25.5. Нетарифне регулювання та інтереси України

Нетарифне регулювання є впровадженням державою обмежувальних заборонних засобів, які перешкоджають неконтрольованому проникненню імпортних товарів на внутрішній ринок країни, з метою захисту інтересів вітчизняного виробника.

До нетарифних заходів відносять:

– пряме обмеження – спрямоване на захист інтересів національної економіки за допомогою ліцензування і квотування;

– запровадження митних чи адміністративних зобов'язань (імпортні податки і депозити, сертифікація);

– валютне обмеження і валютний контроль;

– державну монополію на певні види зовнішньоекономічної діяльності.

Встановлення режиму квотування та ліцензування належить до компетенції КМ України.

Ліцензування – це видача дозволів на здійснення експортно-імпортних та транзитних операцій у тих випадках, коли відповідні вільні операції не допускаються.

Ліцензії, які використовуються в Україні, поділяються на такі категорії: генеральні, разові (індивідуальні), відкриті та автоматичні.

Генеральна ліцензія – дозвіл на вільне ввезення, вивезення або перевезення певного товару (групи товарів відповідно до списку)без обмеження або тільки з певних країн. Відомості про генеральну ліцензію зазвичай публікуються в офіційних виданнях країни.

Разова (індивідуальна) ліцензія – дозвіл на ввезення, вивезення або перевезення певного товару, який є дійсним протягом обмеженого терміну часу (до року).

Відкрита ліцензія узаконює експорт (імпорт) товарів протягом певного періоду часу за умови визначення його загального обсягу.

Автоматична ліцензія – дозвіл на ввезення або вивезення товарів, за допомогою якого держава спостерігає за торгівлею певними товарами і в разі потреби може вводити обмежувальні заходи.

За чинним українським законодавством, ліцензуванню підлягає імпорт хімічних засобів захисту рослин, фармацевтичні препарати, косметичні засоби й засоби особистої гігієни, ветеринарні препарати, засоби для запису звуку. Обов’язковому ліцензуванню підлягає експорт текстильних товарів та магнію до країн-членів ЄС, феросилікомарганцю до країн ЄС та США, плоского прокату з заліза й нелегованої сталі до США та Індонезії.

Ліцензування зовнішньоторговельних операцій доповнюється квотуванням.

Квотування (контингентування) являє собою обмеження в кількісному або вартісному вираженні обсягу продукції, дозволеної до ввозу в країну (імпортна квота) або вивезення з країни (експортна квота) за певний період часу.

Відтак квота виконує роль, подібну протекціоністському миту (тобто сприяє зниженню конкуренції на внутрішньому ринку). Квотування здійснюється шляхом ліцензування (коли держава видає ліцензії на імпорт або експорт обмеженого обсягу продукції й одночасно забороняє неліцензійну торгівлю).

В Україні застосовують такі види експортних (імпортних) квот:

• глобальні – встановлюють для товарів без визначення (вказівки) конкретних країн, куди товар експортується або звідки імпортується;

• групові – встановлюються для товарів з вказівкою групи країн ;

• індивідуальні – встановлюються для однієї конкретної країни;

• антидемпінгові – встановлюються для граничного обсягу товарів, які є об'єктом антидемпінгового розслідування або антидемпінгових процедур;

• компенсаційні – встановлюються для граничного обсягу товарів, які є об'єктом антисубсидійного розслідування або компенсаційних заходів;

• спеціальні – встановлюються для обсягу товарів, які є об'єктом спеціального розслідування або спеціальних заходів.

Найбільшою мірою Україна потерпає від квот, які встановлюються ЄС та США. Ці суб'єкти міжнародної торгівлі, власне, і відзначаються найбільшими масштабами подібного регулювання.

Квоти, як самостійний інструмент зовнішньоторговельної політики, найкраще представлені в експорті текстильної продукції. Так, експортні квоти встановлено для країн-членів ЄС по 29 товарних групах, для США – по 4 товарних групах. З 2000 р. запроваджується квотування на експорт металобрухту [45, С.291].

Субсидування експортного виробництва – це явище є типовим для посттоталітарних економік, а сам цей факт – один з „улюблених” приводів застосування торговельних санкцій.

Хоча обмеження імпорту є найпростішим засобом, і саме це дає найшвидші результати, уряд не може не враховувати, що тільки у такий спосіб завдання динамізації національного розвитку не розв'язати. Антиімпортне регулювання є надто примітивним та негнучким інструментом, більш того - політично небезпечним. Крім того, обмеження ввезення негативно відображаються на стані конкурентного середовища всередині країни, а це може погіршити конкурентні можливості національного товаровиробника в довгостроковій перспективі.