Московсько-козацька війна проти речі посполитої

У 1654-1655 рр. російсько-українські війська спільно вели воєнні дії проти Речі Посполитої та Кримського ханства на території Білорусії та України. У липні 1655 р. у війну проти Польщі вступила Швеція.

Вирішальна битва відбулася 19—21 січня 1655 р. неподалік від Охматова. Під час запеклої битви, що відбувалася посеред поля у лютий мороз, з обох сторін загинуло до 30 тис. осіб. Ніхто з противників не здобув переваги, але одночасно не мав сил продовжувати воєнну кампанію. Наступ польсько-татарського війська вглиб України було зупинено.

Намагаючись зруйнувати кримсько-польський союз, гетьман повідомив турецькому султану, що згодний прийняти його протекцію. У відповідь Мехмед IV наказав кримському хану утримуватися від нападів на Гетьманщину. Становище Речі Посполитої ускладнилося. Українські війська наказного гетьмана І. Золотаренка захопили Мінськ, а пізніше разом із московськими полками — Вільно і Ґродно. Із півночі на Польщу рушив шведський король Карл Х Густав, що претендував на польську корону, і швидко здобув Варшаву і Краків.

Хмельницький вирішив використати сприятливу для себе ситуацію і звільнити з­під польської влади західноукраїнські землі.

Битва під Городком (20 вересня — 9 жовтня 1655 року) — бій союзної армії Війська Запорозького і Московського царства під проводом Богдана Хмельницького проти війська Речі Посполитої в околицях Львова, поблизу міста Городка. Завершився перемогою союзників, які після цього розпочали облогу Львова.

Пізніше вона захопила Ярослав, Люблін, Яворів, Янів та інші міста, вийшовши в окремих місцях до Вісли і за Сян. Однак це не сподобалося шведському королю, який став вимагати від Хмельницького зняти облогу Львова й відступити до Гетьманщини. До того ж гетьман дізнався, що Менглі-Гірей, порушивши заборону турецького султана, разом з ордою вдерся в Україну й просувається до Львова. У цих умовах наприкінці жовтня Б. Хмельницький наказав відступати. Перед цим він зустрівся з послом польського короля й заявив про готовність укласти мир й надати допомогу в боротьбі з ворогами. В обмін на це він пропонував полякам відмовитись від претензій на володіння «усім Руським князівством» та визнання входження до нього західноукраїнських земель. Хоча, на думку гетьмана, польська шляхта на це ніколи не погодиться, а козаки не відступлять від цієї умови.

Відступаючи, україно-московські війська були двічі атаковані татарами, але успішно відбилися. З огляду на це, 12 листопада 1655 р. під Озерною Мехмед­Гірей уклав угоду з Хмельницьким про невтручання Кримського ханства в боротьбу Гетьманщини та Московії з Річчю Посполитою, відновлення україно-татарської дружби та заборону татарам чинити напади на українські й московські землі.

Суперечності, що загострювалися між Московською державою і Швецією через Прибалтику, призвели в травні 1656 р. до війни між ними. Вести війну на два фронти для московського уряду було обтяжливо, і він погодився на пропозицію виснаженої війною Речі Посполитої укласти перемир’я.

У серпні-жовтні 1656 р. у Вільно відбулися московсько-польські переговори, унаслідок яких було укладено Віленське перемир’я (24 жовтня 1656 р.). За його умовами:

• воєнні дії між Московською державою й Річчю Посполитою припинялися.

• Обидві держави домовлялися, що будуть вести спільні воєнні дії проти Швеції і не розпочинати з нею переговорів про мир.

• Польські посли висунули пропозицію обрати царя Олексія Михайловича на престол Речі Посполитої після смерті Яна Казимира.

• Територія Гетьманщини визначалася за умовами Білоцерківського договору в межах Київського воєводства.

• У разі обрання царя королем Речі Посполитої Гетьманщина залишалася у її складі.

Це призвело до погіршення відносин між Б. Хмельницьким та московським урядом.

Гетьман розпочав пошук нових союзників для продовження боротьби з Польщею.

Протягом 1656-1657 рр. складається військовий союз України зі Швецією і Трансільванією (Семиграддя). Український гетьман Б. Хмельницький, шведський король Карл Х Густав та семигородський (трансільванський) князь Юрій (Дьердь) ІІ Ракоци домовилися, що в разі перемоги Швеція і Трансільванія поділяли між собою територію Речі Посполитої, а Україна отримувала незалежність.

У грудні 1656 – липні 1657 рр. козацькі війська під командуванням Антона Ждановича взяли участь у спільному поході проти Польщі. Було здобуто Перемишль, Брест, Краків, Люблін, Варшаву.

• Але антипольська коаліція викликала незадоволення Московії.

• Крім того, на допомогу полякам прийшли татари,

• а Данія розпочала війну проти Швеції.

Війська Антона Ждановича повернулися в Україну ні з чим.

Тяжко хворий гетьман Богдан Хмельницький, уражений звісткою про поразку антипольської коаліції та провал своїх задумів, дістав удар і помер 6 серпня 1657 року.

Постать Б. Хмельницького неоднозначно оцінюється істориками.

М. С. Грушевський: «В ньому занадто багато від Азії, від великих азійських завойовників-кочовиків, фундаторів держав Орд. З тою поважною відміною, що для нього матеріалом, гарматним м'ясом служили не чужі, підбиті племена, а свій власний народ. Він збудував свою владу, владу пануючої старшинської верстви, ціною страшних жертв мас. Він зробив пу­сткою половину України, щоб укріпити панування своє і своєї династії, чи своєї компанії у другій поло­вині, але й звідти розігнав половину людей, приму­сив тікати за кордон України, поза межі досягнення його влади... В ньому цілком не видно елементарної державної економіки, руки “державного хазяїна Ук­раїнської землі», як колись говорили».

О. Оглоблін: « Найбільше місце Богдана Хмельниць­кого в історії України — не як полководця, хоч би й ве­ликого, не як дипломата, хоч би й блискучого, а як дер­жавного діяча, фундатора й будівничого Української Козацької держави. Яку б ділянку громадсько-державного життя не взяти — Богдан Хмельницький скрізь виступає як державний діяч великого формату».

Н. Яковенко: «...хитроумний гетьман, плетучи мереживо союзницьких комбінацій, мимоволі сам закладав основи для неї (незгоди), бо кожний з його дипломатичних ходів зрештою переріс у братовбив­чу війну між прихильниками полярних зовнішньо­політичних орієнтацій».

Визначаючи місце Богдана Хмельницького в українській історії, дослідники підкреслюють, що основним здобутком його діяльності стало відродження Української держави.