баристер перебуває на службі у правосуддя і тому в цивільних справах він зобов'язаний звернути увагу суду і на ті правові норми, які діють не на користь його клієнта.

Відносини баристера і клієнта не є договірними. Соліситору самі клієнти доручають вести справу, а баристерам це доручення дається через соліситора. Повноваження баристера визначаються звичайними нормами права, які регулюють представництво. Найняти баристера на ведення справи означає наділити його всіма повноваженнями на здійснення всіх необхідних дій, включаючи укладення мирової угоди без додаткових консультацій з довірителем.

Оплата за роботу баристера не договірна, а гонорарна. Тому він не має права стягнути свій гонорар у судовому порядку. Баристер також не вправі пред'явити позов, підставою якого є обіцянка виплатити гонорар, і не може вимагати свій гонорар у справах про банкрутство. Єдине, що він може зробити в цьому випадку — це відмовитися прийняти доручення, якщо гонорар не було виплачено під час передачі соліситором доручення на ведення справи.

США

Законодавство і наука цивільного процесуального права не розподіляють учасників цивільного процесу на групи за конкретними критеріями, а просто називають осіб — учасників процесу, вказуючи на особливості їхньої участі.

Основними учасниками цивільного судочинства є сторони, які мають суб'єктивну заінтересованість у справі. Таку ж заінтересованість мають і треті особи. У передбачених законом випадках участь у процесі бере і прокурор.

Сторони. Американське законодавство не дає визначення сторін. У юридичній літературі коротко вказується, що позивач — це особа, яка заявляє вимогу, а відповідач — той, до кого ця вимога пред'являється. Більше уваги приділяється аналізу поняття «дійсно заінтересована сторона».

Згідно зі ст. 17 Федеральних правил цивільного процесу (ФПЦП), кожну справу слід вести від імені дійсно заінтересованої сторони. Термін «заінтересованість» розглядається як передбачена нормами матеріального права можливість звернутися до суду з метою захисту певного суб'єктивного права. У американському цивільному судочинстві є коло осіб, які ведуть від свого імені справи в чужих інтересах і займають процесуальне положення сторони, не будучи учасниками спірного правовідношення. Коло цих осіб визначає ст. 17 ФПЦП. Це — виконавці заповіту, керуючі спадковим майном, довірчі власники, сторони за договором, укладеним ними на користь інших осіб, і особи, правомочні законом здійснювати подібну процесуальну діяльність. Всі вони виступають перед судом самостійно, без притягнення осіб, на користь яких вони пред'явили позов.

Відповідно до ст. 17 ФПЦП, названі особи можуть виступати тільки як позивачі. Але судова практика ширше тлумачить дану норму права в тому плані, що ці особи можуть виступати і як відповідачі, наприклад, щодо вимог, пов'язаних із спадковим майном. Таким чином, в основу поняття сторони в цих випадках береться процесуальний аспект поняття позову, тобто тільки можливість звернення до суду з вимогою. Але суд має право в необхідних випадках залучати в процес безпосередньо заінтересованих осіб.

Сторонами можуть бути корпорації, які мають статус юридичної особи. Вони від свого імені пред'являють позови і притягуються як відповідачі.

Американське законодавство, крім корпорацій де-юре, визнає корпорації де-факто, які не виконали всіх положень закону про заснування, але реально здійснюють підприємницьку діяльність. Допущення такої корпорації як сторони в суді залежить від суду. Якщо ж суд не визнає корпорацію такою, яка може вести процес, то її можна розглядати як товариство.

Загальне правило не дозволяє товариствам бути сторонами в процесі, сторонами виступають персонально учасники товариства. Це правило і нині діє в деяких штатах. Але законодавство більшості штатів надає їм можливість бути стороною в процесі і визнає їх юридичними особами з процесуальної точки зору.

Разом з тим допустима участь як сторін окремих членів товариства. Федеральне ж законодавство визначає однозначно товариства юридичними особами, з процесуальної точки зору. Під поняття товариств підпадають різні неінкорпоровані асоціації (церковні об'єднання, клуби, асоціації політичного характеру).

Американська процесуальна наука особливого значення надає профспілкам, які в більшості штатів з позиції процесуального права вважаються юридичними особами.

Якщо суд визнає об'єднання стороною в процесі, то позов в інтересах асоціацій пред'являються її президентом або скарбником. Ці ж особи визнаються і відповідачами, якщо пред'явлено позов до даного об'єднання.

Пред'явлення позову до цих осіб не призводить до винесення рішення безпосередньо проти них. Однак, якщо рішення не буде виконано за рахунок майна асоціації, то позивач має право заявити абсолютно аналогічні вимоги до цих осіб чи до будь-якого члена асоціації.

Американське законодавство допускає заміну сторін у ході провадження, але не робить чіткого розмежування між заміною сторін унаслідок подачі незаінтересованою особою позову і внаслідок правонаступництва. Ці два інститути розглядаються як єдиний: заміна сторін.

Заміна сторін можлива шляхом вступу в процес нових учасників до числа тих, які вже є в процесі, або заміни колишнього учасника іншим суб'єктом.

Якщо нові учасники підтвердять доцільність порушення спору, то процес вважається правомірним з самого початку. Такого роду заміна сторін можлива за наявності певних умов: необхідно, щоб вимоги попередніх і нових позивачів були тотожними, щоб були однаковими їхні підстави і збігалося коло спірних питань і щоб для відповідача це не створювало істотних незручностей.

Підставами для заміни сторін американське законодавство також розглядає смерть сторони або втрату нею дієздатності, перехід до другої особи спірних повноважень чи обов'язків тощо. Смерть сторони призводить до вступу в справу правонаступника, а втрата дієздатності — законного представника.

Сторону, яка стала банкрутом, замінює призначений для розрахунків з кредиторами управляючий майном; ліквідовану компанію замінюють ті, хто буде стягувати з неї борги або відповідати по них.

Американське законодавство розглядає три види співучасті: факультативну, необхідну й обов'язкову.

При факультативній співучасті можна обійтися без осіб, які не були притягнуті до справи.

Необхідна співучасть визначається як співучасть, при якій особи мають заінтересованість у справі, але їх інтерес такий, що суд може не притягувати цих осіб до справи і при винесенні рішення їм не буде спричинена шкода.

При обов'язковій співучасті права та обов'язки співучасників нерозривно пов'язані між собою і непритягнення їх до справи завдасть їм шкоди.

Факультативна співучасть не породжує складних проблем на практиці.

Відповідно до ст. 20 ФПЦП всі особи можуть бути об'єднані як позивачі чи відповідачі, якщо вони сумісно, окремо або альтернативно заявили вимоги чи до них пред'явлено вимоги, які випливають з однієї угоди або з події чи ряду угод і подій і при цьому виникають загальні питання права чи факту.

Не обов'язково, щоб кожний співучасник був безпосередньо заінтересований у справі в повному обсязі: рішення виноситиметься відносно кожного співучасника з урахуванням його прав і обов'язків.

На практиці факультативна співучасть розглядається стосовно кожного конкретного випадку. Так, можливий розгляд в одному процесі вимог до двох заподіячів шкоди здоров'ю громадянина, завданої за різних обставин.

Своєрідний підхід американського законодавства до необхідної співучасті, яка настає, коли притягуються особи як співучасники тому, що без них не зможуть одержати належного захисту інші особи, які беруть участь у справі, або коли особа має інтерес до предмета спору, а вирішення його за її відсутності ускладнить чи зовсім виключить можливість охорони даного інтересу або створить для кого-небудь з учасників істотну небезпеку багаторазової відповідальності в результаті пред'явлення нових позовів.

Якщо така особа не згодна стати співпозивачем добровільно, то суд може притягнути її як відповідача або в необхідних випадках як позивача всупереч її волі. Коли ж це неможливо зробити, то суд вирішить, як бути: продовжувати розглядати справу чи залишити позов без розгляду.

Прикладами необхідної співучасті є пред'явлення вимог співвласниками про передачу їм майна, подружжям — про анулювання спільно укладеної угоди. При обов'язковій співучасті, якщо особа не бажає вступити в процес як співучасник, провадження в справі припиняється. Але на практиці таких випадків мало, бо суд завжди може кваліфікувати таку співучасть як умовно необхідну і розглянути спір без притягнення цієї особи.

Американському законодавству відомі і деякі спеціальні різновидності співучасті. Це — так звана альтернативна, яка настає тоді, коли неможливо заздалегідь з декількох осіб вибрати належного відповідача. Своєрідною є конструкція так званих групових позовів. Це — інститут, який поєднує в собі елементи співучасті без притягнення всіх співучасників і представництва за відсутності формальних повноважень.

Суть їх полягає в тому, що вони дають можливість одному або декільком суб'єктам виступати позивачами чи відповідачами, захищаючи інтереси великої сукупності осіб, які знаходяться в аналогічній ситуації.

Винесене щодо групового позову рішення обов'язкове для всіх суб'єктів, які не тільки не брали участі в справі, а й, можливо, і не підозрюють про її розгляд.

Групові позови мають специфіку і в самому провадженні. Суд повинен повідомити всіх заінтересованих осіб про порушення справи. Ці особи в установлений судом строк можуть подати заяву про виключення їх зі складу групи. За відсутності такої заяви рішення незалежно від змісту буде для них обов'язковим.

Провадження з приводу групового позову не можна припиняти або укладати мирову угоду без санкції суду і доведення до відома всіх членів групи про можливість таких дій. Суд мусить перевірити, чи не порушують такі дії інтереси всіх членів групи, чи не виступають представники тільки задля своєї вигоди, зловживаючи довір'ям решти осіб. Водночас вважається недопустимим, щоб представники відповідали перед будь-яким учасником групи. Той, хто не згоден з діями представників, має право подати скаргу в суд, який, наприклад, затвердив мирову угоду. При задоволенні скарги мирова угода анулюється, а справа продовжує слухатись або вирішується питання про відшкодування збитків з представників.

Законодавство США регламентує похідні позови, які є різновидністю групових і нині міцно закріпилися в судовій практиці (ст. 23.1. ФПЦП). Суть цих позовів полягає у тому, що кожний власник акцій вправі вважати себе представником корпорації. Коли ж органи управління і контрагенти корпорації не виконують своїх обов'язків, переслідуючи особисті цілі чи підкоряючись вказівкам розпорядників контрольного пакету акцій, то один або декілька власників акцій з метою добитися реалізації своїх прав пред'являють позов. Ініціаторам процесу належить захистити інтереси інших акціонерів, які знаходяться в аналогічній ситуації.

Треті особи. Американське законодавство регулює участь заінтересованих осіб, які вступають в уже порушений процес і інтереси яких не збігаються з інтересами сторін. Це — треті особи, але такої термінології в США не існує. Розглядаються два види третіх осіб: які добровільно, зі своєї ініціативи вступають у процес і яких притягують до участі в справі.

Треті особи, які добровільно вступають у процес, — це особи із самостійними вимогами. Вони можуть вступити у процес по праву і з дозволу суду.

Участь третіх осіб із самостійними вимогами по праву настає, по-перше, коли право безумовного вступу третьої особи прямо передбачене нормою права; по-друге, якщо вимоги третьої особи пов'язані з майном чи угодою, що є об'єктом спору, захист її інтересів сторонами є недостатнім і неефективним, а винесене рішення для третьої особи буде обов'язковим і порушить її матеріальні права (ст. 24 ФПЦП).

Вступ за дозволом суду третіх осіб із самостійними вимогами може мати місце, якщо це прямо передбачено законом або ж вимоги чи заперечення третьої особи й основний позов мають загальні питання права чи факту.

Вступаючи в процес, треті особи заявляють клопотання «в розумно короткий строк» після того, як їм стало відомо про процес. При задоволенні клопотання третя особа займає положення сторони; питання про те, якої ж саме сторони, вирішується залежно від характеру спору та юридичної заінтересованості третьої особи. Остання може заявляти певні вимоги на предмет спору чи заперечення проти позову. Залежно від цього третя особа може виступати разом з позивачем чи з відповідачем або проти обох сторін. У перших двох випадках на практиці нелегко їх відрізнити від співучасників.

Другий вид третіх осіб, що притягуються до участі, незалежно від їхнього бажання — це треті особи без самостійних вимог. Матеріально-правові підстави для такої участі — наявність у сторони можливості компенсувати повністю чи частково за рахунок іншої особи ті суми, які будуть з неї стягнуті, якщо вона програє процес.

Треті особи цього виду виступають тільки на стороні відповідача і заінтересовані у винесенні рішення, яке виключало б їхню відповідальність по регресу. Після вступу такої особи в процес вона займає процесуальне становище відповідача щодо первісного відповідача і користується всіма правами сторони.

Слід підкреслити, що становище третьої особи в американському процесі відрізняється від аналогічної ситуації в судочинстві країн континентальної Європи, де її права обмежені і зводяться до ролі пособника відповідача. В американському судочинстві третя особа абсолютно самостійна в своїх діях. Вона може використати будь-які аргументи на користь відповідача, навіть якщо він сам про них не згадує; може пред'явити зустрічний позов до позивача; виступити відповідачем перед позивачем за умови зміни чи доповнення ним позовної заяви з метою прямого стягнення з третьої особи; заявити зустрічний позов до первісного відповідача; притягнути в свою чергу ще одну третю особу, яка буде відповідати перед нею; оскаржити судове рішення.

Своєрідним інститутом, запозиченим в Англії, є інститут interpleader, який поєднує в собі такі процесуальні категорії, як співучасть, визнання і участь третіх осіб із самостійними вимогами, його використання дає можливість відповідачу уникнути багаторазової відповідальності в тих випадках, коли на майно чи грошові суми, що знаходяться у нього, претендує кілька осіб.

Відповідач визнає, що майно чи грошові суми йому не належать, але він знає, що на це майно чи гроші можуть претендувати, крім позивача, й інші особи. Немає значення, на яких підставах кожний з них може претендувати на предмет спору.

Відповідач тільки хоче уникнути багаторазової відповідальності, яка може настати, якщо вимоги до нього будуть розглядатися в різних процесах. Тому він і заявляє клопотання про притягнення до справи всіх претендентів на це майно чи гроші. Нарешті, після того, як він передасть у розпорядження суду об'єкти спору, то з дозволу суду відповідач взагалі може вийти з процесу з повним звільненням від відповідальності, надавши можливість всім претендентам на майно доказувати своє право на нього. Саме так нерідко роблять страхові компанії при виникненні конфлікту між одержувачами страхових сум про їх розділ.

Участь прокурора. Прокуратура в США в організаційному відношенні, як і суди, поділяється на федеральну і прокуратуру штатів. У оперативному відношенні вони між собою не зв'язані і незалежні, одна від одної і від федеральних органів. Прокуратура в США, або, як її називають, атторнейська служба, за своєю організацією, завданнями, компетенцією, методами роботи відрізняється від прокуратури європейських країн (крім Англії). Вона являє собою частину виконавчої влади, але не становить централізовану систему. Вся атторнейська служба підпорядкована міністерству юстиції. Генерал-атторней одночасно є і міністром юстиції, а атторнеї — співробітниками міністерства юстиції.

Основним завданням атторнейської служби є захист інтересів держави в самому вузькому розумінні цього слова.

Один з напрямів діяльності прокурора — його участь у цивільному судочинстві.

Безпосередньо обов'язок захищати в судах інтереси держави лежить на різних посадових особах міністерства юстиції. При цьому вони однозначно займають процесуальне положення сторони в процесі.

У справах, в яких зачіпаються інтереси федерації, районні атторнеї можуть пред'являти позови або діяти як відповідачі від імені уряду, починати провадження про стягнення штрафів у зв'язку з порушенням податкового законодавства, виступати як відповідачі на захист збирачів податків і мита, якщо платники домагаються повернення через суд надмірно стягнених сум.

Атторнеї мають право, але не зобов'язані, брати участь у процесах, де стороною є державна установа, посадові особи і навіть рядові службовці цих установ, якщо з них вимагають відшкодування збитків.

Серед законів, які дають прокурору право активно брати участь у цивільному судочинстві, є Акт про захист навколишнього середовища 1969 р. та інші подібні акти, в силу яких прокурор може пред'являти позови або вступати в процес для підтримки вимог спеціалізованих агентств та приватних осіб.

Статут про захист громадянських прав надає можливість прокурору виступати на захист громадян, які зазнали будь-якої форми дискримінації, причому сам громадянин порушити таку справу не має права.

У спорах відносно конституційності федерального закону чи закону штату бере участь прокурор для дачі висновку про конституційність закону з метою добитися бажаного для уряду вирішення даного питання.

Представництво. За законодавством США особи можуть вести свої справи в судах особисто або через своїх представників. Інтереси недієздатних і неповнолітніх представляють і захищають батьки, опікуни чи інші особи, які здійснюють нагляд за неповнолітніми, дорослий подружжя неповнолітньої особи, комітети, які здійснюють управління майном психічно хворої людини. Всі вони ведуть справи без притягнення до справи представлюваних, якщо суд не вирішить інакше.

У разі, коли в момент порушення справи вказаних представників немає взагалі, або вони не в змозі здійснювати свої функції, або якщо їхня особиста заінтересованість суперечить інтересам недієздатного чи неповнолітнього, суд сам призначає представника, який має право брати участь тільки в конкретній справі. Ним може бути один з батьків, родич, приятель або інша особа. Судом може призначатися представник дієздатній особі, яка через фізичний стан сама неспроможна вести справу або стан якої викликає сумнів у розумності її поведінки, хоча вона і не визнана недієздатною.

У випадку участі призначеного представника сторонами в справі є самі неповнолітні чи недієздатні. Спеціальні представники не вважаються агентами недієздатних, а є ніби уповноваженими суду, які виконують певну функцію. Причому суд відповідно до закону повинен контролювати розпорядчі дії представників недієздатних. Тільки з санкції суду може бути укладено мирову угоду, де стороною виступає неповнолітній чи недієздатний.

Другим видом представництва є договірне, яке виникає внаслідок договору доручення. Складність правових норм, їх незнання може призвести до програшу процесу, тому, як правило, інтереси сторін представляють у суді їхні адвокати.

Кількість осіб, допущених до адвокатської практики, в США перевищує 600 тис. чоловік. У цілому близько 40 тис. чоловік щорічно приймається до адвокатури. Адвокат одночасно може займатися не тільки юридичною практикою, а й будь-якою іншою діяльністю. Він залишається членом товариства навіть тоді, коли вже працює суддею, службовцем уряду, викладачем або в сфері приватного бізнесу.

Формального розподілу адвокатів залежно від виконуваних ними функцій, як це зроблено в Англії, в США немає. Всі адвокати однаковою мірою можуть виступати в суді, консультувати клієнтів, готувати документи до судового розгляду тощо.