4.2. Речеві права

Право власності є одним з найважливіших інсти¬тутів Кодексу, де йому та його «видозмінам» присвяче¬на книга друга.

Стаття 544 визначає право власності як право корис¬туватися та розпоряджатися річчю найбільш повним чином, без порушення здійсненням цього права заборон, встановлених законами або регламентами.

Риси, що характеризують право власності за Ци¬вільним кодексом: суверенний характер цього права, його індивідуальний, виключний характер та необмеженість строком, «довічне існування» права власності.

Зміст права власності охоплює: право користуван¬ня річчю та розпорядження нею (це випливає з самого визначення), а також право приєднання. Останнє озна¬чає, що власник має право на все, що ця річ виробляє, і на те, що природно або штучно з'єднується з цією річчю в якості належності (ст. 546).

У змісті права власності вбачають суверенний харак¬тер цього права. Разом з тим, казати про повний сувере¬нітет не можна, оскільки у Кодексі існує низка обмежень права власності.

По-перше, сама ст. 544, яка дає визначення права влас¬ності, говорить про здійснення цього права в межах за¬борон, встановлених законом або регламентом.

По-друге, багато обмежень міститься в інших нормах Кодексу. За своїм характером вони різні та можуть бути класифіковані таким чином:

411

1) обмеження, пов'язані з сусідством ділянок (сер¬

вітути, узуфрукти тощо);

2) обмеження, встановлені в суспільних інтересах

(наприклад, заборони зводити будови на певній

відстані від вказаних місць; військові реквізиції;

примусове відчуження у суспільних інтересах, яке,

однак, може здійснюватися лише для «суспільної

користі та за справедливе попереднє відшкодування»

— ст. 545);

3) договірні обмеження (наприклад, про встанов¬

лення узуфрукту — ст. 579; про права користування

та мешкання — ст. 628 тощо).

Багато винятків існує також з правила про індиві¬дуальний характер права власності. Насамперед, вони полягають у визнанні спільної власності декількох осіб (ст. 815), а також права власності юридичних осіб. Ціка¬во, що серед суб'єктів цивільного права (осіб) організації в Кодексі не згадувалися, однак потреби практики та поточне законодавство привели до визнання права на майно за приватними (спілки, товариства) та публіч¬ними (державні спілки, державні підприємства) юридич¬ними особами.

Крім права власності, до речевих прав належать:

— узуфрукт;

— земельні сервітути;

— право користування та мешкання;

— емфітевзис.

За термінологією Кодексу, це «видозміни власності», а французькі цивілісти (Ж. де ла Морандьєр) назива¬ють їх «речеві права, що є відокремленнями права влас¬ності» . У Римському приватному праві, звідки ці інсти¬тути запозичені, це — права на чужі речі.

Коротко охарактеризуємо ці категорії та їхнє місце в системі речових прав за французьким законодавством.

Ст. 578 визначає узуфрукт як користування речами, власність на які належить іншій особі, також, як ними користується сам власник, але з обов'язком зберігати сутність речі. Він може бути встановлений на будь-який вид майна — рухомого або нерухомого, на строк або без¬строково (якщо надається не приватним особам, то лише на строк до ЗО років). На відміну від власника узуфрук-туарій не може розпоряджатися річчю (змінити її сутність). В цей же час його права набагато ширші прав

412

наймача, оскільки є не зобов'язальними, а речевими. Виникнути узуфрукт може за волею сторін (договору), в силу закону або в силу набувальної давності. Узуфрук-туарій може сам здійснювати узуфрукт, здати своє пра¬во в найом іншій особі, продати або поступитися своїм правом безоплатно (ст. 595).

Земельний сервітут є обтяження, накладене на має¬ток з метою використання маєтку, належного іншому власнику, та для користі цього маєтку (ст. 637). Може встановлюватися внаслідок природного розташування ділянок (власне, таким є лише один сервітут, передбаче¬ний ст. 640 — сервітут стоку води), із-за зобов'язання, передбаченого законом (наприклад, право проходу та проїзду — ст. 682), а також угодою сторін. Припиняєть¬ся сервітут у зв'язку з неможливістю користуватися ним, невикористанням впродовж тривалого часу, об'єднанням обох ділянок в одних руках тощо (ст. 703-707).

Права користування та мешкання встановлюються та припиняються тим же чином, як узуфрукт (ст. 625). Право користування означає можливість використову¬вати чужу річ, включаючи плоди, але лише в кількості, необхідній для потреб носія цього права та членів його родини (ст. 630). Право мешкання означає можливість жити в чужому будинку разом зі своєю родиною (ст. 632). Обидва названих права носять суто особистий характер та, на відміну від сервітутів, не відчужуються.

Емфітевзіс не був включений до Кодексу. Цей інсти¬тут було введено пізніше — законом 25 червня 1902 року. За своєю суттю це довгострокова оренда землі для сільськогосподарської обробки, але, на відміну від звичай¬ної оренди, — має речевий, а не зобов'язальний характер. Крім права власності та прав на чужі речі, французь¬кому законодавству, відомі посідання та тримання. Однак норми, присвячені посіданню, знаходяться не у другій книзі, а в третій — в останньому її титулі — XX. Таке рішення досить логічне, бо посідання є одним з за¬собів набуття права власності шляхом заволодіння або набувальної давності.

Стаття 2228 визначає посідання як володіння або користування річчю або правом, якщо ця річ знаходить¬ся в наших руках або якщо це право здійснюється нами особисто або через посередництво іншої особи, яка во¬лодіє річчю або здійснює право від нашого імені.

413

Тримання відрізняється від посідання тим, що три¬мач (держатель) володіє річчю (тримає її) не для себе, а для іншого. Наприклад, орендатор володіє річчю, знаю¬чи, що вона є чужою. В цей же час власник може і не бути тримачем (держателем) речі, здійснюючи володін¬ня у процесі реалізації права власності через іншу осо¬бу, наприклад, узуфруктуарія.

Важливою гарантією прав посесора є презумпція того, що кожен володіє для себе і як власник, якщо не доведе, що володіння почалося для іншого (ст. 2230). Коли ж володіння почалося для іншого, то завжди передбачаєть¬ся, що воно здійснюється у тій самій якості, якщо не має доказу протилежного (ст. 2231). Ця стаття мовби урів-нює попередню, надаючи гарантії від недобросовісного привласнення чужих речей.

Захист права власності, у тому числі володіння, здійснюється за допомогою позовів. Для захисту права власності застосовуються віндикаційний, негаторний, прогібіторний позови. Для захисту посідання — позов про припинення перешкод володінню, позов про понов¬лення самовільно відібраного володіння, позов про відвер¬нення загрози порушення володіння.