1. Світ дитини в творчості б. Грінченка.

2. Казка в. Симоненко «Цар Плаксій і Лоскотон»

Борис Грінченко

(1863-1910)

Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 року в селі Вільховий Яр на Харківщині в збіднілій дворянській родині.

Малим хлопчиком він навчився грамоти. У шість років починає писати вірші. З одинадцяти років хлопця віддали до Харківського реального училища, але закінчити його не вдалося через ув’язнення за читання й розповсюдження забороненої літератури (1878). Після кількох місяців ув’язнення його відпускають під нагляд поліції. У 1881 р. Борис Грінченко складає іспити на звання народного вчителя і йде вчителювати на село. У 1884 р. письменник одружився. Упродовж 1887-1893 рр. вчителював у селі Олексіївка на Донбасі в приватній школі Христини Алчевської. Наприкінці 1893 р. Б. Грінченко залишає педагогічну роботу й оселяється в Чернігові, де з початку 1894 р. обіймає посаду ділового оціночної комісії губернського земства, а з 1898 р. — секретаря земської управи. У 1902 р. Борис Грінченко переселяється до Києва, за дорученням редакції журналу “Киевская старина” впорядковує словник української мови, який вийшов чотиритомним виданням у 1907-1909 роках.

Визначну роль відіграв Б. Грінченко у розвитку української фольклористики та етнографії. Упорядкований ним тритомник “Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседними с ней губерниях” (1895, 1897, 1899) є найкращим зібранням українського фольклору та етнографії дожовтневих часів.

1 жовтня 1908 року померла донька письменника Настя, згодом її крихітний син Воля; того ж року пішла з життя мати письменника. У вересні 1909 року Борис Грінченко разом з дружиною їде до Італії на лікування. 6 травня 1910 року в південному італійському місті Оспедалетті письменник помер.

Усі теми для оповідань про дітей письменник брав із життя. З великою задушевністю й теплотою розповідав про тяжку долю сільських дітей, для яких учитель, школа стають єдиною відрадою, світлим промінчиком у їхньому житті.

Саме про такого вчителя йдеться в оповіданні “Украла”. Василь Митрович змальований у творі психологом дитячої душі, він майстерно розв’язує напружену сцену, зумівши викликати в дітей жаль і співчуття до Олександри — дівчинки несміливої, пригніченої, майже завжди голодної. Письменник добре розумів психологію дитячого колективу, тому зміг майстерно змалювати його реакцію на вчинок головної героїні (Олександра вкрала у Пріськи хліб): “Бач, що вигадала — красти! Її треба прогнати з школи!” Учитель розумів, що засуджувати, карати Олександру за скоєний злочин не можна, адже дівчина дійсно була голодною: “У нас нема чого їсти… Батько нічого … не приносять з волості … усе пропивають … Ми їмо су… су… сухарі вже другий тиждень”. Тому Василь Митрович намагається пробудити у школярів співчуття до дівчинки, вчить їх добру, допомагати, захищати, завжди підтримувати одне одного в житті.

“Як повернувся він у клас, то з десяток рук простяглося до нього і в кожній руці була якась їжа.

— Нате! Дайте їй! Хай попоїсть!

Учитель глянув на дітей. Хлопці були ні в сих, ні в тих, дівчата деякі плакали. Він забрав усе, що діти надавали, і поніс Олександрі”.

Головна героїня оповідання “Дзвоник” — семирічна сільська дівчинка Наталя, напівсирота, батько якої — каліка, п’яниця. “Добрі люди” віддали Наталю до сирітського притулку губернського міста. Б. Грінченко показує, які зміни відбулися тут у житті дитини: “Дома вона голодувала часом, а як не голодувала, то наїдалася хліба та порожнього борщу з буряками, бо каша не щодня бувала; а тепер вона могла їсти добру смачну їжу щодня і скільки схотіла. Дома вона ходила в драній, латаній та задрипаній одежі, а тут була в неї одежа чистенька: влітку — легенька, взимку — тепленька, саме добре. Дома вона мерзла в обідраній нечупарній хаті, спала на голому полу, тільки в голови підмостивши поганеньку подушечку, а тут хати були великі, чисті, теплі, і спала вона на м’якому ліжку, засланому тоненькою ряднинкою”. Проте життя Наталі у “розкошах” притулку було дуже складним. Дитина почувалася тут самотньою, чужою. Розумна й лагідна дівчинка опинилася в оточенні байдужих і холодних вихователів, жорстоких однолітків, глузування яких травмували її психіку. Багато проблем у Наталі в притулку були пов’язані з навчанням на “панській” мові: “Вона її дуже погано розуміла, їй казано надіти іншу “юпку”, а вона не розбирала, що це говориться про спідницю, і вдягала пальто — ту юпку, що зверху вдягають; її посилано в “чулан”, а вона йшла навмання в якусь хату, бо не знала, що воно і де воно той “чулан”… (До речі, роль рідної мови у вихованні підростаючого покоління — одна з центральних проблем Б. Грінченка-педагога).

Тягарем для дівчинки став і шкільний дзвоник — символ казарменої системи: “Дзвоник будив її — вона вставала, кликав снідати — вона йшла, велів учитися — вона вчилася, випускав з класу після лекції і знову наказував сідати — вона слухалася. І так усе: сон, їжа, гулянки, наука — все дзвоник велів, промовляючи своїм гострим, ухові дошкульним голосом. Тепер у неї не було своєї волі — він усю забрав”. Борис Грінченко майстерно передав внутрішній стан Наталі. Дитячий притулок асоціюється в її уяві з тюрмою. Душевну трагедію дитини розкриває звертання до начальниці Олександри Петрівни про дозвіл втопитися у дворі в колодязі. “Причиною трагізму маленької дівчинки є жорстока антигуманна система виховання, усталена в дитячому будинку, повна байдужість до духовного світу вихованки, ігнорування індивідуального підходу до її особистості” [6,43].

Злободенні й болючі питання навчання й виховання дітей, роботи сільського народного вчителя порушені в оповіданні “Екзамен”. У цьому творі виявився яскравий сатиричний талант Б. Грінченка. З іронією і сарказмом змальовує письменник “члена учіліщного совєта” Куценка, який приїздить на село, щоб бути присутнім на екзамені в школі. Колишній волосний писар нині є важливою особою в повіті. Мета його “компетентної” перевірки — нагнати страху на кшталт: “Ну “дєті … обикновєнно, учітеся, потому, що наука … то єсть … потому, що без єї чєловєк тьомний”.

Про долю двох сиріт — Олесю й Михайлика — йдеться в оповіданні Б. Грінченка “Олеся”. Твір переносить читачів у часи боротьби українського народу з турецько-татарськими завойовниками. Дід Данило, який виховував дітей, часто розповідав їм про турецьку неволю, про хоробру боротьбу запорозьких козаків, про те, як знайшов їх після нападу татарів на село: “Прийшов ранок. Пішов я поміж трупами і знайшов тебе, Михайлику. Ти лежав і плакав біля мертвої матері. Тут і батько твій був з порубаною головою… і твій тут батько й мати були, Олесю, мертві… А тебе вже я потім знайшов у лісі. Ти забігла якось туди…”. Глибоко в серце Олесі запали дідові слова, в яких сформульований провідний мотив твору: “Кожен чоловік повинен боронити від усякого ворога рідний край, не жаліючи свого життя”. Коли одного разу Олеся з Михайликом пішли до лісу збирати ягоди й побачили татар, дівчинка вирішила врятувати життя дідові і всім жителям села. Вона повела ворогів у протилежний бік, а потім сказала: “Я не поведу вас далі, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в цей ліс, і ви не вийдете відціль”. Олесю було вбито, “її голівонька схилилась, і чиста душа покинула тіло”. Головна ідея твору — “жертовність дівчинки-патріотки, яка віддала своє життя, аби врятувати від загибелі своїх односельчан, діда і Михайлика. Вона свято виконала заповіт діда: “Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! Дай, Боже, всякому такої смерті!” [7,63].

Реалістичні картини тогочасної дійсності відображені в оповіданнях Б. Грінченка “Батько та дочка”, “Серед чужих людей”. Свого часу письменникові дорікали за те, що він зобразив у них здеморалізованих робітників. Проте не всі вони є такими. Максим з оповідання “Батько та дочка” багато років працює на шахті, але він не “став на слизький шлях, не опустився на дно. А в картинах пиятики, бійок і ліхослів’я письменник не згущував фарби. Він сам писав, що в цих творах він нічого “не вигадав, нічого зайвого не додав”, бо “дійсність була грубіша”. Адже показуючи умови життя шахтарів (“Серед чужих людей”), автор вказує на причини, чому люди шукали забуття в горілці, полегшення для своєї зболеної душі — “придавленої, пригніченої тяжкою працею в безпросвітній темряві” [7,66‑67].

Літературна діяльність Бориса Грінченка сприяла розвитку українського письменства на передових засадах, органічно влилася в загальне русло літературного процесу кінця 19 — початку 20 ст. Високо оцінив діяльність письменника І. Франко: він належав до “неспокійних, вихроватих” натур, котрі “кидаються на всі боки, заповняють прогалини, латають, піднімають повалене, валять те, що поставлене не до ладу, будують нове, шукають способів підняти до роботи більше рук” [2,461].