2.1. Концепти-складові часу та простору у романі

2.1.1. Концепт «релігія»

Гюго почав свій діалог з читачем у передмові, де він описує свої почуття та переживання, допомагаючи зрозуміти чому він обрав саме такий сюжет. Також невелика передмова, необхідна для того щоб встановити контакт з читачем та задати подальший тон написаного, письменник розповідає про те як з’явився задум роману. «Нишпорячи», по Собору Паризької Богоматері, автор у темному закутку однієї із веж знаходить начертане на стіні слово: «АМАГКН», яке більш відоме, як грецьке ἀνάγκη (ананке), що означає фатум, доля.

Il y a quelques années qu’en visitant, ou, pour mieux dire, en furetant Notre-Dame, l’auteur de ce livre trouva, dans un recoin obscur de l’une des tours ce mot, gravé à la main sur le mur: «ANAГКН» [79, с. 6].

Це слово вразило письменника, він багато роздумував над ним і в результаті:

C’est sur ce mot qu’on a fait ce livre [79, с. 7].

В грецькій міфології «ананке» – богиня необхідності, неминучості, мати мойр – вершителів людських доль [70, с.130]. Цей напис поширюється протягом всього сюжету, адже персонажі завжди шукають своє майбутнє, але натикаються на неминучість. Місце напису, також, обране не випадково, собор і його архітектура мають, як реальний простір так і символічне значення, яке забарвлює розповідь. Подібний акцент на слові «ананке», слові, яке було обрано навмисне, автор робить для того щоб підкреслити трагічний характер даного вислову.

Цікавим є те, що навколо виразу «ананке» обертаються ще два великих роману Віктора Гюго, як він сам стверджує в епіграфі до «Трудівників моря» (1866):

«Релігія, суспільство, природа – ось три сили, з якими бореться людина… Потрійне ананке тяжіє над нами: ананке догматів, ананке законів, ананке предметного світу. В Соборі Паризької богоматері автор оповів про перше, в Знедолених з'ясував друге, в цій же книзі він указує на третє» [18, с. 3].

Отже, у «Соборі Паризької Богоматері», автор задумує розкрити так зване «ананке догми», він показує критичне ставлення до церковних догматів, які керують думкою та волею середньовічної людини, поневолюють її свідомість. Собор стає стрижнем цієї сили, тому що саме з ним нерозривно поєднано все в романі, і в тому числі долі та дії персонажів.

Для Гюго концепт релігії – є важливою складовою усього середньовічного світу роману, тому що без зображення вірувань людей того часу, неможливо передати атмосферу тодішнього суспільства у повній мірі. Автор змальовує релігійне життя парижан загалом, а також на прикладі окремих героїв, священнослужителя (Клодо Фролло) та персонажа, що кається (затворниця Роланової башти).

Сам Гюго відносився до релігії неоднозначно, його батьки Леопольд і Софія були людьми, котрі не придержувалися певного віросповідання, навіть, відмовилися скріпляти свій союз релігійним благословенням [75, с. 15]. Колеги по перу Віктора Гюго, навпаки, у своїх творах оспівували віру, наприклад, Ламартін вніс ідею християнства у свої вірші, а Шатобріан у прозу, однак Гюго не послідував за своїми колегами. Відтак, можна зробити припущення що Гюго до 1849 року залишається не практикуючим католиком. Його релігійна еволюція, котра прийде на заміну віддаленої шанобливості на відкриту ворожість [78, с. 70] посилюється з 1850 року. Гюго був вражений тим що католицька партія проявляє наполегливу байдужість до злиднів робочих, подавлених революцією 1848 року. Але слід зазначити, що все ж таки письменник був людиною віруючою, але не визнавав священнослужителів – вдаваних прислужників Ісуса, невірних священиків, які продаються банкірам [78, с. 7].

Можна зробити припущення, що своє відношення до релігії автор розкриває у романі «Знедолені», де він без сумніву визнає користь релігії у духовному розвитку людини, у виховані її моралі, але покладає великі надії на революцію, і вважає, що в післяреволюційному суспільстві релігію повинна змінити нова мораль, основана на таких же християнських цінностях, але більш досконала. Знову закликає до відмови від церковних установ та корумпованих священників, але з іншої сторони, автор дуже ніжно говорить про монастирі, віру та Бога.

Також, слід зазначити, що у своєму романі «Олімпіо» Андре Моруа пише відносно періоду створення «Собору Паризької Богоматері», що Гюго відійшов від своєї нещодавньої крихкої віри, роман не був ні апологією католицизму, ні християнства. Ламенне, прочитавши книгу, дорікав Гюго за те що в ній мало католицизму, а Ламартін написав, що – це колосальний твір, однак аморальний, тому що ясно відчувається відсутність провидіння; в храмі є все що завгодно, тільки відсутня навіть капля релігії [49, с. 68].

Проте, «Собор Паризької Богоматері» – це не лише роман в центрі якого стоїть собор та його башти. Релігійна тематика є настільки ж домінуючою від першої до останньої сторінки, так як саме релігія господарювала над середньовічною історією. Духовне життя та менталітет феодального суспільства Західної Європи відрізнялися високою релігійністю. Християнство визначало розвиток усіх сфер життя суспільства, все вирішувалося згідно з релігійними канонами. Вивчення релігії та церкви у Середньовіччі посідає особливе місце, воно допомагає поглибитися та зрозуміти специфіку західноєвропейського суспільства, його культуру, відчути настрій та прагнення середньовічної людини, колорит епохи [20, с. 13]. Окрім того, Гюго хотів викрити зловісну атмосферу, яка панувала у середньовіччі за участю церковників та церковних догматів, як церква впливала на людини та погляди суспільства.

Один із головних персонажів архідиякон Жозаський Клод Фролло – є уособленням традицій церкви, чиї догми тверді, неначе камінь, можна сказати що міцність цих догм царювала над свідомістю та ідеями людини, яка не була володарем своєї волі. У Середньовіччі церква неначе володарка, яка за допомогою своїх представників єпископів, архідияконів та священників укріпляє свою думку серед народу.

Можно зробити припущення, що Клод Фролло стає квінтесенцією Божественної природи, втілення похмурої аскези Середньовіччя. Він не один священник і не їх сукупність, а вся церков, її оплоти та догми. Він є не тільки знаряддям ананке догми, її жертвою, але і її втіленням у живій подобі. Він є носієм церковних догматів, адже навіть за своїм бажанням не може їх позбутися. На момент коли відбувається дія роману йому приблизно 36 років, але не дивлячись на його достатньо молодий вік, він має постарілі риси обличчя та майже лису голову, а його сумний та тривожний погляд вступає у контраст з запалом його очей. Перший раз Фролло з’являється перед читачем у натовпі на Гревському майдані, де він гріховно спостерігає за танцівницею Есмеральдою:

C’était une figure d’homme, austère, calme et sombre. Cet homme… ne paraissait pas avoir plus de trente-cinq ans; cependant il était chauve; à peine avait-il aux tempes quelques touffes de cheveux rares et déjà gris; son front large et haut commençait à se creuser de rides; mais dans ses yeux enfoncés éclatait une jeunesse extraordinaire, une vie ardente, une passion profonde [79, с. 92].

Далі Гюго дає можливість читачу зрозуміти, що хвороблива посмішка, зітхання та похмуре обличчя приховують неймовірну пристрасть Фролло до циганки, але пристрасть, яка не може бути випущеною на волю. Багато років, які архідиякон провів у церковних поневіряннях, в жорстких норовах наповнили його життя глибокою гіркотою, яку не могла пом’якшити ні наука, ні молодший брат – Жоанес Фролло, ні виховання дзвонаря Квазімодо. Автор пояснює це стриманістю, як фізичною так і моральною, тими позбавленнями, якими духовний сан нагородив архідиякона. Клодо мав раціональний склад розуму, тому церковна діяльність сковувала його, адже у ньому скоріше жив науковець, аніж духовник. Під заборонами релігійних догматів та релігійним покликанням, він був змушений придушити своє плотське бажання, яке викликає у нього молода танцівниця, та придушення бажань не стало панацеєю для архідиякона, замість забуття він пізнав злобу:

Cette force du sexe et du sang de l’homme que, fol adolescent, j’avais cru étouffer pour la vie, avait plus d’une fois soulevé convulsivement la chaîne des voeux de fer qui me scellent, misérable, aux froides pierres de l’autel. Mais le jeûne, la prière, l’étude, les macérations du cloître, avaient refait l’âme maîtresse du corps [79, с. 440].

Але Клоду не вдалося до кінця придушити жагу до тілесного, тож він намагається уникати зустрічей з Есмеральдою та іншими жінками, навіть вирішує випустити едикт, який забороняє циганці танцювати на паперті Собору Паризької Богоматері, а потім доносить на неї у духовний суд, обвинувачуючи в чаклунстві та у змові з дияволом у подобі кози. Клод насправді думає, що Есмеральда – ангел темряви, а він лише жертва її чарів:

j’entrevis le piège du démon, et je ne doutai plus que tu ne vinsses de l’enfer et que tu n’en vinsses pour ma perdition [79, с. 442].

Отже Фролло не тільки ув’язнений у власному тілі, а і у церковних догматах та середньовічних забобонах. Він не знає що таке кохання, тому плутає його з чаклунством, думаючи що саме воно лежить в основі його прокляття, що Есмеральда зачарувала його і тому намагання подолати пристрасті були марними, і вогонь продовжує з’їдати його зсередини.

Безсумнівно концепт релігії проводить паралель у романі між архідияконом Клодом та Гудулою – затворницею Роландової башти, яка добровільно прирекла себе на позбавлення волі. Після того як її доньку викрали цигани вона прийшла просити покаяння до келії, яку у народі прозвали «щуряча нора», оскільки двері були замуровані, а над вікном був вирізьблений напис «TU, ORA!», що в перекладі з латинської мови означає «Ти, молись» та перекликається з французьким «Troux aux Rats», тобто щуряча нора.

Такого виду притулки – це явища, які належать до періоду пізнього середньовіччя, особливо популярні вони були на Заході, де було розповсюджено добровільне ув’язнення серед жінок, подібне до тюремного, з ціллю каяття. Відгородовшись від усього світу, ці бідолахи, втрачали інтерес до життя, і просиджували в таких келіях усе своє життя. Гюго пише про те, що вони морили себе холодом і голодом, та були забуті усіма. Такого роду завчасні могили, як їх називає автор, знаходилися по всьому Парижу, на Монфоконі, на цвинтарі Невинних та у стіні будинку Клішон, представляючи собою ніби острів між життям і смертю.

Отже, затворниця, як і архідиякон утілює релігійну фігуру, тому що шлях, який вона обрала можна назвати шляхом монахині. Крім того, Гудула, справжнє ім’я якої Паккета Шантфлері частково повторює долю біблійського персонажу Марії Магдалини. Замолоду, вони обидві вели розпусний спосіб життя, люди до них ставилися презирливо, їх зневажали, але потім обидві жінки стали символом самозречення. Між цими образами існує різниця, у Пакети з’являється донька, яку вона боготворила, у Магдалини не було дітей. Також, Шантфлері, постійно цілувала ніжки своєї дитини, дана деталь також дає можливість пригадати, що Магдалина витирала ноги Ісусу, своїми сльозами.

Гюго пише про те, що коли у Пакетти вкрали дитину, вона стала самітницею, тому що сховала себе від світу у келії з єдиним вікном, загартованим двома навхрест вмурованими залізними прутами. Опис, який дає Гюго дуже близький до перебування Марії Магдалини у пустелі, де була її камера покаяння [82, с. 4].

Затворниця Гудула і день, і ніч молиться перед маленьким черевичком з рожевого шовку, вигаптуваний тисячами золотих і срібних блискіток, який висить у келії неначе хрест. До того ж сама атмосфера келії, відсилає читачів до концепту релігії. Наприклад, коли допитливі парижанки Майєтта, Ударда та Жервеза заглядають у келію вона їх зачаровує своїм умиротворенням:

Ce grand silence, cette grande douleur, ce grand oubli où tout avait disparu hors une chose, leur faisaient l’effet d’un maîtreautel de Pâques ou de Noël. Elles se taisaient, elles se recueillaient, elles étaient prêtes à s’agenouiller. Il leur semblait qu’elles venaient d’entrer dans une église le jour de Ténèbres [79, с. 295].

Можна зробити припущення, що у даному описі Гюго також звертається до історії Марії Магдалини, адже Христос народився напередодні Різдва, помер у велику п’ятницю, та воскрес під час свята Пасхи. При останніх двох подіях була присутня Магдалина. Слід зазначити, що затворниця також переживає ці події, коли вона розуміє що Есмеральда – це її дитя, вона начебто стає свідком її воскресіння, адже дитина вважалась мертвою. А коли Андріє Кузен схопив Есмеральду, щоб віднести на ешафот, Пакетта міцно тримала за ноги свою доньку, що відображає дії Марії Магдалини у підніжжі хреста, на якому було розіп’ято Ісуса. Отже, Господь зцілив Марію Магдалину, а Пакетта Шантфлері досягла набожності завдяки своїй доньці.

Але концепт догми відображається не тільки в образах архідиякона та затворниці, також можемо відчути тягар панування релігії через образи персонажів, які вважаються поза суспільством та поза церквою – дзвонар Квазімодо та циганка Есмеральда.

За середньовічними церковними канонами вважалось, що люди, які мали певні зовнішні особливості та відрізнялися від інших мали зв'язок із самим дияволом, це був вирок на все життя. Зовнішність Квазімодо, який з народження був горбатим і кульгавим, викликала у людей відразу і страх, адже вони вважали що це клеймо, яке дісталось бідному дзвонареві у якості божої кари.

Подібна ситуація і з Есмеральдою, цигани вважалися вихідцями із Єгипту, та існував ряд забобонів, котрі нерозривно пов’язані у свідомості середньовічної людини з цим народом, зокрема, чаклунство і відьомство. Цигани викликали цілий ряд негативних емоцій: нерозуміння, ненависть, заздрість та страх. Також цей народ був відлучений від церкви папою за їх кочовий спосіб життя.

Отже, протягом усього роману ананке догми овіює образи персонажів, душа Клода Фролло заточена церковними догматами, Есмеральда стане в’язнем тюрми завдяки церковному суду, Квазімодо буде жорстоко покараний через церковні забобони.

Також, автор показує, що релігія, особливо у середньовіччі була невід’ємно пов’язана з писемною культурою. Канонізацією релігійних текстів та інтерпретацією біблійних текстів могла займатися виключно духовна еліта. Писарі та священники витрачали на написання однієї книги багато часу, і залишалась вона зазвичай у стінах монастиря, або поширювалась серед духовенства чи знатних феодалів. Тобто, священнослужителі контролювали зміст релігійної мови, котру вони інтерпретували та передавали, церкві належала монополія на викладання письма і читання. Таке положення надавало церкві ще більшої влади серед народу.

Тож не дивно, що з появою книгодрукування у 1438 році почалась справжня духовна революція, адже завдяки Гуттенбергу книги стали доступними майже кожній людині. У романі, Гюго пояснює, що саме винахід друкарської машинки став поштовхом початку епохи Відродження, адже одним із перших друкованих публікацій була Біблія, і люди, нарешті, мали можливість ознайомитися з релігійними канонами, які ґрунтувалися не тільки на словах духовенства, але і на власних висновках, які вони робили після прочитання. Тож, розвиток книгодрукування став причиною появи нових поглядів на релігію та суспільство в цілому. Саме після поширення Біблії, почали з’являтися перші протестантські течії, засновники яких не погоджувалися з догматами католицької церкви.

У романі розкривається тема появи друкарства. У сцені, коли Клод Фролло дивиться спочатку на велетенську будівлю – Собор Паризької Богоматері, а потім на друковану книгу, він промовляє свої відомі слова «Це вб’є те», Гюго розкриває зміст цих на перший погляд, неясних слів священника таким чином:

cette pensée avait deux faces. C’était d’abord une pensée de prêtre. C’était l’effroi du sacerdoce devant un agent nouveau, l’imprimerie. C’était l’épouvante et l’éblouissement de l’homme du sanctuaire devant la presse lumineuse de Gutenberg. C’était la chaire et le manuscrit, la parole parlée et la parole écrite, s’alarmant de la parole imprimée; quelque chose de pareil à la stupeur d’un passereau qui verrait l’ange Légion ouvrir ses six millions d’ailes. C’était le cri du prophète qui entend déjà bruire et fourmiller l’humanité émancipée, qui voit dans l’avenir l’intelligence saper la foi, l’opinion détrôner la croyance, le monde secouer Rome… La presse tuera l’église [79, с. 238].

Тобто Гюго підтримує друкарство, він розглядає друковані книги, як втілення справедливості та свободи від церкви та догматів, які керували суспільною думкою. Автор вірить у те, що друковане слово покладе кінець, історії, яка була закладена у каміння, а разом з нею прийде кінець релігії, яку передають священнослужителі, та початок визволення людської думки. Він вірить у те, що:

Toute civilisation commence par la théocratie et finit par la démocratie [79, с. 241].

Отже, концепт релігії займає вагоме місце у романі, усі персонажі відчувають на собі нездолану силу релігійних догматів, які ламають та калічать їх долю, герої не владні над цією могутньою силою. Віктор Гюго зображує рокову силу релігії, яка відображається не тільки на персонажах, але й на всьому середньовічному суспільстві. Саме церква керувала настроєм народу, його законами та звичаями. Гюго хотів підкреслити, що над людством тяжіє потрійне ананке: людські і соціальні упередження, а також стихія природи, тобто релігія в її спотворених середньовічних формах.