Тема 14. Загальна характеристика цивільного процесу України, Франції, Англії, сша План
Поняття цивільного процесу.
Учасники цивільного процесу України, Франції, Англії, сша.
Поняття цивільного процесу
Україна
Цивільний процес - це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок розгляду і вирішення юридичних справ судами загальної юрисдикції, який визначається системою взаємопов'язаних цивільних процесуальних прав і обов'язків, а також цивільних процесуальних дій, які реалізуються їх суб'єктами - судом і учасниками процесу.
Актуальним залишається думка відомого процесуаліста XIX століття професора Ю.С. Гамбарова, який зазначав: «цивільний процес являє собою форму судового здійснення норм матеріального цивільного права. Кінцева мета процесу полягає в тому, щоб право не лише існувало, але і діяло, оскільки шляхом процесу держава сама приводить право до здійснення ... Отже, цивільний процес є порядком примусового здійснення цивільного права і зводиться до сукупності норм, що визначають спосіб дії, як існуючих органів захисту права, так і осіб, які користуються цим захистом, або так чи інакше залучених до нього. ... Сутність цивільного процесу полягає в тому, що він формалізує і робить цим незаперечними різні конкретні права».
Поняття цивільного процесу тісно пов'язане з поняттям правосуддя, однак не повинно зводитися до нього. Правосуддя і цивільний процес - не тотожні поняття. Якщо правосуддя - це судова діяльність по реалізації судової влади, то цивільний процес - це форма здійснення правосуддя, яка забезпечує і гарантії здійснення правосуддя, і гарантії прав громадян на судовий захист. Такий зв'язок правосуддя і цивільного процесу пояснює їх принципову єдність як змісту і форми. Поза цивільного судочинства, яке забезпечує гарантії його здійснення, правосуддя неможливе, як і розгляд справи, якщо воно не здійснюється судом, не є цивільним процесом.
Цивільний процес має універсальний характер і забезпечує захист прав та охоронюваних законом інтересів незалежно від їх галузевої належності та характеру предмета судової діяльності.
Завдання цивільного судочинства визначені у ст. 1 ЦПК України, згідно з якою завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Зазначені завдання базуються на формулюванні п. 1 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950р.: «Кожен має право при визначенні його цивільних прав та обов'язків або при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, пред'явленого йому, на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом , створеним на підставі закону ».
Будь-яка діяльність повинна здійснюватися у визначеній законом послідовності, утворюючи встановлений правовими нормами порядок. Тому тільки в силу процесуальної форми цивільне судочинство стає процесом.
У загальній теорії права сформульовано визначення процесуальної форми, згідно якого під процесуальною формою слід розуміти сукупність однорідних вимог, що пред'являються до дій учасників процесу і спрямованих на досягнення якогось певного результату. Як наголошується в процесуальній літературі, процесуальна форма - це цілий комплекс елементів, найважливішими з яких є: 1) порядок розгляду справ судами різних інстанцій, який передбачається здійснювати в певній процесуальній формі; 2) процесуальні дії суду, органу державного виконання, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників процесу; фіксація цивільного процесу технічними засобами. Отже, цивільна процесуальна форма являє собою ідеальну модель відправлення правосуддя, яка виробляється на основі багаторазової повторюваності, стереотипності юридичних дій. Разом з тим процесуальна форма невіддільна від судової діяльності і виступає одним із її конституційного елементів. Цивільна процесуальна форма - послідовний певний нормами цивільного процесуального права порядок розгляду і вирішення цивільної справи, що включає певну систему гарантій. Будучи самостійною правовою конструкцією, цивільна процесуальна форма володіє власними принципами, що дозволяють забезпечить різнобічну характеристику порядку розгляду справи, перегляду та реалізації судових рішень. У даних принципах отримали закріплення соціальні пріоритети цивільного судочинства - надання зацікавленим особам широких процесуальних можливостей щодо захисту своїх прав та інтересів, справедливість і своєчасність відправлення правосуддя, ефективність вирішення цивільних справ.
Згідно зі ст. 15 ЦПК України суди вирішують справи в порядку позовного, наказного та окремого провадження.
Позовне провадження являє собою судочинство з вирішення суперечок про «суб'єктивне право цивільне». Воно призначене для захисту порушених або оскаржених суб'єктивних цивільних прав громадян і організацій.
Наказне провадження - спрощене і скорочене в порівнянні з позовним провадженням, засноване на достовірних письмових доказах провадження в суді першої інстанції, метою якого є захист прав та законних інтересів осіб шляхом забезпечення можливості примусового виконання низки зобов'язань і обумовлене правовою природою матеріально-правових вимог, зазначених у законі, по яким може бути видано судовий наказ.
У порядку окремого провадження вирішуються справи, в яких відсутній спір про право, а ставиться питання про встановлення юридичного факту, визначення правового стану фізичних осіб або майна. Об'єктом захисту в даному виді провадження є «охоронюваний законом інтерес», а не «суб'єктивне право».
Особливе провадження характеризується: заявою як засобом захисту охоронюваного законом інтересу, встановленням юридичного факту як предмету окремого провадження, констатацією юридичного факту як способу захисту інтересу, а також особливими рисами цивільної процесуальної форми.
Віднесення справи до відповідного провадження зумовлює не лише можливі засоби судового захисту, а й склад осіб, безпосередньо зацікавлених в результаті справи, обсяг їх розпорядчих прав, розподіл між ними обов'язків з доказування, а також характер способів захисту.
Дане розмежування видів цивільного судочинства має як теоретичне, так і вельми важливе практичне значення. Судова практика свідчить про те, що недооцінка різниці між видами цивільного судочинства, позовними і непозовного засобами захисту призводить до суттєвих порушень законності і є наслідком помилкових уявлень про сутність окремих видів цивільного судочинства.
Стадії процесу. У кожному провадженні правозастосування також здійснюється не одномоментно і має певні етапи. При цьому власне вирішення справи, застосування повноважень суду щодо захисту відбувається на останньому етапі.
Необхідність виділяти і розрізняти стадії процесу в кожному провадженні обумовлена наявністю етапів розгляду справ, що мають свою мету. Отже, цивільний процес являє собою поступальний рух, що складається з ряду стадій.
Під стадією процесу розуміють сукупність процесуальних дій суду і учасників судочинства, спрямованих на здійснення процесуальної мети.
Будь-яка справа: 1) має бути порушена; 2) підготовлена до розгляду; 3) розглянута, як правило, в судовому засіданні; 4) по справі має бути винесено ухвалу суду, якою справа вирішується або процес завершується.
Тому обов'язковими стадіями цивільного процесу є: відкриття провадження у справі (ст. 122 ЦПК); підготовка справи до судового розгляду (ст. ст.127 - 156 ЦПК); судовий розгляд і прийняття судового рішення (ст. ст. 157 - 196 ЦПК).
До факультативних стадій цивільного процесу відносяться: перегляд судових рішень (Розділ V ЦПК). Такий перегляд можливий в чотирьох формах: апеляційне провадження; касаційне провадження; провадження за нововиявленими обставинами; перегляд судових рішень Верховним Судом України.
Окремою стадією цивільного процесу є звернення судового рішення до виконання (ст. ст. 367 - 382 ЦПК). Виконання направлено на логічне завершення цивільного процесу по справі, незалежно від того, в якому вигляді провадження було винесено рішення суду.
Наявність зазначених стадій не означає, що кожна цивільна справа обов'язково має пройти їх усі. Процес може бути завершений в будь-якій стадії.
Джерела цивільного процесуального права - це форми встановлення і вираження загальнообов'язкових або специфічних правил поведінки, прийнятих або санкціонованих правотворчими органами держави, що регулюють суспільні відносини, які становлять предмет цивільного процесуального права.
Джерелами цивільного процесуального права України є: Конституція України, Цивільний процесуальний кодекс України, Закони України, що визначають організацію і порядок вирішення цивільного судочинства (Закони України «Про судоустрій і статус суддів», «Про прокуратуру», «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», «Про міжнародне приватне право», «Про виконавче провадження», «Про судову експертизу»,«Про адвокатуру»), Декрет Кабінету Міністрів України«Про державне мито» від 21 січня 1993.
У системі підзаконних нормативно-правових актів провідне місце належить указам і розпорядженням Президента України як глави держави, які відрізняються найбільшою широтою і глибиною впливу на регульовані суспільні відносини.
Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади (ч. 1 ст. 113 Конституції України), який в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, обов'язкові для виконання (ч. 1 ст.117 Конституції України).
Серед підзаконних актів значне місце відведено нормативним актам, які приймаються Міністерством юстиції України.
До джерел цивільного процесуального права слід віднести і накази Державної судової адміністрації України.
Важливе значення серед джерел цивільного процесуального права відведено також міжнародним нормативним актам, які є частиною національного законодавства.
Рішення Конституційного Суду України у визначених законом випадках є також джерелом цивільного процесуального права.
Принципи цивільного процесуального права - це закріплені в нормах цивільного процесуального права основні керівні положення, що відображають специфіку, сутність і зміст цієї галузі права.
Класифікація принципів цивільного процесуального права можлива за різними підставами. В якості критеріїв такого роду класифікації в науці називаються різні ознаки:
а) за характером (джерелом) нормативного закріплення:
- принципи, закріплені в Конституції України;
- принципи, закріплені у галузевому законодавстві.
Використовуючи як критерій джерело закріплення, деякі автори виділяють три групи принципів:
- конституційні принципи, продубльовані в ЦПК (принцип здійснення правосуддя тільки судом; принцип рівності всіх перед законом і судом; принцип незалежності суддів; принцип державної мови судочинства; та ін);
- конституційні принципи, не продубльовані в ЦПК (принцип недоторканності приватного життя; принцип гарантованості судового захисту прав і свобод; принцип доступності кваліфікованої юридичної допомоги; та ін);
- галузеві принципи цивільного процесуального права, що знайшли відображення в ЦПК (принцип поєднання одноосібного і колегіального розгляду цивільних справ; принцип процесуальної рівності сторін; принцип застосування аналогії закону і аналогії права; принцип обов'язковості судових постанов);
б) за формою нормативного закріплення:
- текстуальний - безпосереднє закріплення принципів у конкретних нормах права (наприклад, ст. ст. 6, 9, 10, 15 ЦПК, ст. ст. 7 - 15 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»);
- смисловий (змістовний) - зміст конкретного принципу виводиться з аналізу змісту окремих правових норм або інститутів (наприклад, принцип законності виводиться зі змісту ст.ст. 2, 8, 39, 309 ЦПК);
в) за сферою дії:
- загальноправові - діючі у всіх без винятку галузях права, (наприклад, принцип законності);
- міжгалузеві - закріплені в нормах кількох галузей права, як правило, близьких за характером (наприклад, принцип незалежності суддів, принцип гласність судового розгляду і т.п.);
- галузеві - принципи які визначають специфіку тільки однієї конкретної галузі права (наприклад, диспозитивність, змагальність, процесуальне рівноправність сторін);
г) за об'єктом (предметом) регулювання:
- принципи організації правосуддя;
- принципи, що визначають процесуальну діяльність суду.
До першої групи входять принципи: принцип здійснення правосуддя тільки судом, одноосібне і колегіальний розгляд справ, незалежність суддів і підпорядкування їх тільки закону, національна мова судочинства, рівність учасників господарського процесу перед законом і судом, гласність судового розгляду спорів.
Другу групу складають принципи: диспозитивності, змагальності, процесуальної рівності сторін, усності, безпосередності та безперервності, принцип оперативності;
д) за роллю в регулюванні процесуально-правового статусу суб'єктів правовідносин:
- принципи, що визначають процесуально-правову діяльність суду;
- принципи, що визначають процесуальну діяльність осіб, які беруть участь у справі та інших учасників цивільного процесу;
е) за значимістю:
- фундаментальні (абсолютні - диспозитивність, рівноправність сторін, суддівське керівництво і процесуальний формалізм);
- конструктивні (відносні - всі інші принципи).
Всі принципи цивільного процесуального права у своїй сукупності складають взаємопов'язану і взаємообумовлену систему принципів, яка являє собою певне цілісне утворення, при цьому кожен з принципів послідовно розкриває зміст галузі права в цілому.
У той же час, слід зауважити, що будь-яка класифікація носить умовний характер і має, швидше, не практичне, а науково-пізнавальне значення.
Принципами цивільного процесу України є:
принцип законності;
принцип здійснення правосуддя виключно судами;
принцип права на судовий захист;
принцип поєднання одноосібного і колегіального складу суду при розгляді справ;
принцип незалежність суддів і підпорядкування їх тільки закону;
принцип гласності та відкритості судового процесу;
принцип державної мови судочинства;
принцип рівності організацій і громадян перед законом і судом;
принцип обов'язковості судових рішень;
принцип диспозитивності;
принцип змагальності;
принцип процесуальної рівності;
принцип усності судового розгляду;
принцип безперервності судового розгляду;
принцип безпосередності. принцип концентрації процесу;
принцип розумності принцип оперативності.
Франція, Англія, США
Чітких, глибоких визначень поняття цивільного процесуального права і процесу в зазначених країнах не існує. Науковці Англії та США віддають перевагу коментарям і більше торкаються конкретних питань судової практики.
У Франції судова практика відіграє другорядну роль: не конкретні казуси, а закони мають юридичну силу.
У цій країні безпосереднім об'єктом дослідження виступає цивільний процес як галузь позитивного національного судового права і цивільний процес як саме цивільне судочинство.
Цивільний процес як галузь права французькі процесуалісти розглядають як сукупність норм позитивного права, що визначають організацію і юрисдикцію цивільних судів і регулюють порядок звернення за судовим захистом, розгляду та вирішення цивільних справ, постановлення і виконання судових рішень.
Під цивільним процесом як судочинством розуміється розгляд спору в суді з моменту порушення справи однією із сторін до моменту винесення рішення. Це — сукупність дій, що виконуються у визначеній законом формі сторонами чи їхніми адвокатами або самим судом. Ці визначення французьких процесуалістів дають повну характеристику цивільному процесуальному праву як сукупності правових норм і цивільному судочинству як сукупності процесуальних дій, що регулюються цими нормами права.
Англійське цивільне процесуальне право, як і американське,— це право процесуалістів і практиків. Судова практика не тільки застосовує, а й створює норми права. Юристи Англії і США вважають нормами права у власному розумінні цього слова тільки правила судової практики, що сформульовані у зв'язку з конкретною справою. Якщо немає прецеденту, то американський юрист скаже: «З цього питання право мовчить», навіть коли й існує очевидна норма, що стосується конкретного питання. Але на відміну від Апеляційного суду і Палати лордів Англії, вищі суди США не вважають себе пов'язаними власними прецедентами.
Найрадикальніші зарубіжні юристи взагалі проповідують свободу суду від обов'язку керуватися правовими нормами, вважаючи, що їх треба замінити власним розсудом суду. Вони вказують на те, що головною причиною кризи правосуддя є законодавчий метод регулювання процесу, коли суддя «почуває себе оточеним з усіх сторін обмежувальними нормами, які зв'язують його по руках і ногах; він ніби то в полоні й боїться зробити найменший рух, щоб тільки не залишити в протоколі засідання будь-якої погрішності й не створити підстав для скарги, що призведе до скасування рішення.
У науці цивільного процесуального права Англії і США практично не аналізуються теоретичні проблеми фундаментального характеру, до числа яких належить поняття цивільного процесуального права та процесу, не розмежовуються поняття цивільного процесуального права і цивільного судочинства. Найчастіше зустрічаються визначення непроцесуального права, а процесу взагалі. Причому ці поняття мають загальний характер і не дають повної характеристики змісту процесуального права і процесу. Наприклад: «процес — це порядок розгляду справи, який включає в себе обмін змагальними паперами, розгляд справи і подання доказів як у суді першої інстанції, так і в апеляційному суді»; «процес — це провадження по будь-якому позову від початку до закінчення»; «процес — це регулятор здійснення судової влади» тощо.
Термін «судочинство» (процес) використовується і для розкриття поняття цивільного процесуального права, а відповідно до цього судочинство розглядається як сукупність норм, яких повинні дотримуватися в одержанні правового захисту і задоволенні вимог через суди та які є засобом примусового здійснення повноважень, передбачених матеріальним правом.
Відомий американський процесуаліст М. Грін розглядає цивільний процес як частину права, що стосується організації і діяльності судових органів, і як правила, що встановлені законодавцем або судами для регламентування вирішення правових спорів.
Це поняття більшою мірою, ніж інші, вказує на особливості, властиві англо-американському цивільному судочинству: включення до предмета регулювання цивільного процесуального права питань судоустрою ї підкреслення правотворчої діяльності суду.
Слід відзначити надзвичайну складність саме цивільного судочинства США, яка обумовлюється існуванням федерального законодавства і законодавства штатів, незбіганням права одного штату з правом будь-якого іншого, специфічністю форм процесуальної діяльності окремих судів у кожному штаті. Тому американське процесуальне право не встановлює єдиного порядку діяльності для судових інстанцій одного рівня та єдиного процесуального порядку розгляду будь-яких категорій цивільних справ. Реалізуються єдині принципи і виконуються загальні завдання, але в різних процесуальних формах.
Завдання цивільного судочинства в зарубіжних країнах, як правило, не є предметом окремого теоретичного дослідження і визначаються переважно спрямуванням діяльності вищих судів. Це — дотримання конституційного порядку і розподілу властей, захист загального національного ринку і свободи торгівлі, преси, зібрань, справедливого представництва у виборних органах тощо. У наукових дослідженнях завдання правосуддя ототожнюються з досягненням справедливості в кожній цивільній справі.
Так, Г. Ласк пише: «Ціллю права є справедливість, а завданням суду — відправлення правосуддя шляхом справедливого і неупередженого застосування законів до спорів, що розглядаються».
Цивільний процес Франції, Англії, США складається із стадій, які послідовно змінюють одна одну. Вони аналогічні стадіям цивільного процесу України, але з урахуванням особливостей зарубіжного цивільного судочинства.
Закінчення провадження шляхом припинення чи залишення справи без руху відбувається, як правило, не в стадії судового розгляду, а в стадії підготовки справи. Таким чином, стадія судового розгляду не завжди є обов'язковою для вирішення спору.
У цивільному судочинстві немає чіткого розподілу видів проваджень, як це зроблено в Україні. Деякою мірою це компенсується наявністю великої кількості спеціальних судів і органів адміністративної юстиції, діяльність котрих передбачає певні особливості розгляду справ, пов'язаних з їх специфікою. Але в багатьох випадках це призводить до внутрішніх суперечностей і неузгодженостей.
У 1962 р. у штаті Нью-Йорк був прийнятий Акт про цивільне судочинство, яким впорядковано процедуру окремих проваджень. Щоправда, Акт не містить переліку цих справ, а зазначає, що для того, щоб справа належала до цього провадження, потрібна вказівка закону. Поняття таких проваджень визначається переважно через негативну ознаку: в окремому провадженні розглядаються справи, які не можна віднести до числа позовних, бо в них немає спору про право і протилежних сторін. Однак цей критерій не визнається абсолютно вичерпним.
Джерела цивільного процесуального права у Франції, Англії і США багато в чому відрізняються.
Першорядним джерелом права у Франції є закон у широкому розумінні цього слова. Своє завдання судді вбачають у тому, щоб застосовуючи чинні норми права, винести рішення, яке б відповідало волі законодавця. Юридичні висновки, зроблені не на підставі закону, недійсні. Інші джерела процесуального права у Франції мають другорядне значення, займають підпорядковане місце порівняно з таким класичним джерелом, як закон. Однак французькі процесуалісти визнають, що абсолютний суверенітет закону — це фікція і що поряд із законом існують інші джерела права, бо чисто логічне тлумачення закону не може привести в усіх випадках до винесення правильного рішення.
У нормотворенні, як засвідчує практика, повинні відігравати свою роль і судді.
Джерелом цивільного процесуального права є Конституція Франції, яка містить окремі принципи судоустрою.
Основні положення цивільного судочинства викладені в Цивільному процесуальному Кодексі 1806 р.
Деякі положення цивільного процесу регламентовані Цивільним кодексом (ЦК) Франції, прийнятим у 1804 р.
Конституція Франції 1958 р. установила можливість делегувати повноваження на видання законів і розпоряджень іншим органам влади, зокрема адміністративним, діяльність яких контролюється адміністративними судами. Таким чином, Конституція визнала наявність регламентарної влади, що підкоряється владі законодавчій, але є автономною за своєю природою.
Англійське право — право судової практики. Це типове прецедентне право, однак закони та підзаконні акти нині відіграють в Англії таку ж роль, як і в інших європейських країнах, і вважати їх другорядними навряд чи можна.
В Англії немає Цивільного процесуального кодексу, немає і кодифікації законодавства з цивільного судочинства.
Закони чи статути, які затверджувалися парламентом, здавна кваліфікувались як акти вищої правової сили. Вони не підлягають ніякому контролю з боку органів юстиції і повинні виконуватися без застережень. Це,— зокрема, Закони про Верховний суд 1925 р., що нині називається Законом про судоустрій, магістратські суди 1978 р., суди графств 1959 р., цивільні суди 1971 р., відправлення правосуддя 1960, 1969, 1970 рр., докази 1968 р., про присягу 1978 р. та ін.
Найважливіше значення як джерело цивільного процесуального права мають Судові правила 1936 р., котрі регламентують повністю рух справи від звернення до суду до виконання судового рішення; Судові правила судів графств 1959 р.; Правила судочинства, які діють з 1 січня 1966 р. і регламентують діяльність усіх відділень Верховного суду та правила подання апеляційної скарги.
Другий вид джерела цивільного процесуального права — делеговане законодавство, що є комплексом норм, наказів, розпоряджень, підзаконних актів органів, яким парламент делегував спеціальні повноваження на видання цих актів. Переваги делегованого законодавства полягають у тому, що воно дає можливість швидко приймати, змінювати постанови, як правило, без подання їх на затвердження парламентом.
Джерелом цивільного судочинства є судовий прецедент, основна ідея якого полягає в тому, що рішення суду в конкретній справі обов'язкове для судів того ж рівня і для нижчестоящих при розгляді аналогічних справ. Таким чином, рішення стає нормою права.
Для США, як і для всіх інших країн, юридична система котрих створювалася на підставі англосаксонського загального права, характерна наявність трьох джерел права: законів, підзаконних актів і прецедентів. Але в США нормативні акти відіграють більшу роль, ніж в Англії.
Основним джерелом є Конституція США 1787 р. Ще в 1911 р. був прийнятий Судовий кодекс США, який неодноразово переглядався, згодом був включений до Звіду законів США під розділом 28, який має найменування «Судоустрій і судочинство». Проте цей кодекс не містить усіх положень цивільного судочинства. Основні правила щодо відправлення правосуддя в цивільних справах містяться в підзаконних актах.
На перший план виступає делеговане законодавство у вигляді правил, які видаються органами юстиції чи конференціями суддів. Це так звана судова нормотворчість, де головну роль відіграє Верховний суд США. До них належать Федеральні правила цивільного процесу для районних судів 1938 р. (ФПЦП), доповнені в 1966 р. нормами, що регулюють провадження в морських справах; Федеральні правила апеляційного провадження 1967 р.; Правила процедури Верховного суду США 1980 р., які встановлюють порядок діяльності Верховного суду при перевірці оскаржених рішень; Правила Претензійного суду США 1969 р.; Загальні правила Тимчасового апеляційного суду США 1976 р.; Правила про докази 1975 р. та ін.
Особливістю є наділення федеральних районних та апеляційних судів повноваженнями встановлювати для себе правила діяльності, які не суперечитимуть статутам конгресу і актам Верховного суду США. Вони приймаються і змінюються більшістю голосів членів даного суду.
В окремих штатах США як джерела цивільного процесуального права діють закони і різного виду правила, що затверджуються вищими судами штатів чи конференціями суддів. За основу можна взяти цивільно-процесуальне законодавство штату Нью-Йорк, який є лідером у розвитку процесуального законодавства. У 1963 р. були затверджені Закони і Правила цивільного судочинства, які стали зразком для розвитку процесуального законодавства в інших штатах.
Важливу роль як джерело цивільного процесуального права відіграє прецедент. За його допомогою судді мають можливість у конкретних ситуаціях найбільш ефективно і гнучко використати ті елементи, що забезпечують захист прав. Однак у США переважають все ж норми права, а щодо прецеденту, то його завданням є заповнення прогалин у законодавстві.
Цивільне судочинство кожної країни розвивається згідно з її суспільним та державним устроєм, що обумовлює відмінності й особливості судочинства кожної країни. Це найбільш помітно при аналізі принципів, на підставі яких реалізується цивільний процес. Однак все ж можна виділити загальні принципи цивільного судочинства Франції, Англії і США: диспозитивності і змагальності, формальної істини, рівноправності сторін, безпосередності і концентрації процесуального матеріалу, незалежності суду, гласності, вільної оцінки доказів.
Принцип диспозитивності обумовлений приватно-правовою автономією особистості. Сторони на свій розсуд можуть розпоряджатися своїми матеріальними та процесуальними правами. Тільки від позивача залежить порушення справи і визначення обсягу позовних вимог.
Законодавство Англії, США надає право сторонам змінювати підстави позову, навіть указувати декілька підстав для одних і тих же вимог. Водночас законодавство Франції не допускає зміни ні предмета, ні підстав позову.
Суд не контролює диспозитивні розпорядження сторін. Відмова від позову, укладення мирової угоди, визнання позову для суду, як правило, обов'язкові. Водночас спостерігається відхід від класичної диспозитивності.
В Англії суд не припиняє провадження в справі й не затверджує мирову угоду, якщо існує підозра, що цивільний процес є прикриттям для шантажу або будь-яких інших неправомірних цілей. У деяких випадках законодавство США передбачає примусове пред'явлення зустрічного позову, зміну форми захисту за своєю ініціативою. Як свідчить практика, в абсолютно виняткових випадках суд може вийти за межі позовних вимог. Також передбачається законодавством зарубіжних країн право суду контролювати диспозитивні розпорядження законних представників недієздатних і неповнолітніх.
Принцип змагальності в судочинстві зарубіжних країн притаманний всьому процесу розгляду справи. Він прийшов на зміну слідчому процесу, коли до обов'язків суду входило розслідування всіх тих обставин справи, які суд вважав за потрібне встановити, навіть без бажання на це сторін.
Відповідно до принципу змагальності сторони мають право розпоряджатися всім процесуальним матеріалом, представляти на розгляд суду відповідні докази, а суд — виносити рішення в справі тільки на підставі матеріалів, поданих сторонами.
Законодавством передбачаються і винятки з цього принципу, що певною мірою змінює класичну формулу змагальності. Згідно із законодавством Англії, США суд за своєю ініціативою може зобов'язати сторони розкрити докази, які є в їхньому розпорядженні, провести письмове опитування сторін та ін. У Англії відповідно до Правил 1972 р. у порядку підготовки суд може давати вказівки, необхідні для справедливого і швидкого розгляду справи, але сам докази не витребує.
Закони Англії, США, Франції передбачають право суду викликати сторони в судове засідання для їх опитування, а за законодавством Франції суд може допитати свідків, викликати яких сторони не просили.
З принципом змагальності тісно пов'язане встановлення істини в справі. В Україні в даному випадку мають на увазі об'єктивну істину, в зарубіжних країнах — формальну.
Однак зарубіжне законодавство встановлення формальної істини розглядає не як принцип цивільного судочинства, а як мету, котрої треба досягти при розгляді кожної конкретної справи. Характерним для встановлення формальної істини є те, що, вирішуючи справи на підставі наданих сторонами доказів, суд робить висновок про найбільшу вірогідність, достовірність вказаних сторонами обставин і задовольняється високим ступенем ймовірності, яка при встановленні фактичних обставин єдино можлива.
Можна відзначити головні положення, що становлять основу встановлення формальної істини в цивільному судочинстві цих країн: 1) суд може винести рішення тільки на підставі фактів, указаних сторонами; 2) суд може використати тільки ті докази, які були надані сторонами; 3) суд включає до предмета доказування тільки ті факти, які не були визнані протилежною стороною; 4) суд зв'язаний визнанням сторін. Однак при цьому треба враховувати і ті винятки, що були зазначені при характеристиці принципів диспозитивності й змагальності.
Принцип процесуальної рівноправності сторін реалізується в тому, що сторони, наділені однаковими процесуальними правами в процесі, рівною мірою можуть ними і користуватися.
Кожна сторона, з процесуальної точки зору, |має однакові можливості захищатися в процесі, але це можливо при кваліфікованій допомозі адвокатів, враховуючи складність процесуальних норм, в яких може розібратися і правильно їх використати тільки добре обізнана та юридично грамотна особа. Тому, наприклад, у Франції майже в усіх справах можна порушити провадження тільки з участю адвоката, а свій намір захищатися відповідач може виявити, призначивши свого адвоката. І хоча законодавство Англії і США не передбачає такої категоричної умови, фактично, щоб забезпечити ефективний захист свого права, сторона повинна користуватися послугами адвоката. Щоправда, для малоімущих розроблена система надання їм юридичної допомоги безоплатно.
В силу принципу безпосередності суд, який розглядає справу по суті, має ознайомитися з усіма судовими матеріалами в справі, безпосередньо їх сприйняти і дослідити.
Проте інколи цей принцип не реалізується повністю. Так, у Франції допит свідків провадиться в закритому судовому засіданні, як правило, суддею, що веде підготовку до судового розгляду і безпосередньої участі у вирішенні справи не бере.
Реалізуючи принцип концентрації процесуального матеріалу, сторони зобов'язані подати зразу весь матеріал, який є в їхньому розпорядженні, а не окремими частинами, щоб не створити для другої сторони будь-яких штучних процесуальних труднощів або несподіванок у судовому засіданні при розгляді справи по суті. В силу цього принципу не допускається, щоб сторони навмисне утримувалися від надання будь-яких доказів, які вони мають у суді першої інстанції, щоб раптово для другої сторони подати їх в апеляційному суді.
Умовою, що гарантує ефективність судового захисту, є, зокрема, незалежність суду та його об'єктивність.
У Франції Президент — гарант незалежності судової влади, яка є «охоронницею особистої свободи» і в яку не вправі втручатися інші державні органи і посадові особи. За цим стежить Конституційна, Рада.
Принцип розподілу влади передбачає, що ні законодавча, ні адміністративна влади неправомочні здійснювати тиск на судову владу. Гарантією незалежності суду є незмінюваність суддів та їхнє призначення владою держави в особі Президента Республіки за рекомендацією спеціального колегіального органу — Вищої ради магістратури. З цього випливає, що законодавчі та урядові органи не вправі контролювати ні процес винесення рішення, ні самі рішення шляхом направлення до судів певних вимог, указівок, побажань.
Незалежність суду — фундаментальне положення конституційного права Англії. Одним із аспектів його незалежності є положення про недоторканність суддів. Як зазначають англійські процесуалісти, кожний суддя повинен бути захищений такою мірою, якою він несе відповідальність за свою роботу.
Певною гарантією незалежності суддів є також відповідальність учасників процесу за неповагу до суду.
Гарантією незалежності суду є і призначення суддів Короною за рекомендацією прем'єр-міністра і лорда-канцлера. Мирові судді призначаються самим лордом-канцлером. Незмінюваність суддів також гарантує їхню об'єктивність і незалежність. Тільки певний вік або встановлення негідної поведінки чи злочину можуть бути причиною зміщення суддів. Судді також за своїм бажанням можуть подати у відставку.
У США діють аналогічні правила щодо незалежності суддів. Проте на відміну від Франції і Англії там діє не тільки принцип призначення суддів, а й (в більшості штатів США) — принцип виборності.
Принцип гласності в поєднанні усної та письмової форм провадження має своє позитивне значення в цивільному процесі. Справа повинна бути розглянута у відкритому судовому засіданні з викладенням всього процесуального матеріалу усно, в тому числі й документів.
Закрите судове засідання можливе в тих випадках, коли при слуханні справи можуть бути оголошені інтимні моменти життя подружжя або ж коли питання, що розглядатимуться при вирішенні справи, будуть торкатися державної, комерційної, банківської чи промислової таємниці.
В Англії ширше регламентуються винятки з принципу гласності: справа може розглядатися також у закритому судовому засіданні, якщо відкритий її розгляд не буде відповідати цілям правосуддя.
У Франції принцип гласності реалізується не повною мірою завдяки наявності положення про допит свідків у закритому судовому засіданні до розгляду справи по суті.
З принципом незалежності суддів тісно пов'язаний принцип вільної оцінки доказів за своїм внутрішнім переконанням. Під оцінкою доказів розуміється визначення судом достовірності та сили доказів. Але ця оцінка має бути підпорядкована певним, установленим законодавством, правилам. Це — правила належності та допустимості доказів, а в Англії та США — ще і правила про найкращий доказ та про привілейованість первісних доказів перед похідними.