33

Визначення біологічного віку людини за ступенем розвитку вторинних статевих ознак, зубної та скелетної зрілості

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………….3

Розділ II. Вікова морфологія : завдання та основні положення…………..5

1.1. Основні закономірності росту і розвитку організму людини………..5

1.2. Вікова періодизація розвитку. Паспортний та біологічний вік людини……………………………………………………………………………10

1.3. Загальна характеристика статевого дозрівання у підлітковому віці………………………………………………………………………………...14

Розділ II. Визначення віку людини за вторинними статевими ознаками, зубної та скелетної зрілості……………………………………………………..16

2.1. Статеве дозрівання дівчат : ознаки та прояви……………………….16

2.2. Особливості прояву статевого дозрівання юнаків…………………..18

2.3. Зубна зрілість підліткового віку……………………………………...20

Висновки……………………………………………………………………30

Список використаної літератури………………………………………….32

Вступ

Біологічний вік дитини – це індивідуальний темп розвитку окремо взятої дитини, який може не відповідати її календарному віку. Біологічний вік визначається за морфометричними, фізіологічними, метаболічними та імунологічними ознаками, які максимально наближені до середніх вікових величин і мають місце у 50 % здорових дітей певної вікової групи. Біологічний вік дитини базується на домінуванні середнього біологічного віку окремих тканин, органів та систем організму з незначними відхиленнями, які визначають гармонійність чи дисгармонійність фізичного та нервово-психічного розвитку дитини. Унаслідок цього виділяють такі поняття, як ретардація (брадигенез) та акселерація (тахігенез), що означає дисгармонійність із відставанням чи випереджанням розвитку певних систем. Для визначення біологічного віку дитини використовують найпростіші маркери, які мають найвищу ступінь кореляції з біологічним дозріванням – це розвиток та зникнення основних рефлексів у дітей грудного віку, терміни прорізування молочних зубів та заміна їх на постійні, довжина тіла та ознаки статевого дозрівання. У спеціальних дослідженнях біологічний вік визначається рентгенологічним методом за кількістю острівців та ядер окостеніння. Невідповідність між біологічним та календарним віком дитини може вказувати на наявність патології або несприятливих умов для благополучного розвитку та функціонування систем організму.

Формулювання поняття "біологічний вік" має велике значення, оскільки для багатьох практичних цілей важлива угруповання дітей не тільки за календарним (паспортному) віком, а за ступенем їх розвитку.У значної частини дітей біологічний і хронологічний (календарний) вік збігаються.  Проте зустрічаються діти і підлітки, у яких біологічний вік випереджає хронологічний або відстає від нього.

Метою роботи є дослідження аспектів визначення біологічного віку людини за ступенем розвитку вторинних статевих ознак, зубної та скелетної зрілості.

Для реалізації мети роботи вирішується ряд завдань:

1. Розкрити основні закономірності росту і розвитку організму людини.

2. Дослідити питання вікової періодизації розвитку. Паспортний та біологічний вік людини

3. Проаналізувати аспекти статевого дозрівання у підлітковому віці

4. Висвітлити особливості зубної та скелетної зрілості людини у підлітковому віці.

Об'єктом дослідження є вік людини та процес його визначення за вторинними статевими ознаками.

Предметом дослідження роботи є комплекс засобів та методів вивичення та аналізу визначення біологічного віку людини за ступенем розвитку вторинних статевих ознак, зубної та скелетної зрілості.

За структурою курсова робота стандартна та складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ I. Вікова морфологія : завдання та основні положення

1.1. Основні закономірності росту і розвитку організму людини

Організм людини проходить дуже складну історію розвитку від заплідненої яйцеклітини до дорослого стану. Вікова фізіологія вивчає особливості будови й фізіологічних процесів протягом внутрішньоутробного розвитку й дитинства, а також закономірності розвитку цих процесів. Фізіологія людини поєднує суму конкретних знань, які опираються на дані, що характеризують функцію органів, систем і організму в цілому.

Однак без оцінки функціонального статусу організму в кожному з вікових періодів фізіологічні факти й теоретичні концепції стають менш значимими для теорії й практики медицини. Вікова фізіологія — невід'ємна складова частина нормальної фізіології людини.

Дотепер немає повної теорії онтогенезу. Натепер налічується близько 150 різних теорій онтогенезу. Більшість із них хибить однобічністю: уся спрямованість онтогенетичних зрушень в організмі ставиться в залежність від вікових змін структури й функції окремих його органів і систем.

Так, відповідно до однієї теорії – провідне значення в онтогенезі має зміна складу білків клітини, відповідно до другої – накопичення токсичних продуктів обміну, відповідно до третьої — накопичення в клітинах великих молекул, що втратили активність, відповідно до четвертої – енергетичні витрати організму і т.д. [4, с. 24]

У дійсності сукупність усіх цих змін визначає процес розвитку організму. Вікові зміни, які відбуваються в надзвичайно складно влаштованому цілому організмі, здійснюються на різних рівнях його організації: молекулярному, клітинному, тканинному, органному й цілого організму. Провідними факторами онтогенезу є зміни, що відбуваються на молекулярному рівні, і саме ними визначаються всі інші вікові зрушення в організмі [8].

Теорія загасаючого самовідновлення протоплазми харківської школи фізіологів (А. В. Нагорний, В. М. Нікітін). Згідно із цією теорією, одним із провідних факторів онтогенезу є швидкість самовідновлення живої системи. Протягом ембріогенезу й під час росту організму, у період постнатального його розвитку, інтенсивно йде синтез різних білкових речовин. Синтезуючі системи максимально активні, тому що вони не перевантажені гістонами й іншими факторами, що репресують ріст.

Однак у процесі диференціювання клітина «перевантажується» функціональними білками, тобто білками, що виконують ту або іншу специфічну функцію, наприклад функцію скорочування. Збільшення кількості функціональних білків у клітині призводить до зменшення білково-нуклеїнових комплексів, які виконують функцію відтворення білка. Кількісне зменшення системи, що відтворює білок, й наростання функціональних білків у клітині супроводжуються зменшенням здатності до самовідновлення й формуванням більш «твердої» структури клітини [1].

Фізіологічна теорія онтогенезу охоплює всі його етапи і періоди, що послідовно розгортаються, починаючи з моменту виникнення організму у вигляді заплідненої яйцеклітини й закінчуючи старістю та смертю. Поняття онтогенезу було введено в біологію Геккелем (1866). На противагу поняттю філогенезу онтогенез (ontos – істотa, особа; genesis – розвиток, виникнення) пов'язується зі становленням, розвитком і виникненням кожної живої особини окремо. Процеси, що протікають в онтогенезі, начебто в стислій формі повторюють філогенез.

Таке розуміння онтогенезу знайшло своє вираження в сформульованому Геккелем біогенетичному законі: «розвиток зародка (онтогенез) є стисле й скорочене повторення розвитку роду (філогенез)». При цьому мається на увазі, що організм у процесі онтогенезу проходить послідовний ряд дорослих станів предків (палінгенези), що відображають відповідні етапи філогенетичного розвитку. Наприклад, серце в ембріональному періоді проходить стадії двокамерного (як у риб) і трикамерного (як у земноводних і рептилій). В ембріогенезі людини є стадія наявності зябрових щілин. Таке повторення ознак далеких предків в онтогенезі називається рекапітуляцією. Але рекапітуляція ознак – тільки одна із закономірностей онтогенезу. Насправді зародок людини із зябровими щілинами не схожий на жодну дорослу рибу.

Слідом за Геккелем під онтогенезом стали розуміти певну сукупність стадій розвитку, що послідовно розгортаються, яка протиставляється дорослому стану для кожної окремо взятої особини. Звідси й визначення «індивідуальний розвиток». Дорослий стан мислиться при цьому не тільки як період найбільш життєвий і еволюційно повноцінний, але і як найбільш життєво важливий. Саме в цьому періоді здійснюється дітородна функція організму. У процесі еволюції в ембріогенезі виникали нові пристосування. Згідно із О. М. Сєвєрцовим, не тільки онтогенез визначається філогенезом (рекапітуляцією ознак), але й зміни, що настають в онтогенезі, є базою філогенезу [12, с. 127].

Наслідувані зміни, які відбуваються в ембріогенезі, роблять рекапітуляцію в повному обсязі неможливою, у зв'язку із чим лише на ранніх стадіях розвитку ембріони різних видів тварин мають багато подібних ознак, а на більш пізніх стадіях вони усе більше різняться. О. М. Сєвєрцев пропонує розрізняти два періоди в життєвому циклі індивідуального розвитку. Перший – період власного розвитку (пре- і постнатального), що завершується виникненням статевої зрілості й тим самим дорослого стану.

Увесь цей період, а не тільки пренатальний, як уважав Геккель, О. М. Сєвєрцев пов'язував з поняттям онтогенезу. У межах першого періоду відбувається не тільки розвиток (морфологічні й фізіологічні зміни та перетворення), але й ріст організму, що розвивається. Другий період характеризується здійсненням функції розмноження й тим самим реалізацією видової місії. Сєвєрцев розширив поняття онтогенезу, розтягши тривалість його до дорослого стану.

Інші автори (І. Н. Седжвичек, С. Г. Крижанівський), указуючи на труднощі або навіть неможливість установлення меж між власне онтогенезом і дорослим станом, уважали, що з поняттям онтогенезу необхідно пов'язувати всю сукупність послідовних змін організму, починаючи від заплідненої яйцеклітини й закінчуючи старістю й смертю [11].

З поняттям фізіологічної зрілості пов'язують ті специфічні особливості фізіологічних процесів, які представлені у відповідному віковому періоді. З поняттям фізіологічної незрілості пов'язуються ті різноманітні форми затримки росту й розвитку, що обумовлені дією різних альтеруючих факторів на організм, який розвивається в пренатальному періоді або в ранньому постнатальному віці. При цьому втрачається відповідність фізіологічних функцій свого календарного віку.

Фізіологічну незрілість можна ще охарактеризувати як невідповідність біологічного (фізіологічного) віку календарному. Історія змін морфологічних і функціональних властивостей організму від стадії заплідненої яйцеклітини до смерті називається онтогенезом.

В онтогенезі людини виділяють чотири основні періоди: - внутрішньоутробний розвиток, - дитинство, - дорослий стан - старіння. У процесі онтогенезу велике значення має індивідуальна адаптація – пристосування фізіологічних функцій до особливостей умов існування організму. Так, ранній перехід від грудної до змішаної годівлі стимулює секрецію травних ферментів, які у звичайних умовах починають секретуватись пізніше.

В онтогенезі змінюється швидкість розвитку окремих органів і систем. Швидше дозрівають ті органи й системи, які необхідні для існування організму на даному етапі онтогенезу або в недалекому майбутньому. І навпаки, розвиток функціональних систем, які поки не є необхідними, затримується. Наприклад, у середині вагітності формуються функціональні системи, які необхідні для здійснення таких процесів, як дихання, харчування після народження, але механізми підтримки рівноваги тіла залишаються ще незрілими. Узагальненням відповідних фактів стала теорія П. К. Анохіна про гетерохронізм розвитку в онтогенезі окремих функціональних систем, тобто про сукупність структур, діяльність яких забезпечує організму корисний пристосувальний результат.

Функціональні системи дозрівають нерівномірно, включаються поетапно, змінюються, забезпечуючи організму пристосування в різні періоди онтогенезу. Структури, які до моменту народження в сукупності повинні скласти функціональну систему закладаються й дозрівають вибірково й прискорено (Приклад: круговий м'яз рота іннервується раніше, ніж інші м'язи обличчя та м'язи-згиначі пальців, що беруть участь у хватальному рефлексі).

Такий вибірковий і прискорений розвиток морфологічних утворень, які становлять повноцінну функціональну систему, що забезпечує немовляті виживання, називається системогенезом. Ріст і розвиток окремих органів, їх систем і всього організму відбувається нерівномірно й неодночасно – гетерохронно. Гетерохронія складається із періодів прискорення й уповільнення росту та розвитку, у відсутності паралелізму в рості та розвитку. Окремі органи і їх системи ростуть і розвиваються неодночасно, одні функції розвиваються раніше, а інші – пізніше.

Гетерохронія визначається умовами існування, що змінюються на всіх етапах онтогенезу дітей. Гетерохронне дозрівання – це нерівномірність, тобто коли період прискореного росту змінюється його вповільненням. Нерівномірність росту – пристосування, вироблене еволюцією. Бурхливий ріст тіла в довжину на першому році життя пов'язаний зі збільшенням маси тіла, а вповільнення росту обумовлене проявом активних процесів диференціювання органів, тканин і клітин.

Отже, життя людини – це безперервний процес розвитку. Перші кроки й подальший розвиток рухової функції, перші слова дитини й розвиток мовної функції, безперервний розвиток центральної нервової системи, ускладнення рефлекторної діяльності – все це тільки приклади з величезного числа безперервних змін організму.