Постіндустріальне суспільство

Постіндустріальне суспільство (термін запропонований Деніеллом. Беллом у 1962 р.). Свого часу Д. Белл очолював "Комісію 2000 року", створену рішенням Конгресу США. Завданням цієї комісії було напрацювання прогнозів соціально-економічного розвитку США у третьому тисячолітті. На основі проведених комісією досліджень, Деніелл Белл разом з іншими авторами написав книгу "Америка в 2000 р.". У цій книзі, зокрема, доводилось, що за індустріальним суспільством наступає новий етап людської історії, який базуватиметься на досягненнях науково-технічного прогресу. Цей етап Деніелл Белл і назвав "постіндустріальним".

У другій половині XX ст. у найрозвинутіших країнах світу, таких, як: США, країни Західної Європи, Японія різко зростає значення знання та інформації. Динаміка оновлення інформації стала такою високою, що вже у 70-х рр. XX ст. вчені-соціологи зробили висновок (як показав час — правильний), що у XXI ст. неписьменними вважатимуться не ті, хто не вміє читати і писати, а ті, які не вміють учитися, забувати непотрібне, і вчитимуться знову.

У зв'язку зі зростанням ваги знань та інформації, наука перетворюється на безпосередню виробничу силу суспільства — все зростаючу частину доходів передові країни отримують не від продажу промислової продукції, а від торгівлі новими технологіями і наукоємною та інформаційною продукцією (як-от: кіно, телепрограми, комп'ютерні програми тощо). У постіндустріальному суспільстві вся духовна надбудова інтегрується в систему виробництва і — тим самим — долається дуалізм матеріального та ідеального. Якщо індустріальне суспільство було економіко центричним, то постіндустріальне суспільство характеризується культуро центричністю: зростає роль "людського фактора" і всієї спрямованої на нього системи соціогуманітарного знання. Це, звичайно, не означає, що постіндустріальне суспільство заперечує базові компоненти індустріального (високорозвинена промисловість, трудова дисципліна, висококваліфіковані кадри). Як зауважив Деніелл Белл, "постіндустріальне суспільство не заміщує індустріальне, так само як індустріальне суспільство не ліквідовує аграрний сектор економіки". Але людина у постіндустріальному суспільстві уже перестає бути "людиною економічною". Домінантними для неї стають нові, "пост матеріалістичні" цінності (табл. 4.1).

Характерні особливості сучасного суспільства

   Для визначення сучасного суспільства американський соціолог Деніел Белл (нар. у 1919 р.) запровадив термін «постіндустріальне суспільство». Постіндустріальне суспільство — стадія суспільного розвитку, що приходить на зміну державно-монополістичному капіталізму, індустріальному суспільству. Таке суспільство перебуває на стадії тертіальних промислів, у сфері послуг якого зайнято не менше 50 відсотків працюючого населення. Воно виробляє як аграрні, так і промислові товари, набагато перевищуючи власні потреби. Крім надвиробництва, йому властиві ускладнення соціальних зв´язків, максимальний розвиток маркетингу, спрямованість у майбутнє, динамічна міжособистісна комунікація, велика роль наукових досліджень, освіти, престиж освіченості. Серед інших характеристик сучасного суспільства:    — рольовий характер взаємодії (очікування та поведінка людей зумовлюються їх суспільним статусом і соціальними функціями);    — поглиблений розподіл праці;    — формальна система регулювання відносин (на основі писемного права, законів, положень, договорів);    — складна система соціального управління (відокремлення інституту управління, соціальних органів управління та самоврядування);    — секуляризація (набуття світських ознак) релігії;    — виокремлення різноманітних соціальних інститутів.    У постіндустріальний період відбуваються зміни в усіх системах та підсистемах суспільства. Якщо раніше земля, праця, капітал були ключовими елементами виробництва, то в постіндустріальну епоху в багатьох галузях виробництва головною складовою стає інформація. У політичній сфері згасає роль національної держави, відбувається децентралізація політичної влади, яка частіше делегується згори донизу. Політика перестає бути сферою класового конфлікту, політична боротьба розгортається не за контроль над власністю, а за вплив на державу. У соціальному житті відбувається перехід від ієрархії (поділу на нижчі та вищі чини) до сіткової організації. Власність перестає бути головним критерієм соціальної диференціації. Класову структуру поступово змінює статусна ієрархія, яка формується на підставі освіти, рівня культури та ціннісних орієнтацій. Вісь соціального конфлікту пролягає не по лінії володіння чи неволодіння власністю, а по лінії володіння знаннями та контролю над інформацією.    Постіндустріальне суспільство характеризується виникненням нових систем: телекомунікаційних технологій та освіти. Телекомунікації визначають комунікаційну та інформаційну спроможності суспільства в цілому, створюють кожній людині можливість безпосереднього спілкування з іншими суб´єктами суспільства, без посередництва жодних груп, ідеологій, підвищують роль кожної людини як особистості. Освіта теж трансформується з інституту в самостійну систему, яка визначально впливає на сферу праці та економіки, є стратегічним ресурсом державних політичних структур, пріоритетним статусом і групоутворювальним чинником.    У зв´язку з тим, що технічною базою сучасного суспільства є інформація, його ще називають інформаційним суспільством, в якому інтелектуальні технології, інформація, обробка знань посідають дедалі важливіші місця. Термін цей запровадив японський вчений І. Масуда.    Інформаційне суспільство характеризується передусім розвитком виробництва інформаційних, а не матеріальних цінностей. Рушійною силою його еволюції є експлуатація обчислювальної техніки. Зростає не лише економічне значення інформаційного сектора, але й його соціальна та політична вага. Стратегічними ресурсами і головними чинниками розвитку цього суспільства є розумовий капітал, концентрація теоретичного знання, обробка інформації, освіта, кваліфікація і перекваліфікація. Виникає нова інфраструктура — інформаційні мережі, банки, бази даних, масове виробництво інформації. Принципом управління виступає погодження, а ідеологією — гуманізм.    Проте нові технології, що визначають особливості інформаційного суспільства, мають і негативні наслідки, позначені в соціології категорією «дуалістичне суспільство», яке поділяється на тих, хто програв, і тих, хто виграв: одні його сфери процвітають, інші потерпають від труднощів; житлові райони забезпечених мешканців різко контрастують з районами незаможних; соціальна диференціація виявляється у багатьох формах. Тому одні вчені називають таке суспільство «одномірним», вважаючи, що можливість задоволення надпотреб пригнічує потенційні протести проти соціальної системи, робить діяльність і мислення індивіда однобічними, людину одномірною, наділеною «неправильною свідомістю», інші — «захищеною державою», маючи на увазі, що державний апарат контролює всі сфери суспільства; «дисциплінарним» суспільством, твердячи, що соціальні інститути є мережею примусових установ, а ті, хто має владу, підтримують дисципліну і здійснюють контроль за допомогою цих інститутів і систем, роблячи суспільство «холодним та відчуженим»; «суспільством ризиків», якому притаманні розвинуте виробництво, технологічний прогрес, економічне зростання, ефективність. Характеристики мають двоякий зміст: з одного боку, прогрес і добробут, з іншого — скорочення робочих місць, забруднення довкілля, внаслідок чого суспільство стає беззахисним перед природними катастрофами та соціальними проблемами. Але сучасне суспільство, впроваджуючи новітні технології, створює нові ризики, від яких дуже важко застрахуватися (ядерна енергія, виробництво хімікатів, генна технологія, викиди та відходи виробництва тощо).    Перехід від однієї якості суспільства до іншої отримав назву модернізації, яку пов´язують передусім із зародженням і розвитком капіталізму, поширенням цінностей і досягнень саме цієї формації. Водночас побутує широке тлумачення її. Вона може трактуватися і як наукова теорія, і як процес вдосконалення суспільства.    Модернізація (франц. modernisation — оновлення) — система науково-методичних засобів дослідження особливостей і напрямів соціальних змін; механізм забезпечення здатності соціальних систем до вдосконалення.    Поширеним є лінійне тлумачення модернізації як процесу трансформації суспільства від доіндустріального до індустріального, а потім до постіндустріального стану, який супроводжується кардинальними змінами в економічній, політичній, соціальній сферах.    У соціології розрізняють два види модернізації: органічну та неорганічну. Органічна модернізація відбувається завдяки ресурсам власного розвитку, підготовлена внутрішньою еволюцією суспільства (перехід Англії від феодалізму до капіталізму в результаті промислової революції XVIII ст.). Вона починається не з економіки, а з культури та зміни суспільної свідомості. Капіталізм у даному разі постає природним наслідком змін у традиціях, орієнтаціях, думках людей.    Неорганічна модернізація є реакцією на досягнення розвинутіших країн, формою «наздоганяючого розвитку» з метою подолання історичної відсталості. Наприклад, Росія неодноразово намагалася наздогнати розвинуті країни (петровські реформи XVIII ст., сталінська індустріалізація 30-х років XX ст., перебудова 1985 p.). Така модернізація здійснюється завдяки заохоченню іноземних спеціалістів, навчанню за кордоном, залученню інвестицій, імпорту обладнання і патентів, відповідним змінам у соціальній та політичній сферах. Однак, в Японії за короткий час вона трансформувалася в органічну.    Неорганічна модернізація починається з економіки та політики, а не з культури. Її принципи не встигають охопити більшість населення, тому не мають достатньої підтримки. Саме такий вид модернізації властивий пострадянським країнам.    Теорія «модернізації» містить такі стрижневі ідеї:    а) розвинутою може вважатися тільки та країна, яка має значний рівень індустріалізації, стабільний економічний розвиток, віру суспільства у силу раціонального наукового знання як основу прогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частку середнього класу в структурі населення;    б) суспільства, які не відповідають цим критеріям, належать або до «традиційних», або до «перехідних»;    в) зразком розвинутості є західні країни (саме тому теорію модернізації інколи називають теорією «вестернізації»);    г) модернізованість, розвинутість — комплексний феномен, який має технологічні, політичні, економічні, соціальні, психологічні аспекти; основою модернізації є науково-технічний і технологічний прогрес.    Пізніше виникла теорія «запізнілої модернізації». Її автори виходять з того, що існує лінійний прогрес і поступовість стадій розвитку суспільства. Відповідно доіндустріальна фаза змінюється індустріальною, а потім — постіндустріальною. А запозичення «раціональних» соціально-економічних моделей найрозвинутіших країн, не підкріплене відповідними соціальними інститутами, структурами, соціальними якостями людини, призводить до «ірраціонально-індустріального» суспільства, яке поглинає більше соціальних ресурсів, ніж приносить соціальної віддачі.

1.Основні ознаки соціальної сфери життя суспільства і її структури. Головною ознакою, на основі якого виділяється соціальна сфера життя суспільства, є спільності людей, які являють собою сукупність людей, об'єднувати історично сформованими стійкими зв'язками і відносинами і що володіє рядом загальних ознак, які надають їй неповторну своєрідність. Соціальні спільності відрізняються один від одного низкою рис: специфікою потреб та інтересів, цінностей і норм, місцем в суспільному розподілі праці та пов'язані з ними соціальні ролі; ступенем соціальної однорідності і стійкості. Відмінності між соціальними спільнотами є і в їх кількісному складі. Найбільшими (або великими) виявляються раси, нації класи, до малих належать соціальні групи - трудові колективи в цехах заводського підприємства, в середніх школах, лікарнях, а також такий найважливіший інститут суспільства як сім'я.

Соціальна структура суспільства являє собою цілісну сукупність усіх функціонуючих в ньому спільностей, взятих у їх взаємодії. Всі структури, складові в своїй сукупності і взаємодії соціальну структуру суспільства, мають двояке походження. Три з них - етнічна, расова та демографічна - за своїм корінням пов'язані з біологічною природою людини і, хоча під егідою соціального, представляють це біологічне в суспільному житті. Три інших - поселенська, класова , професійно-освітня - соціальні в повному розумінні слова, тобто цивілізаційно, і склалися в результаті трьох великих суспільних поділів праці, переходу до приватної власності і классообразования.

Тим часом, всі перераховані вище структури взаємопов'язані один з одним, що проявляється в їх взаємодії, часом досить активному, з приводу задоволення їх потреб та реалізації інтересів. При цьому вони вступають в певні відносини. Йдеться про соціальні відносини (економічних, соціальних, політичних і духовних) як стороні функціонування соціальної структури. Вони складаються між суб'єктами з приводу задоволення їх соціальних потреб у відповідних умовах праці, споживанні матеріальних благ, поліпшенні їх побуту і відпочинку, отриманні освіти, доступі до предметів духовної культури.

В даний час цілком виразно заявляють про свої потребах і інтересах не тільки значна частина робітників, селян, інтелігенції і підприємців, а й представники таких соціально-демографічних груп, як молодь, жінки, старше покоління людей. Те ж можна сказати і про національні спільнотах. В умовах оновлення суспільства кожна нація, народність , етнічна група прагне повніше реалізувати свої економічні, політичні та духовні інтереси.

Важливою стороною функціонування соціальної структури суспільства є соціальна мобільність. Йдеться про перехід людей їх одних соціальних груп і прошарків в інші. Так, наприклад , коли селянин переїжджає в місто і стає робітникам заводу, він переходить не лише з сільського шару суспільства в міській, але стає представником іншого класу і професійної групи. Соціальне становище змінюється і тоді, коли діти робітників і селян стають інтелігентами, а діти інтелігентів - підприємцями . Вивчення соціальної мобільності має державне значення. Необхідно мати повні уявлення про що відбуваються в суспільстві соціальних переміщеннях, знати їх причини та основні напрямки, щоб контролювати ці процеси, свідомо впливати на них в інтересах збереження не тільки доцільною соціальної динаміки, але і стабільності суспільства.

Проблеми функціонування соціальної структури, взаємодії різних груп найбезпосереднішим чином пов'язані з проблемами громадянського суспільства. Гегель характеризував громадянське суспільство як відносно незалежну від держави сферу реалізації приватних потреб та інтересів на базі приватної власності та загального формальної рівності людей. Громадянське суспільство постає як система відносин між особистостями і станами, що спочиває на приватної власності і праві. Стосовно до сучасних реалій громадянське суспільство необхідно розглядати як взаємодію всіх наявних у суспільстві великих і малих соціальних груп. Економічною основою їх взаємодії повинні бути вільно розвиваються різні форми власності. А захищати їх інтереси покликані відповідні органи правової держави, в якому все підпорядковано закону. У підсумку в справді громадянському суспільстві, в основу якого покладені інтереси і права громадянина, кожна людина має можливість вільно і творчо проявити себе.

Задовольнити свої потреби відповідно до тією користю, яку він приносить іншим людям і суспільству. При цьому він буде користуватися всіма засобами правового і соціального захисту держави.

Можна відзначити дві основні тенденції в розвитку соціальної структури сучасного суспільства. Перша з них полягає в активному процесі диференціації суспільства, появі нових соціальних груп. Друга обумовлена ??йдуть у світі інтеграційними процесами в економіці, які впливають на розвиток соціальної структури суспільства. Зближуються умови праці, його характер і зміст у представників різних соціальних груп. Це веде до зближення інших умов їх життя, а також структури їх потреб та інтересів.

У своїй соціальній політиці держава повинна враховувати обидві ці тенденції, що спрямоване на регулювання відносин між усіма соціальними групами, на узгодження їх інтересів . Головне тут створення умов для їх нормальної життєдіяльності та підвищення їх добробуту, дотримуючись при цьому принципи соціальної справедливості.

Однак вирішувати ці проблеми дуже нелегко. Російське суспільство вступило в перехідний період свого розвитку, коли відбувається ломка колишніх соціально-економічних відносин і становлення, часом дуже хворобливе, нових, що відповідають законам ринкової економіки. Відбувається порушення сформованого раніше соціальної рівноваги, що веде до соціальної нестабільності. Йдеться, насамперед, про різке розшарування суспільства на бідних і багатих, про що похитнувся соціально- економічному становищі багатьох людей і соціальних груп. Все це породжує глибокі й гострі соціальні протиріччя. З'являється об'єктивна необхідність підвищення рівня соціальної захищеності багатьох людей. Мається на увазі не тільки надання їм відповідної матеріальної допомоги, а й підтримка в адаптації в нових умовах - придбання нових професій , освоєння нових для них видів виробничої, в тому числі і підприємницької діяльності. Головне, щоб ця діяльність була суспільно корисною. Здійснення цих заходів становить найважливіше зміст соціальної політики держави.

Суспільство —це організована сукупність людей, об'єднаних характерними для них відносинами на певному етапі історичного розвитку. Суспільство — також соціальна самодостатня система, заснована на взаємовідносинах людей в процесі реалізації особистих потреб. Відносини людей у межах суспільства називають соціальними.

Термін суспільство іноді заміняють запозиченим з латинської мови словом соціум. Відповідно, прикметник соціальний у багатьох контекстах синонімічний прикметнику суспільний.

Соціа́льна систе́ма — центральне поняття соціологічної теорії систем. Сукупність соціальних явищ і процесів, що перебувають у відносинах і зв'язках між собою і створюють деякий цілісний соціальний об'єкт.

Соціа́льна еволю́ція — поняття, яке використовується для позначення внутрішньо єдиної системи соціальних змін, що відбуваються через загальні принципи системи та виявляються у певних тенденціях, які ведуть до соціальних новостворень. Це розвиток суспільства від найпростіших форм до найскладніших.

Соціальний прогрес — це ідея, яку суспільство може зробити або поліпшити в плані їх соціальних, політичних та економічних структур. Це може статися внаслідок безпосередньої дії людини, як у соціального підприємства або через соціальну активність, або як природний аспект соціокультурної еволюції.

Рефо́рма (лат. reform, фр. réforme — «перетворюю», «змінюю») — 1) В соціології Р. – комплекс заходів, якими вводяться такі нові суспільні відносини, які не змінюють основ (передусім, економічних) системи суспільних відносин, але призводять до зміни умов діяльності всіх або групи членів суспільства. Останнє призводить до викорінювання негативних суспільних явищ, які за попередніх умов народилися і процвітають. Нові умови діяльності вводяться законодавчим шляхом. Процес реформування суспільства або окремої його сфери відбувається за умови неможливості при існуючому стані суспільства мати позитивний розвиток країни або сфери суспільної діяльності.

Революція (від лат. revolutio — переворот, змінення, кардинальна зміна) — швидка радикальна зміна всієї самостійної органічної або неорганічної системи. Прикладом зазначеної системи є суспільство, людина, наукові знання, засоби виробництва, окреме тіло, … Революція, на відміну від реформи, змінює всю систему, а не окрему її частину, яка також може бути системою. У відповідності з тих про яку систему йдеться, кажуть про суспільну або політичну революцію, революцію в розвитку біологічного виду, революцію в якійсь науці, технічну революцію.

Анóмія (композиція з запереченням грец. α- і νόμος — закон, правопорядок) — безладдя, беззаконня, відсутність соціального порядку. Походить з теологічної лексики пізнього Середньовіччя (кінця XVI—XVII століття, особливо в Англії) для позначення порушень релігійних законів. Іноді замість поняття аномія використовують близьке за значенням слово «анархія» (але без значення влади).

Доіндустріальне суспільство відноситься до конкретних соціальних характеристик і форм політичної і культурної організації, які були поширені до настання промислової революції. За нею слідує індустріальне суспільство.

Індустріа́льне суспі́льство — суспільство, в якому закінчено процес створення великої, технічно розвиненої промисловості (як основи і провідного сектора економіки) та відповідних соціальних і політичних структур; етап розвитку суспільства, коли основна маса населення зайнята на заводах і фабриках (в індустрії).

Постіндустріальне суспільство — позначення в соціології і футурології нової стадії суспільного розвитку, яка йде слідом за індустріальним суспільством. У різних концепціях «постіндустріального суспільства», висунутих в кінці 1960—1970-х pp. XX ст. (Д. Белл, Г. Кан, 3. Бжезінський, А. Турен та інші), основою поступального розвитку суспільства вважається зміна різних технологічних епох, а також галузевий і професійний розподіл праці.

Інформаці́йне суспі́льство (англ. Information society) — теоретична концепція постіндустріального суспільства, історична фаза можливого еволюційного розвитку цивілізації, в якій інформація і знання продукуються в єдиному інформаційному просторі. Головними продуктами виробництва інформаційного суспільства мають стати інформація і знання.