1. Про значення національного характеру для розвитку права

Дослідники англосаксонської родини права, зазвичай, звертають увагу на таку характерну рису англійського права, як поступовість, безперервність та наступність у розвитку. Часто це пов'язують з відсутністю у ньому по¬трясінь, аналогічних тим, що зазнало, скажімо, французь¬ке право у зв'язку з революцією, котра поділила право на «старе», «проміжне» і «нове» (О. Романов, Е. Анерс).

Теза про консерватизм та виразну наступність роз¬витку англійського права, загалом, заперечень не викли-

кає. Проте вимагає деяких уточнень положення про чин¬ники такого явища.

Насамперед, треба з'ясувати, чи дійсно мала місце відсутність потрясінь, що могли б вплинути на плин розвитку англійського права.

Навіть побіжний погляд на англійську історію свідчить, що якоюсь аж надто своєрідністю у цьому сенсі політичний розвиток Англії не вирізняється. Соціальні катаклізми, звісно, мали місце і в Англії. Більш того рево¬люцій на відносно невеликому проміжку часу у XVII ст. трапилося аж дві. Перша з них, значною мірою ініційо¬вана спробами архієпископа Лода запровадити в Шот¬ландії англіканський молитовник, завершилася прого¬лошенням республіки і супроводжувалася таким самим ексцесом відтинання голови колишнього власного ко¬роля, як і Велика Французька революція. Цікаво, що і деякими іншими обставинами вона нагадує події у рево¬люційній Франції: реставрація з часом монархії, прого¬лошення документа (НаЬеаз Согриз Атепйтепі Асі), що гарантує свободу і особисту недоторканість громадян. Друга революція («Славна революція»), хоча і обійшла¬ся без громадянської війни, але результати мала не менш кардинальні. На противагу абсолютистським і като¬лицьким потугам Джеймса (Якова) II його піддані за¬прошують до себе іншого короля — штатгальтера Нідер¬ландів Вільяма (Вільгельма) III Оранського. Усе це за¬вершується втечею Джеймса II у Францію, проголошен¬ням парламентом Вільяма Оранського і його дружини Марії (дочки Джеймса II) суверенами Англії і прийнят¬тям у 1689 р. Декларації (Білля) про права, яка про¬голосила владу законів вищою за владу короля. Уже цих двох революцій; та воєн, що у той час вела Англія; та змагання за колонії — не кажучи вже про інші, дрібніші внутрішні потрясіння — деяким державам вистачило б на усю історію, а не те що на якісь півстоліття.

До цього варто додати, що більшість населення краї¬ни на той час перебувала у постійних світоглядних реф-лексіях, вибираючи між католицизмом і протестантиз¬мом. Це відобразилося і на характері реставрації Стю-артів, і у змаганнях за трон двох Джеймсів (Яковів) — Герцога Монмута (протестанта) і його дядька наступно¬го короля Джеймса (Якова) II (католика). Тут цікавим і дуже характерним є те, що, підтримавши з бажання

482

483

зберегти певну наступність Джеймса II, англійці незаба¬ром розчарувалися в ньому саме через відсутність у нього відданості протестантській традиції, яка уже укоріни-лася в Англії. І надалі зустрічаємося з такою'ж тради¬ційністю у питаннях віри: визначаючи засади спадку¬вання трону Актом 1701 р. парламент скоріше йде на зміну династії, ніж на зміну віросповідання.

Відбувалися в Англії і реформи правової системи. Проте вони ніби «вростали» в існуюче правове поле, набуваючи характеру еволюційних змін — до того ж, дуже повільних. Природно-правові, просвітницькі, та інші філософські течії ХУИ-ХУНІ ст., поміж представників яких було й чимало британців, теж не дуже відобрази¬лися на англійському праві, що розвивалося переважно під впливом історичного досвіду і було перейнято прак¬тицизмом і духом сучасності. Раціоналізм світогляду, що істотно впливав у Англії на тогочасну релігійну дум¬ку, не перетворився тут на раціоналізм правовий. І хоча активним поборником ідеї кодификації англійського права з позицій раціоналізму виступав Єремія Бентам, правове мислення доби Просвіти і правового раціоналізму не мало шансів на успіх у англійських юристів, перей¬нятих традиціями консерватизму і практицизму.

Тут на часі, вкотре вживши вирази «континенталь¬ний правовий раціоналізм» і «англійський юридичний консерватизм (практицизм)», як протилежності, з'ясу¬вати:, у чому ж головні відмінності між цими поняття¬ми?

Передусім варто для досягненням цієї мети згадати про таку нематеріальну річ як національний характер (втім, не більш нематеріальну, ніж національні правові традиції). Тим більше, що у XVIII ст. — у добу завер¬шення формування основних європейських націй — поняття «чистокровний англієць» є предметом політич¬них спекуляцій і гарячих дискусій. Якщо наголошуван¬ня королеви Анни у тронній промові на тому, що вона ♦англійка», мало бурхливу підтримку її підданих (тре¬ба мати на увазі, що вона змінила «не англійця» Вілья-ма Оранського), то для Даніеля Дефо чи Джона Артбет-нота «чистокровний англієць», Джон Булл є предметом досить дошкульної іронії.

Нашою метою не є всебічний аналіз такої складної і ефемерної категорії як національний характер (на-

стільки ефемерної, що багато хто взагалі заперечує його існування). Проте звернути увагу на деякі особливості англійського світосприймання і світогляду варто спро¬бувати.

їхньою домінантою є чітко виражений консерватизм і поступовість.

На користь такого припущення свідчить чимало фактів, обставин, оповідок та матеріалів різного ґатун¬ку.

Почати хочеться з не дуже серйозного спостережен¬ня на природничу тему. Розказують, що якийсь доб¬родій звернувся до англійця з проханням розповісти, у чому секрет чудових зелених англійських газонів. «Ніякого секрету нема, — відповів той. — Беремо зви¬чайну траву, саджаємо, поливаємо, стрижемо... Але стри¬жемо довго — років із триста...»

Звісно, кількасот літня витримка характерна не лише для турбот англійців щодо газону. Так само довго, дбай¬ливо і терпляче вони ставляться до формування та ви¬рощування політичних, громадських та правових інсти¬туцій.

Про тяжіння англійців до цих чеснот у політиці свід¬чить історичний досвід Великої Британії, змагання між вігами і торі, лібералами та консерваторами, прихід до влади у 1970-х- на початку 1980-х років неоконсерва-тивних сил, що супроводжувався значними й успішни¬ми перетвореннями у соціально-економічній та політич¬ній сферах. їхнім уподобанням близькі такі властивості консервативної традиції як те, що консерватизм ґрун¬тується скоріше на християнській, а не просвітницькій філософії людини; усвідомлення того, що політична струк¬тура, щоб бути стабільною, мусить, передусім перебува¬ти в єдності з традиціями та звичаями даного суспіль¬ства; заперечення позірної вимоги егалітарного суспіль¬ства; наголошування на тому, що свобода тільки тоді може стати джерелом добробуту і порядку, коли людина здатна до внутрішнього самоконтролю. Чим нижчий ступінь цього самоконтролю, тим більшою стає вага зовнішніх обмежень — зокрема правових. Причому це тяжіння є настільки характерним, що дало змогу у XVIII ст. англ¬ійському державному та політичному діячу Едмунду Берку стати основоположником сучасного консерватиз-

484

485

му, а зараз дає підстави науковцям виокремлювати «ан¬глійський консерватизм» як специфічне явище, котре має свій колорит, свою безперервну історію та традицію, що зберігається. Як зазначав Рассел Керк, на тлі втрати на Європейському континенті у XIX ст. влади практич¬но усіма консервативними режимами тільки у Британії існувала партія — деяка сукупність поглядів — що не¬зворушно забезпечувала вплив консерватизму протягом усього XIX ст., здобуваючи підтримку принаймні поло¬вини електорату, «... відома відраза англійців до змін сприяла тому, що Консервативна партія стала користу¬ватися прихильністю великої частини громадян. (Тільки коли британські виборці належали до «Кельтських ок¬раїн» — Шотландії, Велсу та Ірландії, то Консервативна партія незмінно одержувала лише підтримку меншості)».

Характерним є, що навіть у своїх революційних і найбільш радикальних вчинках, як то суд над Карлом І, англійці намагалися спиратися на авторитет традиції. Зокрема, голова Верховного судового трибуналу для суду над королем Бредшоу у заключній промові наголосив на тому, що судді стоять на підґрунті закону, для них закон вище короля, а парламент вище закону, оскільки парламент, який виступає від імені народу, сам створює закони. Король вищий за окрему особу, але менший за увесь народ; тому він не може вважати себе вищим за закон. При цьому Бредшоу послався на авторитет Брак-тона, котрий ще у XIII ст. стверджував, що Бог, закон і судова курія — вищі за короля, котрий обмежений ними у своїй владі. Характерним є те, що це формулювання фактично було запереченням намаганням короля поси¬латися всупереч традиції на «королівські прерогативи» і похідним від цього намагання заявам на кшталт тієї, що зробив на тринадцять років раніше суддя Суду Ко¬ролівської лави Берклі: «Одне — верховенство права, інше — державний інтерес. Є речі, які не можна робити в ім'я права, але які треба робити задля державного інтересу».

У галузі права національний англійський консерва¬тизм і традиціоналізм зумовлювали острах будь-яких перемін, що не відповідали усталеному порядку і не впи¬сувалися у звичну схему правопорядку, який склався після реформ, започаткованих Генрі II.

486

Звідси й упереджене ставлення до кодифікацій. Ха¬рактерним у цьому сенсі є висловлювання Рауля Ван Канегема: »Жоден сучасний твір з англійського права не можна зрозуміти повною мірою, якщо у ньому нема достатньо ґрунтовних екскурсів в історію... Право Англії набагато більше, ніж будь-яка інша правова система, що ґрунтується на кодифікації, є продуктом його історич¬ного розвитку, оскільки будь-яка кодифікація — це зав¬жди удар сокири по безперервному плину часів». Це висловлювання цікаве тим, що звертає увагу на «істо¬ричний» характер англійського права, його певну зану-реність в минуле, без якого воно не може існувати і за¬раз. Але не менш цікавою є також і оцінка кодифікації як «абсолютного зла» для традиції права. Для англійсь¬кого правознавця піти на кодифікацію — все одно, що зійти на ешафот.

Тут, не роблячи спроби нав'язати англосаксонській родині права континентальний тип мислення, все ж таки принагідно варто зауважити, що безумовне відкидання кодифікації свідчить про небажання зрозуміти сутність цього явища, наявність його різновидів тощо. Зокрема, навряд чи можна взагалі розглядати будь-яку кодифі¬кацію як «удар сокири», а надто враховуючи, що за ти¬пом вона може бути різною. У деяких випадках авто¬рам Цивільних кодексів удається закріпити нові тен¬денції у праві, що дає підстави сподіватись, що такі ко¬декси, не застаріють протягом порівняно тривалого періоду часу. Зважуючи на це, їх можна назвати «про¬гресивними» або «стимулюючими», оскільки вони є підґрунтям і стимулом до оновлення цивільного зако¬нодавства в майбутньому. Таким був, наприклад, Кодекс Наполеона. Таким можна вважати Австрійський і Швейцарський цивільні кодекси. Інші кодекси, навпа¬ки, створюються у період стагнації або кризи у сус¬пільстві і закріплюють дух помірності або реакційні тенденції, відображаючи інтереси панівних класів, які не бажають перемін. Такі кодекси є консервативними і охоронними за своїм характером. На противагу «сти¬мулюючим» кодексам, ці можна назвати кодексами «кон¬сервуючими», позаяк вони лише підводять риску під минулим і непридатні для створення нового за типом законодавства. Цивільним кодексом такого типу є, на¬приклад, Німецький цивільний кодекс.

487

Проте ці обставини залишають поза увагою англійсь¬кої юриспруденції і не впливають на ставлення до ко-дифікацій англійського законодавця. Саме ці дві сили втілюють щодо традиції права в Англії згадані вище риси англійського національного характеру і особли¬вості англійського національного сприймання права.

То ж далі знову торкнемося деяких питань історії розвитку англійського права, маючи на увазі такі його рубежі як XI ст. — початок формування загального права, XIV ст. — реформування архаїчного загального права, поява і розвиток права справедливості, XIX ст. — рефор¬мування судової системи і завершення формування док¬трини судового прецеденту.