3. Біологічні особливості коней. Основні породи.

Високий рівень технічної озброєності сільськогосподарського виробництва вніс певні зміни у розвиток конярства. Проте досвід високомеханізованих господарств свідчить, що навіть в умовах механізації при виконанні досить великого переліку робіт (обробіток малоконтурних ділянок, обслуговування тваринницьких ферм і побутових потреб працівників селянських господарств, перевезення вантажу на великі відстані тощо) без коня не обійтися. До того ж, використання коней дає змогу ефективніше використовувати трактори й автомашини, економити паливно-мастильні матеріали, здешевити вантажоперевезення в середині господ-дарства.

Останніми роками кінь повертається до багатьох господарств.

Потреба в конях, особливо в умовах швидкого розвитку фермерства, зростає. Сьогодні фермер, ощадливо використовує кожну копійку, охочіше візьме живе тягло, аніж трактор. Адже пара гнідих спроможна обслужити ферму на 200-300 голів.

На Львівщині гориста місцевість, тому швидкий розвиток фермерства також сприяє поверненню коня.

Успішно розвивається конярство на всій території України. Одним словом, незаслужено забутий кінь повертається у господарства. Статистика свідчить, що в умовах високомеханізованого і енергонасиченого господ-дарства коня використовують більш як у 80 різних процесах, головним чином під час виконання внутрішньогосподарських робіт на відстані 1-15 км. До них належать, насамперед усі види транспортних робіт, які виконуються при обслуговуванні тваринницьких, будівельних, городніх, садівничих, лісівничих та інших об’єднань. Зазвичай кінь ваговозної породи за 200 днів одного року зберігає близько 3 т паливномастильних матеріалів. Економічно вигідно утримувати племінного робочого коня. Скажімо, зимової пори він проживає на сіно-солом’яному, а влітку – на трав’яному раціонах з додаванням концентратів.

Враховуючи усі ці переваги, у країні останніми роками успішно вирішується завдання збільшення кількості ваговозів. На усіх племконефермах рік у рік зростає рівень селекційно-племінної роботи, зоотехнічної культури і технології конярства. Поліпшення ваговозних порід здійснюється на основі найбільш досконалого методу розведення по лініях. Усе робиться для того, щоб задовольнити вимоги, що їх висуває сільськогосподарське виробництво в сучасних ринкових умовах до якості коней ваговозних порід. Від племінного ваговозного коня вимагається насамперед висока й різнобічна працездатність, велика сила, витривалість та рухливість. Потрібний великий, гармонійної статури кінь з міцною конституцією та правильним екстер’єром. Ваговози мусять мати також добрі пристосувальні якості щодо умов годівлі, утримання, використання тощо.

Сотні й тисячі літ минуло відтоді, як людина приручила коней. Чи мало випробувань випало на їх долю. Проте життя переконує: у добу технічної революції та космічних польотів - коні потрібні.

Коні, чи еквіди (від лат. слова еквус – кінь), пройшли тривалий і складний шлях історичного еволюційного розвитку. Встановлено, що вимерлі ще в доісторичні часи предки коней вперше з’явилися у Північній Америці. Вони були маленькими, багатопалими і зовсім не схожими на сучасних коней. Приблизно 70 млн. років тому там жив фе­накодус. Він мав п^’ятипалі кінцівки, але спирався на три пальці лапи, середній з яких був одягнутий копитцем. Близько 50 млн. років тому у вологих лісах Північної Америки жив найближчий предок коня - еогіппус, на зріст не більше лиса. У нього було по чотири пальці на передніх ногах і по три – на задніх. Зуби були пристосовані до перетирання рослинної їжі.

Коні відносяться до ряду непарнокопитних. В нього входять лише три родини – тапіри, носороги і коні. Родина коней представлена всього лише одним родом, який включає чотири види: коні, осли, напівосли (кулани) і зебри. Виникнення цих груп еквідів пов’язане з умовами життя, дією клімату і ландшафту, а також природного відбору.

Сучасні коні походять від декількох форм диких коней, які води­лись в доісторичні часи в різних місцях землі. Предками домашніх коней були три основні форми диких коней: крупні грубокісткові коні, які жили в Європі, тонкокісткові, широколобі коні гірських плато і середньогір’я ряду країн Середньої Азії, коні азіатських і європейських степів. Від них і походять різноманітні породи домашніх коней.

Більшість різновидностей диких коней водились у північних прохолодних районах Європи і Азії, де була чітка зміна літа і зими. Вони добували собі їжу з-під снігу, розкопуючи його копитами, із-за чого й одержали зоологічну видову назву «еквускабо», від лат. «кабо» - ко­пати. Нині з диких коней зберігся тільки кінь Пржевальського. Вперше цей дикий кінь був помічений видатним мандрівником М.М.Пржевальським у 1879 р. у сухих безводних степах Монголії. Висота в холці становила 125-143 см, голова велика, груба, з широким та випук­лим лобом і малими вухами; грива стояча, під нижньою щелепою – «борода»; конституція груба, міцна; масть савраса різних відтінків залежно від сезону та місць проживання; живіт та морда досить світлі порівняно з основним забарвленням. На спині є ремінь, а на кінцівках зеброїдність. Коні Пржевальського іржуть, фи­ркають, хроплять. Живуть косяками в кількості 12-18 голів з одним жеребцем. Пасуться та ходять на водопій вночі. Жеребець за­хищається зубами та ногами, а кобили - стоячи колом, в центрі якого знаходяться лошата, захищаються від хижаків задніми кінцівками. Ці тварини не плавають і не переходять річок, струмків та інших водойм. Останній раз дикого коня Пржевальського бачили у 1973 році в пустелі Західної Гобі. Нині цього коня можна побачити лише в запо­відниках різних країн світу.

Один з видів диких коней - тарпан. Тарпан - дикий кінь Європи, що населяє степову та лісостепову частини її території від ріки Прут на заході до ріки Урал на Сході з післяльодовикових часів до XIX ст. В далекому минулому тарпани зустрічалися в багатьох південних регіо­нах нашої країни. Водились вони і в ряді країн Європи, але були там винищені значно раніше. Тарпани були невеликі на зріст, з круп­ною широколобою головою. Масть їх була мишасто-сірою чи буланно-сірою, з більш світлим черевом. Вздовж спини йшла чорна смуга – ремінь. Чубчика в них не було. На ногах була слабко виявлена попе­речна смугастість. Тарпани теж жили косяками. Чутливість тарпанів була надзвичайною. При небезпеці вони рятувались втечею. Сильні жеребці не боялися диких хижих звірів. З голосним іржанням накидалися вони на вовків і били їх міцними копитами. Поступово тар­пани винищені були у всіх місцях їх початкового проживання. Тільки на півдні України та в придніпровських степах вони збереглися найдо­вше. Зустрічали їх там ще в сімдесятих роках минулого століття. Залишки тарпанів були винищені місцевим населенням, яке пересліду­вало їх за те, що вони вели за собою домашніх коней. Останній тарпан загинув у грудні 1879 р. недалеко від Асканії-Нова. Від тарпанів по­ходять деякі місцеві породи європейських коней.

Коли ж люди приручили диких коней, одомашнили їх і зробили своїми помічниками? Дослідження свідчать, що спочатку люди полювали на коней і використовували для їжі їх м’ясо. Це було в епо­ху первісної людини, у кам’яному віці. На основі розкопок стародавніх поховань і вивчення інших пам’яток матеріальної культури вчені стверджують, що коні були приручені й одомашнені пізніше за інших тварин. Це сталося за 3-4 тисячі років до нашої ери, тобто коні живуть біля людини близько 6 тис. років.

У світі існує близько 250 порід і породних груп коней. Найпоширеніші породи світу - арабська, чистокровна верхова, тракененська, американська та французька рисиста, бельгійська робоча. Різноманітність порід, коней за типами, господарськими ознаками, калібром, походже­нням тощо зумовила розробку систем класифікації їх.

Спочатку були запропоновані зоологічні класифікації, що передбачали розподіл порід коней на групи. Так, Франк і Нерінг поділили породи коней на групи східного та західного, а О.Браунер – північного та південного походження. Коней кожної із своїх груп Браунер поділив на прямолобих, горболобих. К.Юарт згрупував породи коней з урахуванням зони їх існування, виділяючи породи степові, лісові та плоскогір’їв. Ці та інші зооло­гічні класифікації мали обмежене практичне значення, тому були за­мінені зоотехнічними.

В 1855 р. академік О.Міддендорф запропонував поділити породи коней на групи швидких (верхових та рисистих) і тихих (крокових) алюрів. Професор П.М.Кулешов підтримав цю класифікацію і доповнив її виділенням в першій групі чотирьох типів - арабського, степового, лісового та змішаного, а в другій - породи крупних, середніх та дрібних ваговозів. Існували і інші класифікації (В.О. Вітт, В.І.Калінін, Л.В.Каштанов, Г.Г.Хітенков). Загально визнаною є класифікація Ч.Дарвіна, в основу якої покладено рівень селекцій­ної роботи, застосований при створенні нових чи поліпшенні існую­чих порід. За Ч.Дарвіним існує три групи порід: місцеві (аборигенні, природні) - виникли під впливом умов існування і заводсь­кі - створені людиною при штучному підборі і доборі, високому рівні селекції, добрих умовах годівлі та утримання; перехідні - сформувалися в умовах переважно штучного відбору зі значним впли­вом природних умов.

Породи коней поділяються на три екологічні групи: степові – башкирська, бурятська, казахська, монгольська; лісові – в’ятська, якутська; гірські - алтайська, гуцульська, карабахська, киргизька. Велика група заводських і перехідних порід за характером їх використання поділя­ється на верхових (арабська, ахалтекінська, будьонівська, терська, тракененська, чистокровна верхова, українська ве­рхова), верховозапряжних (донська, кабардинська, кустанайська, новокиргизька), рисистих (орловська, російська, французька, американська), ваговозів (радянська, російська, володимирська, литовська), запряжних (торійська, латвійська, білоруська).

Рисисті породи коней

Рисисті породи коней (мал. 144) почали створювати в Європі та Америці наприкінці ХVІІІ-початку ХІХ ст. Це було пов’язано з потребою міського та міжміського транспорту в швидких і витривалих запряжних коней. Перші породи рисаків – норфольська та йоркширська – були створені в Англії ще в першій половині ХVІІІ ст. Свого часу ці породи коней відрізнялися добрими запряжними якостями. Зараз норфольський рисак привертає до себе увагу не жвавістю, а оригінальним рухом, під час якого він дуже високо піднімає передні кінцівки.

Зараз в світі існує чотири спеціалізовані рисисті породи коней – орловська, російська, французька, американська. Вони досягли значної жвавості, оскільки іподромні випробування були і є обов’язковими елементами технології вирощування, а відбір за жвавістю став головною селекційною ознакою.

Верхові породи коней

Верхові породи коней створювалися під значним впливом потреб кінноти. Вперше вони були створені в Середній Азії (ахалтекінська та ін.), а згодом – в країнах Близького Сходу та Північної Африки – персидська, турецька тощо. Удосконалення озброєння і тактики кінноти потребували докорінного поліпшення старих і створення нових порід верхового типу. Так, у Європі в середні віки були поширені так звані рицарські коні, здатні возити тяжкого, закутого в лати вершника. Ці коні відзначалися великою силою, але були малорухливі й флегматичні. Під впливом війн з азіатськими народами та винаходу пороху і вогнепальної зброї тяжка кавалерія замінювалася легкою.

Використавши легку кінноту, була здобута блискуча перемога над монголо-татарами, шведами, що мали тоді найкращу тяжку кавалерію, а О.В.Суворов уславив війська небу-валими переходами армії в горах. З цих часів попит на верхових коней став зростати. Для забезпечення військових переважно кавалерійських, потреб використовували коней півдня Росії, Азії, Закавказзя та Близького Сходу – туркменських, персидських, арабських, різних порід Кавказу, згодом донських коней та ін.

У деяких країнах Європи у ті часи створюються верхові породи коней, такі як англо-норманська, ганноверська, тракененська, угорські напівкровні та інші, а в Росії - орловська верхова, ростопчинська, стрілецька. Найбільший вплив на верхове конярство світу мала чистокровна верхова порода: за її участю створено ба­гато верхових, легкозапряжних та рисистих порід в Європі, Амери­ці, Азії, Австралії.

Важко запряжні породи коней

Російський ваговоз

Історія створення породи бере початок з другої половини XIX ст. Споча­тку її розводили в Чесменському кінному заводі Воронезької обл. і на Україні - у заводах Кочубея Полтавської області. Завезені ардени не відрізнялися гармонійною будовою тіла, мали м’яку спину, звислий круп, шаблюватість тощо. Але вони ви­соко цінилися за високу працездатність, невибагливість, добрий норов, дешевизну, утримання, що й сприяло поширенню їх. Цих коней розводили численні приватні господарства, а також кінні за­води - Деркульський та Хреновський, а також у Московській сільськогоспо­дарській академії ім. К.А.Тімірязева.

Багато зробив для поліпшення арденів Дібрівський кінний завод у Миргородському районі Полтавської області. Внаслідок продуманого відбору і підбору було створено свій тип ваговозів.

Коні цієї породи не крупні: середні проміри кобил кінних заводів 148-158-191-21,1, а жеребців - 152-162-206-22,2 см, во­ни широкотілі, міцної конституції, з енергійним врівноваженим темпераментом, великою працездатністю. Дуже ціняться їх неви­багливість до корму, здатність добре його засвоювати та зберігати вгодованість. Кобили в умовах кінних заводів мають плодючість 85-95 лошат на 100 маток. Тривалість заводського використання досягає 20-22, нерідко 25-27 років. Кобила Кальона Новоолександрівського кінного заводу за 19 років народила 19 лошат. Молочна продуктивність чистопородних кобил становила (за І.І. Сорокіною, 1982 р.) 2561 кг. Максимальний надій мала кобила Лукошка 1969 року народження - 3109 л за 197 днів лактації.

За останні 15-20 років майже повністю усунено більш-менш значні вади екстер’єру, що раніше були в породі (грубість і си­рість конституції, м’яка спина та бабки, клишоногість, шаблюватісгь). У сучасного поголів’я коней вади екстер’єру незначні.

Тепер у породі існує 2 типи коней: уральський (більш кру­пний) та новоолександрівський (український) - сухий, гармоній­ний, дещо менший за калібром.