2.1.2. Концепт «історія» через призму субкопцепту «особистість»

Віктор Гюго вивчав велику кількість історичних матеріалів та документів епохи пізнього середньовіччя, тому серед другорядних персонажів «Собору Паризької Богоматері» існує чимала кількість реальних історичних фігур, які виступають у романі під своїми іменами та прізвиськами. Отже, маємо можливість виділити концепт часу завдяки присутності у романі історичних персоналій.

Дія роману відбувається у часи правління Людовіка XI, котрого прийнято вважати одним із найвидатніших королів Франції, адже саме йому всього за 22 роки правління вдалося об’єднати майже всю державу та започаткувати режим абсолютної монархії. Фігурує думка, що правління Людовіка можна назвати переломним періодом в історії Франції. Гюго закладає в свій роман історію боротьби короля та герцога бургундського Карла Сміливого.

Віктор Гюго вважав, що у романі головне не історія, а творче уявлення письменника. Завданням історичного роману він ставив перш за все розкриття моральної сторони історії, про яку дуже часто забувають дослідники, котрі на перше місце ставлять факти та подробиці. Та в зображенні Людовіка XI ми можемо побачити, як факти переплітаються з авторською уявою. Наприкінці роману автор висвітлює політичну ситуацію, атмосферу у дворі, показує читачам найближче оточення короля.

Можна припустити, що автор обрав фігуру Людовіка XI з двох причин, по-перше він був основоположником абсолютизму у Франції, а по-друге, саме цей король став об’єктом захоплення романтиків і згадка про цю середньовічну історичну постать була переповнена легендами та фантастичними уявленнями, які довго приховували реальність персонажа. Контрасти, якими був насичений характер та дії короля не могли не зацікавити історичну допитливість Віктора Гюго.

Слід зазначити, що Людовік XI мав славу сміливого, але в той же час підозрілого, жорстокого та холоднокровного короля. Його манера виглядати та правити, підбирати радників та підручних збивала з пантелику. Його звинувачували в тому, що він вдавався до ганебних методів, для того щоб звести рахунки. Його називали неперевершеним тираном в мистецтві облуди та лицемірства. А головне – він був винуватцем безчинств, історичних смут, ініціатором сварок та бунтів, які ставили під удар єдність королівства [71, с. 4]. Гюго дуже вправно, з долею іронії, передав сутність характеру Людовіка назвавши його: premier sapeur de l’Europe… [79, с. 54].

Також, автор був натхнений доволі правдоподібним портретом короля змальованим у мемуарах Філіпа де Коміна, які вивчав. Письменника зацікавила двоякість, яку викликала ця постать, поєднання неосвіченого середньовіччя з монархічною тиранією та неабиякий політичний талант, який називали демонічним. Людовік XI втілює у собі особливе середньовіччя, тому що його правління збіглося з часом переходу до епохи нового часу, епохи Відродження, тобто періодом занепаду феодальних цінностей. Людовік XI став уособленням останнього середньовічного короля, емблемою тиранії, марновірства, варварства, та в той же час першим сучасним королем, котрий вів запеклу боротьбу проти феодалів, родової знаті для того щоб укріпити владу, забезпечити єдність та покращити економічну ситуацію.

Після смерті короля його політичні опоненти сприяли поширенню легенд, які поступово овіювали чорними фарбами портрет монарха. І особливо вони акцентували увагу на його холодній жорстокості, він вигадував нові засоби тортур та використовував їх з особливою витонченістю. Наприклад, Бастілія за часів його правління поповнилася залізними клітками, в яких людина не мала можливості ні встати, ні лягти. Єпископ Верденський Вільгельм де Горакур, який був лютим ворогом короля провів у такий клітці десять років свого життя. Людовік XI відчував ніжні почуття до своїх пристроїв приниження та фізичного тиску називавши їх своїми донечками (fillettes). Гюго дає детальний опис таких клітин:

…on distinguait, à la lueur des torches, un gros cube massif de maçonnerie, de fer et de bois. L’intérieur était creux. C’était une des ces fameuses cages à prisonniers d’État qu’on appelait les fillettes du roi. Il y avait aux parois deux ou trois petites fenêtres, si drument treillissées d’épais barreaux de fer qu’on n’en voyait pas la vitre. La porte était une grande dalle de pierre plate, comme aux tombeaux. De ces portes qui ne servent jamais que pour entrer. Seulement, ici, le mort était un vivant [79, с. 591].

У епізоді, в якому Гюго описує клітку, він згадує про вищезазначеного єпископа Верденського, який прохає короля зглянутися і припинити тортури, та останній робить вигляд що не чує його благань. Голос був такий жалібний, що навіть оточення Людовіка не могло залишатися холоднокровним. Письменник показує що за часів середньовіччя страждання людей було своєрідною нормою, та використовуючи іронію і чорний гумор представляє реакцію короля, який був наляканий, але не виглядом кліток, а ціною на них:

• Notre-Dame! cria le roi. Voilà une cage outrageuse [79, с. 594].

Також, цікавим є те, що Людовік XI – людина свого покоління, яка добре виглядала на фоні готичної церкви, цей християнин, хоч і занурений у себе, не порушував квітучий у цю епоху образ релігії. Він розповсюджував по країні читання молитви «Ангелуса», «падав на коліна» в багаточисельних церквах [35, с. 52]. Але в той же час король, як істинний правитель свого часу використовував свою віру у «політичних проектах», не зважаючи на те, що він був дуже забобонною людиною. Гюго, використовуючи іронію показує наївність та мінливість віри монарха, та навіть її абсурдність. Особливо це проявляється в епізоді, коли король наказує повісити Есмеральду, котра знаходиться у Соборі Паризької Богоматері та має право на притулок. Людовік готуючись до того щоб порушити право на притулок заздалегідь просить вибачення за свою провину:

…Notre-Dame de Paris, ma gracieuse patronne, pardonnez-moi. Je ne le ferai que cette fois. Il faut punir cette criminelle. Je vous assure, madame la Vierge, ma bonne maîtresse, que c’est une sorcière qui n’est pas digne de votre aimable protection… Je ne le ferai plus, et je vous donnerai une belle statue d’argent [79, с. 621].

Король у своїй політиці спирається на буржуазію, та веде боротьбу з крупними феодалами, які виступають проти об’єднання влади в одних руках. Тож, можна сказати що він стає так званим королем буржуазії, що відображається в його звичках, його манері одягатися та зовнішності. Гюго згадує про буржуазні звички короля у сцені коли abbas beati Martini кум Туранжо, він же Людовік XI відвідує келію архідиякона Клодо Фролло. Портрет, який зображує Гюго відповідає історичній дійсності:

…un vieillard d’environ soixante ans et de moyenne taille, qui paraissait assez malade et cassé. Son profil, quoique d’une ligne très bourgeoise, avait quelque chose de puissant et de sévère, sa prunelle étincelait sous une arcade sourcilière très profonde comme une lumière au fond d’un antre; et sous le bonnet rabattu qui lui tombait sur le nez on sentait tourner les larges plans d’un front de génie [79, с. 228].

Існує думка, що Гюго романтизував зовнішній вигляд короля, але більшість дослідників, які вивчали життя Людовіка, таких як, О. Л. Костін, А. Ж. Варант, Ж. Мишле, також описують його як сутулу людину з дуже довгим крючкуватим носом, маленькими очима на обличчі, яке не було гарним, тому що ще з молоду постаріло, ноги були понівечені хворобою.

Та повертаючись до Людовіка, представника та заступника буржуазії, необхідно додати що Гюго зображує його дії з долею сатири, як людину, яка відчайдушно намагається зберегти владу в своїх руках та зробити все для того щоб зломити інші форми панування. Таким чином король радіє нападу черні, тому що думає що вона виступає проти феодальних панів, його реакція дуже промовиста:

Je voudrais bien savoir si c’est la grâce de Dieu qu’il y ait à Paris un autre voyer que le roi, une autre justice que notre parlement, un autre empereur que nous dans cet empire ! Par la foi de mon âme! il faudra bien que le jour vienne où il n’y aura en France qu’un roi, qu’un seigneur, qu’un juge, qu’un coupe-tête, comme il n’y a au paradis qu’un Dieu [79, с. 602].

Цими словами Віктор Гюго підкреслив манію величі короля, та його прагнення заснувати абсолютну монархію. Очевидно, що це бажання переплітається з тиранічним характером Людовіка XI. Для Гюго фігура тирана в літературі епохи романтизму є дуже важливою, тому що дана фігура невід’ємно пов’язана з національною літературою. Автор робить акцент на жорстокості та скупості (податки за часів правління Людовіка значно збільшилися, для того щоб забезпечити армію, чисельність якої значно збільшилася) монарха словами поета П’єра Гренгуара:

…Ce roi a une main qui prend et une main qui pend. C’est le procureur de dame Gabelle et de monseigneur Gibet [79, с. 634].

Отже, король у «Соборі Паризької Богоматері» виступає як знакова фігура епохи Середньовіччя. Можна сказати, що Гюго вдалося синтезувати жорстокі та варварські методи Людовіка XI з їх загальною метою, а також розкрити інтимні подробиці із життя монарха. Крім того, автор зображує наближених осіб короля, котрі також представлені рядом історичних персоналій, серед яких, радник і пенсіонарій Гійом Рім, панчішник Жак Коппеноль, радник та цирульник Олів’є ле Ден, верховний суддя Тристан-Самітник.

Що стосується Гійома Рима, то він був одним із небагатьох підданих, кому насправді довіряв король. Гюго уточнює, що Гіом Рим мав звання голови виконавчої влади міста Гента, яке відносилося до тогочасної Фландрії. У XV столітті Гент вважався другим за величиною містом у Європі, після Парижу. На сторінках «Собору Паризької Богоматері» Гійом з’являється разом з іншими фламандськими послами, автор підкреслює хитрість, яка була властива пенсіонарію:

C’était un visage fin, intelligent, rusé, une espèce de museau de singe et de diplomate [79, с. 54].

Найчастіше у творі Гійом Рим з’являється у сценах, де присутній Жак Коппеноль, можна зробити припущення, що перший уособлює собою погляд нової демократію, а другий – буржуазію. Якщо Гійому притаманні хитрість та стримані манери, то у характері Коппеноля присутня деяка вульгарність та простота. Уперше гентський панчішник Коппеноль з’являється на містерії, та одразу ж отримує симпатію та підтримку паризького народу, проголошуючи жарт в адресу ерцгерцога:

Monsieur l’archiduc a plus d’une fois cherché son gant dans mes chausses [79, с. 57].

Гюго використовує гру слів gant – рукавичка та Gant – місто Гент, для того щоб показати що нове буржуазне суспільство має більше впливу на городян Генту, ніж феодальний стан, до якого належав ерцгерцог. Письменник обирає Фландрію, тому що саме ця країна була символом незалежності та розвитку, торгівля сприяла укріпленню ремісничих позицій на міжнародній арені, така ж долі повинна була очікувати і на Францію.

Також, коли Коппеноль бачить повстання багатотисячного натовпу, саме з його уст звучать пророчі слова, які вказують на майбутню революцію 1789 року:

l’heure du peuple n’est pas venue chez vous… Quand le beffroi bourdonnera, quand les canons gronderont, quand le donjon croulera à grand bruit, quand bourgeois et soldats hurleront et s’entre-tueront, c’est l’heure qui sonnera [79, с. 616].

Інша історична фігура, фаворит, цирульник та радник короля Олів’є ле Ден, котрий також був відомий під іменами Олів’є Негідник (Olivier le Mauvais) та Олів’є Диявол (Olivier le Diable). У середньовіччі посада цирульника користувалася великою пошаною, вважалося, що цирульник повинен не тільки слідкувати за зовнішністю короля, але й за його здоров’ям. Крім того, Олів’є виконував особисті доручення короля та приймав участь у його інтригах та заколотах, за що завжди отримував щедру нагороду, і навіть дворянський титул. Про це Гюго не забув згадати описуючи розкішну одежу цирульника. Письменник знову використовує прийом контрасту, адже на відміну від короля, чия одежа була простою, навіть бідної, Олів’є був одягнений згідно з вимогами тогочасної моди.

Також, Гюго вказує на те, що Олів’є ле Ден виконував обов’язки першого міністра та займався витратами, котрі йшли на утримання двору та витратами, які пов’язанні з державною службою, тобто жалування. Образ Олів’є – це уособлення улесливості та піддатливості, якими повинен володіти королівський фаворит. Письменник указуючи точні історичні дати та факти розповідає читачам про посади і привілеї, які отримував від короля цирульник завдяки своїй хитрості та улесливості. Наприклад, те що у 1477-му році Олів’є був назначений послом у Генті для переговорів з Марією Бургундською, єдиною донькою Карла Сміливого.

Після смерті Людовіка XI, ле Дена було заарештовано, а згодом повішено, про що також згадує Віктор Гюго:

…on vint rechercher dans la cave de Montfaucon le cadavre d’Olivier le Daim…à qui Charles VIII accordait la grâce d’être enterré à Saint-Laurent [79, с. 685].

Іншим, наближеним до короля обличчям був Трістан Лерміт, він же більш відомий під ім’ям Трістан Самітник, займав посаду голови королівського суду та був придворним катом. Саме з ім’ям Трістана пов’язані жорстокості та покарання, які відбувалися за часів Людовіка XI. Рішучість та жорстокість з якими він виконував доручення короля, викликали страх, як у простих людей так і у знатних персон.

Гюго безперечно вдало змальовує образ слухняного та бездушного виконавця нелюдських приказів, він дає зрозуміти читачеві, що кат отримував задоволення від своєї роботи, наприклад, Трістан засмучується у сцені, коли король дозволяє відпустити Гренгуара, і пропонує хоча б ненадовго посадити його в залізну клітину. Але Віктор Гюго, який вірив що у кожної, навіть у самої черствої людини є душа показує душу ката, якого зворушила затворниця Гудула, яка намагалась захистити свою доньку:

Quand elle se tut, Tristan l’Hermite fronça le sourcil, mais c’était pour cacher une larme qui roulait dans son oeil de tigre [79, с. 668].

Але, його вірність виявилася сильнішою, ніж людські почуття. Страждання та відчай бідної Гудули змусили опустити очі навіть найближчого помічника Трістана Самітника:

Henriet Cousin se rapprocha de la lucarne. L’oeil de la mère fit baisser le sien [79, с. 661].

У багатьох сценах присутній придворний лікар короля - Жак Котьє, котрому Людовік XI довіряв своє здоров’я та щомісячно виплачував 10 тисяч екю, сподіваючись на те що він продовжить його життя [77, с. 325]. На службі у короля Жак Котьє прибував цілих 17 років, тому що окрім таланту до медицини, доктор міг вправно знайти підхід до забобонного монарха. Котьє знав, як переконати короля, що його здоров’я знаходиться у надійних руках, і що саме він може врятувати короля від загрози ранньої смерті. Філіп де Коммін у своїх мемуарах, пише про те що вже у перші місяці служби Жак Котьє отримав від короля п’ятдесят чотири тисячі екю, звання єпископа для свого племінника, та землю для будівництва свого палацу [77, с. 326]. Гюго також згадує про меркантильність королівського лікаря, про багаточисельні будинки від яких він отримував ренту та про будівництво розкішного палацу, біля входу до якого росло абрикосове дерево, а на дверях був герб з каламбурним написом: «l'abri-cotier». Французькою «l’abricotier» – абрикосове дерево з квітами білого чи рожевого кольору, а також «l’abri cotier» – прибережний будинок. Цей своєрідний каламбур повинен був означати, що Котьє у своєму будинку знаходиться у безпеці: «l’abricotier» – «Cottier était à l’abri».

Гійом Рім вправно пожартував, що Трістан Самітник і Жак Котьє – це увесь двір короля: Un médecin pour lui, un bourreau pour les autres [79, с. 609].

До того ж серед історичних постатей у романі можна виділити паризького прево – Робера д'Естутвіля, котрий до того ж у 1482 році був:

chevalier, sieur de Beyne, baron d’Yvri et Saint-Andry en la Marche, conseiller et chambellan du roi, et garde de la prévôté de Paris [79, с. 256].

Але слід зазначити, що насправді Робер д’Естутвіль помер у 1479 році, а місце прево посів його син згідно з правом успадкування та це не завадило Віктору Гюго зробити його героєм свого роману.

Також, епізодично у романі з’являється постать кардинала Бурбонського. Автор вказує бібліографічні відомості із життя Карла II де Бурбона, та розказує про його популярність серед люду Парижа, а особливо серед жінок. Він з’являється у Палаці правосуддя для того щоб зустріти фламандськіх послів, які приїхали до Парижу щоб планувати шлюб між дофіном – «сином лева Франції» та Маргаритою Фландрською. Кардинал дуже неохоче і зверхнє зустрів послів, він вважав, що:

lui Charles de Bourbon, à je ne sais quels bourgeois ; lui cardinal, à des échevins ; lui Français, joyeux convive, à des Flamands buveurs de bière… C’était là, certes, une des plus fastidieuses grimaces qu’il eût jamais faites [79, с. 53].

Тобто, образ кардинала є уособленням старих поглядів на владу, буржуазія для нього – це плебеї, люди котрі не достойні знаходитися на одній позиції з ним, тобто він є уособленням феодалізму.

Отже, роман Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері» насичений історичними персонами, яких письменних наділив переживаннями, думками та вчинками нарівні з головними персонажами. Кожен з героїв символізує певний аспект чи характерну особливість перехідної епохи.