АНАТОМІЯ
Анатомія людини - наука. Вивчає форму і будову людського організму у зв'язку з його функціями, розвитком і впливом умов існування.
Свою назву вона отримала від методу дослідження - розсічення, або препарування (грец. anatemno - розсікати), який був спочатку єдиним, а потім головним у вивченні будови тіла. На сучасному етапі розвитку науки розрізняють анатомію:
систематичну, що вивчає організм по системах (кісткова, м'язова, серцево-судинна і т.п.);
топографічну, яка розглядає на основі вже відомих фактів систематичної анатомії просторові взаємини структур в окремих областях тіла;
пластичну, яка пояснює зовнішні форми і пропорції тіла;
вікову, що досліджує зміни в будові тіла і його частин у процесі індивідуального розвитку організму;
порівняльну, що вивчає структурні перетворення подібних органів у різних тварин;
функціональну, яка розглядає структури окремих частин організму під кутом зору виконуваних ними функцій.
Фізіологія відноситься до біологічних дисциплін. Вона вивчає функції живого організму, фізіологічних систем, органів, клітин та окремих клітинних структур, а також механізми регуляції цих функцій. Фізіологія розглядає функції організму у взаємному зв'язку і з урахуванням впливу на них факторів зовнішнього середовища. Завдання фізіології полягає в тому, щоб зрозуміти роботу машини людського організму, визначити значення кожної його частини, зрозуміти, як ці частини пов'язані, як вони взаємодіють і яким чином з їх взаємодії виходить валовий результат - спільна робота організму.
Родоначальницею лікувального напряму є терапія, профілактичного - гігієна. Слово "гігієна" походить від імені давньогрецької богині здоров'я гігієною - дочки бога лікування Ескулапа. Гігієна - це наука про здоров'я людей. p> Крім терміну "гігієна", що означає "в квітучому здоров'я", існує термін "санітарія" (Що походить від латинського слова Sanitas здоров'я, яким позначають практичну частину гігієни). В даний час як терапія, так і гігієна розділилися на ряд лікувальних (терапія) і профілактичних (гігієна) наукових дисциплін і областей практичної діяльності, об'єднаних спільною метою, але з різними методами її досягнення.
До складу профілактичного напрямку входять загальна гігієна, соціальна гігієна, комунальна гігієна, гігієна праці, гігієна харчування, радіаційна гігієна, військово-морська гігієна, гігієна фізкультури і спорту, санітарне токсикологія, санітарна мікробіологія, паразитологія і, нарешті, дуже важлива профілактична дисципліна - епідеміологія інфекційних хвороб.
Таким чином, сучасна гігієна являє собою цілий напрямок у медицині. Вона включає ряд профілактичних наукових дисциплін і областей практичної діяльності лікарів. Як і вся медицина, гігієна спочиває на теоретичному фундаменті філософії, точних (фізика, хімія, математика) і общебиологических (загальна біологія, нормальна і патологічна фізіологія) наук.
1.1 Мета, предмет, об'єкт і метод гігієни
Мета гігієни як науки - охорона і зміцнення суспільного і особистого здоров'я шляхом оздоровлення природної та соціального довкілля, слагающейся з конкретних умов праці, побуту і поведінки людини. За сучасними уявленнями (Статут Всесвітньої організації охорони здоров'я), здоров'я означає не тільки відсутність хвороб, а й максимальне фізичне, психічне і соціальне благополуччя, дозволяє людині найбільш ефективно виконувати свої громадські та трудові функції. Отже, здоров'я людини є поняттям біосоціальним при провідної ролі соціального.
Предметом гігієни є вивчення закономірностей взаємодії факторів природного та соціального середовища і організму людини, дослідження причинно-наслідкових зв'язків у системі "зовнішнє середовище - здоров'я людини", так як більшість випадків порушення здоров'я, хвороб та раннього старіння організму є результатом взаємодії людини з несприятливими впливами зовнішнього середовища.
Основними об'єктами дослідження в гігієні виступають здорова людина (соціальна група, популяція, населення регіону) і зовнішнє середовище. За походженням фактори зовнішнього середовища діляться на природні, виробничі та побутові. За своєю природою фактори зовнішнього середовища поділяють на фізичні (клімат, мікроклімат приміщень, атмосферний електрику, шум, вібрація, іонізуючі і неіонізуючі випромінювання та інші), хімічні (хімічний склад атмосферного повітря житлових і службових приміщень), біологічні (мікроорганізми, рослини, гриби, комахи, тварини та продукти їх життєдіяльності) і соціально-побутові (Умови розміщення, відпочинку людей, харчування, водопостачання). p> Метод гігієни відрізняється специфічної профілактичної спрямованістю, що полягає у попередженні або ослабленні дії шкідливих факторів і використанні корисних факторів природного і соціального середовища для досягнення мети - збереження і зміцнення суспільного здоров'я.
Санітар́ія — сукупність практичних заходів, спрямованих на оздоровлення оточення людини. Санітар́ія впроваджує у життя вимоги та норми, що їх обґрунтовує гігієна. Відповідно до галузі діяльності, санітар́ію поділяють на промислову, сільську, житлову, комунальну, харчову, військову та шкільну. До санітар́ії належать також санітар́на охорона атмосферного повітря, водоймищ, санітар́на охорона кордонів, санітар́не законодавство і санітар́на статистика. У практичному житті санітарні заходи дуже часто поєднуються з протиепідемічними. У міжнародному масштабі, для боротьби з гострими інфекційними захворюваннями та запровадженням деяких інших санітарних заходів
Значення вивчення анатомо-фізіологічних особливостей та гігієни дітей для працівників ДНЗ
Соціально-біологічна та педагогічна ефективність виховання і навчання дітей, забезпечення їх нормального фізичного розвитку, формування соматичного і психічного здоров'я безпосередньо залежить від того, в якій мірі враховуються анатомо-фізіологічні особливості дитячого організму. Саме знання найважливіших періодів росту, розвитку і диференціації в онтогенезі дітей дає вчителям та вихователям різного рівня реальні важелі ефективного впливу на хід цих процесів з метою виховання молодого покоління здоровим, фізично розвиненим, готовим до активного життя і праці.
Знання фізіології дитячого організму та особливостей проходження дітьми різних етапів свого розвитку особливо необхідно враховувати при організації всіх форм фізичного виховання, як основного заходу забезпечення оптимізації фізичного розвитку дітей і створення передумов їх майбутнього міцного здоров'я. Глибоке знання особливостей анатомії і фізіології дітей дає можливість свідомо обирати ефективні засоби фізичного вдосконалення дітей як на уроках фізичної культури, так і в позашкільних умовах, сприяє розробці найбільш ефективних методів формування рухових навичок та якостей, в тому числі з використанням ігор. Важливо також враховувати, що фізичне навчання і виховання дітей завжди повинно орієнтуватись на гігієнічні вимоги до організації і проведення цих заходів, що сприятиме не тільки формуванню гігієнічної культури у самих дітей, а і є запорукою нормалізації їх фізичного розвитку, здоров'я і активної життєвої позиції.
Основи вивчення про клітину та розвиток організму людини
Запліднення. Період ембріонального розвитку організму.
Запліднення – процес злиття чоловічої та жіночої статевих клітин з утворенням заплідненої яйцеклітини (зиготи), яка дає початок новому організму..
У процесі запліднення відбувається активація яйцеклітини, проникнення сперматозоїда в неї та злиття їхніх ядер. У результаті активації, спричиненої контактом акросоми сперматозоїда та оболонки яйцеклітини, яйцеклітина переходить зі стану спокою до розвитку. При цьому властивості оболонок змінюються і сперматозоїд потрапляє всередину яйцеклітини, після чого оболонки яйцеклітини стають непроникними для інших сперматозоїдів.
Для процесу запліднення водоростей та вищих споровизх рослин потрібна волога, в якійпересуваються рухомі сперматозоїди. Статеве розмноження голонасінних і покритонасінних рослин не залежить від вологості середовища існування. У них заплідненню передує запилення.
Біологічне значення процесу запліднення полягає у відновленні хромосомного набору, притаманного даному виду. В заплідненій яйцеклітині у кожній парі гомологічних хромосом одна з них – батьківська, друга – материнська, і тому новитй організм, який розвивається, несе в собі ознаки обох батьків, що збільшує спадкову мінливість. Цьому також сприяє процес мейозу, яким супроводжується дозрівання статевих клітин, а саме – обмін ділянками між гомологічними хромосомами в профазі, та незалежне розходження гомологічних хромосом в анафазі першого мейотичного поділу.
Ембріональний період розвитку
У ембріональному періоді виділяють три основні етапи: дробіння, бластуляція, гаструляція, органогенез.
Дробіння- ряд послідовних мітотичних поділів зиготи або партеногенетичної яйцеклітини. Дробіння є першим періодом ембріонального розвитку, який присутній в онтогенезі всіх багатоклітинних тварин і приводить до утворення зародока, який називаєтьсябластулою (зародок одношаровий). При цьому маса зародка і його об'єм не міняються, тобто вони залишаються такими ж, як у зіготи, а яйце розділяється на всі дрібніші клітини - бластомери. Після кожного ділення дробіння клітини зародка стають все більш дрібнішими, тобто міняються ядерно-плазмові відносини: ядро залишається таким же, а об'єм цитоплазми зменшується. Процес протікає до тих пір, поки ці показники не досягнуть значень, характерних для соматичних клітин. Тип дробіння залежить від кількості жовтка і його розташування в яйці. Якщо жовтка мало і він рівномірно розподілений в цитоплазмі, то дробіння протікає по типу повного рівномірного: бластомери однакові за розмірами, дробиться все яйце. Якщо жовток розподілений нерівномірно, то дробіння протікає по типу повного нерівномірного: бластомери - різної величини, ті, які містять жовток - крупніші, яйце дробиться цілком. При неповному дробінні жовтка в яйцях настільки багато, що борозни дробіння не можуть розділити його цілком. При неповному поверхневому дробінні в глибині жовтка відбуваються перші синхронні ядерні ділення, що не супроводжуються утворенням міжклітинних меж. Ядра, оточені невеликою кількістю цитоплазми, рівномірно розподіляються в жовтку. Коли їх стає достатньо багато, вони мігрують в цитоплазму, де потім після утворення міжклітинних меж виникає.
Диференціація клітини і утворення клітини. Коротка характеристика видів тканин.
Процес, який веде до утворення різних клітин з початково однорідних, у цитології називається диференціацією клітин. Процес диференціації клітин здійснюється як у період ембріонального розвитку організму, так і під час його постнатального життя. В ембріональний період (ембріогенез) ці процеси відбуваються як на рівні ембріональних зачатків, так і під час спеціалізації клітин і тканин. Розвиток організму супроводжується двома процесами: клітинною проліферацією (від лат. proles — нащадок, потомок і phero — несу) — розростанням тканин унаслідок багаторазового поділу клітин та диференціацією (від лат. differentia — відмінність) — утворенням різних клітин з початково однорідних. Диференціація клітин (цитодиференціація) звичайно наступає після проліферації. Клітини, які швидко розвиваються є, як правило, малодиференційованими (наприклад, мезенхімні клітини або клітини базального шару епітелію шкіри). Високодиференційовані клітини звичайно втрачають здатність до проліферації. Проліферацію, як і ріст, стимулюють різні гуморальні фактори, зокрема фактори росту. Цитодиференціація — поява відмінностей між клітинами у багатьох тварин є незворотним процесом. Вона здійснюється лише в одному напрямку — від менш диференційованої до більш диференційованої клітини. Результатом диференціації є спеціалізована клітина конкретної морфології, здатна виконувати певні, визначені функції. Цитодиференціація у рослин і нижчих тварин — процес зворотний.
а) теорії клітинної диференціації Якщо розглядати процес диференціації з точки зору генної теорії, то необхідно відзначити, що диференційовані клітини містять такий же набір генів (генотип), як і недиференційовані. Проте, переважна більшість генів неактивні, заблоковані. У процесі диференціації, з одного боку, включаються гени, під дією яких клітина повинна перетворитися в певний один тип, а з другого боку — репресувати (пригнічувати) ті гени, які могли б спрямувати її по іншому шляху диференціації. При диференціації клітини експресують суворо визначену частину геному, транскрибують специфічні РНК і синтезують специфічні білки, що й визначає морфологічні та функціональні ознаки спеціалізації клітин. Отже, відмінності між клітинами, які мають однаковий набір генів, визначає диференціальна активність генів. Диференціація клітин приводить до утворення ліній з різним ступенем диференціації. Серед мільйонів клітин організму вдається визначити під мікроскопом приблизно 100 різних типів. Диференційовані клітини характеризуються морфологічними і особливо функціональними властивостями, що обумовлено специфічними властивостями білків. Отже, в основі будь-якої диференціації лежать структурні зміни білків. Оскільки білковим синтезом керує ДНК, то тим самим вона управляє диференціацією. Однак, жорстка програма синтезу білка, визначена ДНК, модифікується низкою умов. Реалізацію дії структурних генів, які беруть участь у диференціації, здійснюють гени-регулятори, зокрема для диференціації необхідна узгоджена відрегульована дія активацій і депресій різних генів, гра, яка регулювала б послідовність потенціальної активності генів.
б) типи морфологічної диференціації Диференціація клітин відбувається, починаючи з ранніх стадій ембріогенезу, і продовжується формуванням тканин. Під час диференціації наступають зміни в цитоплазмі клітин внаслідок її взаємодії з ядром. Проте, найбільш помітною є морфологічна диференціація. У ході розвитку виділяють ряд етапів (типів) морфологічної диференціації: (1) Оотипічна, яка проявляється вже під час запліднення. Особливо наглядно вона виступає в зиготі амфібій. На анімальному полюсі появляється так званий сірий серп, а в базальному — нагромаджується жовток. (2) Бластомерна — на рівні перших декількох дроблень. У деяких тварин чітко помітна різниця між окремими групами бластомерів, у жаби — це мікробластомери і макробластомери. (3) Зачаткова. У період утворення мезодерми відзначається різниця між клітинами окремих зачатків, коли в сомітах вони інші, ніж у сегментних ніжках чи спланхнотомі. (4) Тканинний тип диференціації продовжується весь період ембріонального і навіть постнатального розвитку. Найбільш помітна така диференціація в процесі розвитку мезенхіми, з якої утворюються всі види сполучної тканини (пухка, щільна, хрящова, кісткова) і формені елементи крові (еритроцити, всі види лейкоцитів). Детермінація. У ході диференціації клітини певної тканини реалізують закріплені детермінацією потенції. Детермінація клітин (тканин) (від лат. determinatio — визначення) — процес, який програмує напрямок розвитку клітин, характерний для даного виду тканин. У результаті детермінації компетентна клітинна система обирає один з багатьох можливих шляхів розвитку. Отже, детермінація клітини — це процес визначення шляху її дальшого розвитку, виникнення якісної своєрідності клітин. Клітина, детермінована в одному напрямку, продукує клітини, детерміновані таким же чином: “подібне породжує подібне”. Немає єдиної теорії механізму детермінації. Вважають, що детермінація відбувається внаслідок дії низки факторів. Оскільки в процесі детермінації не має значення блокування генів, бо під час реплікації ДНК всі гени повинні бути деблоковані, то виникає думка, що детермінованість у різних клітинних лініях мабуть залежить від постійності цитоплазми протягом послідовних поколінь. Цитоплазма впливає певним чином на активацію або гальмування генів, що приводить до синтезу певних молекул РНК, а тим самим і синтезу білків відповідних даному типові клітин. Потенції клітин. У процесі диференціації відбувається поступове обмеження (рестрикція) потенцій клітин, у результаті чого клітини набувають структурних і функціональних властивостей зрілих. Клітини організму відрізняються своєю потенцією (від лат. potentia — сила), “можливістю, яка не обов’язково реалізована”. Тотипотентні (від лат. totus — весь), або омніпотентні (від грец. omnis — кожний) клітини — це запліднені яйцеклітини, які служать предковими клітинами для всіх інших клітин організму; тотипотентними є практично усі рослинні клітини. Поліпотентні (від грец. poli — багато), або плюрипотентні (від лат. pluralis — множинний), чи стовбурові клітини частково втратили свої потенції, але з них можуть утворюватися багато типів клітин, наприклад, мезенхімні клітини, які дають початок клітинам крові, власне сполучної тканини, хрящової, кісткової та гладкої м’язової тканини. Уніпотентні (від грец. unis — один) клітини не зберігають потенцій і лише здатні утворювати собі подібні клітини, наприклад, клітини епітелію шкіри. Стовбурові клітини — найменш диференційовані клітини певної тканини, зі збереженими високими потенціями, які є джерелом розвитку інших клітин тканин. Вони наявні у всіх тканинах під час їх ембріонального розвитку і зберігаються в багатьох тканинах зрілих організмів. Стовбурові клітини мають ряд характерних особливостей. Вони: (1) утворюють клітинну популяцію, яка сама себе підтримує; (2) рідко діляться; (3) стійкі до дії шкідливих факторів; (4) у деяких тканинах вони плюрипотентні, тобто можуть стати джерелом розвитку декількох видів диференційованих клітин. Диферон. У тканинах звичайно присутні клітини різного ступеня диференціації, серед них є стовбурові, родоначальні (напівстовбурові), диференційовані, старі. Таку закономірну сукупність клітин певного типу тканини називають дифероном. Диферон (від лат. differo — розповсюджувати), або гістогенетичний ряд — це угруповання всіх клітин, які складають ту чи іншу лінію диференціації — від найменш диференційованих (стовбурових) до найбільш зрілих — диференційованих.
Тканина — це сформована в процесі філогенезу система організму, що складається з клітин та неклітинних структур, об'єднаних спільністю походження, будови і функції.
Елементами тканини як складної гетерогенної системи є клітини та їхні похідні.
ВИДИ ТКАНИН
Епітеліальна тканина виконує ряд важливих функцій в організмі людини і тварин. Наприклад, епітелій захищає тканини, що лежать під ним, від механічних, хімічних, інфекційних, світлових ушкоджень. Ця функція переважає в епітеліях шкіри, слизової оболонки ротової порожнини та деяких інших. Інша функція епітелію — обмін речовин, яка полягає в тому, що через цю тканину здійснюється всмоктування речовин, а також їх виділення назовні.
Сполучна́ ткани́на — тканина живого організму, яка виконує опорну, захисну і трофічну функції.
Функції:
Сполучна тканина виконує опорну, захисну і трофічну функції.
Трофічна — бере участь в обміні речовин (кров, лімфа, жирова), тому в таких видах сполучної тканини багато міжклітинної речовини.
Захисна — клітини здатні до фагоцитозу і беруть участь в процесах імунітету та зсідання крові.
Опорна — утворює зв'язки, сухожилля, хрящі, [кістки] (в таких видах сполучної тканини мало міжклітинної речовини, або вона щільна, наприклад кісткова, за рахунок наявності в ній солей, також в ній є волокна). Бере участь у загоюванні ран, бо має найвищу здатність до регенерації.
Клітини, що утворюють центральну та периферичну нервову систему, класифікуються як нервова тканина. З нервової тканини складається головний і спинний мозок, що утворюють центральну нервову систему, й черепно-мозкові та спинномозкові нерви, що утворюють периферичну нервову систему, а також мотонейрони. Нервова тканина забезпечує обмін сигналами між різними структурами організму, а також зв'язок організму з навколишнім середовищем.
Тканини, для яких характерною властивістю є довільне і недовільне однобічно направлене скорочення, відносяться до м’язових. Окрім рухової та опірної функцій, м’язові тканини здійснюють механічну роботу, терморегуляцію організму, беруть участь в обміні речовин, виконують деякі захисні функції, служать запасом резервного білка та ін. Розвиток м'язової тканини відбувався у тісному зв’язку з нервовою.
Народження – різкий перехід до нових умов існування. Характеристика періоду немовляти.
Стадія немовляти, фаза новонародженості. У позаутробному житті дитини, а саме у першій стадії немовляти (від народження до року) виділяють коротку, але надзвичайно важливу фазу новонародженості (триває до чотирьох тижнів). Починається вона з акту народження — радикальної зміни способу життя дитини, перевірки її готовності до позаутробного існування, пристосування до нових умов. Відокремившись фізично від матері, немовля починає дихати легенями, отримуючи кисень з повітря, а не з крові матері, ззовні приймати їжу, перетравлювати її і виділяти непотрібні організму речовини. Протягом перших тижнів життя організм певною мірою адаптується до нового (сухішого, холоднішого, світлішого, різноманітно озвученого) середовища, в якому безупинно відбуваються зміни, часом різкі й несподівані. Новонароджена дитина має своєрідні анатомо-фізіологічні ознаки: вагу, довжину тіла, розвиток м'язів і кісток, нервової системи. Так, 70 % її тіла становить вода, вага — приблизно 3—3,5 кг, довжина тіла — 48—50 см. М'язи, зв'язки, кістки ще дуже слабкі, нервові механізми не сформовані. Проте нервова система дитини морфологічно (за зовнішнім виглядом, будовою) вже складена. Вага головного мозку становить приблизно 372—400 г. У корі великих півкуль є основні борозни й звивини, така сама кількість нервових клітин, що й у мозку дорослої людини. Проте більшість нервових провідних шляхів ще не покриті мієліновою оболонкою (жироподібною речовиною), наслідком чого є дифузний (розсіяний) характер усіх реакцій дитини. Нервові клітини головного мозку малої дитини мають ще невеликий потенціал працездатності, швидко втомлюються. Тому в перші тижні життя дитина майже увесь час спить. Активність її виявляється у вроджених чуттєвих і рухових реакціях. Основним пізнавальним органом дитини є рот. Але більш сформованими та енергійними є пов'язані з харчуванням рухи (ссання, ковтання, випльовування, мімічні рухи). Тому важливе значення має природне годування дитини, яке позитивно впливає на її фізичний, психічний розвиток. Крім харчових рефлексів дитині потрібні також рухи грудної клітини та діафрагми, що забезпечують нормальне дихання. У новонародженої дитини є чимало рухів, що мають захисне значення: активно захисні рухи (розширення і звуження зіниць, кліпання, зажмурювання, чхання, кашель, випльовування тощо), пасивно захисні реакції (насторожування, завмирання тощо), рефлекси чіпляння. У перші дні після народження найбільше значення в життєдіяльності дитини мають аналізатори (тактильні, смакові, нюхові, температурні, вестибулярні) і відповідні їм форми чутливості. На звукові подразники новонароджені реагують легким тремтінням повік, незначною зміною пульсу та дихання. Звуки людського голосу викликають більш жваву реакцію. Дещо пізніше починає функціонувати зоровий аналізатор. З появою зорового і слухового зосередження помітно збільшується час неспання дитини, який заповнюється своєрідною активністю, що стає джерелом нових вражень; виникає елементарна пізнавальна активність, пов'язана з потребою в нових враженнях. Наприкінці першого місяця дитина вперше ніби “визнає” матір: пильно й осмислено дивиться в її очі, неквапно й широко їй усміхається. У маляти з'являється весела міміка, блиск оченят, воно глибоко дихає, простягає ручки, перебирає ніжками. Тривалість такого емоційно-мімічного стану стає довшою, він переноситься й на інших людей, які звертаються до дитини. Це — потреба в людині, у спілкуванні з нею. Друга фаза розвитку немовляти. Під впливом природних і нових потреб, що виникають на їх основі (у враженнях, спілкуванні з дорослими), у дитини швидко розвиваються форми активності й функції, які їх задовольняють. Цьому сприяють: фізичний ріст; розвиток нервової, сенсорної, моторної систем; поява перших форм спілкування з дорослими. До кінця першого року життя немовля росте швидко: його зріст становить 70—75 см, а вага — 9—10 кг. Прорізуються молочні зуби. Інтенсивно розвивається нервова система. Вага мозку однорічної дитини досягає в середньому 850—900 г. Швидко розвиваються аналізатори, зокрема центральні їх мозкові частини; у корі великих півкуль головного мозку відбуваються процеси аналізу і синтезу зовнішніх сигналів. Протягом першого півріччя життя аналізаторні функції швидко вдосконалюються, про що свідчить чіткіше диференціювання різноманітних сигналів. У дев'ять місяців діти розрізняють основні кольори, форми тіл (куб, куля, циліндр, конус). З'являються перші форми спілкування дитини з дорослими. Протягом першого півріччя дитина починає розрізняти серед інших об'єктів людину. Вже з трьох місяців вона пізнає матір, зосереджує увагу на інших людях, фіксує їх зором і слухом, у чотири-п'ять — розрізняє близьких та чужих людей; у вісім-дев'ять — при спілкуванні з дорослими виникають і перші ігри. Згодом дитина починає гратися сама, надаючи перевагу грі з дорослими. Диференціюються і функції різних форм домовного спілкування. Якщо спочатку дитина кричить від болю, голоду, реагуючи на дискомфортну ситуацію, то з часом її крик стає звертанням, засобом впливу на інших, у ньому з'являються різні модуляції (гнів, радість, нетерплячість, скарга, переляк). Збагачуються звукові інтонації та арсенал виразних рухів дитини, виникає зв'язок між ними і певними реакціями на них дорослих. Постійно взаємодіючи з дорослими, дитина починає реагувати на їх мову, розуміти слова. Поступово у процес спілкування дитини з дорослими залучаються і мовні засоби, спочатку у формі розуміння їх мовлення. Важливе значення у підготовці мовлення має з трьох місяців гуління (“а-а-а”, “е-е-е” тощо) — мимовільна неусвідомлена гра звуками, стимулом до якого спершу є голос, поява дорослого. Після шести—семи місяців виникає лепетання — багаторазове повторювання (часом по 20—30 разів поспіль) складів (ба-ба-ба, ма-ма-ма тощо). Після дев'ятого місяця дитина починає відповідати дорослому звуками, повторюючи ті, які чує від нього. Слово дорослого починає регулювати поведінку дітей уже наприкінці першого року їх життя. Діти в цей час розуміють до 10—20 слів. Вони можуть виконувати завчені рухи при їх називанні, виконувати прості доручення — вибирати предмети за вказівкою, припиняти дію з ними під впливом заборони “не можна!”. На кінець першого року життя діти вимовляють перші слова: “мама”, “тато”, “на”, “дай” тощо. Спілкування з дитиною на цій стадії розвитку її мовлення ще досить ускладнене і доступне лише близьким їй людям. Але це вже мовне спілкування, що відкриває можливості дитини для засвоєння людського досвіду, нових перспектив її виховання. Протягом першого півріччя відбувається сенсорний розвиток, а починаючи з другого — прискорюється розвиток рухів (моторики) дитини. Приблизно на п'ятому місяці виникають зорово-тактильно (на дотик) -кінестетичні (стосується положення і руху тіла) відчуття, що складають основу початкового орієнтування дитини у просторі. Відбувається і диференціація кінестетичних відчуттів у долонях і пальцях, що зумовлює розрізнення функцій пальців у акті хапання. Важливим для підвищення практичних і пізнавальних можливостей є розподіл функцій між правою і лівою руками. На шостому місяці дитина здатна до сидіння, що вимагає від неї значного напруження, потрібного для підтримання рівноваги тіла. Поза сидіння — важливий здобуток у розвитку статики дитини. Саме у цій позі починає формуватися характерне для людини вертикальне положення хребта, пов'язане з функціонуванням внутрішніх органів. Сидіння значно розширює можливості дитини отримувати враження від навколишнього світу, контакту з дорослими. За нормальних умов розвитку восьми-десятимісячна дитина вже може стояти самостійно, за щось тримаючись, пересуватись, а на кінець року робити перші кроки. У формуванні статики дітей виявляються індивідуальні особливості, зумовлені, як їх фізичним станом, так і особливостями виховних впливів. У цій фазі життя дитина виявляє невеликий набір вроджених емоцій.
Поняття про період і критичні етапи розвитку людини. Поняття про шкільну зрілість.
Дитинство ділиться на 7 періодів:
1) вік немовляти – до 1 року;
2) раннє дитинство – 1-3 роки;
3) молодший і середній дошкільний вік – 3-5 років;
4) старший дошкільний вік – 5-6 (7) років;
5) молодший шкільний вік – 6 (7)-10 (11)років;
6) підлітковий вік – 10 (11)-13 (14) років;
7) ранній юнацький вік 13 (14)-16 (17) років.
Виділяють види провідної діяльності:
- емоційно-безпосереднє спілкування немовляти з дорослим (0-1 року);
- предметно-маніпулятивна діяльність дітей раннього віку (1-3 років);
- сюжетно-рольова гра у дошкільнят (3-6 (7) років);
- навчальна діяльність у молодших школярів (6 (7)-10 (11)р.);
- інтимно-особистісне спілкування у підлітків (10 (11)-13 (14)р.);
- професійно-навчальна діяльність у старшому шкільному віці (13 (14)-16 (17)р.).
Послідовність розвитку визначається чергуванням стабільних і критичних періодів. Л.С.Виготський ввів поняття вікової кризи як цілісних змін особистості дитини, які виникають при зміні стабільних періодів, які відокремлюють один віковій період від іншого. Вікові кризи визначаються межами стабільних періодів: криза новонародженого, криза одного року, криза трьох років, криза семи років, підліткова криза.
Під час кризи дитина за дуже короткий термін змінюється у основних рисах цілком. Для критичних періодів характерні процеси переходу до якісно іншого типу взаємостосунків дітей з дорослими, враховуючи їх нові, доросліші можливості. Зміни в період криз охоплюють три основні компонента: «соціальну ситуацію розвитку», провідний тип діяльності, структуру свідомості дитини. Виокремлюють наступні особливості вікових криз:
1) межі криз невиразні, розмиті. Криза настає непомітно, дуже важко визначити момент її початку та завершення. Різке загострення (кульмінація) спостерігається лише у середині цього етапу;
2) апогей кризи виявляється у зміні поведінки дитини, її «важковиховуваності», дитина ніби виходить з-під контролю дорослих, стає вередливою, стрімко падає успішність у школі і знижується працездатність, зростає число конфліктів з оточуючими. Внутрішнє життя пов’язане з болісними переживаннями. Негативні поведінкові прояви дитини загострюються у випадку ігнорування дорослими її нових потреб в сфері спілкування та діяльності та, навпаки, пом’якшуються при гнучкому спілкуванні. Тому конфліктність та важковиховуваність під час криз сприймалися як сигнал необхідності змін у спілкуванні з дитиною;
3) водночас у критичні періоди спостерігаються і конструктивні процеси розвитку, поява новоутворень.
У кінці вікового періоду у дошкільнят формується інтегральне особистісне новоутворення - шкільна зрілість. Шкільна зрілість дошкільняти - прийнятний рівень фізичного і психічного розвитку дитини, що забезпечує її адекватне пристосування до умов шкільного навчання. Шкільна зрілість є інтегральною характеристикою дитини і складається з фізичного та психологічного компонентів. Фізична готовність дитини до навчання в школі передбачає адекватні параметри фізичного розвитку (зріст, вага), достатні сенсорні можливості (зір, слух) дитини та прийнятний стан її здоров'я. Психологічна готовність дитини до шкільного навчання включає мотиваційний компонент - наявність позитивного ставлення до перспективи шкільного навчання, стійкого бажання навчатись в школі. Розрізняють дошкільників з трьома типами ставлення до перспективи майбутнього навчання в школі: 1) позитивна мотивація, в якій при стійкому бажанні стати школярем дитину приваблюють пізнавальні чи соціальні спонуки, 2) негативне ставлення до майбутнього навчання в школі, сформоване через залякування батьків або сприймання негативного досвіду навчання старших братів чи сестер, 3) індиферентне, байдуже ставлення, що супроводжується визнанням дошкільником необхідності навчання в школі, але емоційні реакції дитини є нейтральними. Інтелектуальний компонент розглядається як наявність запасу конкретних знань, базового кругозору, розумових вмінь для спроможності виділити навчальне завдання і виконати його. Прагнення стати школярем стимулюється у дошкільника пізнавальною спрямованістю, допитливістю, що сприяє розумовому розвитку дитини. Емоційно-вольовий компонент - спроможність до регуляції дитиною власної поведінки та емоційних виявів відповідно до навчальних ситуацій та соціальних вимог, здатність довільно спрямовувати свою психічну діяльність, формування емоційної зрілості. Соціальний компонент - спроможність дитини адаптуватись до нових соціальних умов шкільного навчання, прийняти на себе навчальні обов'язки, налагоджувати ефективне спілкування з новими дорослими та ровесниками. Психологічна готовність дитини до шкільного навчання не з'являється автоматично по завершенню дошкільного періоду, а потребує формування зі сторони дорослих
Зміни з віком показників фізичного розвитку людини, пропорції тіла в різні вікові періоди, маса, зріст, інше.
Після народження дитини розпочинається постнатальний період розвитку людини. У своєму розвитку організм людини проходить три етапи: - еволюційний - характеризується перевагою розмноження клітин над їх руйнуванням. Триває від моменту народження дитини до 21 років. Показники фізичного розвитку (зріст, маса, розміри окремих частин тіла) у різні періоди еволюційного етапу змінюються по-різному. У віці 1-3 роки, 5-7 років, 12-15 років спостерігається посилений ріст дитини, а між цими періодами - розвиток тканин, органів і в цілому організму; - стабільний - характеризується зрівноваженістю процесів утворення і руйнування клітин, збереженням маси й розмірів тіла й окремих його частин; - інволюційний етап - характеризується перевагою руйнівних процесів над утворювальними, а тому спостерігається зменшення маси тіла та його розмірів. На цьому етапі відбувається старіння організму. До закономірностей розвитку і росту дітей належать: 1. Поступовість і необоротність. Людина в своєму розвитку проходить ряд етапів - один за одним, вдруге повторитися вони не можуть. 2. Надійність біологічної системи - такий рівень регулювання процесів в організмі, коли забезпечується оптимальний перебіг з його екстреною мобілізацією резервних можливостей і взаємозамінності, яка гарантує пристосування до нових умов, і з швидким поверненням до початкового стану. 3. Нерівномірність і безперервність росту і розвитку. Життя дитини - це безперервний процес розвитку. Перші кроки і подальше вдосконалення рухової функції, перші слова дитини і розвиток мовної функції, перетворення дитини в підлітка у період статевого дозрівання, розвиток центральної нервової системи, ускладнення рефлекторної діяльності - це приклади змін в організмі дитини. Характерною особливістю процесу росту дитячого організму є його нерівномірність і хвилеподібність. Періоди посиленого росту змінюються деяким його уповільненням. Найбільшою інтенсивністю ріст дитини відзначається у перший рік життя і в період статевого дозрівання. Початковий ріст (ріст при народженні) подвоюється до 5 років і потроюється до 15 років. У молодшому шкільному віці довжина тіла збільшується на 4-5см, а в період статевого дозрівання на 6-8 см в рік. Від періоду новонародження і до досягнення зрілого віку довжина тіла збільшується в 3,5 рази, довжина тулуба - в 3 рази, довжина руки -в 4 рази, довжина ноги - в 5 разів. Пропорції тіла з віком теж дуже змінюються. Новонароджений відрізняється від дорослої людини відносно короткими кінцівками, великим тулубом і великою головою. З віком ріст голови уповільнюється, а ріст кінцівок прискорюється До початку статевого дозрівання статева різниця в пропорціях тіла відсутня, а в період статевого дозрівання в юнаків кінцівки стають довші, тулуб коротший і таз вужчий, ніж у дівчат. Розрізняють три періоди відмінностей пропорцій між довжиною і шириною тіла: від 4 до 6 років, від 6 до 15 років і від 15 років до дорослого стану. Якщо до початку періоду статевого дозрівання загальний ріст збільшується за рахунок росту ніг, то в період статевого дозрівання - за рахунок росту тулуба. У період статевого дозрівання відбувається не тільки інтенсивний ріст, а й формування вторинних статевих ознак. Нерівномірність в процесах розвитку окремих систем організму простежується не тільки зіставленням темпів їхнього росту. Окремі частини фізіологічних систем дозрівають нерівномірно. Наприклад, нервова система функціонує як єдине ціле, але її окремі частини розвиваються і формуються різними темпами і в різні строки. Доцентрова частина нервової системи досить зріла вже при народженні, остаточно дозріває в 6-7 років. А відцентрова остаточно дозріває лише у 23-25 років. Нерівномірність росту - пристосування, вироблене еволюцією. Бурхливий ріст тіла в довжину на першому році життя пов’язаний із збільшенням маси тіла, а уповільнення росту в наступні роки зумовлене активними процесами диференціювання клітин, тканин, органів. Розвиток веде до морфологічних та функціональних змін, а ріст - до збільшення маси тканин, органів і всього тіла. При нормальному розвитку дитини обидва процеси тісно взаємозв’язані, але періоди інтенсивного росту можуть не збігатися з періодами інтенсивного диференціювання. Посилене диференціювання зумовлює уповільнення росту. Наприклад, маса головного і спинного мозку в основному наростає до 8-10 років, майже досягаючи маси цих органів у дорослого, а функціональне удосконалення нервової системи відбувається ще протягом тривалого часу. Дозрівання рухового аналізатора настає в 13-14 років, а разом з тим в 15-18 років відбувається подальший інтенсивний ріст і диференціація м’язової тканини.
Маса тіла – це яскраво виражена видова ознака і її врахування вкрай необхідне для оцінки і функціональних показників фізіологічних систем організму. Після закінчення поздовжнього росту людини її маса не залишається постійною. У людей, що схильні до ожиріння, вона поступово збільшується і коливається в залежності від способу життя, характеру харчування та рухової активності.
Вплив спадковості, стану здоровя, соціально-економічних, побутових умов на зріст і розвиток органзіму дитини.
Відомо безліч факторів, що впливають на швидкість росту і розвитку. Деякі з них носять спадковий характер і з раннього віку сприяють прискоренню або уповільненню фізіологічного дозрівання. Інші (харчування, пора року, психологічний стрес) відносяться до категорії факторів зовнішнього середовища і впливають на швидкість росту лише в період своєї дії. І нарешті, деякі фактори є результатом складної взаємодії спадкових і зовнішніх факторів.
На темпи зростання і біологічного дозрівання впливає характер харчування. Збалансоване по калорійності і білковим складом харчування не тільки сприяє оптимальному темпу росту в дитячому та підлітковому віці, але і уповільнює процеси старіння. Навпаки, обмеження в харчуванні, особливо білкове голодування, призводить до затримки росту, а надлишкове харчування прискорює інволюційні перебудови (старіння організму). Залежить швидкість росту і від пори року. Більш швидкий поздовжній зростання відбувається у весняний час, а більш інтенсивні збільшення у вазі - восени.
Затримка росту дитини може бути обумовлена психологічними факторами. Хронічний емоційний стрес призводить до порушення секреції гормону росту, в результаті чого знижуються показники зростання дитини чи підлітка. Підтвердження цьому - менші розміри тіла дітей, які виросли в умовах асоціальних сімей, жорстокого виховання чи емоційною депривації.
Таким чином, в процесі росту і розвитку організму реалізуються складні форми взаємодії спадкових факторів і вплив зовнішнього середовища.
Під середовищем розуміють сукупність оточуючих людини умов, определяющихся факторами неорганічної природи (температура, освітленість, вміст кисню в повітрі і т.д.), факторами органічної природи (впливу з боку живих істот і рослин, а також продуктів їх життєдіяльності) і соціальними чинниками. Усі соціальні фактори, що впливають на людину (дитячо-материнські і внутрісімейні відносини, умови і взаємини в навчальному закладі або на підприємстві), об'єднуються поняттям "соціальне середовище".
Середа визначає умови існування живої істоти, з неї надходять інформація і речовини, необхідні для життєдіяльності, в неї виділяються продукти обміну. Соціальна середу впливає на формування поведінки, характеру, особистісних якостей, мотивацій та емоцій людини, є необхідною умовою розвитку мови і свідомості. Тому всі особливості життєдіяльності людини можна розглядати тільки в єдності з біологічної та соціальним середовищем.
Спадковість - це ознаки і властивості, "закодовані" в генетичному апараті і передані батьківським організмом своєму потомству при розмноженні. Спадковість людини вивчена в даний час в значно меншій мірі, ніж механізми успадкування ознак у простих рослинних і тваринних організмів. Проте є цікаві дані про спадкової зумовленості багатьох фізичних ознак людини і передумов до формування певних психічних якостей (наприклад, особливостей темпераменту).
Для людини справедливі основні закони спадковості, вивчені на простих рослинних і тваринних організмах. Прояв генного впливу може здійснюватися на різних етапах онтогенезу, але більшість фенотипічних ознак (тип статури, колір очей, волосся, група крові і багато інших) визначається ще до народження. Ці ознаки називаються жорстко детермінованими - на їх формування у розвитку організму зовнішня середу надає мінімальний вплив. Однак більшість ознак - щодо детерміновані і на його формування умови середовища роблять значний вплив. Так, наприклад, передана у спадок музична обдарованість досягає високого рівня розвитку тільки при регулярних заняттях музикою, які дозволяють розвинутися їм повною мірою. Мають спадкову схильність, але визначаються значною мірою зовнішнім середовищем такі ознаки людини, як інтелект, лінгвістичні здібності, ріст і маса, сила і спритність м'язів, схильність до деяких захворювань та ін. Зовнішня середовище впливає вже з ембріонального етапу розвитку, тож загальна картина виявляється досить складним і важко прогнозованою. Між генами й ознаками немає прямого зв'язку: розвиток однієї ознаки може залежати від впливу декількох генів, а один ген може впливати на розвиток різних ознак.
Хоча формування органів і функціональних систем дитини в процесі внутрішньоутробного розвитку визначається генотипом, а плід відносно добре захищена від багатьох зовнішніх впливів і отримує через плаценту все необхідне для існування, багато факторів, що впливають на материнський організм, можуть впливати і на розвивається організм дитини. Найбільш вивчено вплив несприятливих факторів - алкоголю, нікотину, деяких лікарських речовин, радіації та ін. Особливо несприятливим є вплив пошкоджуючих факторів під час закладки найважливіших органів, яка відбувається протягом перших 8 тижнів внутрішньоутробного розвитку. Це може призвести до народження дитини з різними фізичними дефектами. Вплив позитивних факторів, таких як спокійна мелодійна музика, спілкування батьків з плодом і т.п., вивчено в меншій мірі, але представляє великий інтерес.
У постнатальному розвитку дитини роль впливу зовнішнього середовища зростає. Мозок новонародженого до моменту народження є незрілим в морфологічному і функціональному відношеннях. Дозрівання вищих відділів нервової системи людини в значній мірі відбувається після народження. Особливості характеру, властивості пам'яті, довільної уваги, мислення і багато інших риси вищої нервової діяльності визначаються не тільки природними задатками, але й умовами виховання і навчання.
НЕРВОВА СИСТЕМА
Значення НС. Загальний огляд будови НС людини. Спинний мозок.
Нервова система- найскладніша і найважливіша система керування та зв'язку в організмі людини. Пригадаймо, основним структурним і функціональним елементом нервової системи є нервова клітина - нейрон. Він має тіло, численні короткі відростки (дендрити) та один довгий (аксон). Відростки, що відходять від нейронів, розташованих у головному і спинному мозку, утворюють нервові волокна. Їм притаманні збудливість і провідність. Ці нервові волокна збираються у пучки - нерви, що виходять за межі головного і спинного мозку. Як окремі пучки, так і весь нерв оточують сполучнотканинні оболонки. Нерви забезпечують зв'язок між центральною нервовою системою і органами тіла людини. По нервах збудження прямує або з центральної нервової системи до робочого органа, або від різних ділянок тіла до центральної нервової системи. Нерви, що проводять збудження від органів до центральної нервової системи, називають чутливими, а від центральної нервової системи до робочих органів - руховими. Обидва типи нервових волокон часто розташовані в одному нервові. Такі нерви називають змішаними.
Нейрони приймають сигнали в одній частині нервової системи та передають їх в іншу її частину, де ці сигнали можуть надійти до інших нейронів або спричинити якусь дію, наприклад скорочення м'язових волокон. Скупчення тіл нейронів у спинному і головному мозку утворює сіру речовину. Скупчення відростків нейронів складають білу речовину головного і спинного мозку, а також входять до складу нервів. Скупчення тіл нейронів поза центральною нервовою системою називають нервовими вузлами. Вони розташовані всередині внутрішніх органів або поблизу них.
Нервова система забезпечує єдність і цілісність організму; відносну сталість внутрішнього середовища (гомеостаз), реакцію організму на дію різних подразників і пристосування його до змінних умов навколишнього середовища. Яка будова нервової системи?
Умовно анатомічно нервову систему поділяють на центральну, до якої входить головний і спинний мозок, та периферичну, що включає всі нервові тканини за межами центральної. Центральна нервова система забезпечує взаємозв'язок клітин, тканин та органів організму. Вона впливає на їхню діяльність, регулює процеси, що в них відбуваються, і спрямовує їхню роботу. До того ж центральна нервова система забезпечує зв'язок організму з навколишнім середовищем. За допомогою рецепторів центральна нервова система отримує інформацію про всі явища, що відбуваються у довкіллі та організмі. Збудження, що надійшло до неї, там переробляється і як імпульс передається робочому органові.
До складу периферичної нервової системи входять нерви, що відходять від головного (черепно-мозкові), спинного мозку (спинномозкові) і нервових вузлів.
Загалом від центральної нервової системи відходить 43 пари нервів: 12 пар черепно-мозкових від головного мозку і 31 пара спинномозкових - від спинного. Черепно-мозкові нерви іннервують органи чуттів і деякі м'язи (виняток - блукаючий нерв, що відповідає за роботу органів травлення, серця і дихальних шляхів). Деякі черепно-мозкові нерви (зоровий) складаються лише з чутливих волокон. Спинномозкові нерви іннервують усі ділянки тіла людини, розташовані нижче шиї
Рухові нервові волокна черепно-мозкових і спинномозкових нервів діляться на скелетні та вегетативні. Скелетні нервові волокна починаються від рухових центрів спинного і головного мозку і закінчуються в скелетних м'язах. Ці волокна проводять збудження, яке спричиняє скорочення скелетних м'язів.
Вегетативні нервові волокна проводять збудження, яке посилює або послаблює діяльність внутрішніх органів Ці волокна є і в скелетній мускулатурі але діють вони опосередковано. Збудження, яке проходить ними, не може безпосередньо спричинити скороченню м'язів, але, посилюючи в них обмін речовин, підвищує їхню активність. Переважно до одного органа підходить два вегетативні нерви, дія яких є протилежна. Наприклад, до слинних залоз підходять нерви, одні з яких посилюють слиновиділення, а інші, навпаки, знижують його. Така подвійна іннервація органів забезпечує точну, узгоджену регуляцію їхньої діяльності та запобігає їхньому перенапруженню. Функціонально нервова система поділяється на соматичну та вегетативну. Соматична збирає інформацію від органів чуттів і надсилає її до центральної нервової системи, а також передає сигнали від центральної нервової системи скелетним м'язам у відповідь на отриману інформацію. Вегетативна нервова система відповідає за регулювання функцій внутрішніх органів та залоз, включно з серцем, шлунком, нирками та підшлунковою залозою.
Спинний мозок
Спинний мозок- це відділ центральної нервової системи розташований у каналі хребта. Починається спинний мозок при основі черепа, де з'єднується з довгастим мозком (структурою головного мозку), а закінчується на рівні другого поперекового хребця пучком нервів, які відходять від нього. Тому він дещо коротший від хребта. Спинний мозок міститься в спинномозковій рідині, яка захищає мозок від різних механічних впливів. У центрі спинного мозку проходить вузький канал, теж заповнений спинномозковою рідиною.
Спинний мозок складається з 31 сегмента, об'єднаних у відділи: шийний, грудний, поперековий, крижовий (мал.1), що відповідають відділам хребета. Від кожного сегмента спинного мозку праворуч і ліворуч відходять по парі задніх і передніх корінців.
Спинний мозок виконує рефлекторну і провідникову функції. Рефлекторна функція спинного мозку полягає в здійсненні рефлексів, пов'язаних із роботою м'язів (підтримання постави, ходіння, відсмикування руки від гарячого або гострого предмета тощо), та регуляції функцій внутрішніх органів. Наприклад, до безумовних спинномозкових рефлексів належить колінний. Унаслідок удару молоточком по колінному сухожиллю в рецепторах чотирьохголового м'яза виникають нервові імпульси (збудження), які по чутливих нервах надходять до сірої речовини спинного мозку. В ній нервовий імпульс переключається на рухові нерви, якими прямує до м'язів ноги. М'язи скорочуються, і нога рухається.
Це відбувається мимовільно. Усі реакції, пов'язані з діяльністю спинного мозку, є безумовнорефлекторними (безумовними рефлексами), тобто успадковані, що виявляються вже після народження. Проте будь-яка інформація доходить і до головного мозку, виражається в наших відчуттях, розумінні того, що відбувається.
Біла речовина (нервові волокна), виконуючи провідникову функцію, забезпечує зв'язок і узгоджену роботу всіх відділів центральної нервової системи. Нервові імпульси, що надходять у спинний мозок від рецепторів, по висхідних провідних шляхах передаються до головного мозку, а з нього по низхідних провідних шляхах повертаються до спинного мозку, а звідти - до робочих органів.
ГОЛОВНИЙ МОЗОК. ЙОГО БУДОВА ТА ФУНКЦІЇ
Головний мозок- вищий відділ нервової системи людини. Він міститься в черепній коробці й через великий потиличний отвір з'єднаний зі спинним мозком.
У головному мозку, як і в спинному, є біла і сіра речовина. Біла речовина (відростки нейронів) утворює провідні шляхи, які зв'язують відділи головного мозку між собою та зі спинним мозком. Сіра речовина (тіла нейронів) утворює кору півкуль головного мозку і мозочка й у вигляді окремих скупчень нейронів, так званих ядер, міститься всередині білої речовини.
У головному мозку розрізняють такі складові: довгастий мозок, міст, мозочок, середній мозок, проміжний мозок та кінцевий, який ще називають великий мозок. Учені ще об'єднують головний мозок у відділи: задній, середній і передній мозок. Задній мозок включає довгастий, міст і мозочок, а передній - проміжний і кінцевий мозок.
Будова й функції відділів головного мозку
Відділ |
Будова |
Функції |
Кінцевий мозок |
Зовні кінцевого мозку розташована сіра речовина, що створює кору великих півкуль мозку, а вглибині — біла речовина. До підкіркових утворень цього відділу належить ряд базальних ядер |
Вищий відділ центральної нервової системи, що керує діяльністю інших відділів головного мозку і спинним мозком |
Проміжний мозок |
Складається зі взаємопов’язаних ядер, які розташовані навколо третього шлуночка мозку. До складу проміжного мозку входить гіпоталамус |
Здійснює вегетативні функції, регулює діяльність залоз внутрішньої секреції. Бере участь у процесах сну, пам’яті, інстинктивної поведінки, психічних реакцій |
Середній мозок |
З’єднує довгастий і проміжний мозок. Складається з чотиригорбикового тіла й ніжок мозку. До складу середнього мозку входять ядра окорухового і блокового нервів, червоне ядро, центральна сіра речовина, чорна субстанція |
Підвищує координацію рухів організму, адаптує їх до вестибулярних, звукових і світлових сигналів. Бере участь у регуляції рухів і пози, м’язового тонусу, станів пильнування і сну, емоційно-мотиваційної активності |
Мозочок |
У мозочку розрізняють дві півкулі й непарну серединну частину — черв’яка |
Погоджує різні рухові акти й адаптує рухові реакції організму до умов навколишнього середовища |
Довгастий мозок |
Складається з ядер черепномозкових нервів, ретикулярної формації та пучків нервових волокон |
Регуляція дихання, травлення й обміну речовин, рухових і захисних рефлексів. Здійснення зв’язку спинного й головного мозку |
ВЕГТАТИВНА НС
Вегетативними функціями називають ті, від яких залежить обмін речовин у цілісному організмі (травлення, кровообіг, дихання, виділення тощо), а також ріст і розмноження. Відповідно до цього поділу функцій розрізняють і системи їхньої регуляції - соматичну і вегетативну нервову систему (ВНС). Соматична нервова система забезпечує екстероцептивні сенсорні й моторні функції організму. Вегетативна регулює діяльність не лише внутрішніх органів, а й вегетативні функції як соми, так і самої нервової системи.
У свою чергу, вегетативна нервова система структурно складається із двох відділів - симпатичного й парасимпатичного, що різняться як структурно, так і функціонально.
Вегетативні компоненти реакцій організму, як правило, довільно не контролюються. На цій підставі вегетативну нервову систему називають автономною, або мимовільною. Однак уявлення про автономність її, тобто про незалежність від кори півкуль великого мозку, є відносним. За відповідних умов (наприклад багаторічні тренування за системою йога) з'являється можливість навіть свідомого, умовно-рефлекторного впливу на функцію внутрішніх органів. Та й у клінічній практиці нерідко трапляються приклади умовно-рефлекторної появи патологічних порушень функції внутрішніх органів.
Роль вегетативної нервової системи полягає в регуляції обміну речовин (у тому числі й у сомі), збудливості, автоматії периферичних органів. Система регулює і змінює фізіологічний стан тканин і органів, пристосовуючи їх до поточної діяльності цілісного організму й умов навколишнього середовища.
Симпатична система відповідає на стрес, збільшуючи серцебиття, кров'яний тиск, цілком готуючи тіло до дій. Парасимпатична система важливіша, коли тіло перебуває у стані спокою. Вона сповільнює серцебиття, знижує кров'яний тиск, стимулює травну систему.
Більшість органів іннервується як симпатичним, так і парасимпатичним відділами вегетативної нервової системи. Парасимпатичний відділ не іннервує посмуговані м’язи, гладенькі м’язи матки, більшість кровоносних судин, сечоводи, потові залози, волосяні фолікули шкіри, селезінку, надниркові залози та гіпофіз.
Вегетативна нервова система не має своїх особливих аферентних, чутливих шляхів. Чутливі імпульси від органів йдуть у складі чутливих волокон, які є спільними для вегетативної та соматичної нервових систем. Вищий контроль та регуляція функцій вегетативної нервової системи, як і соматичної, відбувається за рахунок кори півкуль великого мозку.
КОРА ВЕЛИКИХ ПІВКУЛЬ, НАЙВАЖЛИВІШІ БОРОЗНИ, ОБЛАСТІ КОРИ, ЗОНИ.
Великі півкулі головного мозку являють собою самий масивний відділ головного мозку. Вони покривають мозочок і стовбур мозку. Великі півкулі складають приблизно 78% загальної маси мозку. У процесі онтогенетичного розвитку організму великі півкулі головного мозку розвиваються з кінцевого мозкового міхура нервової трубки, тому даний відділ головного мозку називається також кінцевим мозком. Великі півкулі головного мозку розділені по середній лінії глибокої вертикальної щілиною на праве і ліве півкулі. У глибині середній частині обидві півкулі з'єднані між собою великий спайкою - мозолясті тілом. У кожній півкулі розрізняють частки: лобову, тім'яну, скроневу, потиличну і острівець (рис. 6). Частки мозкових півкуль відокремлюються одна від іншої глибокими борознами. Найбільш важливі три глибокі борозни: центральна (роландова), що відокремлює лобову частку від тім'яної; збоку (сильвиева), що відокремлює скроневу частку від тім'яної, і тім'яно-потилична, що відокремлює тім'яну частку від потиличної на внутрішній поверхні півкулі. Кожна півкуля має верхнебоковую (опуклу), нижню і внутрішню поверхню. Кожна частка півкулі має мозкові звивини, відокремлені один від одного борознами. Зверху півкуля покрито корою - тонким шаром сірої речовини, яка складається з нервових клітин. Кора головного мозку - найбільш молоде в еволюційному відношенні освіту центральної нервової системи. У людини вона досягає найвищого розвитку. Кора головного мозку має величезне значення в регуляції життєдіяльності організму, у здійсненні складних форм поведінки і становленні нервово-психічних функцій. Під корою знаходиться біла речовина півкуль, воно складається з відростків нервових клітин - провідників. Через утворення мозговьгх звивин загальна поверхня кори головного мозку значно збільшується.
ЛОБОВА ЧАСТКА
Функція лобових часток пов'язана з організацією довільних рухів, рухових механізмів мови, регуляцією складних форм поведінки, процесів мислення. У звивинах лобової частки сконцентровано кілька функціонально важливих центрів. Передня центральна звивина є "представництвом" первинної рухової зони зі строго певною проекцією ділянок тіла. Обличчя "розташоване" в нижній третині звивини, рука - в середній третині, нога - у верхній третині. Тулуб представлено в задніх відділах верхньої лобової звивини. Таким чином, людина спроецирован в передній центральній звивині догори ногами і вниз головою (рис. 7). Передня центральна звивина разом з прилеглими задніми відділами лобових звивин виконує дуже важливу у функціональному відношенні роль. Вона є центром довільних рухів.
У задньому відділі середньої лобової звивини знаходиться лобовий окоруховий центр, що здійснює контроль за співдружніх, одночасним поворотом голови і очей (центр повороту голови і очей в протилежну сторону). У задньому відділі нижньої лобової звивини розташований моторний центр мовлення (центр Брока). Лобний відділ кори великих півкуль бере також активну участь у формуванні мислення, організації цілеспрямованої діяльності, перспективному плануванні.
ТІМЯНА ДОЛЯ
Функція тім'яної частки пов'язана зі сприйняттям і аналізом чутливих подразнень, просторовою орієнтацією. У звивинах тім'яної частки сконцентровано кілька функціональних центрів.
У задній центральній звивині спроектовані центри чутливості з проекцією тіла, аналогічної такої в передній центральній звивині. У нижній третині звивини спроецировано особа, в середній третині - рука, тулуб, у верхній третині - нога. У верхній тім'яної звивині знаходяться центри, які відають складними видами глибокої чутливості: м'язово-суглобовий, двомірної-просторовим почуттям, почуттям ваги і об'єму руху, почуттям розпізнавання предметів на дотик.
СКРОНЕВА ЧАСТКА
Функція скроневої частки пов'язана з сприйняттям слухових, смакових, нюхових відчуттів, аналізом і синтезом мовних звуків, механізмами пам'яті. Основний функціональний центр верхнебоковой поверхні скроневої частки знаходиться у верхній скроневій звивині. Тут розташовується слуховий, або гностичний, центр мовлення (центр Верніке)
ПОТИЛИЧНА ДОЛЯ
Функція потиличної частки пов'язана зі сприйняттям і переробкою зорової інформації, організацією складних процесів зорового сприйняття. При цьому в області клина проектується верхня половина сітківки ока, яка сприймає світло від нижніх полів зору; в області язичкової звивини знаходиться нижня половина сітківки ока, яка сприймає світло від верхніх полів зору.
Острівець, або так звана закрита часточка, знаходиться в глибині бічної борозни. Від прилеглих сусідніх відділів острівець відділений кругової борозною. Поверхня острівця розділена його поздовжньої центральної борозною на передню та задню частини. У острівці проектується аналізатор смаку.
НЕЙРОН- СТРУКТУРНА ТА ФУНКЦІОНАЛЬНА ОДИНИЦЯ НС. РОЗВИТОК НЕЙРОНА. ВИДИ НЕЙРОНІВ ПО ФУНКЦІЯХ.
Основною структурною і функціональною одиницею нервової системи - є нейрон (від грец. neuron - нерв). Це складно побудована нервова клітина, яка сприймає, переробляє подразнення і передає їх до різних органів тіла.
НА ГОЛОВНУ Медицина || Психологія Патологічна фізіологія / Оториноларингологія / Організація системи охорони здоров'я / Онкологія / Неврологія і нейрохірургія / Спадкові, генні хвороби / Шкірні та венеричні хвороби / Історія медицини / Інфекційні захворювання / Імунологія та алергологія / Гематологія /Валеологія / Інтенсивна терапія, анестезіологія та реанімація, перша допомога / Гігієна і санепідконтроль / Кардіологія / Ветеринарія /Вірусологія / Внутрішні хвороби / Акушерство і гінекологія Головна → Медицина → Неврологія і нейрохірургія →
|
|||||||||||||||
Нейрони за функціональним значенням поділяються на: а) чутливі(аферентні, інформаційні) сприймають нервові імпульси із внутрішнього та зовнішнього середовища через чутливі нервові закінчення (рецептори) й дендрити і перетворюють енергію подразників (механічних, хімічних, термічних, світлових, звукових тощо) на нервовий імпульс, який передається до ЦНС; б) рухові (еферентні, командні), на відміну від аферентних, отримують нервове збудження внаслідок імпульсів, які виникли в інших нейронах і передаються через спеціальні утвори (синапси) на дендрити (рідше на тіло) рухового нейрона. Ці нейрони найчастіше є мультиполярними - мають різні контури і значну кількість дендритів, що розгалужуються: рухові нервові закінчення передають імпульси з нервового волокна на іннервований орган; в) асоціативні нейрони забезпечують нервовий зв'язок між різними групами нервових клітин. Ці нейрони переважно містяться в корі головного мозку і мають різноманітну форму.
ПЕРЕДАЧА ЗБУДЖЕННЯ З НЕЙРОНА НА НЕЙРОН ТА РОБОЧИЙ ОРГАН. СИНАПСИ, ЇХ БУДОВА. МЕХАНІЗМ ПЕРЕДАЧІ ЗБУДЖЕННЯ В СИНАПСАХ.
Передача збудження з одного нейрона на інший, на м’яз чи інші периферійні органи здійснюється за допомогою спеціального механізму — синапса. Аксони утворюють синапси на тілі іншої нервової клітини або на її відгалуженні. На кожному нейроні може бути 15—20 тис. синапсів.
Синапси - це контакти між нейронами або між нейронами і клітинами, які не належать до нервової системи. Ефектори - це синапси між аксоном ефекторного нерва і клітиною м’язової тканини або залози. Міжнейронні синапси - це контакти між нейронами, які служать для передавання нервового імпульсу з однієї нервової клітини на іншу. У місці синапса два нейрони контактують між собою оболонками. За способами передачі нервового імпульсу з однієї клітини на іншу розрізняють синапси: - хімічні - передача нервового імпульсу здійснюється за участі біологічно активних речовин - медіаторів (більшість синапсів є хімічні); - електричні - передають нервові імпульси у вигляді електричних сигналів. Синапс утворений пресинаптичною частиною, синаптичною щілиною, постсинаптичною частиною. Пресинаптична частина хімічного синапса утворена закінченням (кінцевою гілочкою) аксона нейрона, що передає нервовий імпульс, яке утворює розширення, і обмежене передсинаптичною мембраною. В розширеній частині (кінцевій цибулині) містяться дрібні мітохондрії і міхурці діаметром 30-150 нм, що містять хімічні речовини -медіатори. Медіатори синтезуються у тілі нейрона. Звідти вони транспортуються по аксону до кінцевих цибулин, де і нагромаджуються. Медіатори можуть бути збуджувальні - ацетилхолін, адреналін, норадреналін, та гальмівні - серотонін, глутамінова кислота, гама-аміномасляна кислота. Постсинаптична мембрана - це оболонка нейрона (тіла або відростків), що сприймає нервовий імпульс. У ній міститься особливий білок - рецептор медіатора, яким зумовлена дія останнього на постсинаптичну частину. Між пресинаптичною мембраною і постсинаптичною є синаптична щілина шириною 20-30 нм, заповнена тканинною рідиною. Механізм передачі збудження в хімічних синапсах При надходженні нервового імпульсу до закінчення пресинаптичного нейрона збільшується концентрація іонів кальцію в ньому, синаптичні міхурці, руйнуючись, зливаються з пресинаптичною мембраною, їхній вміст вливається в синаптичну щілину. Медіатор дифундує через внутрішньощілинну речовину до постсинаптичної частини, де діє на ділянки, особливо чутливі до нього, змінюючи проникність постсинаптичної мембрани та викликаючи збудження (у збуджувальних синапсах), або гальмування (у гальмівних синапсах). У збуджувальних синапсах під впливом нервових звільняється збуджуючий медіатор, який через синаптичну щілину поступає до постсинаптичної мембрани, викликає короткочасне підвищення проникності для іонів натрію і виникнення деполяризації. Коли деполяризація досягає критичного рівня, виникає збудження, яке поширюється - потенціал дії. У гальмівних синпсах виділяються гальмівні медіатори, які змінюють проникність постсинаптичної мембрани для іонів калію або хлору. В результаті підвищується рівень мембранного потенціалу- явище гіперполяризації, що передшкоджає подальшому поширення збудження. Постсинаптична мембрана містить фермент, який розщеплює медіатор і робить його неактивним зразу ж після проходження нервового імпульсу. В електричних синапсах синаптична щілина дуже вузька (1-3нм), пронизана гідрофільними каналами, через які іони легко надходять від пресинаптичної частини до постсинаптичної частини. Потенціал дії без затримки проводиться з однієї клітини на іншу. Немає хімічного медіатора. Електричні синапси знаходяться в серцевому м’язі, гладеньких м’язах, залозистій тканині. Залежно від місця контакту аксона з частинами нервової клітини, розрізняють синапси: - аксодендричні (закінчення аксона контактує з дендритом іншої клітини), - аксосоматичні (аксон однієї клітини передає нервовий імпульс на тіло іншої клітини), - аксоаксонні (аксон одного нейрона контактує з аксоном іншого нейрона). За кінцевим ефектом розрізняють збуджувальні та гальмівні синапси. Два перші типи передають збудливі імпульси, тоді як аксоаксонні синапси вважають гальмівними. Крім того, між деякими нейронами знайдені дендродендритні синапси, а також дендросоматичні. Отже, будь-яка частина нейрона може утворювати синапс з будь-якою частиною іншого нейрона. Вікові зміни синаптичного апарату. Синаптичний апарат в ЦНС формується протягом тривалого періоду постнатального розвитку. Його формування значною мірою визначається надходженням інформації з навколишнього середовища. На ранніх етапах розвитку першими дозрівають збудливі синапси, гальмівні синапси формуються пізніше. З їх дозріванням пов’язане ускладнення процесів переробки інформації.
РЕФЛЕКТОРНА ДУГА. ЕЛЕМЕНТИ РЕФЛЕКТОРНОЇ ДУГИ. ПРИНЦИП ЗВОРОТНЬОГО ЗВЯЗКУ
Рефлекс — це основний механізм діяльності ЦНС; реакція-відповідь організму на подразнення з внутрішнього або зовнішнього середовища, яка здійснюється за участю ЦНС по елементах рефлекторної дуги (кільця) шляхом їхнього послідовного збудження. Рефлекторна дуга — це ланцюг нейронів, по якому збудження від рецепторів проходить до виконавчого органу. Функції рефлекторної дуги: здійснення рефлексу, забезпечення трофіки м`язів, підтримання тонусу м`язів. Час рефлексу — проміжок часу від моменту подразнення до початку рефлекторної відповіді, що залежить від складності рефлекторної дуги, сили подразнення та рівня збудливості її окремих ланок. Рефлекторні акти здійснюються за допомогою моносинаптичних (двонейронних) та полісинаптичних (багатонейронних) рефлекторних дуг. Рефлекторні дуги, в яких контактують між собою два нейрона — чутливий і руховий, а збудження проходить через один синапс, називають прості, моносинаптичні. Рефлекторні дуги, що мають два і більше синаптичних перемикань, є складні, полісинаптичні. Рефлекторна дуга складається з таких вузлових елементів: — рецептори органів чуттів, що сприймають подразнення і перетворюють його на нервовий імпульс, який далі поширюється по інших структурах дуги; — доцентровий (чутливий, аферентний) шлях, по якому нервовий імпульс несе інформацію до ЦНС (первинного метамера спинного мозку чи вищих відділів ЦНС); — в певній ділянці ЦНС, що отримує нервовий імпульс, інформація опрацьовується, часто передається по вставних (інтеркалярних) нейронах до суміжної ділянки метамера спинного мозку та інших структур ЦНС, продукується відповідна реакція, яка у вигляді нервового імпульсу передається на руховий нейрон; — руховим (відцентровим, еферентним) шляхом нервовий імпульс надходить до робочого органа (ефектора); — ефектор (робочий орган) власне здійснює відповідну реакцію на подразнення. Ефектором можуть бути скелетні та гладенькі м’язи, секреторні залози, серце та інші органи.
Рефлекторний акт не закінчується відповідною реакцією організму на подразнення. Живий організм, як будь-яка саморегулююча система, працює за принципом зворотного зв’язку. Під час рефлекторної реакції (скорочення м’яза чи виділення секрету) збуджуються рецептори в робочому органі (м’язі або залозі), і від них до ЦНС по аферентних шляхах поступає інформація про досягнутий результат (про правильність чи помилковість виконаної дії). Кожний орган повідомляє про свій стан в нервові центри, які вносять правки в рефлекторний акт, який здійснюється. Аферентні імпульси, які здійснюють зворотній зв’язок, або посилюють і уточнюють реакцію, якщо вона не досягла цілі, або припиняють її. Існування двохсторонньої сигналізації по замкнутим кільцевим рефлекторним ланцюгам дозволяє проводити постійні неперервні корекції реакцій організму на будь-які зміни навколишнього і внутрішнього середовища. Таким чином, рефлекс здійснюється не просто по рефлекторній дузі , а по рефлекторному кільцю (П.К.Анохін). А отже, в основі діяльності нервової системи лежить замкнуте рефлекторне кільце.
ЯВИЩЕ ГАЛЬМУВАННЯ. ЇХ МЕХАНІЗМ І ЗНАЧЕННЯ. ПОНЯТТЯ ПРО ДОМІНАНТУ, ІРРАДАЦІЮ І КОНЦЕНТРАЦІЮ ЦНС.
У ЦНС поряд із збудженням спостерігається процес гальмування. Гальмування - особливий нервовий процес, що проявляється в послабленні або повній відсутності відповідної реакції на подразнення. Розрізняють дві форми гальмування: - первинне - для його виникнення необхідна наявність спеціальних гальмівних структур (гальмівних нейронів і гальмівних синапсів). Гальмування в даному випадку виникає без попереднього збудження; - вторинне - не потребує наявності гальмівних структур. Гальмування розвивається в результаті змін функціональної активності збудливих нейронів. Досліджено, що при одночасному нанесенні подразнення на кілька рецепторів реакція-відповідь наступає на дію тих, які володіють найбільшою силою. Рефлекторні реакції на дію інших подразників не відбуваються. Біологічне значення гальмування полягає в тому, що воно: - дає можливість організму реагувати в кожний конкретний момент лише на ті подразники, які в даний момент мають для нього найбільше значення, а отже забезпечує пристосування організму до навколишнього середовища; - запобігає перевтомі нервової системи; - взаємодіючи із збудженням, дозволяє організму здійснювати координовані дії. Наприклад, під час ходьби збудження нейронів, які посилають імпульси до м’язів-згиначів, супроводжується гальмуванням нервових клітин, які проводять імпульси до м’язів-розгиначів того ж суглобу.
У зв’язку з тим, що в любому рефлекторному акті приймають участь групи нейронів, які передають імпульси в різні відділи мозку, в рефлекторну реакцію включається весь організм. Наприклад, якщо ви несподівано вкололись голкою в палець, то ви відсмикнете руку. Це рефлекторна реакція. Але при цьому скоротяться не лише м’язи руки. Зміниться частота дихання, діяльність серцево-судинної системи. Ви словами відреагуєте на несподіваний укол. У реакцію-відповідь включився весь організм. Таким чином, рефлекторний акт - координована реакція всього організму. Координація - взаємодія нейронів, а отже і нервових процесів у ЦНС, яка забезпечує її узгоджену діяльність, спрямовану на інтеграцію (об’єднання) функцій різних органів і систем організму.
Принципи координації:
Принцип конвергенції - концентрація збудження від різних нейронів на одному. Імпульси, що приходять в ЦНС по різним аферентним волокнам можуть сходитися (конвергувати) до одних і тих же вставних і ефекторних нейронів. Конвергенція нервових імпульсів пояснюється тим, що аферентних нейронів в 5разів більше, ніж еферентних.
Принцип іррадіації - розповсюдження збудження. Імпульси, що поступають в ЦНС при сильному і тривалому подразненні рецепторів, викликають збудження не лише даного рефлекторного центра, але і інших центрів. Процес іррадіації пов’язаний з наявністю в ЦНС багато чисельних галужень аксонів і дендритів, ланцюгів вставних нейронів, які об’єднують один з одним різні нервові центри. Іррадіація добре виражена у дітей дошкільного і молодшого шкільного віку. Наприклад, діти при появі іграшки розмахують руками, голосно сміються, стрибають. Іррадіювати може і гальмування. Прикладом іррадіації гальмування може бути пригнічений стан учня, що отримав двійку. Гальмування, яке розвинулось в одній ділянці кори головного мозку, поширюється на інші центри і викликає втрату апетиту, апатію, небажання займатися будь-якими справами. Прикладом іррадіації гальмування може слугувати сонливість учня на уроці при монотонній, одноманітній розповіді вчителя. 3. Принцип індукції - наведення одного процесу іншим. У природних умовах, незважаючи на широкі можливості іррадіювати по ЦНС, збудження фактично поширюється в певних межах, що забезпечує можливість здійснення певних, координованих рефлекторних реакцій. Гальмування обмежує іррадіацію збудження. У результаті цього збудження концентрується в певних групах нейронів. При збудженні одних нервових центрів діяльність інших, функціонально зв’язаних з ним, загальмовується(негативна індукція). Якщо в нервовому центрі виникає гальмування, то у функціонально зв’язаному - збудження (позитивна індукція). Індукція може бути одночасна - якщо один центр в корі великих півкуль сильно збуджений, то в ділянках, які його оточують розвивається гальмування і навпаки. Індукція може бути послідовною - збудження, яке розвинулось в одному центрі, змінюється гальмуванням, а гальмування - збудженням. 4. Принцип зворотного зв’язку. Між ЦНС і робочими органами здійснюються прямі і зворотні зв’язки, завдяки яким ми можемо не лише робити висновки про результативність дій, а й вносити правки в нашу діяльність, виправляти допущені помилки. 5. Принцип домінанти сформульований О.О. Ухтомським. Він полягає в тому, що в ЦНС завжди є домінанта - ділянка підвищеної збудливості нервових центрів. Вона характеризується властивостями: підвищеною збудливістю, стійкістю збудження, здатністю до сумування збудження (притягує до себе збудження з інших ділянок ЦНС), інерцією (більш або менш тривало зберігається). Домінантна ділянка збудження, яка виникла в одному центрі, викликає за індукцією гальмування в сусідніх центрах ЦНС, змінюючи і підпорядковуючи їх роботу. Наприклад, якщо голодному песику дати їжу і одночасно подразнювати лапу електричним струмом, то рефлекс відсмикування лапи не буде спостерігатися, а песик буде їсти з ще більшою інтенсивністю. Голодні діти не можуть сприймати навчальний матеріал на уроці. Намагання вчителя створити інші домінанти лише посилюють почуття голоду.
РОЗВИТОК НС: КОРА ГОЛОВНОГО МОЗКУ.
Кора головного мозку (лат. cortex) є вищим центром нервової системи, який підпорядковує решту відділів ЦНС. Через те, що вона вкриває півкулі кінцевого мозку її називають плащем (лат. pallium). Топографічно та генетично розрізняють три відділи (або їх гомологи), які наявні у всіх хребетних (але з різним ступенем розвитку, особливо це стосується неокортексу): латеральний, медіальний та дорсальний плащі. Латеральний плащ — це нюхова кора, медіальний — кора морського коника, дорсальна — це кора півкуль. Генетичні досліди на тваринах показали існування четвертого відділу — переднього. На даний момент інсує і філогенетична класифікація кори (як піддається сумніву), відповідно до якої існує стародавня кора, або плащ, стара кора та нова кора (вони відповідають відповідно медіальному, латеральному та дорсальному плащам). Новий плащ має шестишарову нейронну структуру (ізокортекс), в той час як старий та стародавній — тришарову нейронну структуру (алокортекс). Варто зазначити, що дорсальний плащ є у всіх хребетних, але він не у всіх тварин покритий неокортексом. У більшості ссавців, особливо у приматів, і, звичайно, у людини, новий плащ настільки розрізся, що для того, аби його вмістити, мозок набув звивин. Вони збільшують площу кори, при цьому об'єм мозку вміщається в черепі. На поверхні півкуль можна розрізнити основні звивини та такі, що є мінливими або індивідуальними. Мозок із звивинами називається гіренцефальним, без звивин — лізенцефальним. Також неокортекс має функціональну топіку: розрізняють моторну кору, сенсорну, префронтальну та інші. У людей та та приматів, як вже було сказано, були досліджені певні фукціональні цитоархітектонічні поля.
Щодо функцій, то виділяють три основних типи кіркової діяльності.
Перший тип пов'язаний з діяльністю окремих аналізаторів і забезпечує найпростіші форми пізнання. Це перша сигнальна система.
Другий тип включає в себе другу сигнальну систему, робота якої нерозривно пов'язана з функцією всіх аналізаторів. Це складніший рівень кіркової діяльності, що безпосередньо стосується мовної функції. Слова для людини є таким же умовним подразником, як і сигнали дійсності.
Третій тип кіркової діяльності забезпечує цілеспрямованість дій, можливість перспективного їх планування, що функціонально пов'язано з лобовими частками.
Отже, людина сприймає навколишній світ на основі першої сигнальної системи, а понятійне, абстрактне мислення пов'язане з другою сигнальною системою, що є вищою формою нервової діяльності людини
ВИЩА НЕРВОВА СИСТЕМА
И.М.СЕЧЕНОВ ТА И.П. ПАВЛОВ – ОСНОВОПОЛОЖНИКИК ПРО ВНД. БЕЗУМОВНІ ТА УМОВНІ РЕФЛЕКС. ЗНАЧЕННЯ ВИВЧЕННЯ ПАВЛОВА ПРО УМОВНІ РЕФЛЕКСИ.
Кора кінцевого мозку і підкіркові утвори є вищими відділами ЦНС людини. Вони забезпечують рефлекторні реакції, за рахунок яких здійснюються складні взаємодії людини з навколишнім середовищем. Вперше уявлення про рефлекторний характер діяльності головного мозку висловив І.М. Сєченов в 1863р. у своїй праці “Рефлекси головного мозку”. І.П. Павлов розвинув рефлекторну теорію, створив метод об’єктивного дослідження функцій кори великого мозку - метод умовних рефлексів, розробив вчення про вищу нервову діяльність, яке обґрунтовує психічну діяльність людини. Вища нервова діяльність - сукупність різноманітних форм спільної діяльності кори півкуль великого мозку і підкіркових структур, яка забезпечує взаємодію цілісного організму із навколишнім середовищем (поведінку людини). В основі вчення про ВНД І.П Павлов поклав три основні принципи рефлекторної діяльності. 1. Принцип структурності - кожній морфологічній структурі відповідає певна функція. Корі великого мозку властива функція утворення тимчасових зв’язків - умовних рефлексів. 2. Принцип детермінізму - рефлекторні реакції є причинно обумовлені, тобто вони детерміновані. Для прояву будь-якого рефлексу необхідна причина - вплив із зовнішнього або внутрішнього середовища. 3. Принцип аналізу і синтезу - аналітична і синтетична діяльність ЦНС здійснюється за рахунок складних взаємовідношень процесів збудження і гальмування. За рахунок аналітичної діяльності кори великих півкуль головного мозку людина може розчленити складні явища і предмети на більш прості і вивчати їх окремо. Синтетична діяльність кори великого мозку, в основі якої лежить утворення умовних рефлексів, дає можливість зрозуміти сутність предметів і явищ в цілому.
І.П. Павлов усі рефлекторні реакції поділив на дві групи: безумовні і умовні. Вони ж лежать в основі поведінки людини. Безумовні рефлекси - природжені, відносно постійні, стереотипні реакції організму на дію адекватного подразника зовнішнього або внутрішнього середовища, які здійснюються за допомогою ЦНС, передаються спадково. Їх ознаки: 1. Проявляються при дії адекватного подразника без особливих спеціальних умов (слиновиділення, ковтання, дихання та ін.). 2. Мають готові анатомічно сформовані рефлекторні дуги. 3. В їх здійсненні основна роль належить підкірковим ядрам, стовбуру мозку, спинному мозку. Вони зберігаються і після видалення кори великого мозку. Проте представництво безумовного рефлексу є в корі великих півкуль. 4. Є видовими реакціями, характерними для усіх представників даного виду. 5. Є відносно постійними рефлекторними реакціями, стійкі, незмінні, зберігаються протягом усього життя. Безумовні рефлекси за характером реакції-відповіді поділяють на рухові, секреторні і трофічні, а за біологічною спрямованістю: - рефлекси, пов’язані з регуляцією процесів життєдіяльності, - ковтання, жування, смоктання, слиновиділення, дихальні, серцеві, судинні тощо; - рефлекси, пов’язані із збереження виду, - копуляція, вигодовування та піклування про потомство; - захисні - кашель, чхання, моргання тощо; - орієнтувальні - виникають кожного разу при дії незнайомих подразників. Інстинкти - складні природжені безумовно-рефлекторні реакції, які проявляються за рахунок активності підкіркових ядер. Розрізняють 4 види найпростіших інстинктів : материнський, їжездобувний, статевий, захисний. Особливістю інстинктів є те, що вони викликаються внутрішніми мотивами. У їх регуляції велике значення відіграють гормони. Безумовні рефлекси визначають певну, чітко окреслену програму поведінки, яка забезпечує пристосування до стабільних, характерних для даного виду умов життя. У зв’язку з цим тільки за рахунок безумовних реакцій неможливо пристосуватися до постійно мінливих умов навколишнього середовища. Умовні рефлекси - індивідуальні, набуті рефлекторні реакції, які виробляються на базі безумовних рефлексів. Їх ознаки: 1. Набуваються протягом усього життя організму. 2. Неоднакові у представників одного виду. 3. Не мають готових рефлекторних дуг. 4. Вони формуються при певних умовах. 5. В їх здійсненні основна роль належить корі великого мозку. 6. Мінливі, легко виникають і легко зникають залежно від умов, в яких знаходиться організм.
УМОВИ УТВОРЕННЯ УМОВНИХ РЕФЛЕКСІВ. УМОВНІ ПОДРАЗНИКИ. МЕХАНІЗМ ЗАМИКАННЯ ТИМЧАСОВИХ ЗВЯЗКІВ.
Умови утворення умовних рефлексів: 1. Одночасна дія двох подразників : індиферентного для даного виду діяльності, який в подальшому стає умовним сигналом, і безумовного подразника, який викликає певний безумовний рефлекс. 2. Дія умовного подразника завжди випереджує дію безумовного (на 1-5с.). 3. Підкріплення умовного подразника безумовним повинно бути кількаразовим. 4. Безумовний подразник повинен бути біологічно сильним, а умовний володіти помірною оптимальною силою. 5. Умовні рефлекси швидше і легше формуються при відсутності сторонніх подразників. Умовні рефлекси можна виробляти не лише на основі безумовних, але і на основі раніше набутих умовних рефлексів, які стали достатньо міцними. Це умовні рефлекси вищого порядку. Умовні рефлекси є: - природні - рефлекторні реакції, які виробляються на зміни навколишнього середовища, і завжди супроводять появу безумовного. Наприклад, запах, вигляд їжі є природними сигналами самої їжі; - штучні - умовні рефлекси, що виробляються на подразнення, які не мають до безумовно рефлекторної реакції природного відношення. Наприклад, слиновиділення на дзвоник або на час. Метод умовних рефлексів - метод дослідження ВНД. І.П. Павлов звернув увагу на те, що діяльність вищих відділів головного мозку не тільки пов’язана з прямим впливом подразників, які мають біологічне значення для організму, а й залежить від умов, які супроводять ці подразнення. Наприклад, у собаки слиновиділення починається не лише тоді, коли їжа потрапляє в рот, а й при вигляді, запахові їжі, як тільки вона побачить людину, яка завжди їй приносить їжу. І.П. Павлов пояснив це явище, розробивши метод умовних рефлексів. За методом умовних рефлексів він проводив досліди на собаках з фістулою вивідного протоку привушної слинної залози. Тварині пропонували два подразника: їжа - подразник, який має біологічне значення і викликає слиновиділення ; другий - індиферентний для процесу живлення (світло, звук). Ці подразники поєднували в часі так, щоб дія світла (звуку) на кілька секунд випереджала приймання їжі. Після ряду повторень слина починала виділятися при спалах лампочки і відсутності їжі. Світло (індиферентний подразник) назвали умовним, оскільки він є умовою, за якої проходило приймання їжі. Подразник, який має біологічне значення (їжа) назвали безумовним, а фізіологічну реакцію слиновиділення, яка відбувається внаслідок дії умовного подразника - умовним рефлексом. Щоб з’ясувати механізм утворення умовних рефлексів, використовують часткове виділення певних частин кори великого мозку та реєстрацію електричної активності різних мозкових структур під час дії безумовного і умовного подразників. І.П. Павлов вважав, що при одночасній дії на два різні аналізатори в різних чутливих ділянках півкуль великого мозку виникає збудження, а з часом, між ними утворюється зв’язок. Наприклад, при спалахуванні лампочки і підкріпленні цього подразника їжею виникає збудження в кірковій частині зорового аналізатора, що знаходиться в потиличній ділянці кори і збудження харчового центра кори півкуль великого мозку - тобто в обох кіркових центрах (зоровому і харчовому), між якими утворюється нервовий зв’язок, який при багаторазовому поєднанні в часі цих подразників стає міцним. При умовних рефлексах, як і при безумовних, має місце зворотна афференція, тобто сигнал про те, що відбулась умовнорефлекторна реакція. Вона дає можливість ЦНС оцінити поведінкові акти. Без такої оцінки неможливе тонке пристосування поведінки до постійно змінних умов середовища. Дослідження тварин, в яких видаляли ділянки кори, показало, що в цих тварин можна виробити умовні рефлекси. Отже, умовні рефлекси формуються внаслідок взаємодії кори великого мозку і підкіркових центрів. Структура рефлекторної дуги умовного рефлексу має складний характер. Так, в утворенні складних поведінкових реакцій кора має провідне значення, а при формуванні вегетативних умовних рефлексів кора і підкіркові структури відіграють однакову роль. Доведено, що руйнування сітчастого утвору затримує утворення умовних рефлексів, а подразнення його електричним струмом прискорює їх утворення. Біологічне значення умовних рефлексів полягає в тому, що вони є пристосувальними реакціями організму, які формуються умовами життя людини і дають можливість заздалегідь пристосуватись до нових умов. Умовні рефлекси мають попереджувальне сигнальне значення, оскільки організм починає реагувати цілеспрямовано до того, як почне діяти життєво важливий подразник. Тому умовні рефлекси забезпечують живій істоті можливість заздалегідь оцінити небезпеку або корисний подразник.
ГАЛЬМУВАННЯ УМОВНИХ РЕФЛЕКСІВ: БЕЗОМОВНЕ ТА УМОВНЕ
Розрізняють безумовне і умовне гальмування умовних рефлексів. Безумовне гальмування є вродженим, може проявлятися в любому відділі ЦНС. Розрізняють безумовне гальмування: - зовнішнє - виникає, якщо у корі великого мозку під час здійснення умовного рефлексу виникає нова, досить сильна ділянка збудження, не зв’язана з даним умовним рефлексом. Даний вид гальмування не потребує вироблення - умовний рефлекс гальмується одразу, як тільки подіє сторонній, надзвичайно сильний подразник. У молодших школярів гальмуються умовні рефлекси пов’язані з письмом, якщо на учнів подіє достатньо сильний сторонній подразник. Таким подразником може бути крик вчителя, почуття голоду, переповнення сечового міхура, запалення певної ділянки. Така форма взаємодії між нервовими центрами дозволяє зосередити увагу на більш важливій у даний момент події; - позамежове, яке проявляється при надмірному збільшенні сили або часу дії умовного подразника. При цьому умовний рефлекс різко послаблюється, або повністю зникає. Позамежове гальмування захищає нервові клітини від виснаження. У школярів позамежове гальмування спостерігається тоді, коли вчитель пояснює навчальний матеріал надто гучним голосом. Умовне (внутрішнє) гальмування - характерне лише клітинам кори великого мозку, виникає за певних умов і настає не одразу, а виробляється поступово. Розрізняють умовне гальмування: 1) згасаюче - виникає у тому випадку, коли умовний подразник багато разів не підкріплюється безумовним. Згасанням можна пояснити неміцність знань навчального матеріалу, якщо він не закріплювався повторенням, тимчасову втрату навички гри на музичному інструменті. Згасання лежить в основі забування. У дітей згасаюче гальмування відбувається повільно, тому їх важко відучити від шкідливих звичок; 2) запізнювальне - воно розвивається, якщо безумовний подразник давати з запізненням після умовного. Наприклад, якщо після багаторазового повторення вмикання дзвонику їжу давати не через 1-5сек., а через 2-3хв., то і слина буде виділятися через 2-3хв. У дітей запізнювальне гальмування виробляється з труднощами під впливом виховання і тренування. Першокласник тягне руку, встаючи з-за парти, намагаючись привернути увагу вчителя, важко привчити його стримувати свої бажання; 3) диференціювальне - організм відрізняє умовні подразники близької якості. Виробляється внаслідок підкріплення одних умовних подразників і непідкріплення інших. Завдяки диференціювальному гальмуванні молодші школярі у процесі навчання розрізняють звуки, кольори, відтінки, форму предметів, тварини, рослини, з багатьох предметів вибирають той, який потрібний. Це дає можливість їм засвоїти правильне написання букв, фіксувати результати спостережень тощо. Уже з перших днів життя дитини починає вироблятися диференціювання. Це допомагає орієнтуватися в навколишньому світі, вичленяти з нього подразники значущі, сигнальні; 4) умовне гальмо - якщо у собаки виробити слиновидільний умовний рефлекс на свисток, то свисток викликатиме виділення слини, а комбінація свисток-світло - ні, оскільки ця комбінація двох подразників не підкріплюватиметься годуванням. У даному випадку світло виступає умовним гальмом. Процес навчання пов’язаний з виробленням у школярів умовних гальм. Наприклад, слово “не можна” гальмує умовні рефлекси, небажані на певному етапі навчання; 5) зберігальне гальмування - розвивається внаслідок стомлення після тривалої роботи. Спрямоване на збереження нервових структур від функціонального виснаження і морфологічного руйнування.
ВИВЧЕННЯ УМОВНИХ РЕФЛЕКСІВ ЛЮДИНИ. ОСОБЛИВОСТІ ВНД. ДВІ СИГНАЛЬНІ СИСТЕМИ ДІЙСНОСТІ.
І.П. Павлов, вивчаючи ВНД людини довів, що в основі ВНД вищих тварин і людини лежать спільні механізми. Проте ВНД людини характеризується більшим ступенем розвитку аналітико-синтетичних процесів. Виникнення нових особливостей ВНД людини було пов’язано з тим, що під впливом трудової діяльності людини з’явилась нова система подразників у вигляді слів, які позначали різні явища і предмети навколишнього світу. І.П.Павлов створив вчення про першу і другу сигнальні системи. Перша сигнальна система - це аналітико-синтетична діяльність кори головного мозку, яка проявляється в умовних рефлексах, що формуються на будь-які подразники навколишнього середовища, окрім слова. Перша сигнальна система - основа безпосереднього відображення об’єктивної реальності у формі відчуттів і сприймання. Забезпечує предметне конкретне мислення. Друга сигнальна система - це аналітико-синтетична діяльність кори головного мозку, яка проявляється в мовних умовних рефлексах, що формуються на своєрідні подразники - слова. І.П. Павлов вважав слово - “сигналом сигналів”. Друга сигнальна система - це відображення навколишньої дійсності шляхом узагальнення абстрактних понять з допомогою слів. Перша та друга сигнальні системи взаємопов’язані. Друга функціонує завдяки інформації, яка надходить від першої сигнальної системи, трансформуючи її у специфічні поняття. Сигнальне значення слова визначається не простим звукопоєднанням, а смисловим. За І.М. Сєченовим, мова має велике значення у процесах мислення. Слово виражає наші поняття. Ми узагальнюємо словами не тільки предмети, їх властивості, а й свої відчуття, переживання - абстрактні поняття. Ми мислимо словами. Таким чином, друга сигнальна система забезпечує абстрактне мислення людини. Вона є соціально зумовлена. Поза суспільством, без спілкуванням з іншими людьми вона у людини не розвивається. З появою другої сигнальної системи з’являється новий принцип нервової діяльності - абстрагування і узагальнення великої кількості сигналів, які поступають в головний мозок. Цей принцип обумовлює безмежну орієнтацію людини в навколишньому світі. Друга сигнальна система є вищим регулятором різних форм поведінки людини в навколишньому середовищі. Проте вона правильно відображає об’єктивний світ лише в тому випадку, якщо постійно зберігається її узгоджена взаємодія з першою сигнальною системою. На протязі перших місяців життя у дитини проявляються умовні рефлекси, не пов’язані із смисловим значенням слів. І тільки в кінці першого року життя дитини слово набуває для нього смислового значення. Розвиток і вдосконалення другої сигнальної системи відбувається безперервно в процесі навчання і виховання. Для нормального функціонування її необхідна взаємодія різних зон кори головного мозку. Розрізняють 3 форми мови: слухова, зорова, кінестатична (письмова, жестів). Реалізація кожної форми забезпечується ф ункціонуванням відповідного аналізатора. У процесі мовлення беруть участь багато структур кори півкуль великого мозку, але найістотнішу роль відіграють центри мови. В задніх відділах нижньої лобової закрутки знаходиться центр артикуляції і мови. Його пошкодження призводить до втрати мови. У задній частині верхньої вискової закрутки розташований слуховий центр Верніке. Його ураження призводить до втрати здатності розуміти зміст слів. На присередній поверхні потиличної ділянки знаходиться зоровий центр, пошкодження якого викликає втрату здатності розпізнавати написане. Мовна (аналізаторна) функція виконується, як правило, лівою півкулею, а зони кори, які контролюють артикуляцію, локалізуються в обох півкулях головного мозку.
УТВОРЕННЯ ТА ПРОТІКАННЯ УМОВНИХ РЕФЛЕКСІВ В ПЕРШІ РОКИ ЖИТТЯ. РОЗВИТОК МОВИ. РОЛЬ НАСЛІДУВАНОГО РЕФЛЕКСУ В ПРОЦЕСІ УТВОРЕННЯ МОВНИХ ЗВУКІВ. ЕТАПИ РОЗВИТКУ МОВИ. ПОРУШЕННЯ МОВИ: ПРИЧИНИ ПРОФІЛАКТИКА.
Вікові особливості ВНД дітей. Дитина народжується з певним набором вроджених безумовно-рефлекторних реакцій. В реакцію - відповідь на подразнення включається практично весь організм, що пов’язано з широкою іррадіацією збудження в ЦНС. На ранніх стадіях розвитку дитини, коли кора не є ще достатньо морфологічно зріла, спостерігаються генералізовані реакції, які регулюються підкірковими структурами мозку. У новонароджених дітей спостерігаються рефлекси: дихальний, смоктальний, згинальний, хапальний, мигальний, хватальний, підошвенний, рефлекси на больові та температурні подразники, на зміну положення тіла тощо. Багато безумовно-рефлекторних актів проявляються не відразу після народження, а запускаються програмою генетичного розвитку через деякий час. До таких рефлексів належить орієнтувальний. Вже на 7 день після народження у людини чітко виявляються орієнтувальні рефлекси на світло і звук. Дитина орієнтує очі на подразник, повертає тулуб. Орієнтувальний рефлекс, який зумовлюється з різних аналізаторах в перші дні життя дитини проявляється в загальному здриганні, затримкою дихання, тимчасовому пригніченні рухової активності дитини. До 10-12 дня життя під впливом навколишнього середовища змінюється характер безумовних рефлексів новонародженого, звужуються рефлексогенні зони ряду безумовних реакцій. Ще пізніше проявляються складні безумовно-рефлекторні акти - інстинкти. З перших днів життя дитини утворюються умовні рефлекси - умовний рефлекс на час годування, через 2 тижні - умовний рефлекс на положення дитини для годування. З розвитком дитини кількість умовних рефлексів збільшується. Утворюються умовні рефлекси на зорові подразники : дитина тягнеться до матері, плаче, коли бачить ванночку для купелі тощо. З віком швидкість утворення умовних рефлексів зростає. У дошкільному віці міцний умовний рефлекс утворюється після 10-20 поєднань, а у дітей молодшого шкільного віку через 5-15 поєднань. З перших днів життя дитини з’являється безумовне гальмування. Дитина перестає смоктати, якщо раптово роздається різкий звук, або її щось болить. В подальші роки поступово послаблюється вплив зовнішнього гальмування на умовно-рефлекторну діяльність дитини. В 6-7 років значення зовнішнього гальмування для ВНД знижується і зростає роль внутрішнього гальмування. Умовне гальмування спостерігається на 20 день життя дитини - перші прояви диференціювання рухових умовних рефлексів, коли вона диференціює положення для годування і пеленання. Чітке диференціювання слухових і зорових умовних подразників спостерігається в 3-4 місяці, запізнювальне гальмування виробляється з 5-місячного віку. Перші ознаки розвитку другої сигнальної системи з’являються у дитини у другій половині першого року життя. Розвиток сенсорної мови передує розвитку моторної мови. Ще до того, як дитина починає говорити, вона вже розуміє смисл слів. До 1року словарний запас дитини складає 10-12 слів, до 1,5 року - 30-40слів, до 2 років -200-300слів, до 3 років -500-700слів. До 6-7 років з’являється здатність до внутрішньої мови. Наочно-дійове мислення формується в дошкільному і молодшому шкільному віці. Словесно-логічне (теоретичне) мислення проявляється до 8-9років, досягаючи розвитку до 18-19 років. В1-3 роки дитина ходить, оволодіває мовою, її поведінка характеризується дослідницькою діяльністю - дитина все бере в руки, рот, розглядає, досліджує. Дитина диференціює предмети, її мислення формується як “мислення в дії” - ложкою їсть, чашкою п’є тощо. Завдяки діям дитини з предметами починає формуватися функція узагальнення. На другому році життя починається посилений розвиток мови, засвоєння дитиною граматичної будови мови. Велике значення відіграє при цьому рефлекс наслідування - дитина копіює мову дорослих. Системи умовних зв’язків, які вироблені в ранньому і дошкільному віці (до 5років), є міцними і зберігаються протягом усього життя. У дошкільному віці велика роль належить рефлексу наслідувального та ігрового рефлексу. Граючись, діти копіюють дорослих, їх жести, слова, дії, манери. В 5-7 років з розвитком кори великих півкуль формується і набуває все більшого значення внутрішнє умовне гальмування. Посилюється узагальнююча функція слова. Зростає роль словесного мислення, закладаються основи внутрішньої мови.
Загалом для розвитку дитячого мовлення характерні три етапи.
Перший етап, домовленнєвий, передує оволодінню мовленням як таким. Цей період триває приблизно від двох до одинадцяти місяців. Другий етап - етап звичного оволодіння мовою - продовжується приблизно від одинадцяти місяців до одного року й семи місяців. Третій етап, як правило, називають періодом оволодіння граматичною структурою мови, і продовжується він від одного року семи місяців до трьох років. Далі відбувається збільшення кількості граматичних форм, що використовуються.
Протягом першого підготовчого періоду розвитку мовлення, до того, як дитина почне говорити, вона перш за все набуває деякий пасивний фонетичний матеріал та вчиться розуміти мову оточуючих. Перші звуки дитини - крик. Це інстинктивні та рефлекторні реакції. (Але крик спостерігається і в глухих, що не дає можливості оточуючим зразу ж розпізнати цю ваду). Отже, це не продукт наслідування або навчання. За своїм фонетичним складом перші звуки, які видає дитина, наближаються до голосних а, є, у, до них приєднується звук, близький до гортанного р, в основному поєднання ере. З приголосних пізніше з'являються губні м, п, б, потім зубні д, т і нарешті шиплячі.
У перші місяці життя дитина починає видавати звуки, прислухається до слів дорослого. На початку третього місяця у дитини з'являється лепет (бубоніння), ніби гра звуком. Лепет від крику відрізняється тим, що має різноманіття звуків, які більш вільні, ніж інстинктивні реакції. У 5-6 місяців дитина вже розрізняє голоси дорослих, своїх батьків та сторонніх. Але в цей період домінує ще пасивне мовлення, тобто дитина розуміє зміст, але відтворює лише невелику кількість слів. Саме завдяки цьому спочатку в примітивній формі та оволодінні своїм власним голосовим апаратом починає розвиватися мовлення дитини.
Перші осмислені слова, які відтворює дитина, з'являються у кінці першого - на початку другого року життя. Вони складаються переважно з губних та зубних приголосних, поєднаних з голосними у склад, який, як правило, багато разів повторюється: ма-ма, па-па, ба-ба та ін. За своїм значенням ці перші слова дитини виражають переважно потреби, афективні стани, бажання дитини. В основному дитина першого — другого року життя виражає свої думки окремими словами, їй ще недоступні зв'язні речення. Своєрідний перелом відбувається приблизно в півтора року.
До трьох років дитина спостерігає звуковий бік мови. Закономірністю засвоєння в цьому віці є труднощі у вимові шиплячих та „р" („пісьов" - пішов, „люка" - рука), скорочення слів, перетворення узгодження приголосних у прості склади, пом'якшення приголосних. У трирічному віці діти уже користуються відмінюванням та дієвідмінюванням.
Подальший розвиток мовлення у дошкільняти обумовлюється інтенсивним накопиченням словникового запасу, більш широким спілкуванням з дорослими, іншими дітьми, активною діяльністю (ігровою, пізнавальною). Старше дошкільня, ще не знаючи правил граматики, уже може правильно говорити та виправляти помилки в мовленні інших.
Порушення мови можна розділити на великі групи.
Порушення плавності мови проявляється порушенням природного ритму вимовних фраз. Найбільш часте розлад - заїкання.
Порушення артикуляції викликає складнощі з чітким вимовою звуків. Це найбільш часта проблема в дитячому віці, складова 75% всіх порушень мовлення. Найчастіше зустрічаються три стани: заміна одного звуку іншим («риба» вимовляється як «Либа»), «втрата» звуку («крейда» вимовляється як «ме») і легкі порушення звуків (шепелявість). Будь-яке з цих порушень може зустрічатися самостійно або в комбінації з іншими порушеннями артикуляції й мови.
Порушеннями голоси називаються ситуації, коли гучність, висота або найчастіше тембр голосу настільки незвичайні, що дратують слухача. На відміну від деяких інших порушень мовлення, порушення голосу часто тимчасові. Голос може бути хрипким, грубим, пронизливим або з придихом, тихим чи гучним, а також незвичайно низьким або високим для віку та статі дитини.
Порушення резонансу виникає, коли в процесі мовлення через ніс проходить надлишкове чи недостатня кількість повітря, що проявляється в надмірному або недостатньому носовому відтінку голосу. Здається, що дитина весь час говорить в ніс або що ніс у нього весь час закладений.
ПРИЧИНИ . Порушення мовлення можуть бути викликані цілим рядом причин, включаючи порушення структури і функції мовотворчого органів, зниження слуху, стан центральної нервової системи дитини, проблеми фізичного, інтелектуального та психологічного розвитку, емоційні проблеми. При відсутності явної причини або супутнього захворювання в порушенні мови, як правило, задіяно кілька факторів. Наприклад, у заикающегося дитини може відзначатися невелике порушення мовної координації в сукупності з емоційними труднощами.
Порушення артикуляції зазвичай пов'язано зі зміною структури або функції мовотворчого органів. Прикладом може бути незвичайна форма і розміри мови або коротка вуздечка мови, коли останній прикріплюється до порожнини рота занадто близько до губ.
Діти з церебральним паралічем та іншими нервово-м'язовими розладами часто страждають від слабкості , паралічу або серйозного порушення координації м'язів, що беруть участь у розмові. Ці зміни майже завжди призводять до порушення артикуляції. Деякі діти також відчувають труднощі з утворенням голоси.
Порушення артикуляції іноді є наслідком неправильного запам'ятовування звуків. Причина цього стану невідома. Можливо, це зміни слуху і сприйняття. Може мати значення і відсутність хорошої мовної моделі.
Порушення голосу часто викликаються його неправильним застосуванням, наприклад при тривалому крику. Тривала розмова на високих або низьких тонах також може призвести до порушення голосу. Деякі алергічні реакції, інфекції верхніх дихальних шляхів, ураження гортані, а також зростання поліпів може викликати голосові розлади.
Порушення резонансу зазвичай пов'язане зі структурними дефектами. При проголошенні більшості звуків м'яке піднебіння піднімається і стикається із задньою стінкою глотки. Внаслідок цього потік повітря через гортань попадає в рот. Якщо є ушкодження м'якого неба, повітря проходить через ніс або рот, у роті не створюється необхідного тиску повітря, і виникають труднощі при вимові приголосних звуків. Недостатність функції м'якого піднебіння викликає гугнявість, що характеризується сильним носовим відтінком голосу.
Хоча роль батьків у формуванні мовлення дитини ще точно не визначена, важливо не розчаровувати дитину в її спробах розмовляти. Глузування і покарання не сприяють розвитку мовлення. Батьки повинні пам'ятати, що діти вчаться говорити по-різному, і повинні відноситься до зусиль дитини з інтересом, увагою і любов'ю. Помилки в розмові потрібно відзначати з підбадьоренням. Наприклад, якщо дитина вимовляє «Больсена дім», можна прийти йому на допомогу словами: «Так, це великий будинок». Подібний відповідь підтримує дитину і ненав'язливо виправляє помилку (див. мовні порушення).
Деякі проблеми мови відпадають самі собою, особливо якщо у дитини є хороший приклад для наслідування . Слухаючи дорослих, дитина, яка говорить «клолік», сам навчиться говорити «кролик».
При тривалих порушеннях мови необхідна професійна допомога фахівця
ПСИХОФІЗІОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ІНДИВІДУАЛЬНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ ВНД.
Під типом вищої нервової діяльності людини ми розуміємо індивідуальні особливості вищої нервової діяльності, обумовлені сукупністю основних властивостей нервової системи, формування яких визначається спадковою програмою розвитку і умовами виховання.
За класифікацією І.П.Павлова (1935) виділяють чотири основні типи вищої нервової діяльності:
Сильний неврівноважений («нестриманий») тип характерний сильною нервовою системою і переважанням процесів збудження над гальмуванням.
Сильний урівноважений рухливий (лабільний) тип характеризується високою рухливістю нервових процесів, їх силою і урівноваженістю.
Сильній урівноважений інертний тип має значну силу нервових процесів але низьку їх рухливість.
Слабкий тип характерний низькою працездатністю кіркових клітин і, відповідно, слабкістю нервових процесів.
Така класифікація далека від практичної дійсності, адже в житті рідко зустрічаються представники яскраво виражених основних типів. Відомий психолог і дослідник типів ВНД Красногорський писав: «У багатьох створюється думка, що люди насправді поділяються за силою і рухливістю нервової системи на різко виражені групи: «сильних» і «слабких», «рухливих» і «інертних»». Але в дійсності люди утворюють за силою нервової системи такий же безперервний ряд, як і «наприклад, за зростом чи масою».
У сучасних дослідженнях визначення типів здійснюється більш ніж за 30 фізіологічними показниками.
У школі Павлова була дана також класифікація типів вищої нервової діяльності за пів-відношенням сигнальних систем. Було визначено три типи людей:
1. Художній тип з незначним переважанням першої сигнальної системи. Для людей цього типу властиве образне сприйняття оточуючого світу, оперування в процесі мислення чуттєвими образами (наочно – образне мислення).
2. Мислительний тип з незначним переважанням другої сигнальної системи. Для цього типу важливе абстрагування від дійсності. ЦІ люди в процесі мислення оперують абстрактними символами, володіють здатністю до тонкого аналізу і синтезу подразнень з навколишнього оточення.
3. Середній тип характерний врівноваженістю сигнальних систем.
До цього типу належить основна маса людей.
Вчення про типи ВНД має важливе значення для розуміння закономірностей формування у дітей і підлітків таких важливих психологічних властивостей особистості як темперамент і характер. Тип ВНД є тією фізіологічною основою, на якій потім формуються особливості темпераменту і характеру дитини. Але властивості нервової системи не визначають властивостей темпераменту а лиш9е сприяють чи не сприяють їх формуванню.
ВТОМА, ПЕРЕВТОМА. ПОНЯТТЯ ВТОМИ У ДІТЕЙ. ЗАХОДИ, СПРЯМОВАНІ НА ПРОФІЛАКТИКУ ВТОМИ.
Стомлення - це стан організму, що виникає внаслідок виконання інтенсивної або тривалої роботи і характеризується зниженням працездатності. Стомлення є причиною охоронного гальмування, що виникає у корі головного мозку і захищає клітини нервової системи від перезбудження.
Порушення координаційної, регуляторної діяльності ЦНС спричинює зниження працездатності та гальмування функцій організму, тобто відчуття втоми. Погіршується самопочуття, знижується увага та інтерес до роботи, порушується координація рухів, прискорюється серцебиття, відчуття задухи, неприємні, болісні відчуття в м’язах.
Перевтома– це патологічний стан, характеризується тривалою втратою працездатності. Погане самопочуття, підвищена дратівливість, безсоння, розвиток неврозів, гіпертонічної хвороби, загострення хронічних захворювань. Для ліквідації перевтоми потрібні тривалий відпочинок та медичне втручання.
У дітей у зв'язку з анатомофізіологічними особливостями організму стомлення розвивається швидше, нерідко навіть без особливо активної діяльності (наприклад, при вимушеному пильнуванні у дітей грудного віку, під час сидіння за партою в школі). Неправильний режим дня, одноманітні заняття, зайві розваги також швидко призводять до стомлення. При підвищених навантаженнях (заняття у двох школах, кількох гуртках і т. п.) стомлення легко переходить у дітей в перевтома. Ознаки стомлення у дітей часто виявляються в порушенні поведінки; вони стають непосидючі, неуважними, на уроках розмовляють, порушуючи дисципліну. При цьому правильна оцінка їх стану буває скрутна через відсутність у них будь-яких скарг. У деяких випадках, особливо після перенесених захворювань, діти стають млявими, пасивними, повільними. Вони відчувають розбитість, слабкість, головні болі при розумовому напруженні. Нерідко стомлення може бути не лише наслідком перенесених захворювань, але і їх передвісником. У всіх випадках швидкого стомлення дитини, не пов'язаного з попередніми захворюваннями або інтенсивними розумовими та фізичними навантаженнями, слід обов'язково звернутися до лікаря.
оптимізація умов проведення уроку шляхом забезпечення сприятливого мікроклімату, освітленості, раціональних робочих поз, чергування діяльності та відпочинку;
- переважне використання першої сигнальної системи, а також методу перемикання аналізаторів, особливо на початку вивчення нової теми;
- проведення фізкультурних пауз (у початкових класах - на кожному уроці, у старших - на четвертому та п'ятому уроках);
- відповідність навчальних і наочних засобів та методів їх використання ергономічним вимогам;
- урахування вікових можливостей учнів при визначенні ступеня складності певних елементів навчального навантаження;
ФІЗІОЛОГІЧНИЙ МЕХАНІЗМ НАВИЧОК І ЗВИЧОК. ДИНАМІЧНИЙ СТЕРЕОТИП.
Зовнішній світ діє на організм не поодинокими подразниками, а системою одночасних і послідовних подразників. Якщо ця система часто повторюється, то це призводить до утворення динамічного стереотипу. Динамічний стереотип - це послідовний ланцюг умовно-рефлекторних актів, які здійснюються в певному порядку і в певний час. Завдяки утворенню ланцюгу певних реакцій кожна попередня діяльність організму є умовним подразником для наступної. Вироблення стереотипу - приклад складної синтезуючої діяльності кори. Динамічний стереотип - основа утворення звичок, вироблення умінь і навичок, режиму дня. Ходьба, біг, стрибки, катання на лижах, гра на скрипці, письмо - це навички, в основі яких лежить утворення динамічних стереотипів в корі великого мозку. Стереотипи зберігаються багато років і становлять основу поведінки людини. Фізіологічною основою динамічного стереотипу є наявність зв’язків між корою великих півкуль і підкіркою. Чим частіше підкріплюється цей зв’язок, тим міцніший динамічний стереотип. Динамічний стереотип важко виробляється і піддається змінам. Якщо дитина неправильно сидить, тримає ручку при письмі, то важко її перевчити. Але, якщо у дитини вироблено міцний умовний рефлекс мити руки перед їдою, правильно сидіти за столом, акуратно їсти, то в подальшому вона буде робити це автоматично. рефлекторно. Зміна стереотипу залежить від індивідуально - типологічних особливостей дитини. Особливо критичною є зміна динамічного стереотипу для дітей з слабким типом ВНД. Прикладом зміни стереотипів може бути зміна діяльності дитини при вступі до школи. Полегшити цей процес можна за умови чутливого ставлення до дітей вчителя і батьків. Труднощі переробки стереотипів змушують особливу увагу звертати на правильність прийомів виховання і навчання дітей з перших років життя.
Навички -це такі способи виконання дій, за яких вони завдяки багаторазовому повторенню стають автоматичними, тобто виконуються підсвідомо (наприклад, ходьба, біг, гра на музичних інструментах, уміння писати тощо). В основі утворення навичок лежить утворення динамічних стереотипів. Навички формуються протягом навчання і відповідного послідовного та цілеспрямованого тренування. Формування навичок відбувається через кілька етапів. Наприклад, дитина вчиться читати. На першому етапі вона оволодіває окремими елементами дії (наприклад, вивчає абетку), на другому - об'єднує вивчені елементи у цілісну дію (вчиться складати літери у слова), на третьому - тренує свої дії з метою надання їм плавності, швидкості, зняття напруження, впевненості, тобто звільнення свідомості від їхнього виконання (вільне читання). Складні рухові навички утворюються досить важко і поступово. Наприклад, на початку повторення якоїсь дії рухи не координовані, хоча і виконуються під контролем свідомості. Людина робить зайві рухи. Це пов'язано з поширенням (іррадіацією) збудження по корі великих півкуль. При багаторазовому виконанні певних рухів збудження концентрується у тих нервових центрах, які відповідають за їхнє виконання. Координація рухів і стабільність навички з часом поліпшуються. Рухи виконуються економніше, вільніше і точніше. З удосконаленням рухової навички настає її автоматизація. Рухи виконуються підсвідомо, тобто людина не концентрує на цьому свою увагу, а тільки на кінцевому результаті. Лише коли допущено помилки, тобто здійснено рухи, які не досягають запрограмованого результату, проявляється орієнтувальний рефлекс: виникає збудження, яке розгальмовує зв'язки автоматичної навички з корою великого мозку, і рухи знову починає контролювати свідомість. Після виправлення помилки навичка переходить у автоматичний режим. Навички полегшують роботу мозку, підвищують його працездатність, дають змогу зосередитися на інформації, яку сприймає людина, виконуючи ту чи іншу роботу. Наприклад, коли ви пишете твір, то не замислюєтесь над тим, як правильно написати ту чи іншу літеру, а зосереджуєте увагу на тому, що пишете. Навички важко змінюються. Іноді легше виробити нову навичку, ніж виправити стару. Утворені навички можуть бути перенесені з одного виду діяльності на подібний інший. Так, навички, утворені в результаті занять гімнастикою, зберігаються і при оволодінні стрибками у воду; навички водія - у роботі комбайнера. Тому в людини, яка оволоділа великою кількістю навичок, кожна нова навичка утворюється швидше. Утворені навички стають основою для інших і в різних видах розумової праці. Читання художньої літератури сприяє вивченню історії. Вивчення однієї іноземної мови полегшує опанування іншою. Динамічні стереотипи є підґрунтям утворення у людини звичок. Що таке звички? Звички - це типові для людини дії або особливості поведінки, які стали її потребою. Стереотипні навички і звички зберігаються протягом багатьох років і складають основу поведінки людини. Так, гігієнічні навички, набуті ще в дитинстві, зберігаються впродовж усього життя людини. Важливу роль відіграють звички у стосунках між людьми. Вихованій, ввічливій людині немає потреби нагадувати про те, що не слід підвищувати голос під час розмови, перебивати співрозмовника, грубіянити. Розрізняють позитивні та негативні (шкідливі) звички і вади (паління, наркоманія, алкоголізм), які виникають під впливом неправильного виховання, ненормальних умов життя. Для викорінювання негативних звичок слід утримуватись від їхнього повторення, докладаючи вольові зусилля. Вольові зусилля пов'язані з напруженням нервових клітин кори великого мозку і сприяють гальмуванню негативних звичок. Під впливом негативних емоцій, наркотиків нервові клітини різко знижують свою працездатність, що призводить до втрати людиною вольових якостей. Загартовуванням організму, трудовою активністю, заняттям спортом і фізичною культурою, самовихованням можна позбутися шкідливих звичок і вад. Проте краще їх не набувати. Важливим у житті людини є постійний самоконтроль і аналіз своїх вчинків.
ГІГІЄНІЧНІ ВИМОГИ ДО РРЕЖИМУ В ДОШКІЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ
Вимоги до режиму дня і навчання, організації життєдіяльності, рухової активності дітей 1. Ранковий прийом дитини до дошкільного навчального закладу щодня повинен проводити вихователь групи. Здійснюється обов’язкове опитування батьків або осіб, які їх замінюють стосовно стану здоров`я дитини. Перевіряється зів, стан шкірних покровів. Всім дітям ясельного віку, вихованцям груп з цілодобовим перебуванням і дітям карантинних груп проводиться термометрія та огляд зіву. До використання чисті шпателі та термометри повинні зберігатись у чистому сухому промаркованому посуді ("чисті термометри", "чисті шпателі"). Після використання їх збирають у посуд з маркуванням "для дезінфекції термометрів", "для обробки шпателів". .2. Діти з ознаками захворювання до дошкільного навчального закладу не приймаються. Після перенесеного захворювання або тимчасової відсутності дітей за інших причин, прийому дітей до дошкільного навчального закладу дозволяється за наявності медичної довідки закладу охорони здоров`я в якому дитина перебуває під медичним наглядом. Довідка видається на підставі даних медичного огляду дитини, якщо відсутні медичні протипоказання для її перебування у цьому закладі, а також якщо їй проведено профілактичні щеплення згідно з календарем щеплень і вона не перебувала в контакті з хворими на інфекційні хвороби або бактеріоносіями. В довідці лікарем-педіатром вказуються рекомендації щодо індивідуальних особливостей режиму дитини-реконвалісцента на перші 10-14 днів. .3. Щоденно дітям віком до 2 років та дітям в групах з цілодобовим перебуванням повинна проводитись термометрія (2 рази, після нічного і денного сну). Дітям віком від 2 до 3 років термометрія проводиться 1 раз на день, вранці під час прийому до групи. Результати термометрії і огляду дітей реєструються вихователем у спеціальному журналі, що зберігається в групі. .4. Персонал дошкільного закладу зобов`язаний постійно здійснювати санітарно-протиепідемічні заходи щодо попередження занесення інфекційних хвороб у організований дитячий колектив, а у випадку їх занесення – заходи щодо запобігання розповсюдження інфекції. В дошкільному закладі повинна дотримуватися групова ізоляція (на території, у будинку). Працівники дошкільних закладів зобов’язані вести постійне спостереження за станом здоров`я дітей, а в разі виявлення ознак інфекційного захворювання повідомляти медичного працівника. Щоденно у дітей ясельного віку повинен контролюватись характер випорожнень з реєстрацією у журналі. .5. Режим дня повинен для кожної вікової групи дітей відповідати гігієнічним нормам щодо тривалості сну, занять різними видами діяльності та відпочинку, в тому числі організації навчальних занять, перебування на свіжому повітрі, рухової активності, кратності приймання їжі тощо. .6. Щоденна загальна тривалість прогулянки дітей становить 4-4,5 годин. Прогулянку організовують 2 рази на день. Для забезпечення високого оздоровчого ефекту від прогулянки не допускається скорочувати тривалість перебування на свіжому повітрі за виключенням випадків погіршення самопочуття, порушення стану здоров`я дітей, ускладнення метеоумов. Під час прогулянки необхідно проводити рухливі ігри та фізичні вправи. .7. Загальна тривалість сну для дітей дошкільного віку – 12-12,5 годин, з яких 2-2,5 години відводиться на денний сон. Для дітей від 1 до 1,5 років денний сон організовують два рази на день загальною тривалістю 3,5 години. Для дітей від 1,5 до 3 років організовують однократний денний сон тривалістю 3 години. .8. У режимі дня дітей дошкільного віку 3-4 години відводиться на самостійну діяльність (ігри, підготовка до занять, особиста гігієна тощо). .9. Навчальний процес організовується відповідно до Базової програми розвитку дитини дошкільного віку Міністерства освіти і науки, молоді та спорту. Авторські та інноваційні програми, технології, методики, режими виховання і навчання допускаються за умов наявності позитивного висновку санітарно-епідеміологічної експертизи про їх відповідність віковим, морфо-функціональним і психологічним особливостям дітей. Для дітей від 1,5 до 3 років планується не більше 10 занять на тиждень (два на день) - музичні, розвиток мовлення та рухів, дидактичні ігри - тривалістю до 10 хв., по одному у першу та другу половину дня. Кількість навчальних занять на тиждень у молодшій садовій групі становить 11, середній – 12, старшій – 15. Тривалість одного заняття у молодший групі має бути не більш 15 хвилин, у середній – 20 хвилин, у старший – 25 хвилин. Максимально допустима кількість занять в першій половині дня в молодшій та середній групах не перевищує двох, старшій – трьох. В середині та наприкінці заняття проводяться фізкультурні хвилинки наведено у Додатку 28. Тривалість перерв між заняттями не повинна бути менше 10 хвилин. Заняття, які потребують підвищеної пізнавальної активності, необхідно проводити переважно в першу половину дня та у дні з високою працездатністю (вівторок, середа). Рекомендується поєднувати та чергувати їх із заняттями з музики, фізичного виховання, ритміки. При складанні розкладів занять необхідно рівномірно поділяти навчальне навантаження впродовж дня, тижня, року та погоджувати з територіальним органом державної санітарно-епідеміологічної служби перед початком нововго навчального року. На кінець тижня рекомендується передбачати заняття з найбільш легких предметів (без елементів письма, читання). Не дозволено вимагати від дітей виконання домашніх завдань. В дні канікул необхідно збільшувати рівень рухової активності дітей, тривалість прогулянок. В канікулярний період навчальні заняття не проводяться. .10. Заняття з використанням комп’ютерів дозволяється проводити для дітей старшого дошкільного віку два рази на тиждень (не більше одного протягом дня). Безперервна тривалість роботи з комп’ютером не повинна перевищувати 10 хвилин. Заняття проводяться у формі спеціальних вправ, ігор дидактичного характеру. Після занять з дітьми проводять зорову гімнастику (Додаток 29). Для дітей з хронічними захворюваннями, частохворіючих, після перенесених захворювань протягом 2 тижнів, дітей з порушеннями зору тривалість занять з комп’ютером зменшується до 5-7 хвилин. Для роботи з комп’ютером необхідно забезпечити раціональну організацію робочого місця: меблі повинні відповідати зросту дитини, верхня горизонталь екрану відеомонітору − знаходитися на рівні очей, відстань від очей до екрану − не менше 50 см. Забороняється одночасне використання одного комп’ютера двома дітьми і більше. У дошкільному закладі заборонено використання дітьми нетбуків, ноутбуків та подібної комп'ютерної техніки, де клавіатура конструктивно не може бути відокремлена від монітору. .11. Заняття з використанням технічних засобів навчання (ТЗН) з дітьми молодшого та середнього дошкільного віку не проводяться. Для дітей старшого дошкільного віку безперервна тривалість занять з використанням ТЗН (інтерактивні дошки, відеопроектори тощо) не повинна перевищувати 15 хвилин. 14.12. При встановленні у дошкільному навчальному закладі комп’ютерних мереж електромагнітне випромінювання в усіх приміщеннях закладу не повинно перевищувати гранично допустимі рівні (ДСанНіП 239-96 «Державні санітарні норми і правила захисту населення від впливу електромагнітних випромінювань»). Комп’ютерні мережі встановлюються лише за погодженням територіальними органами державної санітарно-епідеміологічної служби. На всі пристрої комп’ютерних мереж повинні бути позитивні висновки державної санітарно-епідеміологічної експертизи. .13. Перегляд розважальних телепередач, мультфільмів і діафільмів для дітей дошкільного віку допускається не частіше 1 разу на день. Тривалість перегляду розважальних телевізійних передач не повинна перевищувати 20 хвилин на день для дітей від трьох до п’яти років і 30 хвилин для дітей шести років. 14.14. Після денного сну діти можуть відвідувати гуртки, секції. Періодичність проведення гуртків 1-2 рази на тиждень тривалістю 15-25 хвилин залежно від віку при наповнюваності груп 10-12 осіб. Заняття в гуртках не допускається проводити за рахунок часу, відведеного на прогулянку та денний сон. .15. В різновікових групах тривалість навчальних занять необхідно диференціювати залежно від віку дитини. .16. Визначення функціональної готовності дітей старшого дошкільного віку до навчання у першому класі загальноосвітньої школи проводять у два етапи (жовтень-листопад року, що передує вступу до школи та наступний квітень-травень) з подальшим оздоровленням дошкільників та корекцією розвитку шкільно-важливих функцій.
ФІЗІОЛОГО-ГІГЄНІЧНИЙ МЕХАНІЗМ НАВИЧОК І ЗВИЧОК. ДИНАМІЧНИЙ СТЕРЕОТИП.
ДИВ ПИТАННЯ 23 +
Культурпо-гігієнічні навики - це важлива складова частина культури поведінки. Охайність, утримання чистими обличчя, рук, тіла зумовлені не тільки вимогами гігієни, але й нормами людських взаємин.
Педагоги і батьки повинні постійно пам'ятати, що прищеплені в дитинстві навички, зокрема культурно-гігієнічні, дають людині величезну користь упродовж усього її подальшого життя...
Виховання у дітей навичок особистої гігієни відіграє найважливішу роль в охороні їх здоров'я, сприяє правильній поведінці в побуті, у громадських місцях. Зрештою, від знання і дотримання дітьми необхідних гігієнічних правил і норм поведінки залежить не тільки їх здоров'я, але й здоров'я інших дітей і дорослих. Під час повсякденної роботи з дітьми необхідно прагнути до того, щоб дотримання правил особистої гігієни стало для них природним, а гігієнічні навички з часом постійно удосконалювалися. Спочатку дітей привчають до дотримання елементарних правил: мити руки перед їжею, після користування туалетом, після проведення гри, повернення з прогулянки тощо. Дитині, якій виповнилося більше ніж два роки, прищеплюють звичку полоскати рот питною водою після їжі, заздалегідь навчивши її цього. Діти старшого дошкільного віку усвідомленіше повинні ставитися до дотримання правил особистої гігієни: самостійно мити руки з милом, намилюючи їх до утворення піни і досуха витирати, користуватися індивідуальними рушником, гребінцем, склянкою для полоскання рота, стежити, щоб усі речі утримувалися в чистоті. Формування навичок особистої гігієни припускає й уміння дітей залишатися завжди охайними, усувати неохайність у своєму одязі самостійно або за допомогою дорослих. Гігієнічне виховання і навчання нерозривно пов'язані з вихованням культурної поведінки. Змалечку дітей привчають правильно сидіти за столом під час їжі, ретельно, безшумно пережовувати їжу, уміти користуватися столовими приборами, серветкою. Дітям, які чергують у їдальні, потрібно уміти не тільки правильно накрити стіл і поставити посуд, але й засвоїти, що, перед тим, як братися до виконання своїх обов'язків, необхідно ретельно помити руки з милом, упорядкувати себе, причесатися.
Виховання культурно-гігієпічних навичок містить широке коло завдань, і для їх успішного розв'язання рекомендується використовувати цілу низку педагогічних прийомів з урахуванням віку дітей:
• безпосереднє навчання;
• демонстрація вправи з виконанням дій під час дидактичних ігор;
• систематичне нагадування дітям про необхідність дотримуватися правил гігієни і поступове підвищення вимог до них.
Потрібно уважно стежити, щоб дошкільники точно і чітко виконували дії, дотримувалися правильної послідовності.
У молодшому віці діти найлегше засвоюють необхідні навички в спеціальних іграх. Важливо, щоб ці ігри були цікавими, могли захопити дітей, активізувати їх ініціативу і творчість. У старших групах великого значення набувають навчальні мотиви. Проте, для успішнішого формування і закріплення навичок гігієни впродовж періоду дошкільного дитинства доцільно поєднувати словесний і наочний способи, використовуючи спеціальний набір матеріалів із гігієнічного виховання в дитячому садку, різноманітні сюжетні картинки, символи. Під час гігієнічного виховання і навчання дітей педагог повідомляє їм різноманітні відомості: про значення гігієнічних навичок для здоров'я, про послідовність гігієнічних процедур у режимі дня; формує у дітей уявлення про користь фізкультурних вправ.
Для ефективного гігієнічного виховання дошкільників велике значення має і зовнішній вигляд оточуючих. Потрібно постійно пам'ятати про те, що діти в цьому віці дуже спостережливі та схильні до наслідування, тому вихователь повинен бути зразком для них.
Для закріплення знань і навичок особистої гігієни бажано давати дітям різні доручення. Навички у дітей швидко зміцнюються, якщо вони постійно закріплюються в різних ситуаціях. Найважливіше, щоб дітям було цікаво, і щоб вони могли бачити результати своїх дій.
Обов'язковою умовою формування гігієнічних навичок у дітей, виховання звички до здорового способу життя є висока санітарна культура персоналу дошкільного закладу.
Ще одна важлива умова - єдність вимог зі сторони дорослих. Дитина набуває гігієнічних навичок під час спілкування з вихователем, медичним працівником, помічником вихователя, і, звісно, у сім'ї. Обов'язок батьків - постійно закріплювати гігієнічні навички, що виховуються у дитини в дитячому садку. Важливо, щоб дорослі подавали дитині приклад для наслідування, самі завжди дотримувалися цих правил.
ГІГЄНІЧНІ ВИМОГИ ДО ОРГАНІЗАЦІЇ ПРОГУЛЯНОК, СПОРТИВНИХ РОЗВАГ, ЕКСКУРСІЙ.
дітям властива підвищена рухова активність, яка може бути задоволена в процесі проведення прогулянок та екскурсій. Прогулянки на свіжому повітрі сприятливо впливають на нервову систему, покращують апетит, сон, настрій, підвищують загальний тонус життєдіяльності дитини. В умовах ДОУ прогулянку використовують як засіб всебічного виховання і навчання, а також як засобом загартовування. Влітку більшу частину часу діти повинні перебувати на повітрі. Взимку прогулянки проводять 2 рази на день. Для дітей у віці до 1,5 років прогулянки замінюють сном з широким доступом свіжого повітря.
Перед прогулянкою важливо правильно одягнути і взути дитину відповідно до погоди і сезоном, що забезпечить йому свободу рухів і тепловий комфорт.
Діти до 3 років взимку виходять на прогулянку при температурі повітря не нижче -15 ° С і швидкості вітру до 7 м в сек. , Більш старшого віку (4-7 років) - при температурі -18 - 20 ° C. При низьких температурах час прогулянки необхідно скоротити. Звертається увага дітей на зміни, що відбуваються в природі, стан погоди.
Прогулянка повинна починатися зі спокійною діяльності.
З раннього дитинства дітей привчають самостійно одягатися і роздягатися. Перший час вихователь показує, як це треба робити, і допомагає кожній дитині. Старші допомагають одягатися малюкам. Щоб уникнути перегріву одягнених дітей негайно виводять на вулицю.
Користь від прогулянки в чому залежить від її організації, оснащення та емоційного настрою вихованців. Залежно від віку дітей і погоди під час прогулянки організовуються різноманітні ігри (ігри з правилами, творчі, будівельні), спортивні розваги (катання на санках, лижах і ковзанах), праця на ділянці. Прогулянки можна проводити і за межами ДОУ, при цьому діти знайомляться з природою, вчаться орієнтуватися в навколишньому середовищі. Такі прогулянки тренують серцево-судинну систему і руховий апарат.
Влітку в теплу погоду з дітьми дошкільного віку проводять екскурсії вранці. Дітей ослаблені або мають плоскостопість на екскурсію брати не слід. Одяг дошкільнят повинна бути зручним, легким, а в сонячний день - світлої: на голові - панама, на ногах - шкарпетки і легкі вільні напівчеревики або спеціальні туфлі для туризму (тісне взуття ускладнює кровообіг в нижніх кінцівках, що викликає швидке стомлення дитини). Сандалії та босоніжки надягати на екскурсію не слід. Не рекомендується носити взуття без шкарпеток, так як шкарпетки вбирають вологу, захищають ноги від пилу, піску, попереджають потертість.
Дітей 3-4 років виводять за межі дільниці спочатку на 5 10 хв, а потім на 20 хв. Вихованці 4-5 років можуть здійснювати прогулянки загальною протяжністю 2 км, 6-7 років - на З км. Через кожні 10- 15 хв ходьби діти повинні мати п'ятихвилинний відпочинок, а в середині екскурсії в сухому місці - привал на 20-30 хв. На екскурсіях по ознайомленню дошкільнят з працею дорослих вихователь вживає необхідних заходів, що забезпечують безпеку дітей. Під час екскурсії дітей повинні супроводжувати не менше двох дорослих.
Взимку вихованці старших груп можуть здійснювати лижні прогулянки тривалістю 40-60 хв (для початківців 30 хв). При організації таких прогулянок слід враховувати індивідуальні можливості дітей, погоду, дорогу.
ФІЗІОЛГІЯ СНУ І БОДРСТВУВАННЯ ОРГАНІЗМУ. УМОВИ, ЩО НЕОБХІДНІ ДЛЯ НОРМАЛЬНОГО СНУ.
Третю частину життя людина проводить уві сні: він спить 25 з 75 років. Чергування сну і неспання – необхідна умова життєдіяльності людського організму. Мозок підтримується в безсонному стані за рахунок імпульсів, що поступають від рецепторів тіла. При припиненні або різкому обмеженні надходження афферентних імпульсів в кору великих півкуль розвивається сон. Це було показано на хворих, у яких порушене багато видів чутливості. У клініці відомого російського клініциста С.П.Боткіна була хвора, у якої зі всіх органів чуття функціонували тільки рецептори дотику і м'язового відчуття однієї руки. Велику частину часу хворий проводив в стані сну і прокидався, тільки коли доторкалися до її здорової руки. Сої розвивається і при дії на кіркові клітки тривалої або надмірної сили подразників. При цьому в клітках кори розвивається гальмування, що має охоронне значення. Воно забезпечує корі великих півкуль умови для відновлення працездатності під час сну. Згідно уявленням І.П.Павлова, сон по своїй фізіологічній суті є гальмуванням, що розповсюдилося по корі і підкірковим центрам. Щоб заснути, організм пускає в хід як нервові, так і хімічні процеси. Встановлено, що при цьому в крові збільшується кількість серотоніна, а зміст адреналіну під час сну, навпаки, зменшується. Варто ввести в кров тварини невелику дозу адреналіну, і тварина довго не засне. Навіщо організму потрібен сон? Найпростіша з можливих відповідей - для відпочинку мозку. Але, як з'ясували учені, під час сну мозок не тільки не "вимикається", але і, навпаки, працює деколи активніше, ніж при неспанні. Навіть в стані глибокого сну мозок може відповідати на зовнішні дії. Іноді вони органічно "вплітаються в сюжет" сновидіння.
Безпосередньо перед сном наступає стан сонливості, зниження активності мозку, що характеризується:
зниженням рівня свідомості
позіханням;
пониженням чутливості сенсорних систем;
скороченням частоти серцевих скорочень, зниженням секреторної діяльності залоз
Швидке засинання і глибокий сон легко наступає при дотриманні деяких гігієнічних правил.
Не займайтеся до пізнього вечора напруженої розумової і фізичної діяльністю, не лягайте спати відразу ж після їжі. Вечеря повинна складатися з легкопереваріваемих молочних або овочевих страв, без будь-яких гострих приправ. Не можна багато пити, особливо збуджуючі напої. Настанню сну сприяють легкі фізичні вправи (для дихальних м'язів і черевного преса) і, звичайно, такі випробувані засоби, як легкі, неутомливим прогулянки і теплі водні процедури.
Ще одна з неодмінних умов здорового сну - чисте повітря помірної температури (14-17?). Тому перед сном обов'язково ретельно провітріть приміщення. А ще краще, якщо ви привчите себе круглий рік спати при відкритому вікні або кватирці.
АНАЛІЗАТОРИ
ПОНЯТТЯ ПРО АНАЛІЗАТОРИ. РОЛЬ АНАЛІЗАТОРІВ. ЗАГАЛЬНІ ВЛАСТИВОСТІ І ЗАКОНОМІРНОСТІ РЕЦЕПТОРНИХ УТВОРЕНЬ.
Мозок людини постійно отримує інформацію про зміни зовнішнього і внутрішнього середовища. Ця інформація сприймається, передається у відповідні зони кори великого мозку, аналізується особливими сенсорними (чутливими ) системами, які ще називають аналізаторами. Будова аналізатора: - периферична частина - рецептори; - провідникова частина - нерви, що відходять від рецепторів; - центральна частина - відповідні чутливі зони кори півкуль великого мозку. Рецептори - чутливі нервові структури, що перетворюють різні види енергії (світлову, механічну, теплову та ін.) у нервовий імпульс. Залежно від розташування розрізняють рецептори: екстеро-, інтеро-, пропріорецептори (див. тема "Нервова система"). За морфологічними особливостями їх поділяють на: первинночутливі і вторинночутливі. Первинночутливі рецептори - це просте чутливе нервове закінчення біполярного нейрона, по центральному відростку якого збудження передається на вищий рівень чутливої системи. Ці клітини одночасно і рецепторними, і чутливими нейронами І порядку. Рецепторні утворення нюхового, шкірного і рухового аналізаторів належать до первинних. Вторинночутливі рецептори - це спеціалізовані рецепторні клітини, які сприймають подразнення і передають збудження на нейрони І порядку. До вторинночутливих належать смакові, слухові, зорові. вестибулярні рецептори. Залежно від специфічності до дії подразників рецептори поділяють на: - мономодальні - пристосовані до дії одного подразника ( рецептори сітківки ока - до дії світла); - полімодальні - можуть сприймати подразники різної природи ( рецепторні утворення шкіри сприймають температуру, механічні подразники). Рецептори розрізняють: - контактні - якщо подразник викликає збудження рецепторних утворень при безпосередньому дотику з ними (рецептори шкіри); - дистантні - якщо володіють здатністю переходити в стан збудження при дії подразників, розташованих на певній відстані. Залежно від характеру дії подразників, до яких рецептор володіє вибірковою чутливістю, розрізняють: фоторецептори, терморецептори, барорецептори, механорецептори, хеморецептори. Нервові імпульси, що виникають у рецепторах через ланцюг нейронів, що складається з трьох клітин, надходять до великих півкуль головного мозку. перша клітина - чутлива, розташована за межами ЦНС у міжхребцевих спинномозкових вузлах і вузлах черепно-мозкових нервів. Другий нейрон знаходиться у довгастому або середньому мозку, третій нейрон - у зоровому горбі. Аналіз інформації здійснюється у всіх ланках аналізатору - від рецептора до центральної частини. Цей аналіз зводиться насамперед до обмеження надлишкової інформації, виділення суттєвих ознак подразника. Процес перетворення енергії подразника на інформацію полягає в його кодуванні, тобто переведенні на "мову", яка була б зрозумілою для всіх нервових клітин. Цей процес розпочинається в рецепторах генерацією потенціалу дії, тобто нервового імпульсу. Специфічність подразнення передається у вигляді груп або залпів імпульсів, які відрізняються кількістю імпульсів, частотою, тривалістю, інтервалами між ними. "Мовою" мозку є частотний код. Перетворення інформації, тобто переведення її з однієї частотної характеристики на іншу, проходить на кожному рівні аналізаторної системи шляхом зміни коду - перекодування. У вищі відділи нервової системи інформація надходить по багатьох каналах, що функціонують паралельно, але про одне і теж. У вищих відділах відбувається перекривання кодів. Сприймання одних і тих же явищ навколишнього світу різними рецепторами і навіть різними чутливими системами та перекриття коду складає основу багатогранності відбиття явищ нервовою системою. Вищий аналіз інформації проходить у чутливих ділянках кори півкуль головного мозку. Розрізняють 3 групи чутливих полів: первинні, вторинні, третинні. Первинні поля - це ядерні зони аналізаторів. Вони здійснюють аналіз окремих подразників, інформація про які надходить від відповідних рецепторів. Вторинні поля - це периферичні зони аналізаторів, розташовані поряд з первинним полями. Вони одержують інформацію від первинних полів і здійснюють більш складний її аналіз. тут проходить усвідомлення світлових, звукових та інших сигналів. При пошкодженні вторинних полів зберігається здатність виділяти предмети, чути звуки, але людина їх не впізнає, не розрізняє їхнього значення. Третинні поля або зони перекриття аналізаторів. Ці поля розташовані в задній половині кори півкуль великого мозку на межі тім’яних, вискових, потиличної і лобної ділянок. Тут проходить процес вищого синтезу і аналізу. З розвитком третинних полів у людини пов’язані функції мовлення, мислення ( внутрішня мова можлива лише коли будуть одночасно діяти ріні чутливі системи). Якщо у новонародженої дитини недостатньо розвинуті третинні поля, людина не розвивається як особистість, не може опанувати мову, оволодіти найпростішими рухами. Загальні властивості аналізаторів: 1. Для кожного аналізатора характерна наявність рецепторного поля (ділянка поверхні, яка сприймає подразнення, в якій розгалужене аферентне волокно однієї нервової клітини). Співвідношення в корі великих півкуль великого мозку між рецепторними полями і певними ділянками кори визначається порядком їхньої проекції "крапка в крапку". так, кожна ділянка сітківки ока, що сприймає зображення. передає свої сигнали певній ділянці зорової області кори. Усі ділянки коркового центру нагадують екран, який відображає розташування рецепторів на периферії. така упорядкованість представництва рецепторних полів дозволяє мозку одержувати об'єктивну інформацію про стан простору. 2. Висока чутливість аналізаторів до адекватного подразника. Щоб виникло збудження рецепторів ока достатньо енергії 1-2 квантів світла. Чутливість деяких органів обмежена, бо інакше мозок був би перевантажений інформацією . неістотною для людини. Ми не відчуваємо впливу іонізуючого випромінювання, радіоактивного, а лише його наслідки - погіршення стану здоров’я. 3. Гальмування. Гальмування в рецепторних утвореннях органів чуття сприяє периферичному аналізу подразнень. Так, в зоровому аналізаторі воно забезпечує контрастність зображення шляхом підкреслення ліній та контурів предметів. 4. Адаптація - здатність сенсорних систем пристосовувати рівень своєї чутливості до інтенсивності подразника. За високої інтенсивності подразника чутливість організму до нього знижується і навпаки. Аналізатори під впливом тривалих вправ здатні підвищувати свої можливості, тобто "тренуватися". Таким чином, тренується слух у музикантів, відчуття смаку та запахів у спеціалістів - дегустаторів. Діяльність аналізаторів об’єднується мозком, тому у разі порушення одного аналізатора його функція заміщується іншими аналізаторами. так, за допомогою слуху, дотику можна створити уявлення (зорове) про форму, загальний вигляд предметів. На базі інформації від сенсорних систем у людини формуються суб’єктивні відчуття, враження, свідомість, набувається досвід, розвивається розум. Сенсорні системи забезпечують взаємодію організму з навколишнім середовищем. У людини розрізняють 5 основних сенсорних систем: зорова, слухова, смакова, нюхова, дотикова та шкірної чутливості.
ШКІРНІ АНАЛІЗАТОРИ
Шкірний аналізатор забезпечує відчуття доторкання (слабкого тиску), болю, тепла і вібрації. Для кожного з цих відчуттів (крім вібрації) в шкірі людини є специфічні рецептори, або їх роль виконують вільні нервові закінчення. Кожна мікроділянка шкіри має найбільшу чутливість до цих подразників (сигнали), для яких на цій ділянці є найбільша концентрація відповідних рецепторів — больових, температурних і тактильних.
Відчуття доторкання. Це — відчуття, яке виникає під час дії на поверхню шкіри будь-яких механічних стимулів (дотик, тиск), що викликають деформацію шкіри. Відчуття виникає тільки на момент деформації. Абсолютний поріг тактильного відчуття визначається за тим мінімальним тиском предмета на поверхню шкіри, яке робить ледве помітне відчуття доторкання.
Вібраційне відчуття. Вібраційне відчуття обумовлене тими ж рецепторами, що і тактильне, тому топографія розподілу вібраційного відчуття на поверхні тіла аналогічна до тактильної.
Чутливість шкіри до болю. Цей вид чутливості обумовлений впливом на поверхню шкіри механічних, теплових, хімічних, електричних та інших подразників. В епітеліальному прошарку шкіри містяться вільні нервові закінчення, які є спеціалізованими нервовими рецепторами. Проявляються вони в тому, що найменша щільність больових рецепторів припадає на ті ділянки шкіри, які найбільш багаті тактильними рецепторами, і навпаки.
Біологічний смисл болю полягає в тому, що він є сигналом небезпеки, мобілізує організм на боротьбу за самозахист. Під впливом больового сигналу перебудовується робота всіх систем організму і підвищується його реактивність.
Температурна чутливість властива організмам, які володіють постійною температурою тіла, що забезпечується терморегуляцією.
СМАКОВИЙ ТА НЮХОВИЙ АНАЛІЗАТОРИ, ЇХ БІОЛОГІЧНА РОЛЬ
Нюховий аналізатор призначений для сприйняття людиною будь-яких запахів (їх діапазон охоплює до 400 найменувань). Рецептори розташовані на ділянці площею близько 2,5 см2 слизової оболонки в носовій порожнині. Умовами сприйняття запахів є летючість пахучої речовини (виділення його молекул у вільному вигляді); розчинність речовин в жирах; рух повітря, що містить молекули пахучої речовини в сфері нюхового аналізатора. Смаковий аналізатор У фізіології і психології поширена чотирьохкомпонентна теорія смаку, згідно з якою існують чотири види елементарних смакових відчуттів: солодкого, кислого, гіркого і солоного. Всі інші відчуття є їх комбінаціями. Абсолютні пороги смакового аналізатора виражаються величиною концентрації розчину і вони приблизно в 10 тис. разів вище за нюховий. Відновлення смакового сприйняття після впливу будь-яких подразників закінчується через 10—15 хв. Рецептори смаку розташовані на язиці, задній стінці глотки, м’якому піднебінні, мигдалинах і надгортаннику. Найбільше їх на кінчику, краях і задній частині язика. |
Біологічна роль смакових відчуттів полягає не тільки в перевірці їстівності їжі; вони впливають також на процес травлення. Завдяки наявності автономних ефферентів смакові відчуття рефлекторно пов’язані з секрецією травних залоз і діють не тільки на інтенсивність секреції, але і на склад секрету — залежно від того, які смакові якості в їжі переважають: наприклад, солодка вона чи солона. З віком здатність до розрізнення смаку знижує
СЛУХОВИЙ АНАЛІЗАТОР
Слухова чутлива система служить для сприймання звукових сигналів. Особливого значення набула для людини у зв’язку з розвитком мови. Звук - це коливання молекул пружного середовища, яке відбувається у вигляді поздовжніх хвиль тиску. Щоб перетворити слабкі коливання тиску на відчуття звуку, в процесі еволюції утворились органи слуху - вуха. Будова слухового аналізатора: - рецепторний апарат у вусі ( внутрішньому); - слуховий нерв; - слухова зона кори великих півкуль (вискова доля). Вухо - орган слуху і рівноваги, включає: - зовнішнє вухо: вушна раковина, яка вловлює звукові коливання і спрямовує їх у зовнішній слуховий прохід. Вушна раковина утворена еластичним хрящем, зовні вкритим шкірою. У людини вушні м’язи розвинуті слабко і вушна раковина майже нерухома. Шкіра зовнішнього слухового проходу покрита тонкими рідкими волосками. У слуховий прохід відкриваються протоки залоз, що виробляють вушну сірку. І волоски, і вушна сірка виконують захисну функцію; - середнє вухо. У його порожнині відбувається посилення звукових коливань. Складається з: барабанної перетинки, барабанної порожнини (заповненої повітрям), слухових кісточок - молоточка, наковальні, стремінця (передають звукові коливання з барабанної перетинки на овальне вікно внутрішнього вуха, запобігають його перевантаженню), євстахієвої труби (з’єднує порожнину середнього вуха з глоткою). Барабанна перетинка - тонка еластична пластинка, яка зовні вкрита епітелієм, а зсередини слизовою оболонкою. Молоточок зрощений з барабанною перетинкою. Слухові кісточки з’єднані між собою за допомогою рухомих суглобів. Стремінце з’єднано з овальним вікном, яке відділяє барабанну порожнину від внутрішнього вуха. Слухова труба з’єднує барабанну порожнину з носоглоткою, вистелена зсередини слизовою оболонкою. Вона підтримує однаковий тиск зовні і зсередини на барабанну перетинку; - внутрішнє вухо. Розташоване у кам’янистій частині скроневої кістки. Утворене кістковим лабіринтом, всередині якого є перетинчастий лабіринт із сполучної тканини. Між кістковим і перетинчастим лабіринтом міститься рідина - перилімфа, а всередині перетинчастого лабіринту - ендолімфа. Кістковий лабіринт складається з: - завитки; - переддвер’я; - півколових каналів.
32. ЗОРОВИЙ АНАЛІЗАТОР. БУДОВА ОКА…….
Важливу роль у пізнавальній діяльності людини відіграє зоровий аналізатор. Більше 90% інформації, що надходить до мозку, дає зоровий аналізатор. З діяльністю зорового аналізатора пов’язано визначення форми предметів, їх величини, відстані предметів від ока, їхньої рухомості, кольору. Будова зорового аналізатора: - око: фоторецептори в сітківці; - зоровий нерв: друга пара черепно-мозкових нервів (чутливі нерви); - зорова зона кори півкуль головного мозку : потилична доля. Орган зору(око) розташований в очній ямці черепа. Око складається з: - очного яблука; - додаткових органів ока (окорухових м’язів, повік, слізного апарату). Будова очного яблука: - зовнішня товста, щільна оболонка. Її передній відділ займає 1/5 поверхні очного яблука, утворений прозорою, випуклою до переду рогівкою, яка не має кровоносних судин і володіє високими заломлюючими властивостями. Задній відділ зовнішньої оболонки - склера (білкова оболонка), утворена щільною волокнистою сполучною тканиною; - середня судинна оболонка включає власне судинну оболонку, війкове тіло, райдужку. Власне судинна оболонка тонка, містить кровоносні. У центрі райдужки міститься отвір - зіниця, через яку промені попадають на внутрішню оболонку. У сполучнотканинній основі райдужної оболонки містяться судини, гладкі м’язові волокна і пігментні клітини. Залежно від кількості і глибини залягання пігменту колір райдужки різний. Кольором райдужки визначається колір очей. Пучки гладеньких м’язових волокон утворюють м’яз, який звужує або розширює зіницю. Величина зіниці змінюється, тому в око може проникнути більша або менша кількість світла. Війкове тіло розташоване попереду власне судинної оболонки, більша його частина складається із війкового м’яза; - за зіницею розташований кришталик (двоопукла лінза) - прозоре тіло, яке знаходиться в тонкостінній капсулі і з’єднується війковими волокнами з війковим тілом та війковим м’язом. При скороченні війкового м’яза змінюється натяг війкових волокон, регулюється кривизна кришталика, змінюється його заломлююча сила; - між рогівкою і райдужкою, між райдужкою і кришталиком знаходяться невеликі порожнини - передня і задня камери ока, в яких міститься водяниста волога. Вона забезпечує поживними речовинами рогівку і кришталик, які не мають кровоносних судин. Порожнина ока позаду кришталика заповнена прозорою речовиною - склистим тілом; - внутрішня оболонка (сітківка). Вона побудована з двох листків: зовнішнього пігментного і внутрішнього світлочутливого. Зовнішній листок складається з шару пігментних клітин, що містять чорний пігмент - фуксин, що поглинає світло і перешкоджає відбиттю і розсіюванню зображення. Це забезпечує чітке зорове сприйняття. Внутрішній листок сітківки складається з 3 шарів клітин: - зовнішнього, що прилягає до пігментного шару, - фоторецепторний; - середній - асоціативний; - внутрішній - гангліозний. Фоторецепторний шар сітківки складається з нейросенсорних клітин - паличок і колбочок. У зовнішніх сегментах паличок міститься фотопігмент- зоровий пурпур, а в колбочок - йодопсин. Паличкоподібні клітини реагують на світлові промені всього спектру (від 400 до 800нм), а колбочки - лише на певну довжину хвилі: одні чутливі до 430нм (сині колбочки), інші до 535нм (зелені), треті -575нм (червоні). Саме модальність трьох типів цих клітин, що сприймають сині, зелені, червоні кольори, зумовлює кольоровий зір. У сітківці ока приблизно 7млн. колбочок і 130 млн. паличок. Чутливість паличкоподібних клітин у 1000 разів більша, ніж колбочок. Вони збуджуються навіть при поганому освітленні - вночі і в сутінках. Палички сприймають інформацію про форму і освітленість предметів, а колбочки - про колір. Перетворення енергії світла в нервовий імпульс відбувається в результаті хімічних реакцій, що відбуваються в паличках і колбочках. Родопсин і йодопсин розпадаються на більш прості хімічні речовини, що спричиняють виникнення в світлочутливих клітинах потенціалу дії - нервового імпульсу. При припиненні дії світла ці зорові пігменти відновлюються. Центральні відростки (аксони) паличок і колбочок передають зорові імпульси біполярним клітинам асоціативного шару сітківки, які контактують з гангліозними клітинами внутрішнього шару. Гангліозний шар утворений великими нейроцитами, аксони яких утворюють зоровий нерв. У місці виходу зорового нерву з очного яблука на сітківці відсутні світлочутливі клітини - сліпа пляма. У центральній частині сітківки розташовано найбільше світлочутливих клітин - жовта пляма (місце найкращого бачення). Світлові промені, які надходять в око, перш, ніж вони потрапляють на сітківку, проходять через кілька заломних середовищ, які утворюють оптичну систему ока.
Розвиток зорового аналізатора розпочинається на третьому тижні ембріонального розвитку і до моменту народження дитини зоровий аналізатор в основному морфологічно сформований. Проте вдосконалення його структури відбувається і після народження, і завершується в шкільні роки. У новонароджених дітей форма ока більш куляста, діаметр очного яблука становить 16мм. Найінтенсивніше очне яблуко росте до 5 років, менш інтенсивно до 12 років. Діаметр у дорослих людей становить 24мм. У дітей склера тонша і еластичніша, рогівка відносно товста. Це сприяє легкій деформації ока. У новонароджених дітей і дітей дошкільного віку кришталик більш опуклої форми і більш еластичний, війчасте тіло слабко розвинуте. У новонароджених очі, як правило, далекозорі. Проте у частини дітей куляста форма очей може стати подовженою. Зображення предметів перестають збігатися із сітківкою, очі стають короткозорі. Іноді зустрічається у новонароджених неоднакова кривизна рогівки або кришталика в різних меридіанах, внаслідок чого зображення на сітківці спотворюється (неможливість сходження всіх променів в одній точці - фокусі) - астигматизм. Зустрічається порушення прозорості кришталика - катаракта.
ГІГІЄНА
Одне з навичок особистої гігієни — ознайомитися з охайністю свого обличчя, зокрема вух — також має щеплюватися дитині наскільки можна раніше. Мити вуха, ознайомитися з чистотою їх, видаляти виділення, якщо є. Чистити вуха потрібно 1 разів на тиждень. Попередньо закапати у кожне вухо п'ять хвилин перекис водню 3% розчин. Сірчані маси розм'якшуються і перетворюються на піну, їх легко видалити. При "сухий" чистці велика небезпека проштовхнути частина сірчаних мас вглиб зовнішнього слухового проходу, до барабанним перетинці (так формується сірчана пробка).
Проколювати мочку вуха потрібно лише у косметичних кабінетах, ніж викликати інфікування вушний мушлі та її запалення.
Систематичне перебування на гучної обстановці чи короткочасне, але дуже інтенсивне вплив звуку можуть призвести до тугоухости.Оберегайте вуха від занадто гучних звуків. Вчені з'ясували, що тривалий вплив гучного шуму шкодить слуху. Сильні, різкі звуки ведуть до розриву барабанним перетинки, а постійні гучні шуми викликають втрату еластичності барабанним перетинки.
33. ОПТИЧНА СИСТЕМА ОКА. АККОМОДАЦІЯ. ПОРУШЕННЯ РЕФЛЕКСІЇ
Оптична система ока: - рогівка; - водяниста волога передньої і задньої камер; - кришталик; - склисте тіло. Їхня загальна заломлююча сила ока становить 60-70 діоптрій (1 діоптрія - це заломлююча сила лінзи з фокусною відстанню 1м). Зображення на сітківці ока виходить зменшеним і оберненим. Ми бачимо предмети не в перевернутому, а в їхньому природному вигляді завдяки життєвому досвіду і взаємодії аналізаторів. Око володіє здатністю пристосовуватись до чіткого бачення предметів, які розташовані від нього на різній відстані - акомодацією. Акомодація здійснюється шляхом зміни кривизни кришталика. При розгляданні близьких предметів війковий м’яз скорочується і кришталик завдяки своїй еластичності стає більш опуклим, збільшується його заломлююча сила і зображення фокусується на сітківці. При розгляданні предметів на далекій відстані, напруження війкового м’яза зменшується, війкове тіло натягується і капсула кришталика зумовлює здавлювання кришталика, його заломлююча сила зменшується. Очне яблуко заломлює паралельні промені світла, фокусує їх на сітківці. Скорочення війкового м’яза розпочинається тоді, коли предмет наближається на відстань 65 см, а максимум буває при його розміщенні на відстані 7-14 см від ока. Найменша відстань, при якій предмет сприймається оком чітко, називається найближчою точкою ясного бачення. З віком еластичність кришталика зменшується і ця точка віддаляється. У 10 років найближча точка ясного бачення знаходиться на відстані менше 7см, в 20 років -8,3см, у 40років - 17см, у 50 років -50см. На близькій відстані людина перестає розрізняти дрібні предмети. Це явище носить назву далекозорості. Далекозоре око має відносно слабку заломлюючу здатність. У такому оці зображення віддалених предметів виникає за сітківкою. Для корекції порушення зору використовують окуляри з двоопуклою лінзою, яка збільшує заломлення променів. У короткозорому оці зображення віддалених предметів виникає перед сітківкою. Це може бути зумовлено подовженням осі ока або перенапруженням війкового м’яза. Короткозоре око добре бачить тільки розташовані близько предмети. Для корекції порушення зору призначають окуляри з розсіяними двоввігнутими лінзами. Правий і лівий зорові нерви, які відходять від очного яблука на нижній поверхні мозку утворюють частковий перехрест, що забезпечує бінокулярність зору. Працюючи разом, об’єднуючи зорову інформацію, обидва ока забезпечують стереоскопічний зір, який дозволяє одержати більш точне уявлення про форму, об’єм, глибину розташування предметів. Від зорового перехреста нервові волокна йдуть до підкіркових центрів зору (верхні горбики покришки середнього мозку). В цих центрах від волокон гангліозних клітин сітківки імпульс передається нейронам, чиї відростки йдуть до кіркового центру зору - в кору потиличної долі, де відбувається вищий аналіз зорової інформації.
34. КОРОТКОЗОРІСТЬ, КОСООКІСТЬ ТА ІНШІ ПОРУШЕННЯ ЗОРУ У ДІТЕЙ. ЗНАЧЕННЯ ЗАХОДІВ НАПРАВЛЕНИХ НА ПОПЕРЕДЖЕННЯ НАДМІРНО НАПРУЖЕНОГО ЗОРУ У ДІТЕЙ ДНЗ