2. Демократичні революції у країнах Центрально-Східної Європи у 80–90-х рр. Хх ст.

Соціально-політичні перетворення в слов'янських державах наприкінці 80-х - початку 90-х років дослідники характеризують як демократичні революції. Слід підкреслити, в умовах високого ступеня організованості опозиційних сил, які продемонстрували свою здатність до проведення масових акцій протесту, правлячі комуністичні режими проявили достатню політичну гнучкість, відмовилися від застосування сили, пішли на поступки демократичному руху. Це дозволило уникнути масштабних соціальних потрясінь. Вчені й політики образно називають дані революції «оксамитовими», маючи на увазі ненасильницький перехід до нового суспільного і державного ладу. Класичний приклад «оксамитової» революції дають нам події в Чехословаччині. 17 листопада 1989, після розгону владою студентської маніфестації, в Празі пройшли стихійні демонстрації протесту. 19 листопада 1989 опозиційні сили в Чехії об'єдналися в рамках руху «Громадянський форум», а демократичний рух в Словаччині очолила організація «Громадськість проти насильства». Щоденні масові маніфестації, організовані опозицією, змусили правлячі кола дати гарантії лідеру «Громадського форуму» В. Гавела про вирішення конфлікту мирним шляхом, за допомогою діалогу з громадськістю. Керівництво правлячої Комуністичної партії Чехословаччини і президент країни Р. Гусак змушені були піти у відставку. Сформований у грудні 1989 р уряд «національної згоди», до складу якого поряд з комуністами увійшли представники опозиції, виступило з програмною заявою про перехід Чехословаччини до ринкової економіки та парламентської демократії. 29 грудня 1989 Федеральне збори одноголосно обрали президентом країни Вацлава Гавела. У липні 1990 р пройшли перші вільні парламентські вибори, на яких «Громадянський форум» та «Громадськість проти насильства» здобули переконливу перемогу. Своєрідним закріпленням підсумків парламентських виборів стало повторне обрання В. Гавела на пост президента. У Польщі після організації масових страйків по всій країні було легалізовано рух «Солідарність», як головна опозиційна сила існуючому режиму, а діалог між правлячою Польської об'єднаної робітничої партії (ПОРП) та опозицією надалі проходив у формі «круглого столу» (6 лютого - 5 Квітень 1989). У результаті було прийнято рішення про проведення дострокових парламентських виборів на основі реальної багатопартійності, запровадження посади президента, відновленні двопалатної структури парламенту (створення другої палати - сенату), ліквідації Державної ради. Цілком закономірно, що правляча партія, відмовившись від використання адміністративного ресурсу, програла парламентські вибори (липень 1989), і до влади прийшли опозиційні сили. У 1990 р відбулися загальні президентські вибори, перемогу на яких здобув лідер «Солідарності» Лех Валенса. У Болгарії демократичні перетворення також здійснювалися мирним шляхом, але проходили в умовах гострих соціальних і національних конфліктів (проблема громадянських прав мусульман). У листопаді 1989 р пішов у відставку Т. Живков, який очолював Болгарську комуністичну партію з 1954 р Нове керівництво БКП, підтвердивши свою прихильність соціалістичному курсом, заявило про необхідність змін в суспільстві. Одночасно в грудні 1989 р опозиційні сили створили Союз демократичних сил (СДС). У січні 1990 року почався діалог комуністів і опозиції у форматі Національного круглого столу. Опозиція домагалася проведення демократичних виборів на багатопартійній основі. У результаті були прийняті нові закони про вибори та політичні партії, а в червні 1990 року відбулись вибори до Велике народне зібрання. Більшість голосів виборців отримала Болгарська соціалістична партія (створена на основі колишньої БКП), а президентом був обраний лідер СДС Желю Желєв. Таким чином, в Болгарії, на відміну від Чехословаччини і Польщі, комуністи не зазнали нищівної поразки і зберегли значний вплив. В Югославії у зв'язку із загостренням міжнаціональних протиріч демократичні перетворення привели до розпаду федеративної держави і супроводжувалися кровопролитними військовими діями. Відразу ж після смерті в 1980 р беззмінного керівника югославських комуністів і глави держави Йосипа Броз Тіто, від авторитету якого багато в чому залежали стабільність і єдність держави, СФРЮ зіткнулася з цілим рядом вибухонебезпечних проблем. У 1981 р в автономному краї Косово у зв'язку з заворушеннями албанського населення було введено надзвичайний стан.