2. Зміна правової доктрини. Друга

кодифікація цивільного законодавства

СРСР

НЕП розглядався радянськими істориками як «етап-процес», де закономірними є етап входження в НЕП, етап всебічного розвитку та етап, коли така політика себе вичерпала.

Як зазначалось вище, цивільні кодекси радянських республік, прийняті у 20-ті роки, було розраховано на регулювання майнових відносин саме в таких умовах — визнання приватної власності, деякої свободи договорів між підприємцями (у тому числі — державними підприє¬мствами та організаціями), відносно широке коло учас¬ників майнових (господарських) відносин. Однак досить швидко їхні норми застаріли. Зокрема, передбачалися інститути, які вже не існували (наприклад, у ст. 52 зга¬дувалась приватна власність, у главі X розділу III — різ¬ні види товариств, у ст. 15 — приватні установи на пра¬вах юридичної особи і таке ін.). У той же час були відсутні норми, присвячені таким практично важливим договорам, як зберігання, перевезення, буксирування тощо. Низку статей було скасовано (ст.ст. 71-84, 137, 323-366 та ін.). Разом з тим, було введено багато додат¬кових статей і навіть глав (наприклад, глава ІІ-а розділу

528

529

«Речове право», глава IX у розділі «Зобов'язальне пра¬во» та ін.).

Не можна не згадати і про те, що ст. 14 Конституції СРСР 1936 року видання Цивільного кодексу було відне¬сено до компетенції Союзу.

Таким чином, необхідність проведення другої коди¬фікації радянського цивільного законодавства була зу¬мовлена чинниками економічного, політичного та юри¬дичного характеру. Для цього було підготоване й підґрунтя, теоретична база, що виникла під час дискусій про систему радянського права взагалі, поняття та сут¬ність радянського цивільного права, зокрема.

Хоча спори про поняття та значення права точились ще перед і в процесі прийняття перших радянських цивільних кодексів, однак до справжнього визначення ролі цивільного права радянські правники підійшли тільки після кодифікації.

Спектр думок був дуже широким, хоча й ґрунтувався на єдиній методології: визначальним моментом тут було відношення до визначення класової сутності цивільного права.

Один з редакторів Цивільного кодексу РРФСР, А. Гой-хбарг, вважав, що цивільне право — це взагалі не право, а лише комплекс соціальних функцій, покладених на окремих осіб. З класових позицій до визначення сут¬ності цивільного права підходив і М. Репснер, котрий зазначав, що радянське право характерне класовою «мно-гослойностью» і являє собою сукупність норм проле¬тарського права (кодекс законів про працю), дрібнобур¬жуазного права (Земельний кодекс) та буржуазного права" (Цивільний кодекс).

Набагато м'якше ставився до цивільного права В. Шре-твр, котрий відстоював точку зору, згідно з якою ци¬вільне право взагалі позбавлене класового змісту, не має власної внутрішньої соціальної установки. Виступаю¬чи лише інструментом, воно здатне з однаковим успі¬хом обслуговувати потреби різних соціальних епох.

Існували й інші точки зору, однак, після припинення НЕП, посилення планових засад у радянській економіці, посилення ролі «організуючого начала» права спори ці втратили актуальність, тим більше, що панівною стала теорія єдиного господарського права, яке розумілось як сукупність норм, що регулюють господарські відносини

в радянському суспільстві. Термін «цивільне право» вилучено з навчальних планів і лише в історичному своєму значенні ще зберігається у науковому обігу .

Поновлено його було лише на першій нараді науко¬вих працівників права у 1938 році. Ця нарада і та дис¬кусія, що почалась після неї, в даному випадку є цікавою тим, що вони стали поштовхом до другої дискусії — про цивільне право, котре було проведено журналом

Йшлося, загалом, не про якісь теоретичні міркування, а про формування концепції Цивільного кодексу СРСР.

Тут нема можливості зупинитися на висловлених тоді точках зору, аргументації та висновках окремих авторів. Зазначимо лише головні її результати, які мають прак¬тичне значення. Отже було визнано, що цивільно-пра¬вові норми можуть регулювати відносини як у сфері виробництва, так і у сфері обігу; відмічено, що предме¬том цивільного права є не лише майнові, але й особисті немайнові відносини; визнано наявність єдиного методу правового регулювання.

Невдовзі цю дискусію було подовжено і точилась вона до початку 60-х років. Чинником цього була необхідність у вирішенні питання про те, чи досить оновленого Ци¬вільного кодекву, чи поряд з ним має бути створено ще й кодекс господарський? Прихильники господарського права відстоювали погляд, згідно якому Цивільний ко¬декс та нормативні акти, що його доповнюють, мають ре¬гулювати тільки відносини за участю громадян. Що стосується майнових відносин між соціалістичними орга¬нізаціями, то це — сфера дії господарського права. Ци¬вілісти виходили з доцільності єдиного регулювання майнових відносин, незалежно від їхнього суб'єктного складу, Цивільним кодексом.

Підсумок дискусії було підбито законодавцем.

Оскільки після внесення у 1957 році у Конституцію СРСР змін мова далі йшла вже не про Кодекс, а про Ос¬нови цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік, то саме цей акт було прийнято 8 грудня 1961 року і введено в дію з 1 травня 1962 року. Основи зна¬менували собою оновлення цивільного законодавства, приведення його у відповідність з новими історичними умовами; при цьому були спрямовані не лише на онов¬лення радянського цивільного законодавства, а на про-

530

531

ведення його нової загальної кодифікації. Причому з виданням Основ кодифікація не завершувалась, а лише починалась, тобто мова йшла про перший етап кодифі¬каційних робіт.

До цієї характеристики Основ цивільного законодав¬ства слід додати ще одне зауваження, яке має значення з точки зору визначення вектора впливу інших систем пра¬ва на радянське цивільне законодавство (наприклад, на Цивільний кодекс УРСР). Воно може бути зведене до того, що якщо в процесі першої кодифікації цивільного законо¬давства республіки СРСР, формально були вільними у виборі зразка для наслідування будь то Дигести Юстині-ана, Німецький цивільний кодекс чи Цивільний кодекс РРФСР, то тепер цей зразок визначено ст. З Основ — це самі Основи і є. Цивільні кодекси республік не можуть містити правила, які суперечать Основам. Щоправда, вони можуть розвивати та доповнювати Основи, але лише в тому випадку, коли регулювання певного типу відносин не охоплюється компетенцією СРСР.

Оскільки Основи цивільного законодавства СРСР не є для нас зараз предметом дослідження, не зупиняючись на їхньому змісті, обмежимось лише описом структури. Основи 1961 року складались з преамбули та восьми розділів: І — «Загальні положення» (ст.ст. 1-18); II — «Право власності» (ст.ст. 19-32); НІ — «Зобов'язальне право» (ст.ст. 33-95); IV — «Авторське право» (ст.ст. 96-106); V — «Право на відкриття» (ст.ст. 107-109); VI — «Винахідницьке право» (ст.ст. 110-116); VII — «Спадко¬ве право» (ст.ст. 117-121); VIII — «Правоздатність іно¬земців та осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав, міжнародних договорів та угод» (ст.ст. 122-129).

Що стосується змісту Основ, то він повністю увійшов до Цивільного кодексу УРСР, який було прийнято 18 липня 1963 року та введено у дію з 1 січня 1964 року. Перед тим, як перейти до характеристики цього Ко¬дексу, слід зазначити, що на початок третього тисячолі¬ття він залишався чинним цивільним кодексом Украї¬ни (з багатьма змінами та доповненнями). Але, оскільки для нас він являє інтерес як результат кодифікаційного процесу початку 60-х років, доцільно розглянути первісну його редакцію.

Як і Основи цивільного законодавства, Цивільний кодекс складається з преамбули та восьми розділів, на¬зви яких повністю співпадають із вказаними вище най¬менуваннями розділів Основ. Однак є й деякі відмінності: статей у Кодексі більше — 572, третій розділ «Зобов'я¬зальне право» поділено на дві частини: загальні поло¬ження, окремі види зобов'язань.

Якщо говорити про характерні риси Кодексу 1963 р., які відрізняють його від того, що діяв раніше, то серед них можна назвати такі.

Розділ другий його вже названо «Право власності», а не «Речеві права», що є цілком логічним з огляду на те, що інші речові права (якщо не вважати таким пра¬во оперативного управління) у ньому і не передбача¬лись. Крім того, серед форм власності вже природно не згадується приватна власність, якої у країні просто не стало.

Значно розширено перелік зобов'язань. Зокрема, з'яви¬лись глави про поставку, контрактацію, позичку, підряд на капітальне будівництво, розрахункові та кредитні відносини, рятування соціалістичного майна та ін.

Відбулось також перекомпонування матеріалу усере¬дині розділів та між розділами. Головні ж переміни полягали в оновленні змісту, а головне — духу норм. У зв'язку з цим варто коротко розглянути головні інсти¬тути Цивільного кодексу УРСР 1963 року.

Що стосується загальних його положень, то тут при¬вертає увагу та обставина, що поряд з лібералізацією де¬яких норм (наприклад, закріпленням у ст. 4 фактично принципу, відомого що римському праву — «Дозволено все, що не заборонено законом) окремі обмеження було посилено. Так, ст. 5 більш жорстко регламентувала на¬слідки зловживання правом, встановлюючи, що цивільні права охороняються законом лише у тих випадках, коли вони здійснюються у відповідності з їхнім призначен¬ням у соціалістичному суспільстві у період будівниц¬тва комунізму. При цьому від громадян та організацій вимагалось не лише дотримання закону, але й повага до правил соціалістичного співжиття та моральних прин¬ципів суспільства, що будує комунізм. Це відкривало широкий простір суддівському розсуду. Причому, навіть більш широкий, ніж дозволяла ст. 1 ЦК 1922 року, ос-

532

533

кільки нова норма стосувалась здійснення не лише май¬нових, але й особистих немайнових прав.

Істотною новелою у сфері захисту цивільних прав була ст. 7, котра встановлювала можливість цивільно-право¬вого захисту честі та гідності громадян та організацій.

Суб'єктами цивільних правовідносин Кодекс, як і раніше чинне законодавство, визнає громадян та органі¬зації. Але слід зазначити, що у ньому більш точно і по¬вно було визначено поняття юридичної особи /ст. 23/. Хоча, разом з тим, залишились нез'ясованими співвідно¬шення понять «установа», «підприємство», «організація», якими оперує законодавець.

Кодекс не містить норм, спеціально присвячених виз¬наченню об'єктів права. Більша частина таких норм знаходиться у різних главах розділу «Право власності». Натомість багато уваги серед загальних положень при¬ділено угодам. Тут з'явились деякі новели порівняно із законодавством 20-х років. Наприклад, не згадується можливість підписання угоди за іншу особу, зате більш детально регламентовано форми угод. Досить детально врегульовано підстави та наслідки визнання угод не¬дійсними.

Розділ «Право власності» у цілому є характерним для законодавства країни, що «побудувала соціалізм та перейшла до поступового будівництва комуністичного суспільства». По-перше, право власності закріплено як єдине, що збереглося в радянському цивільному праві, речового права. З цим пов'язана і зміна в назві розділу, котрий у колишньому кодексі мав назву «Речові пра¬ва». По-друге, в зв'язку із скасуванням приватної влас¬ності, зміною економічного ладу країни, прийняттям нової Конституції СРСР відбулись зміни й у класифі¬кації форм власності. Кодекс ґрунтується на визнанні соціалістичної власності, особистої власності, тобто влас¬ності громадян на майно, яке призначене для задоволен¬ня їхніх матеріальних та культурних потреб (ст.ст. 87, 88). У ст. 89 дано визначення поняття права оператив¬ного управління, хоча сутність його не розкривалась.

Норми зобов'язального права складають основний зміст цивільних кодексів колишніх союзних республік, у тому числі й ЦК УРСР, де зобов'язанням присвячено 321 статтю з 572.

Зміни у системі зобов'язань пов'язують з дією де¬кількох чинників: по-перше, з появою планових зобов'¬язань поставки, контрактації тощо, норми щодо яких було перенесено до Кодексу з Основ цивільного законодавства; по-друге, з включенням до Кодексу зобов'язань, не пе¬редбачених Основами (наприклад, договору довічного утримання); по-третє, з трансформацією зобов'язань, раніше вже відомих цивільним кодексам, але оновле¬них за формою і за сутністю.

Розділ «Зобов'язальне право» ЦК УРСР 1963 року складається з двох частин, у першій з яких регламенту¬ються загальні положення зобов'язань, зокрема, договір¬них.

Велика кількість норм, присвячених договорам, вик¬ликає питання: чи не було доцільніше створити само¬стійний розділ «Договірне право»? Але радянські за¬конодавці дали на нього негативну відповідь, очевидно, через те, що нові цивільні кодекси радянських республік, у тому числі, звичайно, й ЦК УРСР, відображали тенден¬цію посилення «командних» засад у економіці, підвищен¬ня ролі планування, обмеження волі та розсуду сторін у так званих господарських договорах. Природно, що в таких умовах підкреслювання значення договорів у Кодексі, який регулює відносини не лише між громадя¬нами, але й між організаціями (на той час виключно соціалістичними) виглядало б невиправданим.

При ознайомленні із структурою цивільного кодексу виникає питання відносно нелогічності, на перший по¬гляд, розташування зобов'язань, що виникають внаслі¬док рятування майна соціалістичних організацій, між деліктними та кондикційними зобов'язаннями.

Однак це лише перше враження. Поясненням цьому може бути можливий прихований вплив на авторів про¬екту Основ, а потім — Кодексу — ідей західної правової традиції, котра до категорії квазіконтрактів відносить ведення чужих справ без доручення та безпідставне зба¬гачення. Але саме перший із згаданих інститутів розг¬лядався радянськими цивілістами як такий, що може бути порівняний у певних аспектах з рятуванням со¬ціалістичного майна. Отже зобов'язання із рятування соціалістичного майна певний час розглядались у те¬орії як деякий аналог квазіконтрактів. Що ж стосуєть¬ся кондикційних зобов'язань, то текст норм глави 42

534

535

дозволяє зробити висновок, що іноді вони розглядають¬ся як подібні до договірних (наприклад, сторони даних відносин мають взаємні права та обов'язки — ст. 469), а іноді — як подібні до правопорушень за межами дого¬вору (наприклад, ст. 470 прямо вказує на ситуацію, коли придбання майна не пов'язане з угодою). Тому сусідство вказаних інститутів (що були поряд і у римському праві) при такому підході виглядає цілком логічним, хоча ря¬тування — дія суто правомірна, а безпідставне придбан¬ня тяжіє, якщо й не до правопорушень, то до начебто правопорушень.

Оцінюючи систему зобов'язань Цивільного кодексу 1963 року, можна сказати, що у цілому вона досить тра¬диційна (за винятком згаданих вище моментів, пов'яза¬них з посиленням правових, точніше, публічно-правових засад). Із новел, пов'язаних із загальними положеннями зобов'язань, варто також згадати зміни в умовах відпо¬відальності за їх порушення (ст. 209), де було закріплено принцип «винних з винятками» засад. Це було певним кроком до «публіцизацй» регулювання приватних відно¬син у порівнянні з попередніми правовими рішеннями. Низка питань залишилась поза увагою законодавців. Зокрема, не було визначено, що ж таке «вина», які кри¬терії розмежування умислу та необережності? Відносно останніх у практиці виникла дилема: використовувати дефініції кримінального права, шукати відповіді деінде. Слід зазначити, що у цілому загального рішення так і не було знайдено. Якщо відносно деліктних зобов'язань використовувалася аналогія з певними положеннями про вину кримінального права, то для договорів іноді викори¬стовувалися конструкції, відомі ще з римського приват¬ного права (хоча й без посилань на джерело) про ступінь передбачливості, піклування, завбачливість доброго гос¬подаря тощо.

Новелами Цивільного кодексу були також розділи, присвячені авторському праву, праву на відкриття та винахідницькому праву, котрі раніше складали сферу особливого правового регулювання поза межами ЦК 1922 року. Не зупиняючись тут детальніше на їхніх положен¬нях, зазначимо лише, що виділення цих норм у спеціальні розділи означало дальший відхід від пандектної систе¬ми цивільного права, що було загалом цілком логічним

у зв'язку з формуванням оригінального радянського соціалістичного права.

Цікаві метаморфози відбулись із спадковим правом. Його зміст та відмінності від регулювання спадкуван¬ня за Цивільним кодексом 1922 року були визначені завчасно Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 року «Про спадкоємців за законом і за заповітом», котрий у радянській цивілістичній літера¬турі іменували «реформою спадкового права». Зміни, внесені ними до системи радянського спадкового права, дійсно були істотними: було розширено коло спадкоємців за законом, розширено свободу заповідальних розпоряд¬жень, встановлено інститут прирощення часток і таке ін. Ці принципові новели майже без змін було відтворено в Основах цивільного законодавства, а потім вони увійшли у ЦК УРСР.

Зазначимо цікаву тенденцію у цій сфері. Якщо в ре¬гулюванні речових прав, контрактних зобов'язань Ци¬вільний кодекс 1963 року був кроком від римського та буржуазного цивільного права, то спадкування, навпаки, за рядом параметрів наблизилось до них. Це можна пояснити тим, що радянська держава зосередила головні зусилля у сфері права на забезпеченні правового регулю¬вання планового народного господарства, де вже у 30-ті роки було ліквідовано залишки «капіталістичних» відносин. Що стосується відносин за участю громадян, то вони були начебто на другому плані (особливо після ліквідації приватної власності). Характерним у цьому сенсі є те, що серед напрямів загального розвитку XXVII з'їзду КПРС «марксистсько-ленінського вчення про дер¬жаву і право» називали проблеми Рад народних депу¬татів, правового забезпечення державного управління, завдання продовольчої програми, завдання за поліпшен¬ням капітального будівництва, розвиток ленінського вчення про дисципліну і відповідальність кадрів у со¬ціалістичному управлінні тощо. Що ж стосується грома¬дян, то тут завдання полягало у дальшому підвищенні соціально-трудової активності радянського народу, або у підвищенні добробуту громадян. Але знов-таки суб'єк¬том прав та обов'язків виступала не особа як така, не індивід, а громадяни в цілому. На вирішення насампе¬ред питань розвитку та зміцнення Радянської Соціалі¬стичної держави орієнтував і XXVII з'їзд КПРС, де зга-

536

537

дувалось, щоправда, про права і обов'язки громадян, але останні все ж були, у першу чергу, «человеческим фак¬тором». Тому у відносинах за участю громадян було цілком можливим сприйняття деяких положень римсь¬кого та буржуазного приватного права, що цілком відпо¬відало соціалістичній концепції визнання можливості наступництва у праві.

Підбиваючи підсумки аналізу концепції та загаль¬них тенденцій другої кодифікації цивільного законо¬давства, можна зробити висновок, що поряд з більшим впровадженням у цивільне право публічно-правових за¬сад, дальшим формуванням оригінальної системи ра¬дянського цивільного права тощо, в той час мала місце й часткова, прихована рецепція деяких положень та ідей римського та буржуазного приватного права.

Слід зазначити, що опосередкована більш або менш повна рецепція римського приватного права мала місце і при кодифікаціях законодавства в європейських со¬ціалістичних країнах, до загалом була сприйнята ра¬дянська правова доктрина.