Гліє́р Ре́йнгольд (Ерне́ст) Мо́ріцевич

(30 грудня 1874 (11 січня 1875), Київ, Російська імперія — 23 червня 1956, Москва, РРФСР, СРСР) — український і російський композитор, диригент, педагог, музично-громадський діяч німецько-польського походження.

Глієр Рейнгольд Моріцович народився у Києві в сім’ї майстра музичних інструментів. Закінчив Київське музичне училище (1894, клас скрипки). 1900 року закінчив Московську консерваторію, де навчався у М. Іпполітова-Іванова (композиція), Г. Конюса (гармонія), С. Танєєва (поліфонія), І. Гржималі (скрипка). Викладав музично-теоретичні дисципліни у Московській музичній школі імені Гнесіних. З 1913 року – професор по класу композиції, з 1914 року – директор Київської консерваторії. У 1920–1941 рр. професор Московської консерваторії.

Брав уроки диригування у Оскара Фріда у Німеччині (1906 - 1908). Після повернення постійно виступав як диригент. Р. Глієр вивчав музику різних народів, звертався до українського музичного фольклору. З 1938 року – народний артист СРСР.

У своїй творчості Р. Глієр був послідовником естетичних принципів і творчих традицій російських композиторів- класиків. Для творів Р. Глієра характерні теплота і щирість, що відзначені широкою мелодійною співучістю. Його музика одночасно приваблює витонченістю гармонії, ясністю і злагодженістю форм. У цілому творам композитора притаманна емоційна рівновага, переважні світлі, ліричні настрої.

Музичний спадок Р. Глієра різноманітний за жанрами: 5 опер, в тому числі «Шахсенем» (1925), музична драма «Гюльсара» (1949); 7 балетів – «Червона квітка» (1927), «Мідний вершник» (1949), «Тарас Бульба» (1952) та інші; понад 20 симфонічних композицій; 3 симфонії, зокрема, програмна симфонія «Ілля Муромець» (1911); камерно-інструментальні, фортепіанні твори, хори та пісні. Одне з центральних місць у творчості Р. Глієра належить концерту для голосу з оркестром (1943), насиченого задушевними пісенними зворотами. Серед камерних творів популярності набув 4-й струнний квартет (1946). Р. Глієр – автор багатьох творів для різних інструментів, які увійшли у навчально-педагогічний репертуар.

Як педагог Р. Глієр виховав цілу плеяду композиторів, а саме: Б. Александрова, М. Мясковського, С. Прокоф’єва, Б. Лятошинського, Л. Ревуцького та інш.

Помер 23 червня 1956 року у Москві.

Біографії

Дмитро́ Дми́трович Шостако́вич (рос. Дми́трий Дми́триевич Шостако́вич; 12 (25) вересня 1906 — 9 серпня 1975) — російський композитор, піаніст, педагог і громадський діяч, один з найзначніших композиторів XX століття. Народний артист СРСР (1954).

Прадід Шостаковича за батьківською лінією — Петро Михайлович Шостакович (1808–1871) — народився в містечку Шеметове (Завілейський повіт Віленської губернії). Петро Михайлович, спочатку вільний слухач Віленської медико-хірургічної академії (з 1834 року), закінчив її в 1837 зі званням ветеринарного лікаря[1], колезький асесор, жив у Єкатеринбурзі, з 1858 — в Казані. У сорокові роки XIX століття Петро Михайлович із дружиною Марією-Юзефою Ясинською опинився в Єкатеринбурзі. Тут 27 січня 1845 у них народився син, названий Болеславом-Артуром. Болеслав-Артур (1845—1919) учасник народовольческого руху, в 1866 був засуджений і висланий з Москви до Томська, згодом у Нарим. Там же народився Дмитро Болеславович Шостакович (1875—1922), батько композитора. У середині 1890-х він переїхав до Петербурга, де вивчав гістологію в Петербурзькому університеті, після закінчення якого був прийнятий на роботу в Палату мір і ваг. Дід Шостаковича по лінії матері, Василь Кокоулін (1850—1911), був одним із начальників на золотих копальнях в Бодайбо. Його дочка, Софія Василівна (1878—1955), була піаністкою і вчилася спочатку в Іркутську, а потім — в Петербурзькій консерваторії в Олександри Розанової. У Петербурзі вона познайомилася з Дмитром Шостаковичем, а в 1903 році відбулося весілля.

Дмитро Шостакович народився 12 (25) вересня 1906 в Санкт-Петербурзі. Він був середнім з трьох дітей у сім'ї. Його старша сестра, Марія (1903—1973), стала згодом піаністкою, молодша, Зоя (1908—1990), — ветеринаром. У 1915 році Шостакович вступив до Комерційної гімназії Марії Шидловської, і до цього ж часу відносяться його перші серйозні музичні враження: після відвідання вистави опери М. А. Римського-Корсакова «Казка про царя Салтана» юний Шостакович заявив про своє бажання серйозно зайнятися музикою. Перші уроки гри на фортепіано почала давала йому мати, і після декількох місяців занять Шостакович зміг розпочати навчання в приватній музичній школі відомого в той час фортепіанного педагога І. А. Гляссера.

Сім'я дотримувалася ліберальних політичних поглядів. Серед перших творів Шостаковича — траурний марш пам'яті керівників партії кадетів, А. І. Шингарьова і Ф. Ф. Кокошкіна, вбитих у січні 1918 року матросами і солдатами.

Навчаючись у Гляссера, Шостакович досяг деяких успіхів у фортепіанному виконавстві, однак той не поділяв інтерес свого учня до композиції, і в 1918 році Шостакович залишив його школу. Влітку наступного року юного музиканта слухав О. К. Глазунов, який схвально відгукнувся про його композиторський талант. Восени того ж року Шостакович вступив до Петроградської консерваторії, де вивчав гармонію і оркестровку під керівництвом М. О. Штейнберга, контрапункт і фугу — у Н. А. Соколова, паралельно займаючись також диригуванням. Наприкінці 1919 року Шостакович написав свій перший великий оркестровий твір — Скерцо fis-moll. На наступний рік Шостакович вступив у клас фортепіано Л. В. Ніколаєва, де серед його однокурсників були М. В. Юдіна та В. В. Софроницький. У цей період формується «Гурток Анни Фогт», що орієнтується на новітні тенденції західної музики того часу. Активним учасником цього гуртка стає і Шостакович, він знайомиться з композиторами Б. В. Асаф'євим і В. В. Щербачовим, диригентом М. Малько. Шостакович пише «Чотири байки Крилова» для мецо-сопрано та фортепіано і «Три фантастичних танці» для фортепіано.

У 1923 році Шостакович закінчив консерваторію по класу фортепіано (у Л. В. Ніколаєва), а в 1925 році — по класу композиції (у М. О. Штейнберга). Його дипломною роботою була Перша симфонія. Як і його попередники, такі як Рубінштейн, Рахманінов і Прокоф'єв, Шостакович збирався продовжити кар'єру і як концертуючий піаніст, і як композитор. Однак за свідченням Костянтина Ігумнова, його грі не вистачало «почуття і сили». У 1927 році на Першому Міжнародному конкурсі піаністів імені Шопена у Варшаві він отримав почесний диплом. На щастя, незвичайний талант музиканта (Шостакович виконав у Варшаві також власну сонату) зауважив один з членів журі конкурсу, австро-американський диригент і композитор Бруно Вальтер, який запропонував Шостаковичу пограти йому на роялі ще що-небудь. Почувши «Першу симфонію», Вальтер негайно попросив Шостаковича надіслати партитуру йому в Берлін, і потім виконав Симфонію в поточному сезоні, тим самим зробивши російського композитора знаменитим.

1932 року Д. Шостакович одружився на Ніні Варзар, з якою виховував двох дітей — Галину і Максима, згодом відомого диригента.

Перша заборона

Опера «Леді Макбет Мценського повіту» за повістю Н. С. Лєскова (написана в 1930—1932, поставлена ​​в Ленінграді в 1934), спочатку прийнята з захопленням і вже проіснувавши на сцені півтора сезони, зазнала розгрому в радянській пресі (стаття «Сумбур замість музики» у газеті «Правда» від 28 січня 1936 року). У цьому ж 1936 році повинна була відбутися прем'єра 4-ї Симфонії — твору значно більш монументального розмаху, ніж всі попередні симфонії Шостаковича, що поєднала у собі трагічний пафос з гротеском, ліричними та інтимними епізодами, і, можливо, мала би почати новий, зрілий період у творчості композитора. Шостакович призупинив репетиції Симфонії перед грудневою прем'єрою. 4-я Симфонія була вперше виконана лише 1961 року.

У травні 1937 року Шостакович випустив у світ 5-у Симфонію — твір, чий наскрізь драматичний характер, на відміну від попередніх трьох «авангардистських» симфоній, зовні «захований» в загальноприйняту симфонічну форму (4 частини: з сонатною формою першій частині, скерцо, адажіо та фіналом з зовні тріумфальним кінцем) та інші «класичні» елементи. Вихід 5-й Симфонії Сталін на сторінках «Правди» коментував фразою: «Ділова творча відповідь радянського художника на справедливу критику». після прем'єри твору вийшла хвалебна стаття в «Правді», і за симфонією офіційно закріпилася слава «зразка твору соціалістичного реалізму в симфонічній музиці».

З 1937 року Шостакович вів клас композиції в ЛГК імені Н. А. Римського-Корсакова. 1939 року він стає професором.

Воєнні роки

Залишаючись в перші роки війни в блокадному Ленінграді, Шостакович починає працювати над 7-ю симфонією. Вона була завершена в Куйбишеві, куди композитора разом з сім'єю було евакуйовано в лютому 1942. Симфонія вперше була виконана 29 березня 1942 р. в Колонному залі московського Будинку Союзів, а 9 серпня 1942 — у блокадному Ленінграді. За цей твір композитор отримав Сталінську премію.

У 1943 р. композитор переїздить до Москви і до 1948 р. викладає в Московській консерваторії. У нього навчалися Р. З. Бунін, А. Д. Гаджієв, Р. Р. Галинін, О. А. Євлахов, К. А. Караєв, Г. В. Свиридов, Б. І. Тіщенко, К. С. Хачатурян, Б. А. Чайковський, Галина Уствольська.

Друга заборона

В 1948 Шостакович, поряд з багатьма іншими композиторами (зокрема С. Прокоф'євим та А. Хачатуряном) потрапив під кампанію боротьби з формалізмом, очолювану тодішнім головою Верховної Ради РРФСР Андрієм Ждановим. Після оприлюднення Постанові ЦК ВКПб про оперу «Великая Дружба» Мураделі, Шостакович був звинувачений в «формалізмі», «буржуазному декадентстві» та «плазуванні перед Заходом»[2], визнаний профнепридатним, позбавлений звання професора Московської та Ленінградської консерваторій та вигнаний з них. Більшість творів Шостаковича були заборонені, а його родина позбавлена привілеїв. За спогадами Ю. Любимова, композитор «ніч чекав на арешт на сходовому майданчику на ліфті»

У наступні кілька років Шостакович заради заробітку складав музику до кінофільмів, складав музику на реабілітації, і писав серйозні роботи «в стіл». До числа останніх відноситься скрипки з оркестром № 1 та вокальний цикл З єврейської народної поезії, що було пов'язано з активізованою повоєнною антисемітською кампанією та масовими арештами, під хвилю яких зокрема потрапили І. Добрушин та Юдицький, укладачі книги, з якої Шостакович взяв його тексти.

Переслідування автора були дещо послаблені в 1949, коли Сталін вирішив делегувати представників на культурний та науковий конгрес на захист миру в Нью-Йорку, і серед них — Шостаковича, який мав зачитати заготовлену промову. За спогадами Миколи Набокова, Шостакович читав «нервовим і тремтячим голосом». Повною мірою усвідомлюючи, що Шостакович не міг вільно висловлювати свою думку, Набоков публічно попросив композитора висловитися щодо заборони музики Стравінського в Радянському Союзі. Шостакович, який був великим шанувальником Стравінського і надихався його музикою, не мав іншого виходу, окрім як дати стверджувальну відповідь. Набоков, не вагаючись, опублікував це, інтерпретуючи як демонстрацію того факту, що Шостакович «не вільна людина, але слухняне знаряддя своєї влади». Шостакович ніколи не пробачив Набокова за це публічне приниження. У тому ж році Шостакович був змушений скласти кантату Пісня про ліси, що прославляла Сталіна як «Великого садівника». У 1951 композитор був обраний депутатом Верховної Ради РРФСР.

Реабілітація

Смерть Сталіна у 1953 році відкрила композиторові шлях до реабілітації. В цей час була написана одна з найвідоміших його робіт — Десята симфонія, а в 1954 — Святкова увертюра, що була використана як музична тема для Літніх Олімпійських ігор 1980 р.

У 1957 р. Шостакович стає секретарем Спілки композиторів СРСР, Спілки композиторів РРФСР. В 1960 році Дмитро Шостакович вступає до лав КПРС, що відкрило композиторові шлях до подальшого кар'єрного росту — з 1960 року композитора було призначено першим секретарем Спілки композиторів СРСР. Існує думка, що кар'єрний ріст Шостаковича став можливим завдяки бажанню Хрущова заручитися підтримкою інтелігенції. В перший же рік перебування на посаді Шостакович створив симфонію присвячену пам'яті В. І. Леніна, що нерідко розглядають як вимушений крок

У 1954 р. Шостакович пережив смерть своєї дружини Ніни Варзар. Існують відомості, що Д. Шостакович мав намір одружитися на своїй колишній учениці, композиторці Галині Уствольській, однак отримав відмову. Другий шлюб Шостаковича з комсомльською активісткою Маргаритою Каїновою виявився невдалим і розпався 1957 року. 1962 року композитор одружився втретє, його дружиною стала 27-річна Ірина Супінська. На думку Г. Вишневської, саме з нею композитор знайшов домашній притулок і вона продовжила його життя на кілька років

Останні роки

Останні роки життя Шостакович страждав від хронічних хвороб. Починаючи з 1958 він страждав на захворювання правої руки, що зрештою змусило його відмовитися від гри на фортепіано, а в 1965 було діагностовано поліомієліт. Він також страждав від серцевих нападів, через що пережив кілька падінь, внаслідок яких зламав обидві ноги. Передчуття смерті обумовило і трагічний зміст останніх двох симфоній — 14-ї та 15-ї. Шостакович помер в Москві 9 серпня 1975 р. Похований на Новодівочому цвинтарі.

Свиридов Георгій Васильович (16 грудня 1915, Фатеж — 6 січня 1998, Москва) — радянський композитор і піаніст. Народний артист СРСР. Герой Соціалістичної Праці (1975). Лауреат Сталінської премії (1946), Ленінської премії (1960) та Державної премії СРСР (1968, 1980). Нагороджений двома орденами Леніна.

Народився 3 (16) грудня 1915 у Фатежі (Курська губернія) у родині поштового службовця. Батько загинув під час Громадянської війни. Після закінчення музичної школи в Курську вчився в ленінградському 1-му музичному технікумі, а з 1936 — на композиторському факультеті Ленінградської консерваторії, яку закінчив по класу композиції (учився в П. Б. Рязанова та Д. Д. Шостаковича).

З 1956 жив у Москві; працював у театрі й кіно, в 1962–1974 секретар правління Союзу композиторів СРСР, одночасно в 1968-73 1-й секретар правління Союзу композиторів РРФСР.

Дарування композитора, своєрідність його творчої індивідуальності найяскравіше проявила себе в області вокальної музики. Камерно-вокальні й вокально-симфонічні твори на слова А. С. Ісаакяна («Країна батьків», поема для тенора й баса з фортепіано, 1950), Р. Бернса (цикл пісень, 1955), С. А. Єсеніна («Поема пам'яті С. Єсеніна» для тенора, хору й симфонічного оркестру, 1955-56; цикл пісень «У мене батько селянин» для тенора, баритона з фортепіано, 1956, і ін.), В. В. Маяковського («Патетична ораторія» для баса, хору й оркестру, 1959; Ленінська премія, 1960), а також хори на слова російських поетів (1958, 1967) окреслюють найважливішу тему творчості композитора — тему Батьківщини.

На основі глибокого прочитання поезії різних епох і народів, насамперед російської, Свиридов істотно оновив багато вокальних жанрів. Стиль Свиридова, тісно пов'язаний із традиціями російської класичної й радянської музики, надзвичайно самобутній. Значною мірою він визначається широкою опорою на селянський фольклор у сполученні з прийомами музичної мови ХХ століття.

Музика Свиридова відрізняється відточеною простотою, національною характерністю пісенних мелодій і гармонічної мови, блиском і барвистістю оркестрового колориту, строгим відбором і економією вирізних засобів.

Тенденція до лаконізму, стисканню масштабів творів виявилася в «Курських піснях» (1964), у т.зв. маленьких кантатах «Дерев'яна Русь» (слова С. А. Єсеніна, 1964), «Сніг іде» (слова Б. Л. Пастернака, 1965), «Весняна кантата» (слова Н. А. Некрасова, 1972), у хоровому «Концерті пам'яті А. А. Юрлова» (1973) і ін.

Серед інших творів — музичні комедії, у тому числі «Вогники» (1951), тріо для скрипки, віолончелі й фортепіано (1945; Державна премія СРСР, 1946; 2-я редакція 1955), музика до фільмів і вистав драматичних театрів.

Родіо́н Костянти́нович Щедрі́н (рос. Родио́н Константи́нович Щедри́н, 16 грудня 1932) — радянський композитор, народний артист СРСР, лауреат Ленінської і Державної премії СРСР. Чоловік балерини Майї Плісецької.

Народився в Москві у родині професійних музикантів. У 1941 році був прийнятий у Центральну музичну школу-десятилітку при Московській консерваторії, але з початком війни з родиною був евакуйований до Куйбишева. З поверненням вчиться у Московському хоровому училищі Свєшнікова. В 1947 році був відзначений на училищному конкурсі композиторських робіт, що вже на четвертому курсі дозволило йому стати членом Спілки композиторів.

У 1955 закінчив Московську консерваторію по класах композиції у Ю. Шапоріна і фортепіано у Я. Флієра (1955). У 1958 оженився на Майї Плісецькій, для якої пізніше написав цілу низку балетів.

Серед ранніх творів, що принесли Щедріну популярність — балет «Горбоконик» (1960), опера «Не тільки любов», «Озорні частушки» для оркестру. В цих твори тональні, барвисто оркестровані і включають фольклорні мотиви.

У 1965–1969 викладав у консерваторії клас композиції. Серед творів цих років — «Кармен-сюїта», ораторія «Ленін у серці народному», фортепіанний цикл 24 прелюдії і фуги.

З 1973 по 1991 роки Щедрін очолював Спілку композиторів РРФСР. Творчість цих років характеризується суміщенням елементів народного мистецтва і «авангардних» технік, зокрема додекафонії і сонористики. Твердим-ударним, конструктивним і віртуозним стилем відзначені його численні фортепіанні твори: п'ять концертів для фортепіано з оркестром, цикл 24 прелюдії й фуги (1970) і інші.

У 1989 році Родіон Щедрін був обраний до Верховної ради СРСР, він увійшов у Міжрегіональну групу народних депутатів «За перебудову». Щедрін брав участь у реабілітації на батьківщині висланих із країни М. Ростроповича й Г. Вишневської. З розпадом Радянського Союзу, Щедрін живе переважно у Мюнхені, зберігаючи, однак, російське громадянство.

Ара́м Іллі́ч Хачатуря́н (вірм. Արամ Խաչատրյան, рос. Арам Хачатурян; нар. 24 травня (6 червня) 1903, Тбілісі — пом. 1 травня 1978, Москва) — композитор, диригент, педагог, музично-суспільний діяч, народний артист СРСР (1954), Герой Соціалістичної Праці (1973), академік АН Вірменської РСР (1963). Дядько Карена Хачатуряна.

Був четвертим сином у родині бідного ремісника. 1921 року разом із групою вірменської молоді А. Хачатурян виїхав у Москву і вступив на підготовчі курси в Московського університету, потім став студентом факультету фізики й математики. Через рік 19-літній Хачатурян вступив у Гнесинське музичне училище.

Саме в ті роки Хачатурян уперше в житті потрапив на симфонічний концерт і був вражений музикою Л. Бетховена і Рахманінова. «Танець для скрипки і фортепіано» став першою роботою композитора. «Як і всі скрипалі, я пишаюся тим, що перша серйозна робота А. Хачатуряна, його „танець“, був написаний для скрипки. Композитор відчуває скрипку, як дійсний майстер — віртуоз», — сказав Давид Ойстрах про Хачатуряна.

1929 року Хачатурян вступив у симфонічний клас Московської консерваторії, яку блискуче закінчив 1934 і вступив до аспірантури. Ще до студентських років відносяться такі його твори, як пісня-поема для скрипки з фортепіано (1929), токата для фортепіано (1932), тріо для фортепіано, скрипки й кларнета (1932). Далі Хачатурян написав 1-ю симфонію (1934), концерти з оркестром для фортепіано (1936) і для скрипки (1940). Під час Другої світової війни працював на всесоюзному радіо, писав патріотичні пісні й марші.

У 1939 Хачатурян написав перший вірменський балет «Щастя». Але вади лібрето балету змусили переписати більшу частину музики, і в такий спосіб «народилася» «Ґаяне». Прем'єра балету відбулася у важкі роки Другої світової війни, узимку (3 грудня 1942). В 1943 за цей балет Хачатурян одержав сталінську премію першого ступеня — одну з найвищих нагород того часу в сфері культури. Через дуже короткий час після прем'єри цей балет завоював всесвітню славу. Балет «Спартак» став найбільшою роботою Хачатуряна після війни. Партитура балету була завершена в 1954, а в грудні 1956 відбулася прем'єра. Відтоді цей балет став «частим гостем» на найкращих сценах світу.

Одночасно Хачатурян працював у театрі й кіно: «Маскарад», «Зангезур», «Пепо», «Володимир Ілліч Ленін», «Російська проблема», «Секретна Місія», «у них є Батьківщина», «адмірал Ушаков», «Джордано Бруно», «Отелло», «Сталінградська битва» та інших. З 1950 Хачатурян виступав як диригент, гастролював з авторськими концертами в багатьох містах СРСР і за кордоном.

З 1950 викладав композицію в Московській консерваторії і в інституті ім. Гнесіних (з 1951 — професор). Серед його учнів — А. Я. Ешпай і М. Л. Тарівердіев. З 1957 А. І. Хачатурян займав пост секретаря Спілки композиторів СРСР.

Андрі́й Володи́мирович Гаври́лов (род. 21 вересня 1955, Москва) — піаніст і диригент. Отримав всесвітню популярність у 1970-і роки як музичний вундеркінд. З 1984 року Гаврилов живе за кордоном (останні 15 років — у Швейцарії). Є громадянином чотирьох країн — СССР (і його правонаступниці — Росії), Великобританії, Німеччини, Швейцарії

Народився у Москві. Освіту отримав у Центральній музичній школі та Московській консерваторії, яку закінчив у класі Л. Наумова 1979 року. Будучи студентом консерваторії, 1974 року став переможцем Міжнародного конкурсу ім. П. І. Чайковського, що відкрило піаністові шлях до міжнародних гастролей. На міжнародній сцені дебютував у цьому ж році на Зальцбурзькому фестивалі. Невдовзі випадок звів Андрія Гаврилова з Ріхтером, і вони разом виконали і записали сюїти Генделя. 1976 року він виступав на фестивалі Royal Festival Hall в Лондоні. 1978 піаніст здійснив перше концертне турне з оркестром Берлінської Філармонії, в рамках якого музиканти дали 30 концертів у найбільших містах світу.

У 1979 органи КДБ заборонили Андрію Гаврилову виїжджати за кордон, у нього забрали закордонний паспорт і квиток на гастролі, а також відключили телефон. Музикант зазнав примусового психіатричного лікування, перебував під домашнім арештом і під постійним наглядом КДБ.

1985 року Гаврилову вдалось з допомогою подруги, дочки високопоставленого радянського чиновника, виїхати з СРСР в Англію. Гаврилов принципово не просив політичного притулку, оскільки вважав, що настав час вільного переміщення радянських громадян. Запит Гаврилова про надання йому можливості вільного переміщення схвалили керівники обох країн — Маргарет Тетчер і Горбачов: Гаврилову зберегли радянське громадянство і видали «вільний закордонний паспорт» СРСР. Гаврилов став, за його словами, першим радянським артистом, який «вільно виїхав за кордон».

З 1985 року з перервою в 1994—2000 роках, артист веде активну концертну діяльність у країнах Європи та в Японії.

У 1998 Андрій Гаврилов включений в число найбільших виконавців 20-го століття групою «Філіпс». У 2000-му році він занесений до «Золотої зал слави» університетом Кембридж.