Військово-політична організація Запорозької Січі

У XVI ст. українські козаки починають об’єднуватись у військову організацію. На початку XVI століття виникла Запорізька Січ (бойове козацьке товариство, що поєднувало навколо себе найбільш активні елементи українського народу). Назва "Січ" походить від слова "сікти", тобто "рубати", і означала спочатку укріплення з дерева й хмизу. Нерідко поруч з цією вживалася й інша назва — "Кіш".

Слово "кіш" тюркського походження, зокрема у татар воно означало військову ставку, місцезнаходження вождя. Отже, з того часу, коли перші козаки почали створювати свої військові об'єднання, обирати ватажків, будувати укріплення-бази, вони стали вживати ці слова для позначення столиці Війська Запорозького і його головного (генерального) уряду.

Запорожжя (нижче дніпровських порогів) було важке доступно для польських панів. У Запорізькій Січі розвивалися ремесла, зв'язані з виробленням зброї і виготовленням пороху. До середини XVII століття вона навіть мала свою артилерію.

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'являється 1551 р. у польського історика Мартина Бельського (1495—1575). У своїй "Всесвітній хроніці" він повідомляв, "що у першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду й переправами, промислом і для боротьби з татарами. На той час 12 порогів (Кодацький, Сурський, Лоханський, Ненаситецький та ін.) пере­тинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км.

Для пізнішого часу джерельна інформація стає багатшою. Вона дає "підстави вважати першою з відомих Запорозьких Січей — Хортицьку, "що існувала в 1553—1557 рр. Хортицьку Січ було створено за активної участі гетьмана запорозьких козаків Дмитра Вишневецького.

Після Хортиці Запорозька Січ знаходилася почергово на острові Те маківка (60-ті рр. XVI ст. — 1593), річці Базавлук (1593—1638), Микити ному Розі (1638—1652), річках Чортомлик (1652—1709), Кам'янець (1709-1711), в Олешках (1711-1734), на річці Підпільна (1734-1775).

Майже завжди Січ була розташована на ідеально укріплених самою природою місцях — на річкових островах, які навіть важко було знай­ти серед безлічі їм подібних у прибережній лісовій гущавині, серед плав­нів. Сама Січ була оточена ровом і десятиметровим валом, на якому стояв дерев'яний частокіл. Серед фортечних укріплень вирізнялися ви­сокі башти з бійницями для гармат. Сильно укріпленим був також вихід до річки.

Всередині фортеці знаходився майдан із церквою та стовпом, де карали винних. Навколо майдану стояли великі довгі хати-курені, де жили січовики, будинки старшини, канцелярія, а далі — склади, арсенали-ремісницькі майстерні, торговельні лавки.

Слово курінь означало і хату, де мешкали козаки і була їхня кухня, військову, а пізніше й територіальну одиницю. Всього налічувалося до 38 куренів, у яких гуртувалися звичайно козаки-земляки. Не випадково курені мали назви українських міст, наприклад; Батуринський, Браїлівський, Іркліївський, Канівський, Калніболоцький, Корсунський, Минський, Полтавський, Переяславський, Стелівський, Вищестеблівський.

Загалом землі Війська Запорозького поділялися на так звані паланки. Це слово означало і фортецю, і територію, яка їй підлягала, і адміністрацію фортеці. Чисельність козаків на Січі коливалася залежно від пори року, ходу воєнних дій та інших причин, наприклад епідемій, але рідко перевищу­вала 15—20 тис. На Січ не допускали жінок і дітей. Родинні козаки звалися “городовими”, вони мали свої господарства і мешкали на Брацлавщині, Барщині, Київщині.

Основна маса козаків-запорожців проживала за межами Січі на зимівниках і з'являлася там зрідка для виконання якихось господарських справ. Лише під час обрання старшини чи підготовки до воєнного походу Січ на короткий час перетворювалася на справжній мурашник. Кожний з козаків повинен був нести сторожу, навчатися військовим справам, доглядати коней, худобу, займатися гос­подарством. Специфічні історичні умови та обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши не­повторний, оригінальний імідж козацької державності.