3. Історичні факти. На прикладі одного з уроків визначте специфіку та характерні риси вивчення історичних фактів.

Історичній, факт - це дійсна, не вигадана подія; дійсне явище; те, що сталося, відбулося насправді; встановлене знання, що відповідає об'єктивній реальності і є матеріалом для пев­них висновків, доведень; реальність, дійсність, те, що об'єктивно існує⁴³. Кожен історичний факт є неповторним, його не можна відтво­рити. У цьому специфіка історичного знання.

У повсякденному спілкуванні слова «факт», «подія», «явище» час­то виступають синонімами. Проте з методичної точки зору (так само як і в історичній науці) вони розмежовуються:

• факт-подія - одинична, неповторна, оригінальна, жорстко ло­калізована в часі та просторі дійсність (пригода), де бере участь певне коло осіб. Наприклад: Марафонська битва 490 р. до н. е.; Берестейсь­кії унія 1596 p.; створення Української Центральної Ради в березні 1917 р. таін.;

• факт-явище - фрагмент реальності з типовими, характерними Ознаками, притаманними певному історичному періоду або декільком країнам на певному етапі історичного розвитку. Наприклад: посилен­ня впливу католицької церкви у країнах Західної Європи у середні піки; Реформація в Європі; виникнення українського козацтва тощо;

• факт-процес (послідовна зміна станів або явищ, яка відбувається 'іакономірним порядком, хід розвитку чого-небудь)⁴⁴ - це сукупність и нищ більш високого ступеню узагальненості. Наприклад: виникнен­ня міст-держав у Дворіччі та Єгипті наприкінці IV—III тис. до н. е.; поява і розселення людей на території України; Велике переселення народів тощо.

За складом історичні факти можуть бути поділені на елементарні, прості й складні. У цьому випадку факти-процеси або факти-явища розглядаються як сукупність (цілісність) взаємопов'язаних фактів-по-дій, кожен з яких, у свою чергу, можна розкласти на ще більш дрібні і самостійні складові. Наприклад, такий складний факт-явище, як Вели­ка Вітчизняна війна, є сукупністю відносно простих фактів-подій, се­ред яких оборона Одеси, Севастополя, визволення Києва, Карпатсь-ко-Ужгородська операція тощо. У свою чергу кожен із цих простих фактів складається з дрібніших, елементарних.

Складний факт- Виникнення українсько­го козацтва

Прості факти- Спустошливі набіги та­тар на українські землі. Розселення козаків на прикордонних землях у 16-17 ст.

Ведення козаками гос­подарської діяльності

Елементарні факти- Освоєння нових земель та закладання зимівників. Розвиток промислів. Розвиток сільськогоспо­дарського виробництва тощо

За характером дії історичні факти розподіляють на динамічні та відносно статичні. До першої групи відносять фрагменти реальності, які швидко розвиваються і суттєво змінюються за короткий період часу за принципом «було - стало тепер». їхній рух нагадує кінематогра­фічну плівку. Наприклад, битва під Пилявцями у вересні 1648 р. До другої групи відносяться фрагменти реальності, які є відносно сталими у часі і просторі протягом достатньо довгого періоду часу (десятиріч, віків). Такі факти можна порівняти з фотографіями, це події, які «існу­ють», які «є». Будівництво величезних пірамід для єгипетських фарао­нів, народні збори в Афінах, середньовічні ярмарки і т. п., повторю­ючись у своїх характерних ознаках і сюжетах, вони відтворюються у шкільних підручниках уже як узагальнений образ історичного минуло­го. Поєднуючи першу та другу характеристики фактів, можна сказати, що динамічні факти - це факти-події, а відносно статичні факти - це факти-явища.

Нарешті існує ще одна суто педагогічна типологія історичних фактів. Це головні та неголовні факти.

Головними вважаються ті фак­ти, які: 1) вплинули на розвиток суспільства, залишили значний слід у суспільному житті; 2) маючи об'єктивно велике історичне значення, передають основний фактологічний зміст історичної епохи, періоду; 3) у своєму змісті і зв'язках містять важливі теоретичні відомості, не­обхідні для формування у школярів історичних понять, світоглядних ідей, власної думки з приводу минулого; 4) відрізняються яскравістю, образністю, емоційністю і здатні залишити в душах учнів глибокий оральний слід, викликати особисте співпереживання, міцно закріпи­тись у пам'яті.

Неголовні історичні факти не вирізняються ані оригінальністю, ані яскравістю чи великим теоретичним потенціалом, що притаманні го­ловним. Але вони необхідні в змісті навчального історичного матері-,і ну для локалізації головних фактів у просторі і часі, їхньої кількісної характеристики, для встановлення хронологічних зв'язків між основ­ними подіями й тлумачення їх. Відповідно до неголовних історичних фактів відносяться:

• історико-статистичні дані;

• хронологічні відомості;

• картографічні й інші відомості;

• динамічні і відносно статичні факти, які не мають великого зна­чення для розуміння й оцінки минулого.

Такі факти мають бути коротко, конспективно (наприклад, у вигляді таблиці) повідомлені учням для розкриття і полегшення засвоєння ни­ми головних.

Засвоєння історичних фактів на емпіричному рівні потребує від учнів оволодіння специфічними прийомами навчальної роботи. Ко­жен з таких прийомів відповідає певній групі історичних фактів за по­даними вище класифікаціями (тема 3 посібника). Перша група прийомів пов'язана із засвоєнням головних фактів, які можуть бути представлені як динамічні (такі, що розвиваються у часі і просторі) та статичних, що характеризуються розглядом у єдно­сті часу, місця та дії. Для засвоєння динамічних фактів застосовується прийом оповідан­ня, яке може бути образним або сюжетним. Якщо в оповіданні події розгортаються у часі та просторі плавно й безконфліктно, таке опові­дання є образним.

Якщо в основі динамічного факту лежить зіткнення протиріч, конфлікт, то застосовується прийом сюжетного оповідання. Він має таку структуру: зав'язка, кульмінація (найвища точка розвитку кон­флікту) і розв'язка (вирішення) конфлікту. Для засвоєння статичних фактів використовується прийом опису. Під описом розуміють відтворення цілісної картини історичної події, явища чи процесу у вигляді сталого (який не розвивається, незмінний, ніби «сфотографований») образу. Існує два види опису: картинний та аналітичний.

Картинний опис дозволяє відтворити яскраву цілісну картину ста­тичного історичного факту. Опис, який дає аналіз об'єкта, що вивчається, підкреслює взаємо­дію та взаємозв'язок деталей картини, образу, називають аналітичним. І нарешті, прийомом вивчення головних фактів, відтворення образів історичних діячів, подій та явищ є образна характеристика.

У процесі вивчення головних історичних фактів учитель має ство­рити умови і для творчої діяльності школярів. Це можуть бути такі види діяльності, як короткі записи чи замальовки, що відбивають зовнішні ознаки історичних фактів, більш складні завдання на рекон­струкцію образу факту на основі джерел, наочних засобів тощо. До складних прийомів творчої реконструкції образу головного історич­ного факту відносять такі, що створюють «ефект присутності». До них належать:

- персоніфікація, яка передбачає набуття школярами вміння- опису­вати чи оповідати про зовнішню сторону головних історичних фактів від першої особи - очевидця, учасника подій;

-драматизація, яка передбачає оволодіння учнями вмінням на основі образного чи сюжетного оповідання створювати діалог двох чи біль­ше осіб - представників різних верств населення, політичних сил, про­тидіючих сторін, які відображають різні погляди та позиції; стилізація, яка передбачає, що учні вчаться створювати тексти, що імітують контекст або характерні риси певної історико-культурної епохи (наприклад уривок з літопису, грамоти гетьмана тощо);

інтерв'ю, яке змушує учнів учитися ставити запитання для уявної бесіди з історичним персонажем.

Прийомом вивчення неголовних фактів є коротке повідомлення. Воно стисло розкриває кількісну або якісну сторону фактів. Ми тільки повідомляємо про факт, але не відтворюємо образ. Для вивчення декількох неголовних фактів, які слугують розкрит­тю зв'язків між головними, застосовується прийом конспективного оповідання, що є стислим логічно побудованим переліком таких фак­тів. Воно також не створює образу подій, явищ чи процесів, а слугує тлом, на якому розгортається історичний процес. Отже, прийоми навчальної роботи, що забезпечують відтворення, і іеретворення або творчу реконструкцію історичних образів (уявлень) у поєднанні з адекватними засобами навчання є єдиним комплексом способів вивчення історичних фактів на емпіричному рівні.

Білет 2.

1. Антична колонізація Північного Причорномор’я.

   Перші випадкові відвідини Пн. Причорномор'я грецькими мореплавцями припадають на початок першого тис. до н. е. За літературною традицією найраніше поселення на Березанському півострові могло виникнути близько середини 7 ст. до н. е.

В першій половині - середині 6 ст. до н. е греки засновують Ольвію (Південно-бузький лиман), наприкінці 6 ст. до н. е. - Тіру, Ніконій (на Дністровському лимані), Керкінітіду. Тоді ж у південно-західному Криму виникає невелике іонійське поселення. Можливо воно існувало до останньої чверті 5 ст. до н. е, коли вихідці з Гераклеї Понтійської заснували на його місці Херсонес.

У другій половині 6 ст. до н. е. виникає більшість міст Боспору:

Пантікопей, Феодосія, Німфей, Мірмекій, Тірітака, Фанагорія, Гермонаса, Кели.

Саме в цей час відбувається майже суцільне освоєння сільських округ цих міст, де з'являється багато поселень. Окрім Херсонеса, більшість згаданих міст засновані вихідцями з району малоазійського міста Мілет.

Колонізація Пн. Причорномор'я була частиною так званої Великої Грецької колонізації 8-6 ст. до н. е. Вона зумовлювалась рядом причин, найголовніша з яких - відносне перенаселення, коли всі землі в материковій Греції були вже розподілені. "Зайві" люди змушені були шукати ліпшої долі в інших місцях, не так щільно заселених.

Греки – засновники північно-причорноморських міст, були в основній своїй масі мало-заможними землеробами, частково - торгівцями, ремісниками. На ранньому етапі свого буття на новій землі вони займалися сільським господарством сіяли: пшеницю, ячмінь, просо, розводили сади, городничали, розводили худобу. Інші їхні тогочасні заняття – ремісництво, торгівля – були другорядними.

Отже, грецька колонізація Північного Причорномор'я мала спочатку аграрний характер. Але колонізацію слід розуміти лише як господарське освоєння греками Північного Причорномор'я, причому мирне. Новозасновані колонії не залежали від міст-митрополій хоч і підтримували з ними добрі стосунки, навіть укладали угоди щодо взаємного сприяння в торгівлі, надання рівних прав громадянам обох полісів, мали з ними єдині культи й літочислення.

Колонії в основному засновувались упорядковано, коли ще в митрополії обирали або призначали керівника групи колоністів – ойкіста. На місці закладання нового міста розмежовувались ділянки під будівлі й сільськогосподарські території, відводили місця для культових і громадських потреб. Однак іноді колонізація мала стихійний характер.