Ужгородське державне музичне училище імені Д.Є. Задора

Лекція № 20

Тема заняття: Виконавська традиція Ф. Шопена та її історичні метаморфози

План заняття:

1. Головні питання історії шопенівської інтерпретації.

2. Виконавська традиція Ф. Шопена:

• ХІХ ст.. –Ф. Ліст, Антон Рубінштейн;

• ХХ ст.. – С. Рахманінов, Ф. Бузоні, А. Корто – трагедійна концепція;

• - І. Падаревський, Йосип Гофман – польський колорит ;

• Г. Нейгауз, Ар. Рубінштейн,В. Софроніцьки, Л. Оборін – романтично-класична

3. Інформація про Міжнародні конкурси ім.. Ф. Шопена у Варшаві.

4. Лауреати конкурсу Ф. Шопена – Г Черни-Стефанська, Р. Смєндзянка, П. Палєчни, М. Поліні, Марта Аргеріх, Г. Ольсон, К. Цімерман, Іво Погорелич,М. Ушіда,Юнді Лі, Фу Цунг.

5. Історія інтерпретації творів Шопена піаністами Львова і Галичини. Учні Карла Мікулі- Моріц Розенталь, Рауль Кочаловський та Александр Міхаловський.

6. Українська шопеністка першої половиниХІХ ст..- Любка Колесса.

Тема 4.6 Виконавська традиція ф. Шопена та її історичні метаморфози – 1 год.

Своєрідність виконавських прийомів і важливість їхнього дотримування. Залежність звукового втілення музичного твору від вибору відповідної виконавської манери, зразком якої є піаністичний стиль самого автора. Варіантність виконавської традиції розкриває різноманітні властивості самого духа музики Шопена. Історія шопенівських інтерпретацій.

Домашнє завдання:Переглянути д\фільми: «По следам Ф. Шопена», «Искусство Шопена»

Дискография:

1. Ф. Шопен Прелюдия № 15 виконує Альфред Корто

2. Ф. Шопен Ноктюрн ор.9 № 2 вик. Артур Рубінштейн

3. Ф. Шопен Ноктюрн ор.9 № 2 вик. С. Рахманінов

4. Великого полонеза ор. 22 Ф. Шопена у виконанні - Г. Черні –Стефанської, Артура Рубінштейна, Фрідріха Гульда.

Головні питання історії шопенівської інтерпретації.

Ліст, пишучи першу книжку про Шопена, вважав потрібним охарактеризувати не тільки його твори, особистість, джерела стилю, але також і виконавську манеру піаніста. Він знав, що ця характеристика має послужити зразком для наступних виконавців шопенівської музики, і, пояснюючи знамените tempo rubato, писав так: «Всі його твори треба виконувати з певною нестійкістю акцентування й ритміки…..». Належне звукове втілення музичного твору залежить від вибору відповідної виконавської манери, зразком для якої є піаністичний стиль самого автора.

Головну трудність при виконанні становлять не ті чи інші окремі елементи піанізму, а влучне і переконливе образно-емоційне розкриття творів Шопена. Для цієї музики притаманна багатозначність змісту, що зумовлена її глибокою психологічністю. Нерозривне поєднання у його творах різноманітних, навіть протилежних рис: поетичність, витонченість, м‘якість – і мужність, героїка, драматизм, величність; елегантність, віртуозність, шарм і блиск – та простота, повна щирість, безпосередність, ясність; жаль і біль, страждання, трагедійний пафос – а водночас стриманість, суворе почуття міри, вимогливий смак…Охоплення всіх складових змісту музики Шопена не під силу майже жодному окремому піаністові.

Дещо схематизуючи багату історію шопенівської інтерпретації можна виділити три головні питання, навколо яких найчастіше ведеться суперечка виконавців.

Меланхолік чи борець? Співці меланхолійних настроїв віддають перевагу малим формам Шопена в той час, як великі композиції привертають увагу мужніх піаністів і стають стимулом до створення драматичних полотен. Розмежування цих типів зародилося ще за життя композитора та найбільш поляризувалося при кінці ХІХ ст.. наступне ХХ ст.. поставило на порядок денний подальші питання.

Класик чи романтик? Природжений аристократизм і тонкий смак Шопена завжди стримували його від будь-яких перебільшень чи надмірностей. Учні і послідовники майстра, такі як Мікулі, Лєнц, Клєчинський, акцентуючи цю рису, сприяли формуванню «класичної» гілки в шопенізмі, яка повною мірою реалізувалася на ґрунті академічного напрямку у виконавстві ХХ ст.. її гасла: стрункість, логічність, чіткість шопенівської композиції, плекання традицій Баха і Моцарта, деяка камерність звучання, суворий естетичний критерій у доборі виконавських засобів. Проте, у всі часи знаходяться піаністи – романтики, які знов і знов розбуджують поривання і пристрасну емоційність творів Шопена, вміють їх прочитати як вперше, почути щось таємниче і невисловлене та зімпровізувати нетрадиційну інтерпретацію

Національна природа музики Шопена. На початку ХХ ст..національні особливості фортепіанного виконавства стали предметом пильної уваги у музичному світі, поряд з польськими піаністами цілком самобутнє і характерне трактування музики великого романтика запропонували французи на чолі з Альфредом Корто та Маргаритою Лонг. Відмінності шкіл крилися передовсім , у манері інтонування. Подальший розвиток показав потужну російську гілку інтерпретації Шопена , а також німецьку.