5. Вплив на інші національні правові системи

Центральноєвропейська родина права, звісно, не обме¬жувалась трьома згаданими країнами. Проте, у пере¬важній більшості випадків інші «родичі» не створюва¬ли свої власні кодекси, а обмежилися запозиченням котрогось із згаданих коди.фіковантл-х. актів — ШУВНІСТТО або частково — або використовх/вали. концептуальні підходи їхніх розробників.

Найбільшу популярність на цих теренах здобув Німець¬кий цивільний кодекс, що пояснювалося не тільки і навіть не стільки його перевагами, як законодавчого акта, але й авторитетом німецької класичної філософії, різноманіт¬них німецьких правових шкіл, а також репутацією німець¬ких «докторів права» як, хоча і дещо нудних, але при¬скіпливих казуїстів і непоганих фахівців. Мабуть, саме завдяки цим якостям ВОВ зумів, наприклад, потіснити австрійське законодавство в Угорщині, котра перебувала у складі Австро-Угорщини, але з 1861 р. набула прав автономії. З цього часу тут у галузі комерційного права намітився легкий дрейф від угорського звичаєвого і ав¬стрійського права до права німецького.

Справедливості заради, слід зазначити, що хода Німецького цивільного кодексу не було такою перемож¬ною, як Кодексу Наполеона. Головна причина цього — казуїстичність, складність формулювань, ускладнені конструкції та інші вади «технічного характеру».

Проте, німецька пандектистика і цивільний кодекс справили помітний вплив на законодавство низки країн. Зокрема, їх присутність є відчутною у формуванні тра¬диції права у Греції XIX ст. І хоча співдружність пра¬вової думки тоді не завершилася прийняттям Цивіль¬ного кодексу, але орієнтири і пріоритети визначилися чітко. Зокрема, це пояснюється тим, що в основу грець¬кої правової доктрини, яка зросла на Візантійському підґрунті, були покладені абстрактні принципи римсь¬кого права, котрі так полюбляли пандектисти і які для Греції (у обробці Юстиніана та наступних переробках) були «власним правом».

Деякі західноєвропейські правові системи зазнали трансформації, почавши з наслідування Кодексу Напо¬леона, а потім все більш підпадаючи під вплив німець-

466

467

І

кого законодавства. Наприклад, Цивільний кодекс Пор¬тугалії 1867 р. («Кодекс Сеабра») помітно відображав ряд положень римського приватного права в інтерпре¬тації французького Цивільного кодексу. А Цивільний кодекс 1968 р., який замінив його і за структурою, і за духом вже ближче до Німецького цивільного кодексу. Схожа історія відбулася при кодифікації цивільного законодавства в країнах Азії, Африки, Латинської Аме¬рики. Деякі країни одразу ж взяли за зразок Німецький цивільний кодекс (наприклад, Бразилія, Перу, Таїланд тощо), інші — вагалися у виборі між Кодексом Наполе-она та ВСВ. Наприклад, опублікований в 1890 р. проект Цивільного кодексу Японії був складений у загальних своїх рисах за зразком Кодексу Наполеона. Однак цей проект не був прийнятий і новий варіант створювався під сильним впливом проекту Німецького цивільного кодексу. Цікаво зазначити, що хоча японські правознавці наслідували проект ВСгВ, однак у Японії Цивільний ко¬декс внаслідок більшої активності законодавців був вве¬дений в дію у 1898 р., тобто на два роки раніше, ніж на¬брав чинності Німецький цивільний кодекс.

Крім ВСВ справив явний вплив на проект Цивільно¬го укладення Російської імперії, а також на радянські цивільні кодекси, у тому числі на Цивільний кодекс УРСР.

Певний вплив на розширення центральноєвропейсь¬кої родини права на теренах законодавства у країнах Європи справив протягом XIX століття і Австрійський цивільний кодекс. Зокрема, його дія поширювалася на важливі ненімецькі території Австро-Угорщини: Хор¬ватію, Словенію, Боснію, Герцеговину, а також частково на Сербію і Чорногорію. Але не на Угорщину, де воно діяло лише кілька років. У Ломбардії і Венеції Кодекс був чинним до початку Рисорджименто. Навіть після розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 р., Австрійсь¬кий цивільний кодекс аж до Другої Світової війни збе¬рігав чинність на територіях, що раніше входили до скла¬ду імперії, — у Польщі, Чехословаччині, північній Буко¬вині, Західній Україні.

Мали місце зміни правової орієнтації і тут. Наприк¬лад, Ліхтенштейн, котрий з 1719 р., перебував під про¬текторатом Австро-Угорської імперії, значною мірою орієнтувався на австрійське право, особливо на Цивіль-

468

ний кодекс. Після Першої Світової війни Ліхтенштейн фактично примкнув до Швейцарії і з тих пір у своєму законодавстві слідує швейцарським зразкам. Але і до¬тепер його сімейне і спадкове право залишаються тими, як були за дії Австрійського Цивільного кодексу.

Швейцарський цивільний кодекс, попри свою попу¬лярність і схвальні відгуки правознавців Європи, пря¬мо запозичений був лише Туреччиною. Трапилося це вже після проголошення республіки у 1922 р. Але варто заз¬начити, що, очевидно, на вибір турецького законодавця вплинули такі якості швейцарського ЦК, як мобіль¬ність, довіра до суду, доступність сприймання і просто¬та. Хоча існує версія, що це було наслідком того, що тодішній міністр юстиції Туреччини навчався у Швей¬царії (К. Цвайгерт, X. Кетц).

6. Німецьке адміністративне право

6.1. Визначення адміністративного права

Виникнення та розвиток адміністративного права у Німеччині припадає на першу половину XIX ст. Саме тоді воно починає формуватися як самостійна галузь.

Адміністративне право визначається як сукупність правових норм, котрі специфічно дійсні для управління (тобто, не поширюються на кожного, будь-якого грома¬дянина, підприємця тощо). Воно регулює «внутрішнє» в управлінні, тобто структурі, правові позиції тих, кого обслуговують, а також правовідносини «громадяни — управління». Розрізняють поняття адміністративного права у широкому та вузькому сенсі. У широкому — це сума таких правових приписів, котрі організують управ¬ління або повинні приймати участь у його здійсненні. У вузькому — як сукупність писаних та неписаних пра¬вових приписів публічного права, котрі або конститу¬юють державне управління у організаційному сенсі, або прямо і безпосередньо регулюють діяльність держав¬ного управління (за винятком норм конституційного та адміністративно-процесуального права) (А. Жалинсь-кий, А. Рерихт).

Отже, поняття адміністративного права є тісно пов'я¬заним з поняттям державного або публічного управлі¬ння, тому що адміністративне право вважають у Німеч-

469

чині правом публічного управління. Останнє розглядаєть¬ся як діяльність та функція соціальної, організованої державою системи органів.

Засновником німецької школи адміністративного права вважається Отто Мейєр. Під публічним управлін¬ням він розумів діяльність держави із здійсненням її цілей, за винятком законодавства та судочинства. Таким чином, із наведеного можна зробити висновки: адміні¬стративне право є частиною публічного, його адресатом є державне управління.

Німецька теорія адміністративного права, як і теорія публічного управління, розвивається у руслі континен¬тально-європейської традиції. На думку німецьких ад-міністративістів, адміністративне право не можна вив¬чати, не досліджуючи паралельно теорію публічного управління.

Публічне (адміністративне) управління, котре має ве¬лику кількість визначень у німецькому адміністратив¬ному праві, завдячує цим різноманітності видів публіч¬ної діяльності, з якою воно, у свою чергу, також тісно пов'язане. Види та форми адміністративної діяльності можуть бути внутрішніми та зовнішніми, правовими і фактичними, спрямованими на досягнення правового результату або ж ні. Правова діяльність у сфері публі¬чного управління полягає у виданні нормативно-право¬вих, адміністративно-правових актів, а також укладанні адміністративно-правових договорів.

Саме поняття публічної діяльності визначається, як і предмет адміністративного права у Франції, традицій¬ним для Німеччини методом виключення. Так, до пуб¬лічно-правової діяльності належить діяльність, за винят¬ком приватноправової, де громадяни і юридичні особи виступають у взаємовідносинах з органами управління в якості рівноправних суб'єктів. Словник адміністратив¬ного права ФРН виводить поняття адміністративно¬го права із завдань управління і характеризує його як «публічне право, що не є конституційним, державним або процесуальним».

Розмежування приватного та адміністративного права є, таким чином, дуже важливим для визначення адміністративного права. Воно викликає чимало супе¬речок, але є необхідним з ще й практичної точки зору принаймні для визначення підсудності.

470

Існує три теорії розмежування адміністративного і приватного права: теорія інтересів, субординацій та теорія суб'єктна (спеціальна, адресатна).

Теорія інтересів, що ґрунтується на різниці інтересів, що захищаються (приватні та публічні) є даниною тра¬диції.

Друга теорія — субординаційна — ґрунтується на широко відомому методі регулювання, тобто на розме¬жуванні відносин суб'єктів, що є рівними, і таких, котрі перебувають у відносинах влади — підпорядкування. Третя своєю основою має критерій уповноваженості. До публічного (адміністративного) права відносяться всі ті приписи, котрі уповноважують діяти державу або іншо¬го носія публічної влади.

В історичному аспекті у розвитку системи адмініст¬ративного права розрізняють три етапи:

1. Управління періоду абсолютизму в умовах пол¬

іцейської держави;

2. Управління періоду ліберальної «правової держа¬

ви»;

3. Управління періоду «суспільства споживання».

Сформований у другий період принцип законності стає

визначальним для публічного управління і означає підко¬рення адміністрації праву, а отже — судовому контро¬лю. Цей принцип стосується всієї діяльності адмініст¬ративних органів: спочатку і найперше індивідуальних адміністративних рішень, для яких він означає, що будь-який особливий захід мусить відповідати встановленим загальним нормам, і також нормативних адміністратив¬них актів, що самі мають відповідати цьому принципу (Ж. Зіллер).

Крім цього, в останній період формується управлін¬ня, що ґрунтується на принципі соціальної держави. Соціальна держава передбачає її пристосування до по¬треб суспільства. У Німеччині навіть прийнято Соціаль¬ний кодекс, який у своїй Загальній частині діє з 1976 р.

Разом із принципом законності і соціальної держави підґрунтям сучасного публічного управління Конститу¬ція ФРН виголосила також принцип правової держави.

6.2. Предмет науки адміністративного права

Виокремлюють Загальну та Особливу частини. Загаль¬на частина містить поняття державного управління, його

471

цілі та види, правові джерела і правові зв'язки управ¬ління, управлінська (адміністративна поведінка), тобто правовідносини, адміністративний акт, виконання адмі¬ністративних актів, адміністративно-правовий договір, інші адміністративно-правові зв'язки, адміністративний процес, право публічних речей, право публічно-правово¬го відшкодування шкоди, управлінська організація.

До Особливої частини належить комунальне право, тобто адміністративне право громад, поліцейське право і право громадського порядку, адміністративне госпо¬дарське право, екологічне право, соціальне право, право шляхів та дорожнього руху.