2.Час як базовий концепт роману

Концепт історичного часу та простору є одним із базових концептів роману, саме завдяки йому у «Соборі Паризької Богоматері» відтворюється конкретна епоха – п’ятнадцяте століття, і конкретне місце дії – Париж. Слід зазначити, що роман Гюго – це не підручник з історії, не науковий трактат, тому він часто зміщує дати, а поряд з історичними діячами зображує вигаданих героїв. Проте, автор блискуче справляється зі своєю метою відобразити на сторінках книги Середньовічну епоху.

Віктор Гюго немов запрошує читачів на захоплюючу та екзотичну екскурсію прямо у серце Парижа XV століття. Талановитий гід зображує загальну картину міста, та зупиняється у Соборі Паризької Богоматері, на Гревській площі, у Бастілії та Палаці правосуддя. Завдяки автору читачі можуть почути цікаві розповіді про історичних персон того часу, серед яких Людовік XI, Гійом Рим, Жак Кот’є, Олів’є Ле Ден та інші.

Атмосфера Середньовіччя у романі передається завдяки екскурсу у готичну архітектуру, яку до XV століття згадували лише як плід невігластва та варварства [10, с. 7]. Гюго дозволяє читачам відчути всю велич та красу готики, зображуючи дзвіниці, шпилі, королівські палаци, чисельні вуличкі, мости, вежі. Париж постає перед читачем з висоти пташиного польоту, у проміннях ранкового сонця.

Але найголовніше, формуючи концептосферу роману, автор зображує людей середньовіччя з їх звичаями та культурою: представників влади, торговців, монахів, школярів, обездолених, знатних дам, провінціалок. Дуже ретельно описано менталітет та побут, починаючи зі свят і обрядів (свято Блазнів, містерії) та закінчуючи повсякденними речами (мода, їжа, грошова система, інтер’єр житла). Автор не оминає абсурдність середньовічної судової системи, де царює свавілля, страта, катування, а шибениця на площі – це лише місце для розваг. Отже, завдяки кропіткій роботі Віктора Гюго, ми можемо поринути в шалену атмосферу, коли свято, стихійне народне гуляння, сміх, жарти поєднуються з неймовірною темрявою, жорстокістю та марновірством.

Прикметно, що вже в перемові автор налаштовує читача, на те що події у романі будуть розгортатися у середньовіччі, яке має зв'язок з майбутнім:

Ces majuscules grecques, noires de vétusté et assez profondément entaillées dans la pierre, je ne sais quels signes propres à la calligraphie gothique empreints dans leurs formes et dans leurs attitudes, comme pour révéler que c’était une main du moyen âge qui les avait écrites là, surtout le sens lugubre et fatal qu’elles renferment, frappèrent vivement l’auteur [79, с. 6].

Важливим є те що, у романі хронологічно насичений і час персонажів, автор постійно, протягом усієї розповіді відтворює хронологію дій героїв, пов’язуючи її з певною подією та вказуючи точну дату, а іноді, навіть і годину. Також, як вже зазначалося, час у його романі неодмінно пов'язаний з майбутнім, але існує і тісний зв'язок з минулим, з подіями, які відбувалися багато років тому.

Тож, концепт часу виявляється завдяки, точним датам та хронологічній послідовності подій. Вже на початку книги, у першому параграфі, який був написаний 28 липня 1830 року, В. Гюго вказує не тільки історичну епоху, але й конкретну дату, яку письменник розраховує з великою точністю, показуючи розрив між його часом та часом дії у романі:

Il y a aujourd’hui trois cent quarante-huit ans six mois et dix-neuf jours que…[79, с. 14].

Можна припустити, що автор обрав подібне формулювання для того, щоб показати зіставлення роману з майбутнім, тобто авторським часом.

І вже в наступному абзаці, письменник оголошує дату, яка є відправним пунктом роману, ця дата не є визначною, вона не пов’язана з важливою історичною подією, але вона допомагає читачеві зрозуміти, який саме відрізок середньовічної епохи постане перед ним :

Ce n’est cependant pas un jour dont l’histoire ait gardé souvenir que le 6 janvier 1482 [79, с. 14].

Адже, Гюго обирає для свого роману не цілу епоху, а лише відрізок, який розділяє кінець середніх віків та початок епохи Відродження. Роман побудований на контрастах та опозиціях, а даний часовий проміжок зіштовхує Середньовіччя та Новий Час, кам’яні книги та перші кроки друкарства.

На останньому, як на прикметному маркері доби – часі інкунабул, тобто першому півстолітті від колиски книгодруку, у творі зроблено окремий акцент: до знаменної промовистої фрази про те, що книга знищить будівлю, автор додав не менш ефектне, хоч і добре приховане посилання – у епізоді переховування Есмеральди у Соборі фігурує дірява ваза з зів’ялими квітами, що, за задумом Квазімодо, мала б символізувати несправжність Фебового кохання до дівчини, проте, можна припустити, що згадувана сцена має також і інший, більш глибинний сенс, адже красива, але, пошкоджена посудина, що протистоїть неоковирному, але цілому горщику, нагадує типографський символ – вазу, прохромлену граверським знаряддям (штіхелем) – видатного середньовічного французького граматолога, діалектолога і – перш за все – друкаря-реформатора Жофруа Торі, відомого як «Майстер з Розбитого горщика» (Le Pot cassé), - який, з-поміж іншого, видав вельми впливовий трактат «Champ fleury»(1529) - «Квітуча лука», назва якого дуже співзвучна і співвідносна із справжнім прізвищем Есмеральди – Chantefleuri – «Квітуча пісня» або «Квіткова пісня» - збіг, який в контексті піднятих Гюго проблем не видається випадковим.