9.1. Фізичні особи

Суб'єктами права, передусім, визнавались фізичні особи за умови, що вони мають три статуси: свободи, громадянства, «батька сімейства» (не знаходяться під владою іншої особи).

Наявність цих статусів робило особу правоздатною, що означало для неї можливість мати дві найважливі¬ших правоможності: ]из соттегсіі та ]из сопиЬіі.

<Іиз сопиЬіі означало наявність права укладати закон¬ний римський шлюб, створювати римську сім'ю. <Іиз соттегсіі полягало у праві вести торгівлю, укладати договори, набувати та відчужувати речі, тобто у можли¬вості приймати участь у торговому обігу. У сукупності вказані повноваження складали зміст цивільної (при¬ватної) правоздатності римського громадянина.

Втрата одного з статусів тягла обмеження право¬здатності, так зване саріііз йетіпиііо: максимальне — за втрату свободи, мінімальне — за втрату статуса «бать¬ка сімейства».

Крім того, обмеження правоздатності могло стати результатом зменшення громадянської честі, котре у класичному римському праві могло мати місце у випад¬ку іпіатіа або і£потіпіа — обмеження права виконува¬ти обов'язки, які потребують довіри (бути опікуном, прокуратором, декуріоном тощо), як результат нечесних

125

вчинків (подвійні заручини, неналежне виконання обо¬в'язків в договорах поруки, схову та ін.). За межами іпіатіа було іигрЦисіо, яке регулювалось преторським едиктом і полягало в обмеженні спадкових прав осіб, що займалися ганебними професіями (повії, актори та ін.).

Хоча римському праву не було відоме поняття дієздат¬ності, але разом з тим з'являється чітке усвідомлення того, що не кожна правоздатна особа може сама, своїми власними діями набувати права та обов'язки. Зокрема, до обмежено дієздатних відносять душевнохворих, жінок. (Гай. Інституції. І. 144-145). Обсяг дієздатності зростає в міру досягнення відповідного віку: до 7 років особи повністю недієздатні; від 7 до 12 років дівчатка і від 7 до 14 хлопчики вже можуть укладати угоди з дозволу опікуна; після досягнення цього віку — вони стають, за загальним правилом, дієздатними, але до досягнення 25-річного віку зберігають можливість попрохати собі у претора піклувальника; після 25 років — дієздатність настає в повному обсязі.

За недієздатних осіб здійснював юридичні дії їхній раіег£аті1іаз, а при відсутності такого — опікун або піклувальник.

Сказане вище стосується правового становища римсь¬ких громадян. Правоздатність інших категорій жителів Риму (перегрінів, латинів, лібертінів тощо) обмежувалась певними рамками.

Перегріни (іноземці) не могли бути суб'єктами римсь¬кого права. Відносини за їх участю регулювалися іиз еепііит. Ситуація не змінилася і після надання Кара-калою римського громадянства всім підданим імперії: усі непіддані вважалися перегрінами з усіма наслідка¬ми, що звідси слідують.

Натомість становище латинів (жителів міст, що вхо¬дили до Італійського союзу) після видання едикту Кара-кали істотно змінилося: набувши римського громадян¬ства, вони перетворилися на суб'єктів римського права.

Певні особливості мав статус відпущених на волю (ііЬегЦпі). Загальне правило було таким, що лібертіни набували стан того, хто дав їм волю: відповідно — римського громадянина, латина, перегріна.

Однак з нього були винятки:

1. Навіть вільновідпущеник римлянина не набу¬вав політичних прав останнього у повному обсязі.

Наприклад, він не міг займати почесні посади.

126

2. Вільновідпущеник не мав у повному обсязі і

сопиЬіі (до І ст. не могли укладати шлюб з вільнона-

родженними, а пізніше — з особами сенаторського

звання).

3. Вільновідпущеника з колишнім хазяїном по¬

в'язували відносини патронату, внаслідок яких

останній мав право на послуги лібертіна, а той не міг

звертатися з позовом до патрона.

Тенденції розвитку римського права знайшли відоб¬раження також у визначенні становища рабів та ко¬лонів.

З одного боку, з розширенням римської держави, ус¬кладненням економічних відносин становище рабів істот¬но погіршується: вони остаточно набувають статус «зна¬ряддя, що говорить».

З іншого боку, має місце і низка позитивних змін.

По-перше, поняття справедливості застосовується і до відносин рабства, котре, до речі, розглядається не як римсь¬кий інститут. Як зазначає Гай, «влада над рабами — є інститут іиз еепішт, бо взагалі у народів ми можемо ПОМІТИТИ, що господарі мають над рабами право життя і смерті, а все, що набувається рабом, набувається хазяї¬ном» (Інституції. І. 52); «... але у теперішній час нікому з підданих римського народу не дозволяється жорстоко поводитись зі своїми рабами без законної причини. За наказом імператора Антоніна той, хто безпідставно уб'є свого раба, підлягає не меншій відповідальності, ніж той, хто вбив чужого раба. І навіть надмірна суворість гос¬подарів обмежується наказом того ж імператора. Бо Антонін...написав: у випадку коли б жорстокість госпо¬дарів видалася нестерпною, їх треба примушувати про¬дати своїх рабів в інші руки. І те, й інше є справедливим, позаяк ми не повинні зловживати належним нам пра¬вом» (Інституції. І. 53).

Особливо примітною у цих фрагментах є перевірка становища рабів нормами природного права та справед¬ливості. Не ідеалізуючи ні римських законодавців, ні юриспруденцію в їх ставленні до рабства, варто все ж підкреслити послідовність тенденції застосування кри¬теріїв — у даному випадку принципу справедливості при регулюванні різноманітних інститутів, в тому числі і цього.

127

По-друге, варто звернути увагу на поступову зміну приватноправового становища рабів (без змін в їх пуб¬лічно-правовому статусі): хоч вони і надалі не вважа¬ються суб'єктами права, але з практичних міркувань за¬лучаються до участі у цивільному обігу як його суб'єкти. Для цього були використані такі засоби, як надання рабам пекулію, а також преторські позови за договора¬ми, що вони здійснювали.

Сутність рабського пекулію полягала у наданні гос¬подарем рабу майна, яке враховувалось окремо від іншого, що належало цьому хазяїну (Д. 15. 1. 5. 4).

Рабський пекулій являв собою цікаве і, можна сказа¬ти, неодновимірне явище. З одного боку, він був засобом підвищення зацікавленості раба у результатах власної праці — врешті-решт на користь його ж хазяїну, який кожної миті міг забрати назад своє майно. З іншого, — пекулій став ефективним засобом залучення рабів до торгового обігу, оскільки наявність у нього відокремлено¬го майна природно підштовхувало до укладення дого¬ворів, набуття нового майна тощо. Необхідність гарантій для третіх осіб, що вступали в договори з рабами, приве¬ла до того, що претори почали давати позови до хазяїна, який надав пекулій. Відповідальність рабовласника в цих випадках обмежувалась сумою пекулія (Д. 15. 1. 41).

Стосовно пекулія допускалося також виникнення правовідносин між рабом та його хазяїном. Так, якщо пекулій був торговим майном, то хазяїн з його вимога¬ми до раба опинявся в «одній команді» зі сторонніми кредиторами. Більш того, раб також мав право на позов проти свого хазяїна, якщо той проводив розрахунки з ним неправильно (Д. 15. 1. 9. 6).

Іншим засобом залучення рабів у цивільний обіг були преторські позови, зміст та характер яких найчастіше залежав від виду діяльності раба.

1. Асііо іпзШогіа претор давав у випадках, коли

хазяїн призначав раба керуючим своїм підприєм¬

ством — торговим або іншим. Оскільки хазяїн дору¬

чав рабу вести свої справи, на нього лягала відпові¬

дальність за дії раба у повному обсязі (Д. 14. 3. 1).

2. Аналогічно за допомогою — асііо ехегсііогіа

вирішувалась проблема виконання зобов'язань за

договорами, укладеними рабом — капітаном судна

(Д. 14. 1. 1).

3. Асііо диосі іиззи надавався тоді, коли раб укла¬

дав договір на підставі попередньої домовленості сво¬

го хазяїна з третьою особою (Д. 15. 4. 1. 1).

4. За асііо сіє іп гет УЄГ8О хазяїн відповідав у ме¬

жах отриманого майна за дії раба, внаслідок яких це

майно перейшло до нього (Д. 12. 6. 13-14).

5. Хазяїн також відповідав за шкоду, заподіяну його

рабом іншій особі.

Таким чином, спектр участі рабів у приватному обі¬гу був достатньо широким, що дозволяє говорити про існування у них реальної, хоч і обмеженої, правосуб'єкт-ності.

Досить своєрідним було становище колонів. У період республіки і принципату колони — це орен¬дарі чужої землі, але особисто пов'язані з хазяїном землі тільки зобов'язаннями за договором оренди.

При домінаті колони поступово потрапляють у залежність від хазяїв ділянок. Цьому сприяли еко¬номічні чинники — кредиторська заборгованість, а та¬кож ряд законодавчих рішень. Так, конституцією 322 року вперше передбачалося, що колони можуть бути примусово повернені на самовільно полишені ними ділян¬ки. У 357 році законодавчо було заборонено продавати землю без колонів, що живуть на ній.

В результаті таких змін з'являється нова категорія громадян: не позбавлених правоздатності у сфері ци¬вільно-правових відносин, але прикутих до землі, на якій вони живуть та яку обробляють. Складається своєрід¬ний взаємозв'язок між хазяїном ділянки та колоном. Якщо колон покине землю, володар землі має право вінди-кувати його, як віндикував би раба. Разом з тим, хазяїн не може вигнати колона з ділянки, а також не може продати колона без землі або землю без колона.

Таким чином, колонат був своєрідним прототипом кріпацького права, але більш ліберального, більш капіта¬лістичного, більш економічно виправданого та прагма¬тичного виду.

9.2. Сім'я

Хоча норми, що стосуються сімейних відносин, залиша¬ються одними з найбільш консервативних у розглядува¬ному періоді, проте у розумінні змісту та характеру «бать¬ківської влади» відбуваються поступові, але суттєві зміни.

128

129

Разом з тим, парадокс полягає в тому, що коли загальні тенденції розвитку права визначаються впливом при¬родно-правових концепцій, то «сімейне право» розви¬вається за своїми внутрішніми законами, опираючись впливу грецьких поглядів на природу відносин батьків та дітей, але підкоряючись з часом вольовим рішенням власної державної влади.

Так, Діонісій Галікарнаський у І ст. до н. є. зазначає істотні розбіжності у статусі дітей за грецьким та римсь¬ким правом. Для греків вихід дітей з-під батьківської влади сприймався як прояв природних законів і тому тут не треба було спеціального рішення, волевиявлення пози¬вача. Достатньо було досягти певного віку, одружитися або бути внесеним у громадянські списки. Для римської сім'ї цього недостатньо: син залишався під владою бать¬ка сімейства до смерті останнього або до емансипації. Причому це стосувалося тільки приватної сфери, бо у сфері публічній, «суспільній», навіть підвладний син міг займа¬ти посади магістрате, і при відправленні ним магістрату¬ри батько повинен був підкорятися синові, вшанованому суспільною довірою (Д. 36. 1. 13. 5). За свідоцтвом Авла Геллія (2. 2. 1-10) для римлян так само природним було шанування батьком сімейства сина при відправленні ним магістратури, як і шанування цим сином батька «поза суспільними справами». Причому, шанування у даному випадку включало не лише повагу, але і підкорення батьківській владі (Д. 40. 2. 18).

Таке становище зберігається і в період принципату, що відображено у відомому «Сенатусконсульті Мацедо-на», що не визнавав юридичної сили позик підвладних синів (Д. 14. 6).

Але поступово держава починає втручатися до сімей¬них відносин. Не скасувавши сам принцип батьківсь¬кої влади, імператори, починаючи з Августа, поступово розширюють приватноправову самостійність дорослих «синів сімейства».

Для цього використовується таке поняття як ресиііит сазїгепз («ВОЄННИЙ пекулій» або «табірне майно»). Цей пекулій охоплює те, що син отримав, знаходячись на військовій службі, а також те, що він отримав в дар від батька та інших осіб в цей період (Д. 49. 17. 11). Спочат¬ку він стосувався тільки вояків, але поступово коло відно¬син розширюється. Право на воєнний пекулій з часів

130

Адріана надається ветеранам, а з часів домінату з'явля¬ються «квазівоєнні пекулії» — духовний, державний і т. п., суть яких полягає в тому, що майно, отримане на державній службі тощо вважається належним синові, який має право розпоряджатися ним на свій розсуд — заповідати, укладати стосовно нього договори. Щоправда, існувала формальна заборона на дарування майна, яке вхо¬дило до пекулію, іншим особам (Д. 39. 5. 7), але практи¬ка знайшла чимало винятків із загального правила.

Відбуваються зміни у правовому становищі заміж¬ньої жінки, пов'язані з тим, що шлюб сит таїш поступо¬во витісняється шлюбом зіпе таїш, при якому дружина не переходить під владу чоловіка, залишаючись для ньо¬го юридично чужою, зберігаючи за собою статус, який мала до шлюбу.

На заміну вимоги дотримання формальностей при укладенні шлюбу прийшло укладення його шляхом простої угоди з наступним переселенням дружини в дім чоловіка (Д. 23. 2. 5).

Укладенню шлюбу передували заручини, що здійсню¬валися шляхом неформальної угоди (Д. 23. 1. 7). Вони встановлювали не лише моральний обов'язок укласти у майбутньому шлюб, але й забезпечувалися майновими санкціями: сторона, що відмовилась від обіцянки, втра¬чала право на повернення зроблених нею з приводу за¬ручин подарунків.

Умови укладення шлюбу: