4.3. Способи придбання речей

їм присвячена третя книга Кодексу, що називається «Різноманітні засоби, якими набувається власність».

Як передбачає стаття 711, власність на майно набу¬вається та передається шляхом спадкування, шляхом дарування між живими або за заповітом та в силу зобов'язань.

Зупинятися детально на положеннях французького спадкового права необхідності немає, оскільки у визна¬ченні видів, порядку спадкування, кола спадкоємців за законом (діти та низхідні родичі померлого, висхідні та бокові родичі, подружжя — ст. 731), порядку прийняття та відмови від спадку тощо, воно досить близьке до пра¬ва Юстиніана про яке згадувалося вище.

Тому нагадаємо лише принципові його положення.

Звертає на себе увагу чітке визначення ступенів та ліній спорідненості, що мають значення для спадкування.

Насамперед, спадок поділяється на дві частини: одна частина йде родичам по батьківській лінії, інша — ро¬дичам по материнській лінії.

414

Оскільки діє принцип, встановлений ще в римському праві, згідно з яким більш близький ступінь споріднен¬ня усуває більш дальній від спадкування, рішенню цього питання присвячені спеціальні норми.

Стаття 735 передбачає, що близькість споріднення встановлюється на підставі кількості народжень; кожне народження називається ступенем. Послідовність сту¬пенів складає лінію. Прямою лінією називається по¬слідовність ступенів між особами, які походять одне від одного; боковою лінією — послідовність ступенів між особами, які походять від спільного родоначальника. Розрізняють прямі висхідні та низхідні лінії (ст. 736). Є в Кодексі і порядок визначення ступенів споріднен¬ня в прямих та бокових лініях.

В прямій лінії нараховується стільки ступенів, скіль¬ки є народжень між особами. Таким чином, син по відно¬шенню до батька знаходиться в першому ступені тощо (ст. 737). Складніший порядок визначення ступеня бо¬кового споріднення. Тут він вираховується за кількістю народжень, починаючи з одного з родичів і до спільного родоначальника, не рахуючи народження останнього, далі від спільного родоначальника до іншого родича (ст. 738). Можливості держави спадкувати за законом обме¬жені. Хоча стаття 768 і передбачає, що при відсутності спадкоємців спадок набувається державою, але очевид¬но, що при такому широкому колі спадкоємців за зако¬ном (включаючи самих віддалених бокових родичів — ст. 731), шанси її, скоріше, гіпотетичні.

Як зазначалося, Кодекс об'єднує в одному титулі як підстави набуття права власності дарування між живи¬ми та заповіт. Критерієм тут є врахування характеру волевиявлення власника. Як передбачає стаття 893, роз¬поряджатися своїм майном з безоплатної підстави мож¬на лише шляхом дарування між живими або шляхом заповіту. Таким чином, мають бути наявними два мо¬менти: бажання власника розпорядитися своїм майном; безоплатність переходу останнього до іншої особи.

Разом з тим, ст. 896 Кодексу заборонені субституції. (призначення «запасних» спадкоємців). Крім того, свобо¬да заповідальних розпоряджень (та дарувань між живи¬ми) обмежена в інтересах дітей. Так, безоплатні надан¬ня іншим особам не можуть бути більшими половини

415

майна власника, якщо він залишає після своєї смерті одну дитину, третини, якщо залишає двох дітей тощо (ст. 913).

Всі акти дарування повинні бути здійснені перед но¬таріусом.

Заповіт може бути власноручним або бути здійсне¬ним шляхом публічного акту або в таємній формі (ст. 969).

Незважаючи на те, що зобов'язання названі останні¬ми у переліку засобів набуття власності, саме вони є їх головним видом, що підкреслюється і кількістю статей, відведених зобов'язанням (ст. 1101—2218).

Послідовно дотримуючись системи побудови цивіль¬ного права, розробленої римськими правознавцями, ав¬тори Кодексу передбачили. в ньому договори, квазідого-вори, делікти і квазіделікти.

Власне кажучи, підставами (засобами) набуття влас¬ності є лише договори і, деякою мірою, квазідоговори. Делікти та квазіделікти, скоріше, належать до охорон¬них зобов'язань, тобто тих, що забезпечують охорону інтересів власника у випадку позадоговірних порушень. Отож і у Кодексі головну увагу природно приділено кон¬трактам, що є разом з правом власності найважливі¬шим її інститутом.

До принципових положень договірного права нале¬жать: свобода договорів, що трактується як можливість укладати або не укладати за своїм бажанням будь-які договори, що не суперечать закону; миттєвий перехід права власності безпосередньо за договором.

Визначення договору наведене у ст. 1101, де сказано, що договір є угода, при якій одна чи декілька осіб зобо¬в'язуються перед іншою особою або перед декількома іншими особами дати що-небудь, зробити що-небудь або не робити чогось.

Класифікація договорів.

Усі договори поділяються на синалагматичні та од¬носторонні (ст. 1102-1103 Кодексу).

Такий поділ має практичне значення, що виражається в такому:

1) акти, що встановлюють синалагматичні договори, повинні бути складені у такій кількості примірників, скільки є зобов'язаних сторін (ст. 1325). Навпаки, тільки на односторонні договори розповсюджується вимога над¬пису «дійсне» або «погоджено» (ст. 1326);

416

2) питання про розподіл несення ризику постає тільки

у відношенні синалагматичних договорів (ст. 1159);

3) зазвичай, позов про розірвання договору за стат¬

тею 1184 (внаслідок невиконання зобов'язання іншою

стороною) виникає тільки щодо синалагматичних дого¬

ворів.

Крім того, договори поділяються на мінові та ризи¬ковані.

За міновим договором кожна зі сторін зобов'язується надати еквівалент зробленого для неї. Якщо ж еквіва¬лент полягає у шансах на виграш або на втрату для кож¬ної з сторін в залежності від невизначеної обставини, то договір є ризиковим (ст. 1104). Такі договори у теорії цивільного права іменуються також «алеаторними».

Нарешті, договори поділяються на благодійні та оп-латні, іменні (що мають найменування) та безіменні (ст. 1106, 1107).

Незалежно від того, до якого виду відноситься договір, для його дійсності необхідно дотримання чотирьох умов. Це:

— згода сторони, яка зобов'язується;

— здатність сторін до укладення договору;

— певний предмет, що складає зміст зобов'язань;

— дозволена підстава зобов'язань.

Недотримання цих умов тягне недійсність догово¬ру. Але слід зазначити, що у Кодексі нема загального правила про визнання договорів недійсними. У кожно¬му окремому випадку треба керуватися конкретними нормами розділу 2 титулу III третьої книги Кодексу. Що стосується наслідків недійсності, то тут прогалини у законодавстві долаються за допомогою судової практи¬ки. Зокрема, суди виходять з того, що визнаний не¬дійсним договір не діє на майбутнє, а якщо він вже ви¬конаний, то має бути поновлено становище, яке існувало до порушення.

Якщо договір, визнаний недійсним, виконаний част¬ково, то проводяться розрахунки за вже виконану її частину. При цьому французька цивілістика виходить з того, що суд не зв'язаний змістом визнаного недійсним договору, а керується в таких випадках міркуваннями справедливості.

Значення договору у відносинах між його сторонами визначено правилом ст. 1134: *Угоди, законно укладені,

417

займають місце закону для тих, хто їх уклав. Вони можуть бути скасовані лише за взаємною згодою сторін або з причин, в силу яких закон дозволяє скасування. Вони повинні бути виконані сумлінно».

Звідси слідують такі принципи виконання договірних зобов'язань:

— неприпустимість односторонньої відмови від

договору або зміни його умов;

— сумлінне виконання договірного зобов'язання.

Слід звернути увагу на те, що другий з них адекват¬

ний відомій багатьом системам права вимозі належно¬

го виконання зобов'язань, яка була передбачена вперше

ще у Римському приватному праві. Він містить у собі

обов'язок виконання зобов'язання належній особі, належ¬

ною особою згідно зі змістом договору, у встановлений

строк і у встановленому місці (ст. 1186, 1236, 1239, 1245,

1247 та ін.).

Неналежне виконання або невиконання договору тяг¬нуть певні наслідки, які залежать від того, чи був винен боржник в невиконанні чи ні, «відповідає він за нього чи ні».

У випадках, коли невиконання виникло з причин, за які відповідає боржник, для останнього можливе настан¬ня одного з таких видів наслідків:

— виконання в натурі під тиском органів влади;

— відшкодування збитків у випадку, якщо вико¬

нання у натурі неможливе;

Більш детально урегульований у Кодексі другий вид наслідків. Французька цивілістика виходить з того, що кредитор може вимагати відшкодування збитків за подвійною підставою.

По-перше, можна вимагати відшкодування збитків, спричинених простроченням, навіть якщо боржник в подальшому виконав зобов'язання. Це так звані мора-торні збитки.

По-друге, якщо боржник так і не виконав зобов'язан¬ня, то кредитор вправі вимагати відшкодування з метою покриття шкоди, спричиненої невиконанням зобов'язан¬ня. У такому випадку йдеться про компенсаторне відшко¬дування збитків.

Визначення збитків дано у ст. 1149, котра встанов¬лює, що збитки, які повинні бути сплачені кредитору, є, за загальним правилом, втратою, яку кредитор поніс, або

418

вигодою, якої він позбавився. При цьому збитки повинні бути прямими та передбаченими (ст. 1150, 1151). Вимо¬га «передбачуваності» збитків фактично означає вказів¬ку на наявність вини як умови відповідальності, яка презюмується, поки боржник не доведе свою невинність. При цьому на виникнення обов'язку відшкодування збитків форма вини не впливає, але вона враховується при визначенні обсягу відшкодування.

Особливим видом наслідків невиконання договірних зобов'язань є «каральне застереження». Згідно зі ст. 1226 каральним є таке застереження, за допомогою якого осо¬ба з метою забезпечення виконання угоди зобов'язуєть¬ся до чогось на випадок невиконання. Хоча у деяких своїх проявах каральне застереження схоже на відому вітчизняному цивільному праву категорію штрафу (не¬устойки), однак, згідно з Кодексом Наполеоне, вона має низку особливостей.

Зокрема, «кара» або «покарання» (саме так має пере¬кладатися українською мовою відповідний термін фран¬цузького права, — а не «неустойка»), характеризується такими двома головними рисами:

— нею може бути замінено відшкодування збитків;

— стягується «кара» в твердій грошовій сумі.

Це означає, що боржник зобов'язаний сплатити штрафні суми тільки у випадках, коли з нього могли бути стягнуті збитки. Важливо, що при цьому кредито¬ру нема необхідності доводити, що невиконання спричи¬няє йому шкоду: цей збиток вже передбачено, а розмір його зазначений та вказаний в договорі. Оскільки ка¬ральне застереження передбачає відшкодування збитків, які кредитор поніс внаслідок невиконання головного зобов'язання, останній не може, як правило, вимагати одночасно виконання головного зобов'язання та сплати штрафу (ст. 1229).

Отже відмінності «кари» від традиційної для радянсь¬кого та пострадянського (східноєвропейського) цивіль¬ного права «неустойки» полягають в такому:

— неустойка може бути договірною або норматив¬

ною, кара — тільки договірною;

— неустойка може стягуватися у різних співвідно¬

шеннях зі збитками, кара застосовується тоді, коли

збитки стягнути неможливо;

419

— неустойка може бути у твердій грошовій сумі або у відсотках до основного боргу, кара — стягуєть¬ся тільки в твердій грошовій сумі. До окремих видів контрактів належать договори: продажу, найму (який поділяється на найом речей та найом роботи — ст. 1708), позики, поруки, доручення, третейської угоди, застави, шлюбного договору.

Правила, що стосуються квазіконтрактів (начебто договорів), правопорушень та квазіделіктів (начебто пра¬вопорушень) розміщені у титулі IV, який називається «Про зобов'язання, що виникають без угоди».

Згідно зі ст. 1371 квазіконтрактами є дії людини, що здійснюються виключно за власним бажанням, з яких слідує будь-яке зобов'язання перед третьою особою, а іноді взаємне зобов'язання сторін.

До числа квазіконтрактів належить ведення справ без доручення та безпідставне збагачення. Слід зазначити, що Кодекс не встановлює загального правила обов'язку по¬вернути безпідставно отримане, обмежуючись нормами про повернення безборгового платежу (ст. 1376-1381). Для подолання прогалини касаційний суд рішенням від 15 червня 1892 р. започаткував для цього випадку викори¬стання позов римського права — асііо сіє іп гет УЄГЗО.

У визначенні деліктів (правопорушення) Кодекс ви¬ходить із загального посилання, що кожна дія, яка спри¬чиняє шкоду, є протиправною і тягне обов'язок її відшко¬дування. Причому для настання відповідальності достат¬ньо наявності вини того, хто спричинив шкоду в формі необережності або необачності (ст. 1382, 1383).

До квазіделіктів належать випадки відповідальності за шкоду, що спричинена діями осіб, за яких відповідає інша особа, або речами, які знаходяться під чиїмсь на¬глядом (ст. 1384).

Загалом, аналіз структури та положень головних інсти¬тутів Цивільного кодексу французів свідчить про на¬явність впливу на нього Римського права. Разом з тим його творці не були простими епігонами Риму, а враху¬вали також та використали національне звичаєве пра¬во. Це дає підстави для оцінки Кодексу Наполеона як симбіозу національних та універсальних рис Західної традиції приватного права з переважанням «ідеології» останніх. Що власне є характерним і для усіх правових систем, що належать до романської родини.

420

5. Вплив на законодавство інших країн

Безперечні переваги Кодексу Наполеона, порівняно з раніше чинним законодавством феодального періоду, сприяли широкому його розповсюдженню (як акта, що застосовується безпосередньо, так і такого, що викорис¬товується у якості взірця) у різних країнах світу.

Переможна хода Кодексу Наполеона почалася спочат¬ку за океаном з країн Латинської Америки, Африки тощо. Але чимало випадків запозичення Кодексу Наполеона було й у Західній Європі. Безпосередньо увели в дію Кодекс або взяли його майже цілком у якості зразка Бельгія, Люксембург, Монако, Неаполітанське королівство та де¬які інші італійські держави, низка швейцарських кан¬тонів, Румунія. Причому, у Бельгії, Люксембурзі, низці італійських держав, які тоді входили до складу Франції, Кодекс був безпосередньо введений в дію у 1804 році.

Помітним є також його вплив на цивільне законодав¬ство Голландії, Іспанії, Італії, Португалії тощо. З деяки¬ми змінами у сфері сімейних відносин Кодекс діяв і на території Царства Польського, яке входило до складу Російської імперії.

Певною мірою можна визнати справедливим по¬рівняння розповсюдження французького Цивільного кодексу на різних континентах з рецепцією римського права. Хоча справедливості заради слід зазначити, що скоріше мала місце рецепція похідного характеру, ос¬кільки сам Кодекс Наполеона вже був результатом ре¬цепції Римського приватного права.

6. Адміністративне право Франції

6.1. Визначення адміністративного права

Франція визнається також батьківщиною власне ад¬міністративного права і виокремленням його у само¬стійну галузь, подальшому розвитку адміністративне право завдячує Наполеону.

Взагалі слід зауважити, що шукати поняття «адмі¬ністративне право», яке було б спільним для країн ро-мано-германської правової сім'ї є справою невдячною, настільки область його застосування у цих країнах є різною. Але, незважаючи на те, що адміністративне пра-

421

во за французькою моделлю є набагато ширшим, ніж ад¬міністративне право більшості європейських країн, все ж таки в усіх них є те, що, можна було б назвати «стриж¬нем» адміністративного права (Ж. Зіллер).

Адміністративне право Франції є найбільш розвине¬ним у порівнянні з іншими країнами. Суворо дотриму¬ючись доктрини публічного права, французькі адміні-стративісти досить детально розробили більшість ас¬пектів діяльності виконавчої влади. Предмет адмініст¬ративного права у Франції є ширшим, ніж в Україні: до нього належать конституційні основи адміністративно¬го права і управління у контексті здійснення публічної влади. Сфера застосування адміністративного права — держава (територіальні колективи, державні установи). Доктрина французького адміністративного права спри¬чинила вплив на законодавство у цій сфері. Притаман¬ним йому є детальне регулювання адміністративних відносин, сполучення матеріальних і процесуальних норм, детальна розробка процедур прийняття рішень і відпо¬відальності.

Для визначення адміністративного права, перш за все, слід виокремити об'єкти його регулювання. Для цього з об'єктів правового регулювання взагалі вилучаються відносини, що регулюються у Франції приватним пра¬вом. Це, передусім, відносини, пов'язані з приватнопід¬приємницькою діяльністю, взаємовідносини між приват¬ними особами з розпорядження майном, майнові відноси¬ни між приватними особами та державними установами.

Крім цього, з кола об'єктів вилучається регулюван¬ня діяльності державних органів, що формують політи¬ку (тобто, визначають загальні напрямки національно-державного розвитку). Це законодавчі установи: Націо¬нальні збори і Сенат. Під дію адміністративного права не підпадає також діяльність центральних та місцевих органів виконавчої влади у випадках участі цих органів разом з законодавчими у рішенні політичних питань. І, нарешті, судова діяльність, якщо вона не стикається з діяльністю державної адміністрації.

Адміністративне право, таким чином, регулює відно¬сини у сфері публічного права і одним з його обов'язко¬вих суб'єктів є державна установа.

Отже, адміністративне право, у підсумку, регулює відно¬сини у сфері публічної влади, має особливого, обов'язко-

вого суб'єкта — державну установу і визначається як галузь права, що регулює організацію та діяльність ад¬міністративних органів.