Високе Відродження.

Перші десятиліття культурного розвитку Італії XVI в. навдивовижу багаті яскравими талантами. Це час найтіснішого взаємодії різних галузей художнього та інтелектуальної творчості з урахуванням упрочившейся спільності нових світоглядних позицій, а різних видів мистецтва – з урахуванням нової, що стала єдиної для їх ансамблю стилістики. Культура Відродження знайшла цієї пори небувалу могутність і вплив широке зізнання у італійському суспільстві, активно впливаючи все перебіг процесів культурного розвитку. У значною мірою цьому сприяли успіхи гуманізму, досягнуті до кінця XV в. Гуманістичний ідеал вільної громадської та гармонійної особистості, яка має безмежними можливостями пізнання світу і діяльності, під час Високого Відродження його з особливої наочністю висловлене у цій образотворче мистецтво й літератури, знайшов нове осмислення у філософській і політичною думки. Тоді ж знайшла зрілі форми і ренесансна естетика, яке переважно на неоплатонической основі, але пережила і впливу поетики Аристотеля. Естетика збагачувалася новими ідеями, рождавшимися у творчості великих майстрів —Леонардо так Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело, у творах Бембо, Кастильоне, інших письменників, у численних філософських трактатах про кохання. Ідеали вроди й гармонії всебічно осмыслялись і навіть ставали своєрідною нормою, воздействовавшей на найрізноманітніші види творчої діяльності: внутрішня гармонія і досконалість форми творів стали характерною прикметою епохи. Близькість естетичних підходів

і мистецького стилю, яке сягнуло класичних чорт та промовистості, створювала певної єдності мистецтва та літератури, які відігравали провідної ролі у культурі Високого Відродження.

До цінностей Ренесансу активно прилучалися як придворно-аристократические кола, а й частину духівництва католицькій Церкві. Меценатство виявилося дуже помітним соціально-культурним явищем Італії. У дивовижній країні, де зберігався державний поліцентризм, двори правителів, які вабили себе на службу художників України та архітекторів, літераторів і істориків, політичних мислителів і філософів, виявлялися найголовнішими осередками ренесансної культури. У щедрий меценатство від правителів Мілана і Неаполя, Мантуи і Феррарі, Урбино і Ріміні не відставав і папський двір. У республіках Флоренції і Венеції розвивалася традиція державних замовлень та приватного покровительства діячам культури. У той самий час система меценатства, стала багатьом їх є основним джерелом засобів існування, накладала певну печатку з їхньої творчість, примушуючи враховувати інтереси своїх і смаки замовника.

Достигшая під час Високого Відродження вершин свого розвитку, ренесансна культура стає не уникнула кризових явищ. Вони очевидні в зародження драматичної напруженості художніх образів, пізніше дійшла до трагізму, в гіркому прагненні показати безплідність навіть героїчних зусиль людини у боротьби з фатальними силами, ворогуючими йому. Ознаки наметившихся кризових явищ розвиваються й в різко що проявилися на той час контрастах суспільной думці: раціоналізм і тверезий погляд на дійсність поєднуються з напруженими утопічними пошуками ідеального земного граду.

Внутрішні протиріччя розвитку ренесансної культури були викликані передусім зміненими історичними обставинами, суворими, ставившими під віру щодо можливості окремої людини. Дедалі більше очевидний розрив гуманістичними ідеалами і реальністю породжував кризові явища у культурі, як і спроби подолання. З цією пов'язано поява маньеризма — нового художнього напрями у літературі й мистецтві, характерні риси якого стали підкреслення напруженої внутрішнього життя людини, містицизм, примхлива фантазія. Маньеризм не цурався суворої класичної гармонії в ім'я грації чи холодного пишноти образів, він вдавався до ширшого використання прийомів великих майстрів Відродження, та його артистична віртуозність найчастіше обмежувалася суто зовнішніми ефектами. Художній мову маньеризма ускладнювався, знаходячи риси вычурности, рафінованості, підвищеної експресії. Естетика маньеризма стверджувала орієнтацію не так на «наслідування» натурі, але в «перетворення» її. Цей напрям своєї поширився переважно у придворно-аристократической середовищі, де вона вирішувало переважно декоративні завдання. за таким пов'язано розвиток парадно-аристократического портрета, розписи палаццо і вілл, садово-паркова архітектура, розробка костюмів, скульптурні твори, а літературі – передусім творчість поетів. Наприкінці століття, коли всі зароджуватися ще одне художнє напрям – бароко, стилістична неоднорідність італійської культури виявилася однією з найбільш характерних її прийме.