12. Активність свідомості забезпечує прагнення людини змінити наявне буття
Активність свідомості виражається у цілепокладанні, фантазуванні, критичності і творчості.
“Бути здатним до творення – значить існувати” (Е.Фромм)
13. Системність Свідомість виступає як складна, багатовимірна і багатошарова система
Єдність буттєвого (предметний) і рефлексивного шарів (втілення значення і смислу). Свідомість пов’язана з буттям через суб’єкта, який має тілесну організацію.
Єдність мислення, емоцій і почуттів й волі.
Компоненти: знання, цінності, норми, програми.
Рівні: надсвідоме, свідоме, підсвідоме, несвідоме.
14. Структура свідомості за з.Фройдом
16. Структура свідомості
Надсвідоме
Свідоме
Підсвідоме
Несвідоме
17. СТРУКТУРА СВІДОМОСТІ
Свідоме – процеси і результат діяльності, що фіксуються в людській свідомості в чіткій і зрозумілій вербальній формі, мають дискретний характер, тому підлягають вираженню, контролю, координації і можливості передаватись іншим. На свідомому рівні складаються програми діянь, виробляється життєва стратегія, формуються наміри, цілі, плани.
Підсвідоме – сплав свідомого, несвідомого і надсвідомого, завдяки якому відбувається становлення нового; рівень психічної активності особи при рішенні творчих завдань та розуміння людиною власної сутності (інтуїція, осяяння, прозріння).
Надсвідоме – історично вироблені суспільством цінності, норми, засоби, що забезпечують соціалізацію людини.
Виокремлення різних рівнів свідомості пов’язане з що не все, що складає зміст свідомості, реально усвідомлюється.
Підраховано, щосекунди людина отримує за допомогою органів чуття близько 40 тис. одиниць інформації. При цьому фактом її свідомості стає 25-100 одиниць. Куди ж дівається решта? Вона осідає в нижніх шарах свідомості. Частина цієї інформації переходить у зміст усвідомлюваного, а інша може залишитись назавжди поза межею свідомого. Досить лише замислитися чому вам подобається чи не подобається та чи інша людина. Як свідчать багаторічні дослідження в стані глибокого гіпнозу, коли сфера неусвідомлюваного не зазнає гальмуючої й фільтруючої дії з боку свідомого, у людини прокидаються надзвичайні здібності. Уявивши на прохання гіпнотизера, що він Марк Шагал аматор починає малювати в його ж дусі… посередній музикант якого запевнили, що він Ріхтер – починає грати в його манері і т.д.
18. Несвідоме (З.Фрейд, К.Г. Юнг, Е. Фромм, К. Леві-Строс, Ж.Лакан)
Несвідоме – сукупність беззвітних психічних станів, явищ і дій, що лежать поза сферою актуальної (безпосередньо даної) пізнавальної активності, але мають величезний вплив на увесь внутрішній світ людини, її поводження.
Несвідоме – це сукупність психічних процесів індивідуальної і колективної поведінки, виступає як неоднорідний континуальний потік смислів, що не прогнозується. Мовою несвідомого є символи, сновидіння, описки, обмовки і т. д. Несвідоме не зводиться до інстинктів, бо виникає в процесі діяльності.
Основні канали формування несвідомого: 1) безумовна генна або біологічно наслідувана інформація; неусвідомлювані мотиви діяльності; 2) доведені до автоматизму розумові дії або операції (вони випадають в “осад” - у несвідоме); неусвідомлюване регулювання способів виконання дій; 3) та інформація, що не зафіксовуючись проходить через наші органи почуттів, підпорогове сприйняття (передувага).
Чому існує підсвідоме, несвідоме?
Це пов’язане із забезпеченням життєдіяльності нашого організму, якась надлишкова інформація, яка виходить за межі свідомого. Певний шар неусвідомлюваного складає витіснене із нашої свідомості. Цей рівень неусвідомлюваного було відкрито Фрейдом.
Згідно із Фрейдом, із сфери свідомого витісняється те, що суперечить нашим уявленням про належну поведінку, гідне життя, припустимі почування тощо. А ці уявлення складаються (здебільшого несвідомо) під впливом узвичаєних норм і цінностей співжиття. Отже, саме витіснення із сфери соромних бажань, негідних мотивів узагалі відбувається, як правило, неусвідомлювано. Тут спрацьовує надсвідоме – сприйняті в себе й доведені до автоматизму настанови культури.
Верхній шар неусвідомлюваного, який Фрейд називав передсвідоме. Саме тут, на його думку, містяться витіснені із сфери свідомого потяги й бажання, які суперечать власному я суб’єкта. Але витіснені вони продовжують зберігати свою силу й, тиснути на свідоме, призводять до хворобливих змін у ньому. Цю енергію слід або нейтралізувати, перевівши ці потяги й бажання з неусвідомлюваного у свідоме, або трансформувати їхнє спрямування й використати їхню енергію для досягнення позитивних цілей. Цей останній спосіб Фрейд назвав сублімацією. Головною формою сублімації він вважав творчість. Відповідно й мистецтво він сприймав як загальнолюдську форму сублімації сексуальних і руйнівних інстинктів.
Отже, несвідоме у Фрейда характеризується негативно: воно спричиняє тиск на свідоме, приховує в собі загрозу для нього, його треба у той чи той спосіб приборкати.
Вважають, що несвідоме – це сукупність психічних явищ, станів, дій, які лежать поза сферою розуму. До несвідомого належать сновидіння, гіпнотичні стани, інстинкти. Інстинкти можуть зароджуватись на рівні підсвідомого, залежати від нього, а з часом переходити на рівень свідомого.
До несвідомого зараховуються також автоматизми й інтуїція, які можуть зароджуватися на рівні свідомості, а з часом поринати у сферу несвідомого. Автоматизми - складні дії, які утворювалися під контролем свідомості, в результаті довгого тренування, повторювання вони набувають несвідомого характеру.
У екзстенціалістів – коли наступає погранична ситуація то задіюється несвідоме ( собака і я через паркан)
19. Структура свідомості
за типом суб'єкта
Індивідуальна Групова
Етнічна Класова Масова Суспільна Загальнолюдська
20. Самосвідомість – усвідомлення суб'єктом самого себе, тобто станів свого тіла, фактів свідомості, свого Я
Самосвідомість - оберненість свідомості на саму себе.
Одне з центральних понять західноєвропейської філософії (Декарт, Кант, Фіхте, Гусерль).
21. Сполученість свідомості і самосвідомості досягається завдяки: Ставленню до себе
Здатності до спостереження себе ззовні
Пам'яті
Самосвідомість – це усвідомлення самою людиною (або людською спільнотою) самої себе, свого становища у світі, своїх інтересів.
Сполученість свідомості і самосвідомості досягається завдяки:
ставленню до себе
пам’яті.
Людина не могла б усвідомлювати світ і себе у світі, якби не мала можливості дистанціюватися від себе. Повна поглиненість життєвим процесом, нездатність поглянути на ситуацію й на себе в ній з боку – це ознака тяжкого психічного захворювання або надто важкого життя. Щоправда, порушенням психічної норми є й утрата самототожності – те, що називають роздвоєнням особистості. Як правило людина живе з відчуття приналежності самій собі, з почуттям незмінності себе як певної смислової структури й водночас вона виявляється здатною поглянути на себе з боку, бачити себе очима інших. Саме тому нас так цікавить і турбує думка інших про себе.
Самототожність і дистанціювання від себе забезпечується завдяки самокомунікації. Хоч ми рідко усвідомлюємо це, але ми постійно звертаємося до себе як до внутрішнього співрозмовника. Ми постійно промовляємо про себе, способом внутрішнього мовлення: немовби конспективно пояснюємо собі те, що діється, оцінюємо події, людей, самих себе. На це давно звернули увагу на Сході. Той, хто ставав на шлях самовдосконалення повинен був звільнитися від самосвідомості, від тягаря “Я”. Тому такі зусилля витрачалися на те, щоб позбутися внутрішнього мовлення, припинити внутрішній діалог з самим собою. Для цього використовували й музику, й танець, і різні медитативні вправи (мантри).
Правильним буде й протилежне: для розвитку самосвідомості потрібно розвивати внутрішнє мовлення. Найкращий засіб для цього – книга!
Функції самосвідомості:
самопізнання
самооцінка
саморегуляція.
Самопізнання включає:
самовідчуття (відчуття власного тіла, свого місця в просторі)
самоспостереження
самоаналіз
Самооцінка має такі рівні:
самопочуття (це, власне, безпосередня емоційна оцінка своєї життєвої ситуації й себе в ній)
оцінка себе у відповідності до якихось життєвих еталонів
рівень домагань (немовби оцінка наперед моїх бажань здобутків)
Саморегуляція:
самоконтроль
самодетермінація
самотворення
Приміром християнство, впровадивши обо’язкову для кожного віруючого сповідь, тим самим зажадало від кожної людини, щоб вона була носієм розвиненої самосвідомості. Адже сповідь передбачає, а головне – розвиває в людині здатності, які є фундаментальними для самосвідомості: самоаналіз, самооцінку, самовибудову (каяття). Схожі механізми психотехніки вибудовані і в інших релігіях.
Позарелігійними механізмами розвитку людської самосвідомості й закріплення його здобутків стали мистецтво й філософія. Це слід постійно мати на увазі тим, хто прагне свідомо вибудовати своє життя. Осмислене спілкування з філософією відкриває пред кожним з нас широкий вибір засобів для духовного зростання.
Свідомість існує в єдності індивідуальної і суспільної форм, які взаємопов’язані, взаємообумовлені, але, одночасно, існують як самостійні, відносно незалежні одна від одної.
22. Форми самосвідомості:
Самопізнання (самоспостереження, самоаналіз)
Самооцінка (самопочування, самооцінювання, Я-концепція)
Саморегуляція (самоконтроль, саморегулювання, самотворення
23. Самість визначає рівень цілісності людини, що проявляється в ступені інтеграції якостей індивіда.
У самості віддзеркалюються сутнісні ознаки людини: тілесність, родова сутність, духовна сутність, особистість.
Ці начала послідовно втілюються на етапах розвитку Я: Спів-Я, Тілесне-Я, Я-Ти, Я та Інше Я, Вільне-Я, Над-Я, Духовне-Я (В.Зінченко).
Актуалізація в собі самості - це суперечливий процес самоствердження своїх задатків, здібностей, потреб, мотивів, цілей.
24. Суспільно-історична сутність свідомості
Свідомість формується в процесі суспільно-історичної, практично-перетворюючої діяльності людей, творення культури і закріплення в ній форм людського світовідношення.
Індивідуальна свідомість формується в процесі соціалізації та інкультурації людини на перехресті детермінацій космічної приналежності людини, її природної обумовленості, суспільної заданості і культурної визначеності.
В процесі становлення свідомості тісно пов'язані діяльність та спілкування як форми людського світовідношення.
Непересічне значення має сприйняття, передача і творчий розвиток всіх надбань культури і суспільності (смислів і значень) в життєдіяльності кожної індивідуальності.
Суспільна свідомість – це специфічна духовна система, що виражає функціонування духовного життя суспільства.
Які ж функції суспільної свідомості?
Пізнавальна виховна
Комунікативна регулятивна
Ціннісно-нормативна прогностична
Суспільна свідомість (так само як і індивідуальна) містить у своїй компонентній структурі знання, які створюють когнітивну сферу, норми та цінності – які створюють аксіологічний аспект.
Рівнева структура свідомості:
стихійний (суспільна психологія та повсякденна свідомість)
усвідомлюваний (ідеологія, теоретична свідомість)
Рівень духовного відображення соціальних відносин іменується суспільною психологією. Можна говорити про особливості психології: національної, класової, фахової, релігійних груп, нарешті про психологічний клімат суспільства або епохи в цілому. В усіх подібних випадках ми спостерігаємо різні традиції, цінності, переваги. Для людей які знаходяться в середині певної спільноти, ці особливості є звичними і тому непомітними, як акцент рідної мови. Однак збоку ця суспільна психологія може видатись дивною, незрозумілою, навіть ворожою. (це як в анекдоті…Ви знаєте як москалі кажуть на наш борщ – «щі»...)
Однак якщо суспільна психологія не наштовхується на протилежну їй, видається за єдино можливу, то вона не зазнає рефлексії. Коли ж стихійно сформоване ставлення до життя треба доказово передати іншим людям, захистити від нападів супротивників, або ж зрозуміти вади його, з’являється потреба в усвідомленні та обґрунтуванні суспільної психології. Ця потреба переводить суспільну свідомість на рівень ідеології. Для неї теж характерна певна система цінностей.
Виживання людства є можливим лише за умови панування ідеології миру, а не війни.
Визначають такі форми суспільної свідомості:
- політична правова
- моральна естетична
- релігійна філософська - наукова
25. Всесвітній день психічного здоров`я (World Mental Health Day) 10 жовтня відмічається в світі з 1992 р. з ініціативи Всесвітньої федерації психічного здоров`я (World Federation for Mental Health), з метою підвищення інформованості населення з проблем психічного здоров`я, способів його зміцнення, а також профілактики та лікування психічних розладів.
Підсумки
Чи дорівнює свідомість мисленню та знанню ?
Ні! вона включає в себе і мислення і знання і є ще й переживанням, усвідомленням, оцінкою дійсності.
Чи має людська свідомість якісь біологічні передумови?
Так, вона нерозривно пов’язана з матеріальним носієм – головним мозком.
Чи притаманне психологічне життя тварині ?
Так. Але що відрізняє тварину від людини – це наявність мислення, свідомості.
А чи пов’язана свідомість з мовою?
- Так! Нерозривно. Мова – виступає зовнішньої оболонкою думки, засобом пізнання, спілкування, збереження і передачі суспільного досвіду та інформації.
Отже, свідомість - це і знання, і пізнання, мислення, мова вона є водночас і переживанням, усвідомленням, оцінкою дійсності (усвідомлення своїх вчинків, їх наслідків).
Які Функції свідомості:
конструктивна
діяльнісно-творча
регулятивно-оціночна
рефлективна
Основні властивості свідомості:
- універсальність (є виміром буття і пронизує всю людську життєдіяльність)
- активність – забезпечення здійснення людиною предметно-претворюючої діяльності: цілепокладання, абстрагування, передбачення, фантазія, творчість.
Лекція 6.1. Пізнання.
Питання:
Яка роль практики в процесі пізнання?
Які складові процесу пізнання, чим вони відрізняються між собою
Чий зміст поняття істини? З якими спорідненими понятими воно співвідноситься?
Філософська теорія пізнання (гносеологія) вивчає проблеми природи пізнавальної діяльності та її можливостей, відношення знань до реальності, визначає умови достовірності та істинності знань, аналізує форми та методи пізнання.
Пізнання – це процес взаємодії об’єкта і суб’єкта, сутністю якого є перетворення предметного змісту у зміст мислення (отримання знань), а кінцевою метою – досягнення істини.
Умовою і об’єктивною основою пізнання є суспільно-практична діяльність. Практика не лише породжує пізнавальні здібності людей, а й створює ту соціальну атмосферу, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх іншим поколінням. Із практичної потреби виникають теоретичні науки (математика, астрономія, фізика тощо). Отже, практика з початку і до кінця обумовлює пізнання, надає йому суспільного характеру.
Процес пізнання є відображення об’єктивної дійсності в людській свідомості. Засобами пізнання матеріального характеру є
знаряддя праці,
прилади, інструменти,
ЕОМ тощо,
ідеального характеру
поняття,
категорії, художні образи,
моральні норми, наукові теорії, концепції тощо.
Пізнання є складним процесом, що має певну структуру.
Форми пізнання:
чуттєва
раціональна
Чуттєва сторона пізнання є єдністю:
відчуття
сприйняття
уявлення
Відчуття – це відображення за допомогою оганів чуття окремих властивостей, певних сторін речей ( тепле, холодне)
Сприйняття – це синтетичний комплекс різного родувідчуттів, що дає можливість створення єдиного образу предмета, отримання інформації про об’єкт в його цілісності.
Уявлення – це образ речі чи явища, що виникає на основі минулого чуттєвого досвіду. Це поєднання минулого й наявного чуттєвого досвіду, що обумовлене особливостями суб’єкта та формами раціонального пізнання.
Раціональне (абстрактно-логічне) пізнання здійснюється у формах:
понять
суджень
умовиводів
Акт пізнання – це завжди єдність чуттєвої і раціональної його форми. Чуттєве пізнання здійснює безпосередній зв’язок з об’єктом, раціональне – відображує загальні властивості предметів і явищ, які не доступні чуттєвому пізнанню. Своєрідною формою єдності чуттєвого і раціонального є – інтуїція.
Але ж яким чином мислення в змозі охопити те, що не дається в почуттях?
Це стає можливим завдяки тому, що мислення, раціонально-логічна форма пізнання є аналогом і відображенням практичної діяльності. Саме практичне перетворення об’єктів виявляє їх внутрішні потенції і властивості. Змінюючи предмети, формуючи їх, створюючи нові об’єкти, які не дані природою, людина осягає їх суттєві ознаки, сталі зв’язки, постійні форми, тобто те, що залишається відносно незмінним, стійким у зміні зовнішніх форм предмету.
Так виникають поняття – форми мислення, що відображають загальні, суттєві властивості і відносно сталі, стійкі відношення предметів, явищ, процесів.
Рівні пізнання:
емпіричний
теоретичний
Розвиток пізнання відбувається на двох рівнях – емпіричному і теоретичному, що відповідає руху мислення від знання явищ до знання сутності. Емпіричне знання є відображенням явищ, безпосередніх зв’язків предметів. Одиниця емпіричного знання – факт.
Теоретичне знання є відображенням сутності, на основі якої пояснюються різноманітні явища. Основним елементом теоретичного знання є теорія як форма логічного мислення, в якій найбільш повно реалізуються знання про предмет.
Істина - у суто пізнавальному плані є відповідністю знання дійсності, адекватним відображенням об’єктивної реальності в свідомості людей.
Однак чи мають наші знання об’єктивний зміст?
В загальному так. Проте, потрібно зазначити, що в нашому знанні завжди є певна невідповідність пізнавального образу об’єктивній дійсності. Це обумовлене:
нескінченністю самого об’єкту пізнання
наявністю в об’єктивному змісті суб’єктивної сторони
Істинне знання завжди є знанням певного суб’єкта – індивіда, соціальної групи, людства в цілому. Суб’єкт пізнання, його пізнавальні можливості обумовлені певним рівнем розвитку суспільства та його практики, обмежені рамками набутого досвіду людства на даний час. Але це не означає, що людина неспроможна отримати об’єктивну істину як такий зміст наших знань, що не залежить від суб’єкту. Потрібно лише пам’ятати, що істина є процесом, її не можна розуміти як готове знання, незмінне і дане раз і назавжди. За висловом Гегеля, істина, - не є відкарбованою монетою, вона недається в готовому вигляді й її не можна в такому ж вигляді покласти в кишеню. Істина є нескінченним процесом наближення до об’єкту, який сам знаходиться в розвитку. Об’єкт розкриває все нові грані завдяки людській суб’єктивності.
Таким чином, істина як процес є об’єктивною за змістом, але суб’єктивною за своєю формою.
Абсолютність істини не можна розуміти як абсолютно завершене і остаточне знання. Абсолютність істини означає її стійкість, сталість, неспростовність. Мається на увазі, що будь-яке знання, яке претендує на істинність, містить в собі дещо таке, що знайдене на віки, що є безумовним і безперечним надбанням людства.
Разом з тим світ є нескінченним і невичерпаним – такими ж є і його пізнання. Тому будь-яке істинне знання буде уточнюватися, доповнюватися, поглиблюватися.
Відносна сторона істини полягає саме в такій неповноті, неостаточності.
Таким чином істина є :
Єдністю абсолютного і відносного, об’єктивного і суб’єктивного. По своїй природі, характеру і цілях пізнання є необмеженим і може давати об’єктивне і точне відображення світу. Але істина завжди конкретна, тобто історично обумовлена і має конкретні межі застосування.
Процес пізнання істини – постійна боротьба за подолання обмеженості людських можливостей досягнення істини.
2. Під методом у найзагальнішому значенні розуміють певний спосіб, прийом, шлях вирішення якоїсь проблеми чи задачі. Методи наукового пізнання мають об’єктивний характер, основою їх формування є закономірні зв’язки і відношення предметів.
У методології існує безліч класифікацій наукових методів. Це і методи експерименту, обробки емпіричних даних, методи побудови наукових теорій та їх перевірки, методи викладення наукових результатів.
Розрізняють методи емпіричного пізнання (вимірювання, експеримент, спостереження тощо), та теоретичного (формалізації, теоретичного моделювання тощо).
З позиції сфери застосування методи поділяються на :
загальні
часткові
Часткові, спеціально-наукові, використовуються в окремих науках (наприклад, в математиці – метод математичної індукції, у космології – метод радіоактивного розпаду, в економіці – економічного аналізу, економічної статистики тощо).
Загальнонаукові методи використовують всі науки. До таких методів відносять:
аналіз і синтез
індукція і дедукція
узагальнення і абстрагування
метод експерименту і аналогії
моделювання
формалізації
Наприклад метод абстрагування - виділення єдності найбільш істотних ознак, характерних зв’язків і відношень предметів і явищ з метою проникнення в сутність останніх.
Методи аналогії і моделювання – ґрунтуються на перенесенні знань, отриманих при аналізі певного об’єкта (моделі), на інший об’єкт, менш вивчений.
Метод екстраполяції – дослідження, що дає можливість при певних умовах розповсюдити знання про одні предмети на інші, подібні до перших у певних відношеннях.
Лекція 6.2. Цінності.
Питання:
1.Що таке цінності, яка їх роль у житті суспільства та людини?
Яке місце посідають цінності в структурі людської діяльності?
Які є способи передачі і обґрунтування цінностей?
Цінності - це людський вимір речей, це ставлення до них людини з позиції своїх потреб та інтересів. Чим більше витратила людина своїх фізичних та духовних сил на освоєння того чи ін. предмету, тим більш небайдужим є її ставлення до нього. Самі по собі предмети ні позитивні ні негативні. Вони отримують ціннісну характеристику лише по відношенню до потреб людини. Більше того, в різних системах координат цінності по різному оцінюються. У Ніцше – переоцінка християнських цінностей. А сьогодні – цінності Павлика Морозова теж треба переоцінювати, адже заради ідеї він продає рідного батька. А ідея виявилась сумнівною...
Д.Бруно теж гине за ідею. Хоч він її не висловлював а підхопив.
Цінності не тільки об’єднують людей, але й вибудовують певну стіну непорозуміння між ними.
Цінності поділяють на:
ситуаційні
універсальні (ті що стоять над конкретними ситуаціями, визначають загальний рівень людського буття)
Універсальні :
краса – можна завжди дискутувати за її конкретний вияв, але нам властиво бачити її, насолоджуватися нею)
добро – є точкою відліку моральних вчинків людини
свобода – яка пронизує красу і добро. Ніхто не заставить людину любити чи ні. Саме тому вона є стержневою
В людському суспільстві постійно діє закон оновлення цінностей (правда не ломки як у нас...) У греків, чому посприяла діяльність Сократа, який знаходив для себе смисл у відшукуванні істини, основою цінностей стає – істина. Найбільш популярною людиною був філософ – як шукач істини, не військовий, не государ... Новий Завіт Біблії постулює 4 х-кі істини: віра, надія, Любов і милосердя. Діячі Ренесансу в історично короткий час ствердили таку нову цінність, як людська індивідуальність. На наших очах набуває статусу загальнолюдської цінності – солідарність. Те, що цінності оновлюються за своїм змістом і навіть змінюють одна одну, вказує на їх “нерівноцінність”. Справді, в одних ситуаціях пріоритетною цінністю виступає сила, в інших – закон, ще в інших – добро, істина або справедливість.
Базові життєві цінності на якій базується наше життя:
Благо
Життя користь
Краса правда
Істина святість
Добро співпричетність
Свобода здоров’я
Творчість традиція