2.3.1. Стихія імені «Есмеральда»

Циганка Есмеральда – головна героїня роману, чиє ім’я вже давно отримало форму імені номінального. Есмеральда у романі стала символом чистої краси, вона була надзвичайно доброю та чистою (можна згадати сцени, коли із жалю до Гренгуара, дівчина погодилася стати його дружиною, або коли єдина з усього натовпу зглянулася над Квазімодо, який страждав від спраги), і в той же час дівчина була неймовірно красивою.

Есмеральда, стала для Віктора Гюго втіленням найкращих людських якостей, письменник захоплюється її красою, щирістю натури, співчуває жорстокій долі. Внутрішній світ дівчини – світлий, прозорий, романтичний. Він відображений в її піснях, а пісня – це душа народу [56, с. 214].

Під час містерії у Палаці правосуддя, спочатку з’являється ім’я Есмеральди, і лише через деякий час сама дівчина. Гюго привертає увагу читача до символічності і походження її імені, яке справило магічний ефект на оточуючих. Коли усі глядачі кинулися до вікон, щоб подивитися на танцівницю, П’єр Гренгуар одразу озвучив асоціації, які у нього викликало слово Есмеральда:

Qu’est-ce que c’est que ce mot-là d’abord? c’est de l’égyptiaque [79, с. 81].

Коли дівчина нарешті з’являється у романі, Гренгуар починає сумніватися в її людській природі, настільки вона є гарною:

Si cette jeune fille était un être humain, ou une fée… c’était une surnaturelle créature… c’est une salamandre, c’est une nymphe, c’est une déesse, c’est une bacchante du mont Ménaléen[79, с. 91].

Зовнішній вигляд Есмеральди дійсно містить у собі багато екзотичних елементів, вона була дуже струнка та граціозна, мала великі очі темного кольору, а її шкіра була золотавого відтінку, як у андалузок. Коли Гренгуар побачив циганку уперше, вона танцювала на персидському килимі, під звуки тамбурина. Але головна таємниця дівчини крилася в амулеті, маленькому черевичку, який вона завжди носила:

Elle tira de son sein une espèce de petit sachet oblong suspendu à son cou par une chaîne de grains d’adrézarach. Ce sachet exhalait une forte odeur de camphre. Il était recouvert de soie verte, et portait à son centre une grosse verroterie verte, imitant l’émeraude [79, с. 146].

Амулет зі смарагдом Гюго і поклав в основу імені дівчини, адже саме ім’я «Esmeralda» є символічним, воно має іспанське походження та означає цінний камінь – смарагд. Для того щоб більш детальніше зрозуміти символічне значення смарагду, каменю дивовижної краси, необхідно звернутися до словника гемологічних символів, де смарагд – це надія, весна, юність, вірність, луна, що прибуває. Символізм каменю оснований на весняному зеленому кольорі. Смарагд був дуже важливим каменем для християнської культури, адже він є символом безсмертя, віри та надії; також вважається символом Папи Римського. Роль каменю у фольклорі достатньо різноманітна, його використовували у якості амулета, який приносить здоров’я, але в той же час вважалось, що смарагд – це камінь із потойбічного світу, який впав з корони Люцифера, коли його вигнали з небес [65, с. 73].

До того ж парижани називали танцівницю Смеральдою, це ім’я прийшло із грецької мови «Smaragdos», де означало камінь зеленого кольору. Слід зазначити, що смарагдово-зелений колір – християнська емблема віри, ймовірний колір Святого Грааля. Зелений зустрічається як колір Троїці, Одкровення і в раннім християнським мистецтві – колір хреста та іноді одежі Діви Марії. У світі язичників зелений був більш широко пов'язаний з водою, дощем та родючістю, а також із жіночими божествами, включаючи римську богиню Венеру [65, с. 64].

Якщо звернутися до «Словника символів» Жана Шевальє, то авто пише, що за популярними традиціями середньовіччя вважалось, що смарагд зберігав свої корисні сили завдяки чаклунству. Смарагд – таємничий камінь, і відповідно, найсильніший на землі [76, с. 215].

Тобто символіка імені Есмеральди доповнює думку автора, про те, що персонаж несе у собі, по-перше легкість, юність, цнотливість, красу, незалежність та гордість, а по-друге таємницю та чаклунську силу. Вже у першій сцені за участю циганки, Гюго показує читачеві дану суперечливість, адже у момент, коли народ був у захваті від виступу дівчини, архідиякон Клод Фролло промовив зловісні слова, звинувачуючи Есмеральду у чаклунстві. Тобто, письменник дав зрозуміти, що за зображенням безтурботного персонажа, котрий зачаровує людей своїми піснями та танцями на паперті Нотр-Даму, криється більш глибша історія. В дівчині, як і в камені, котрий вона символізує є багато прихованого, таємного, і завдяки цьому вона зберігає свою чарівність, має владу над іншими людьми.

Існує легенда про камінь зеленого кольору, котрому поклонялись за часів ацтеків та інків, цей камінь був названий богинею Есмеральдою, у святкові дні до нього стікалися люди з усіх куточків та несли в дар богині маленькі смарагди. Гюго проводить паралель між богинею Есмеральдою та героїнею роману, чиєю красою захоплювалися, та яку осипали срібняками.

Крім того, смарагд – є священним каменем богині Венери. Можна зробити припущення, що Есмеральда символізує свіжість та юність весни, яка несе в собі відголосок Венери, божественної танцівниці. Венера – богиня краси, любові, вона поєднувала у собі невинність та пристрасть, її жіночій початок міг розкриватися та знову замикатися. Так само і Есмеральда, яка була цнотливою серед волоцюг двору чудес, але готова відатися ротмістру Фебу

Також, письменник приховано проводить паралелі між Есмеральдою та дочкою Марії Бургундської та Максиміліана, Маргаритою Фландрською. Король Франції – Людовік XI дуже хотів одружити Маргариту з дофіном, для того щоб отримати багате бургундське придане, тому у 1482 році було підписано договір про їх шлюб. Проте Карл VIII вирішив, що Анна Бретонська, майбутня володарка великого спадку та в той же час дружина Максиміліана, є для нього більш вигідною партією. Тому він у 1491 році, разом із армією, вторгається до Бретані та захоплює її столицю Нант, а разом з тим бере у осад місто Ренн, де знаходилась Анна Бретонська. Карл вінчається з нею, навіть не розірвавши шлюб з Маргаритою.

Віктор Гюго, на початку роману зображує містерію у честь святкування шлюбного договору між Маргаритою та дофіном. І вкладає в діалог між кардиналом Бурбонським та абатом храму святої Женев’єви пророчі слова:

- Votre Éminence, répondit l’abbé, perd ses politesses avec ces groins flamands. Margaritas ante porcos.

- Dites plutôt, répondit le cardinal avec un sourire: Porcos ante Margaritam [79, с. 60].

Євангелійне «Margaritas ante porcos» означає «метати перла перед свинями», що відповідає прислів’ю: «Не розкидайте перла перед свиньми», тобто перла хоч і маленькі за розміром, але дорогоцінні камені. Тому не треба надаремно догоджати тому, хто того не гідний. В свою чергу «Porcos ante Margaritam» перекладається як «Свині перед Маргаритою», тобто Гюго використовує художній прийом, а саме гру слів, адже ім’я Маргарита має певне значення, особливий символічний зміст, у перекладі з грецької мови «Magaritas» – це перлина. За допомогою гри слів автор хотів показати, що Карл зрадив Маргариту, залишивши її в обмін на багатства для своєї країни, котрі передбачав шлюб з Анною Бретонської – історичний епізод, який лишився за кулісами роману, проте відомий знавцям середньовічної історії. Так само, як Феб де Шатопер знехтував Есмеральдою, яку проміняв на становище в суспільстві та фінансове благополуччя, яке він отримував завдяки Флер-де-Ліс.

Зв'язок між іменами Маргарита та Есмеральда, Гюго показує у сцені, коли Феб в черговий раз не може запам’ятати ім’я дівчини, називаючи його бусурманським, тоді циганка знайшла рішення:

moi qui croyais ce nom joli pour sa singularité ! Mais puisqu’il vous déplaît, je voudrais m’appeler Goton [79, с. 400].

У середньовіччі ім’я Готон було дуже популярним серед простолюду Франції, воно є зменшеним (апокопа) саме від імені Маргарита. У наш час ім’я Goton (Готон) вважається застарілим, замість нього вживаються такі аналоги, як Margot, Margod, Margaux (Марго), Gogo (Гого). Слід зазначити, що Есмеральда просить називати її саме Готон, а не Маргарита, адже Готон – це ім’я простонародне, і якщо Маргарита була принцесою за народженням, то Есмеральда була принцесою народною.

Отже, між Маргаритою Бургундською і Есмеральдою дійсно прослідковується зв’язок, на початку роману автор пише, про те що вулиці були переповненні, Парижани збиралися на містерію, для того щоб подивитися на Маргариту та послів, але вже через деякий час усі переміщуються на вулицю для того щоб із захопленням подивитися на танці циганки. Також, існують і інші зв’язки, по-перше обидві дівчини – хоч і в різних сенсах – були принцесами, по-друге обидві вони символізують дорогоцінне каміння (Есмеральда – смарагд, Маргарита – перлина), також ними обома пожертвували заради власної вигоди (Феб обрав Флер-де-Ліс, а Карл - Анну Бретонську). До того ж Маргарита була одружена два рази, так само як і Есмеральда (перший раз вона вийшла заміж за Гренгуара, розбивши кухоль, а другим одруженням можна вважати посмертний «шлюб» з Квазімодо) – так вибудовується, на перший погляд, непомітна наскрізна симетрія між двома жіночими персонажами – прохідним і ключовим у сюжеті роману.

Також, можна зробити припущення, що не випадково Есмеральда з’являлася у супроводі своєї кізки – Джалі, адже коза стає уособленням чистої і невинної душі циганки та ототожненням її справжнього імені – Агнес, яке у перекладі з грецької мови означає «чиста» та «непорочна». Гюго порівнює Есмеральду з невинним ягням, і не дивно, тому що «агнець» (ягня) – це символічне ім’я Ісуса Христа. Раніше згадувалося, що мати танцівниці Пакета Шантфлері частково повторює долю Маріїї Магдалини, яка у підніжжі хреста на якому було розіп’ято Ісуса, була уражена своїм безсиллям, так само як і Пакетта, перед стратою своєї доньки.

До того ж існує легенда, пов’язана зі Святою Агнесою, яка була символом святості, чистоти та невинності. Агнеса Римська вважається самою молодою святою, вона жила у Римі, син римського префекта закохався у дівчину, але вона йому відмовила. Тоді префект наказав привести дівчину до нього, але вона знову не відповіла взаємністю, тож була звинувачена у чаклунських діях та участі у християнській секті. Після чого Агнесу хотіли стратити, по дорозі на ешафот з неї була знята одежа, але сталося диво і дівчина врятувалася, коли вона була ув’язнена до неї явився янгол, він приніс біле покривало. Однак це не сподобалося жрецям, вони вимагали спалити юну Агнесу на вогнищі, але як тільки полум’я доторкнулося до її ніг, сталося інше диво, полум’я раптово згасло. Зрештою дівчина була страчена ударом меча. Символом Агнеси був білий агнець, який зазвичай на зображеннях знаходиться поряд із нею, або на руках дівчини, так само як Джалі завжди перебувала поряд зі своєю господаркою.

Можна зробити припущення, що образ Есмеральди є алюзивним стосовно образу Агнеси Римсьої, адже дівчина теж була невинною, доброю та чистою. Архідиякон Клод Фролло, був одержимий любов’ю до Есмеральди, що і згубило її. Циганку, також як і Агнесу, несправедливо звинувачували у чаклунстві та відправили на смертну кару, першого разу дівчину врятував дзвонар Квазімодо, який дивовижним чином заховав її у Соборі. Та все ж таки Есмеральда була повішена. Танцівниця була нерозлучною зі своєю кізкою білого кольору – Джалі.

Слід зазначити, що дівчині підходять обидва її імені, вони не суперечать один одному, адже вона створює враження чогось легкого, неймовірно гарного, смарагдового та схожого на метелика, але разом з тим вона зберігає свій внутрішній стрижень та залишається непорочною до кінця свого життя. Ще у давнину люди знали, що ім’я грає не останню роль у їхньому житті, тож наприклад, язичники давали своїм дітям два імені, перше (справжнє) трималося в таємниці, їм називали людину тільки у колі близьких, а друге ім’я було призначене для всіх інших. Вважалося, що не знаючи першого імені людини, її неможливо зурочити, воно було призване захищати душу від злих духів. Тож, перше ім’я Есмеральди, яке дала їй Пакета, можна вважати сакральним.

Отже, можна сказати, що Есмеральда поєднувала у собі тілесну і духовну гармонію, для привернення уваги читачів Гюго наділяє свого персонажа екзотичним іменем, яке відрізняється від буденних імен середньовічної Франції. Її перше ім’я привертає увагу, тим що воно асоціюється з дорогоцінним каменем, а також з циганською культурою, друге, ототожнює дівчину зі святою Агнесою із Риму та підкреслює її духовну натуру та непорочність. Тобто обидва імені циганки дають їй пряму або ж опосередковану характеристику.